Економіка соціально-ринкового типу (соціально орієнтована ринкова економіка)
Економіка соціально-ринкового типу (соціально орієнтована ринкова економіка) – економічна система, заснована на пануванні колективних та індивідуальних форм капіталістичної власності (трудової і нетрудової), в якій органічно поєднані державне регулювання макро- та мікроекономічних процесів з ринковими важелями саморегулювання за переважання перших, узгодження соціального з ринковим.
До колективних форм капіталістичної власності належать корпоративна (власність на крупні промислові компанії, фінансово-кредитні інститути тощо), державна, змішана (поєднання корпоративної і державної) та ін. Найадекватнішою формою їх існування є акціонерні товариства відкритого типу. Колективні форми трудової власності – викуплені трудовими колективами підприємства, значною мірою кооперативна власність індивідуальні форми капіталістичної власності – приватна власність окремих підприємців на свої компанії, науково-дослідні установи, фінансові інститути. Для них характерне керівництво з боку власника компанії, закритий тип акціонерного товариства (акції не продаються і не купуються на фондовій біржі) та ін.
До індивідуальних форм трудової власності належать дрібні фермерські господарства, малі підприємства у сфері послуг, роздрібної торгівлі тощо, які не використовують найманої праці або використовують її у незначній кількості (сезонні працівники, 1-3 зайнятих на підприємствах у сфері торгівлі тощо), що не дає змоги власникові та членам його сім'ї не працювати.
В останні два-три десятиріччя XX ст. ця класифікація форм власності економіки соціально-ринкового типу зазнала важливих якісних змін. Співвласниками крупних промислових корпорацій через механізм широкого розповсюдження акцій певною мірою стає частина дрібних акціонерів, які на дивіденди отримують до 10% річного заробітку. У США – майже 50 млн. акціонерів, в Англії частка найманих працівників, які купили акції своїх фірм за фіксованими цінами, – 23%, у Швеції продаж акцій своїм працівникам на пільгових умовах практикують до 50% крупних фірм, проте лише частина з них стає певною мірою співвласником таких фірм.
Державна власність на засоби виробництва у багатьох країнах Заходу задовольняє не лише інтереси підприємців, а й виконує певні загальнонаціональні цілі – забезпечує загальні умови виробництва для всього народного господарства, послаблює економічні кризи, надає більші гарантії зайнятості тощо. Поява таких якісно нових рис у формах капіталістичної власності – важлива особливість функціонування економіки соціально-ринкового типу у сучасних умовах.
Соціальним в економіці соціально-ринкового типу т є також розгалужена система соціального захисту широких верств населення у формі державних витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, перекваліфікації працівників, виплати пенсій, пільг безробітним тощо. У більшості розвинутих країн світу наприкінці 60-х – на початку 70-х соціальні витрати держави посіли перше місце в структурі державних видатків, що свідчить про якісні зрушення у виконуваних державою функціях, у зростанні ролі загальнолюдських цінностей в її діяльності.
Концепція «соціального ринкового господарства» значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (від концепції «ринкової економіки»), в якій державі відводилася роль «нічного сторожа». Така держава існувала у попередні століття, коли за допомогою ринкових важелів управління економікою (вільної конкуренції, вільного ціноутворення тощо) здійснювалося саморегулювання економічної системи. Але з розвитком продуктивних сил, суспільного поділу праці ринковий механізм регулювання економіки спричинив економічні кризи, виникнення монополій та їх засилля в економіці, глибоку екологічну кризу, серйозні диспропорції в економіці, надмірну поляризацію суспільства в розподілі багатства, загострення класових суперечностей. Ринок неспроможний забезпечити рівномірний розвиток народного господарства, вирішення довготермінових стратегічних завдань, подолати монополізм в економіці тощо.
Остаточного краху ринкова економіка зазнала під час світової економічної кризи 1929-33. Перші практичні кроки у побудові економіці соціально-ринкового типу зробив американський уряд на чолі з Ф. Рузвельтом, а перше теоретичне обґрунтування неможливості існування ринкової економіки – англійський економіст Дж. Кейнс. Розширення функцій уряду він вважав єдиним практичним засобом від повного руйнування існуючої в той час ринкової економіки. Теоретичне обґрунтування моделі економіці соціально-ринкового типу здійснили західнонімецькі вчені А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та В. Ойкен. Водночас цю концепцію розробляли німецькі економісти Ф. Бем, О. Рюстов, В. Репке та інші, представники політичних сил, що протистояли гітлеризму. Вони стверджували, що «перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання», що «в середині XX ст можливість істотно звільнити державу від обов'язків малоймовірна». Одним із найважливіших завдань держави Ерхард вважав забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива та конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головний критерій свободи, за Ерхардом, – свобода споживання, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту».
Одним із найважливіших критеріїв економіці соціально-ринкового типу (поєднання соціального з ринковим) є досягнення такого господарського порядку, що діє з найвищою активністю, коли відповідно до зростання продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Внаслідок конкуренції (значною мірою регульованої) та поєднання економічних і адміністративних важелів державного регулювання (за переважання перших) може бути значною мірою досягнута соціальна справедливість, соціалізація прогресу і розподілу прибутків. Економіка соціально-ринкового типу передбачає такий механізм розподілу доходу, який би усував надмірне збагачення на одному полюсі та зубожіння на іншому. Основним засобом впровадження цього механізму є перерозподіл національного доходу через державний бюджет, зокрема соціальні витрати держави, а також відповідна податкова політика. Прихильники концепції економіки соціально-ринкового типу не виступають за відродження вільної ринкової економіки, що функціонувала за принципом «laisser-faire» – природного порядку, природного розвитку явищ і процесів. Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є раціональне поєднання ринкової економіки та планового господарства, причому планомірність значною мірою пронизує і ринкову підсистему Ерхард зазначав: «Ми повинні відшукати золоту середину, що визначає пропорції між компетентністю і діяльністю держави та компетентністю і діяльністю приватного господарства». У західній економічній літературі таке поєднання ще називають «регульованою ринковою економікою». Близьким за значенням до поняття «соціальна ринкова економіка» є поняття «змішана економіка», автор якого – американський економіст Е. Хансен. Основними функціями такої економіки він вважав створення держави добробуту га здійснення певних форм національного економічного планування. Крім того, цим терміном позначають поєднання різних, навіть протилежних за змістом форм власності. Для виконання першої функції необхідно здійснювати перерозподіл національного доходу через державний бюджет, і цей процес, на думку багатьох західних учених, збільшує сукупний добробут, оскільки при перерозподілі частини доходу на користь найбідніших верств населення сума їх задоволення зростає більше, ніж; зменшується сума задоволення багатих. При плануванні головна проблема, на їхню думку, полягає в тому, хто розроблятиме і затверджуватиме план – панівна еліта чи все суспільство. Отже, Україні (якщо запозичувати поняття західної економічної науки) належить пройти шлях не до ринкової економіки, а до соціального ринкового господарства або до змішаної економіки, які є моделями сучасної капіталістичної економічної системи. Якщо ж враховувати історичні традиції українського народу, його менталітет (трудовий та розумовий), рівень національної свідомості тощо, то в Україні найоптимальнішою була б народна економіка.
Реалізація концепції економіці соціально-ринкового типу передбачає використання прямих (адміністративне втручання, підприємницька діяльність держави тощо) і непрямих важелів управління народним господарством. Так, за наявності природної монополії держава використовує прямі методи регулювання – захищає інтереси споживачів, створює регульовану державою монополію підприємства, що виробляють суспільні товари і надають послуги, електро-, газо- і водопостачання, пошта, зв'язок та ін., встановлює для певних сегментів ринку ціни реалізації. Це стосується майже всіх видів транспорту, страхової справи, частково – цін на сільськогосподарську продукцію тощо.
Розрізняють чотири види регульованих цін:
- прямі адміністративні ціни, які встановлюють державні служби на послуги пошти і зв'язку, транспортні тарифи;
- частково адміністративні ціни на квартплату, тарифи галузей постачання (електроенергією, водою та ін.);
- квазіадміністративні ціни на газ, рідке паливо тощо, в яких закладено високий податок на предмети споживання;
- наднаціональні адміністративні ціни, які встановлюють наднаціональні органи Європейського Союзу.
До прямих важелів державного регулювання належить також регулювання кількості вироблених товарів і послуг, що найчастіше використовується в сільському господарстві, окремих базових галузях господарства (кам’яновугільній, залізорудній тощо).
Непрямі методи державного регулювання економіки – це насамперед фінансове регулювання, податкова, грошова, амортизаційна, кредитна політика та ін. Так, у Німеччині підприємства всіх галузей економіки мають фінансову підтримку держави на початку 90-х XX ст. вона становила майже 50 млрд. марок. Після об'єднання Західної і Східної Німеччини на фінансову підтримку підприємств колишньої НДР уряд щорічно виділяє понад 50 млрд. марок.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.