Народна економіка
Народна економіка – економіка, що розвивається в інтересах народу, передбачає використання всіх типів і форм власності (за домінування трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення й національне демократичне економічне планування. Рушійними силами побудови такої економіки є весь народ, його основні верстви та прошарки робітники, селяни, інтелігенція, підприємці, службовців, які хочуть бачити Україну сильною і незалежною й сприяють й розбудові.
Основа народної економіки – передусім народні підприємства, на яких долається відчуженість найманого працівника від засобів виробництва, а отже, праці від власності, влади, оскільки керівництво здійснюється на основі самоуправління. Внаслідок цього створюються наймогутніші стимули до праці Стратегічно важливі для країни об'єкти залишаться в руках держави, але ця власність перестане бути засобом збагачення чиновників державного апарату, а служитиме загальнонародним інтересам, тобто стане загальнонародною власністю, важливим елементом народної економіки. Така економіка відкриває широкий простір для розвитку малого та середнього підприємництва, на основі якого формуватиметься середній клас. Умови пращ та заробітна плата у приватному секторі контролюватиме держава, вони не повинні бути гіршими, ніж на державних підприємствах. Управління народної економіки здійснюватиметься на основі обов'язкових планів для державного сектора та індикативних (рекомендаційних) для недержавного, наукових прогнозів, які обговорюватимуться широкою громадськістю і втілюватимуться в життя урядом народної довіри передусім за допомогою економічних важелів. Планування в народній економіки охоплюватиме складання цільових комплексних програм, а засобами їх реалізації стане структурна, промислова, інноваційна, інвестиційна, податкова, кредитно-грошова, цінова, регіональна, амортизаційна політика. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання. Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений домінуванням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже, праці від власності, а також перевагою колективних цінностей. Підтвердженням цього є передусім два висновки, зроблені на Міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, яка проводилася в червні 1992 на рівні глав держав та урядів: 1) про неможливість врятування людства у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, 2) про необхідність для людства нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом.
У моделі «народна економіка» основним типом підприємств мають стати народні підприємства їх перевага над іншими типами підприємств полягає насамперед у тому, що активною рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників. На відміну від цього, на приватних підприємствах такою силою є інтерес лише приватного власника, а інтереси працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів, а також адміністративних важелів. Проте навіть при створенні комплексу найдосконаліших стимулів працівник трудитиметься винахідливіше та інтенсивніше на себе, а не на власника, отже, на своєму полі, заводі, фабриці тощо.
Народні підприємства – це підприємства, що належать безпосереднім працівникам, трудовим колективам. Виникли в останні 2-3 десятиріччя в деяких розвинутих країнах світу внаслідок викупу. У Великобританії перші колективні підприємства (як початкова форма розвитку народних підприємств) з'явилися ще в 1929 (торговельна компанія (товариство) «Джон Льюіс», основою якої вважали комуністичні принципи виробництва і розподілу). Так, прибуток (дохід) кожного члена товариства нині становить від 8 до 20% заробітної плати. Викуп трудовими колективами підприємств нерідко здійснюється примусово. Власник крупної компанії змушує викуповувати окремі нерентабельні філіали, заводи, цехи (разом з боргами), інакше ці підрозділи компаній закриваються, а зайняті на них працівники звільняються. Викуп здійснюється через залучення капіталу зі спеціальних фінансово-кредитних інститутів. Після сплати боргу кожен працівник стає співвласником підприємства залежно від отримуваної заробітної плати. Оскільки такі збиткові підприємства продаються разом з боргами, а для їх викупу необхідно брати кредити, працівники, щоб не збанкрутувати, змушені скорочувати тривалість відпусток, зменшувати величину заробітної плати, подовжувати робочий день. Після викупу на народних підприємствах долається соціально-економічна відчуженість працівників від засобів виробництва, від створеного продукту, від економічної влади на підприємстві й від самої праці. Засоби виробництва при цьому перестають бути капіталом, набувають форми основних або народних фондів. Характерно й те, що накопичені засоби працівник може отримати лише при звільненні. Водночас працівники не мають права претендувати на частку власності, що їм належить, вони можуть отримувати лише її вартісний еквівалент. Власність належить колективові і не може дробитися. За умови створення такої економіки в Україні вихідним пунктом повинен стати процес трансформації відносин власності у нерозривному зв'язку з характером праці. Оскільки праця має здебільшого колективний характер, то ядром трансформації відносин власності має бути не приватизація (що означає перехід державної власності в індивідуальну, максимум – у сімейну власність), а передання частки державної власності трудовим колективам.
Найважливішими напрямами докорінної перебудови існуючих в Україні відносин власності є:
- Реальна переоцінка власності державного майна та власності приватизаційного сертифіката та надання йому статусу справжнього цінного папера. Як відомо, встановлена у жовтні 1992 вартість приватизаційного сертифіката – 30 тис. крб., за які можна було у той час придбати 2 чоловічі костюми, на початку 1995 – 50 млн. крб., за які можна було придбати 3 пари жіночих чобіт. За підрахунками, фактична вартість приватизаційного сертифіката повинна становити не менше 5000 дол. – такою є частка кожного громадянина у державному майні. Без цієї переіндексації проголошені цілі на створення рівних стартових умов для всіх працівників, формування широкого кола реальних власників є нереальними.
- У руках держави повинні залишитися добувна, металургійна, газова, нафтохімічна промисловість, електроенергетика, залізничний транспорт та ін. У разі надмірного роздержавлення економіки посилюватиметься нестабільність економічної системи.
- Здійснення демократичних перетворень 30-35% частки державної власності через передання окремих підприємств в оренду без права викупу, акціонування (за наявності контрольного пакета акцій у руках держави), контроль за діяльністю державних підприємств, залучення до процесу управління цією власністю працівників державного сектора. Кожному з них необхідно передати таку частку власності державного сектора, яка б відповідала названій вище частці громадянина, але в руках держави повинен залишитися контрольний пакет акцій.
- Забезпечення переходу більшої частини власності (майже 50%), що залишилася, до трудових колективів із таким розрахунком, щоб кожному членові колективу дісталася не менша за визначену частка. Якщо вартість майна підприємства приблизно збігається з сумарною вартістю приватизаційних чеків усіх працівників, воно повністю переходить у власність трудового колективу. Так виникає й розвивається трудова колективна власність. У разі, коли вартість сукупного майна на великих підприємствах більша, ця частка спрямовується на забезпечення приватизаційними сертифікатами працівників сфери нематеріального виробництва.
Таким чином відбувається поєднання процесів колективізації власності (перехід її до трудових колективів) з її приватизацією (надання приватизаційного сертифіката кожному громадянинові з правом наступного придбання частини акцій великих підприємств і отримання щорічно частки прибутків у формі дивіденду). Про пріоритетність колективного начала за такого роздержавлення(переходу державної власності в інші форми недержавної власності) свідчить той факт, що будь-який власник акцій на Заході за бажанням може отримати лише вартісний еквівалент своєї акції, а колективне майно дробитися не повинно. Таким чином здійснюється часткова колективізація в розвинутих країнах світу. Як засвідчує досвід, трудова колективна власність є найефективнішою формою власності в сучасних умовах. Так, у США на викуплених трудовими колективами підприємствах продуктивність праці зросла на 15-20%, значно скоротилися кількість прогулів, плинність робочої сили тощо. Майже 66% опитаних американців виявили бажання працювати на таких підприємствах. За оцінками західних науковців, розширення участі трудящих в акціонерній власності, зростання питомої ваги народних підприємств посилюють тенденцію до політичної демократії. Залежно від масштабів поширення народних підприємств і кооперативів істотно модифікується основна мета капіталістичного способу виробництва. На таких підприємствах нею стає максималізація не прибутку, а чистого доходу, одержуваного в розрахунку на одного зайнятого 80% дорослих американців вважають, що працівники-власники більше заінтересовані у нормальному фінансовому становищі своїх підприємств у якості товарів і послуг, які вони виробляють і надають Враховуючи ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників. Практика розвитку трудових колективних підприємств у США, Швеції не підтверджує побоювань деяких західних економістів, що трудові колективи «проїдатимуть» отриманий дохід, не сприятимуть розширенню зайнятості тощо. Для цих підприємств властива висока частка реінвестованого капіталу, хоч у них виникають труднощі через недостатність джерел фінансування, зокрема через відсутність випуску акцій. Але досвіду управління такими підприємствами вистачає не завжди, а тому вони менше ризикують (порівняно з дрібними приватними фірмами) з впровадженням технічних новинок. Якщо «проїдання доходу» властиве підприємствам України, то це спричинено і стальним зубожінням працівників, невиплатами зарплати тощо. За суто формальними ознаками в Україні у процесі роздержавлення в промисловості в 90-х до трудових колективів перейшла значна частка державної власності. Але на практиці відбувалася капіталізація трудової колективної власності внаслідок: а) здійснення політики формування «ефективного власника» – передачі контрольних пакетів акцій до рук директорського корпусу, б) вилучення майже 90% доходів до бюджету що означає скасування власності трудового колективу на додатковий продукт, а це, у свою чергу, унеможливлює реалізацію власності на засоби виробництва (оскільки відсутні кошти на їх оновлення тощо), в) вилучення до бюджету частини амортизаційних відрахувань, неефективна банківська система. Паралельно може здійснюватися перехід дрібних підприємств деяких галузей економіки до рук окремих осіб та сімей, що є основним напрямом формування приватної власності. Оптимальна частка такої власності повинна становити приблизно 15-20% у загальній структурі власності. Обидва напрями формування недержавних форм власності слід органічно пов'язувати з проведенням структурних змін в економіці, процесами ціноутворення, інвестування. Двома найважливішими умовами реформування цих форм власності є збереження на відповідних підприємствах робочих місць, величини інвестицій та профілю підприємства, необхідного для створення товарів і послуг для населення з урахуванням структурних реформ (скорочення підприємств, робочих місць у певних масштабах у неперспективних або частково перспективних галузях промисловості). За допомогою ефективної системи управління необхідно приводити у відповідність (або узгоджувати) інтереси трудових колективів, індивідів та держави. Трудова колективна власність не усуває підприємливості, а суттєво розширює її межі. На основі роздержавлення і демонополізації необхідно створити стабільні й високоефективні стимули до праці, в основі яких лежать потреби та інтереси індивіда, колективу. В основі органічного поєднання приватних, колективних і суспільних інтересів повинні бути оптимальні співвідношення приватної, колективної та державної власності, а головною цінністю – людина (вона має стати власником, повинна браги участь в управлінні підприємством і в розподілі прибутків). Тому систему управління на будь-якому підприємстві та в організації слід переорієнтувати на розвиток належних умов праці людини, її творчих здібностей, ініціативи, самостійності, підприємливості, культури тощо. Стабільна й високоефективна система стимулів до праці повинна бути створена на рівні окремого працівника, підприємства та організації й реально поєднувати індивідуальні, колективні та суспільні інтереси. На рівні окремого працівника такі стимули створюються на основі: а) його перетворення на особистого власника (житла, земельної ділянки, присадибної ділянки біля індивідуального будинку, дачі, цінних паперів тощо), б) поступового створення умов продажу робочої сипи, аналогічних тим, що існують у розвинутих країнах Заходу, й встановлення відповідного рівня заробітної плати, в) його формування як співвласника народного підприємства (через володіння часткою акцій і привласнення на них певної суми дивідендів), г) упровадження прогресивних форм організації праці та заробітної плати (за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від кінцевих результатів. Стабільні й динамічні стимули до праці на рівні окремого підприємства створюються за наявності у трудового колективу: а) власності на засоби виробництва на підприємстві, б) власності на більшу частину створеного ними продукту (менша частина вилучається до бюджету через механізм оподаткування), в) економічної влади (приймати рішення про рівень інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обирати керівництво підприємства тощо), участі в управлінні колективною власністю, г) програм соціального захисту на підприємстві, підготовки кадрів тощо, ґ) створення стимулів до пращ у менеджерів на колективних підприємствах Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до пращ формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів повинні стати: а) створення ефективних стимулів до праці у працівників державного сектора через використання названих вище методів, б) надання вищим і талановитим менеджерам державних підприємств права стати його співвласниками, але мати не більше 0,5% в сукупному капіталі, в) створення конкурентного середовища для форм власності та підприємницької діяльності, г) формування акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємствами інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперування тощо, ґ) наявність коротко- та довготермінових планів розвитку державного сектора і право контролю за їх здійсненням. Для проведення ефективної аграрної реформи необхідний не революційний, а еволюційний процес аграрних перетворень, орієнтація реформ на людину, її інтереси, потреби. Ринковий механізм в аграрному секторі має найбільше обмежень (об'єктивних і суб'єктивних) і не є саморегульованим. Тому державне регулювання в цьому секторі вкрай необхідне. Конкретніше процес реалізації аграрної реформи зводиться до поступового перерозподілу землі для створення трьох форм власності суспільної, колективної, приватної. Відповідно до них у сільському господарстві повинні функціонувати державні й муніципальні підприємства (суспільна форма власності), колгоспні, кооперативні, акціонерні, пайові економічні товариства, орендні підприємства (колективна форма власності), селянські (фермерські) господарства (приватна форма власності). Переважаючою формою власності має стати колективна власність і передусім кооперативна Національно-демократичне економічне планування, тобто новий тип планування розвитку народного господарства на середньотерміновий (5 років) і довготерміновий (10 і більше років) періоди, які конкретизуються в основному економічному законі держави – прийнятті що річного бюджету, повинно стати якісно іншим і характеризуватися такими найважливішими рисами а) відмова центру від планування більшості видів продукції як за вартістю, так і в натуральному вираженні, а також залишення за собою лише тих завдань, які не можуть бути вирішені нижчестоящими структурними ланками. Останнє стосується сфери єдиної науково-технічної (промислової), структурної, інвестиційної та амортизаційної політики. Вплив на підприємства, фірми, компанії центр здійснює переважно економічними методами (відсоткова ставка, податкова, кредитна політика, надання пільг для впровадження нової техніки тощо). Правові важелі (законодавство про податки, нові норми амортизації, допустимі рівні забруднення навколишнього середовища тощо) повинні розроблятися науково обґрунтовано на тривалий (відносно тривалий) час, і їх реалізація підкріплюється за допомогою пільг і стимулів, а також інших економічних інструментів, б) необхідно перейти від переважно галузевого до територіального, комплексного управління економікою в органічному поєднанні економічного і соціального прогресу, в) план повинен бути сукупністю цільових комплексних програм, межі та етапи яких визначаються їх спрямованістю і змістом, г) пріоритет надається перспективному індикативному плануванню з одночасним використанням ринкових важелів саморегулювання економіки. Загалом державне регулювання повинно оптимально поєднуватися з ринковим саморегулюванням за переважання першого, що означає появу та розвиток регульованого ринку, ґ) у підготовці та прийнятті найважливіших рішень з централізованого управління економікою вирішальна роль повинна належати не виконавчим, а представницьким органам. Завдяки цьому планування підпорядковується спільним інтересам, стає демократичним. Побудова народної економіки найповніше відповідає історичним традиціям українського народу, його менталітету тощо.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.