Економіка

Економіка (гр. oikonomia – управління господарством) – найважливіша сфера суспільного життя, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається система продуктивних сил і економічних відносин, якими управляють різні типи економічних законів. Економіка має складну структуру її матеріальною основою є система продуктивних сил, що відображає активне ставлення людини до природи у процесі праці й створення матеріальних та нематеріальних благ.

На всіх етапах розвитку людської цивілізації до системи продуктивних сил входили людина-працівник, засоби виробництва (у складі засобів праці та предметів праці), використовувані людьми сили природи. У XIX ст. новим елементом цієї системи стають форми і методи організації виробництва, у XX ст. (у другій половині) – наука та інформація. Як матеріальна основа економіки й водночас найважливіша а підсистема, продуктивні сили розвиваються за властивими їм внутрішніми законами та відносно самостійними суперечностями. Це насамперед закон приведення вдію все меншою кількістю живої праці зростаючої маси засобів виробництва, закон відповідності матеріальних і речових факторів виробництва, закон зростання продуктивності праці та ін. Другою підсистемою економіки є техніко-економічні відносини – відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації, обміну діяльністю між людьми та ін. У цій сфері економіки також діють іманентні економічні закони й розвиваються специфічні суперечності закон усуспільнення виробництва і праці, закон концентрації виробництва та ін. Техніко-економічні відносини значною мірою збігаються з суспільним поділом праці в загальній, частковій та одиничній формах і покладено в основу відгалуження окремих сфер і галузей розвитку економіки. Так, у США лише в обробній промисловості існує майже 430 галузей народного господарства. Високий ступінь спеціалізації та кооперації виробництва – важливий фактор ефективного використання ресурсів, самостійна продуктивна сила. Так, у колишньому СРСР і в 90-х XX ст. в Україні питома вага спеціалізованого випуску вузлів і деталей у загальному обсязі виробництва металорізальних верстатів і ковальсько-пресового устаткування наприкінці 80-х була в декілька разів нижчою, ніж у США інструменти в СРСР виготовляли понад 800 тис. осіб, але лише 85 тис. осіб були зайняті на заводах Мінстанкопрому. В наслідок цього вартість інструмента на машинобудівних заводах була майже у 20 разів вища, а продуктивність праці у 2–3 рази нижча, ніж на інструментальних заводах. За рівнем розвитку спеціалізованого виробництва інструментів і технологічного оснащення (штампів, прес-форм, переналагоджувального оснащення тощо). СРСР відставав від США відповідно у 3,8 і 40 разів. Наприкінці 90-х рівень відставання України у цій сфері не зменшився. Щоб досягти оптимального рівня спеціалізації та кооперування у машинобудівному виробництві його (рівень) потрібно збільшити у 10-15 разів. Залежно від ступеня розвитку суспільного поділу праці та усуспільнення виробництва економіка – це система сфер видів і галузей виробництва. Розрізняють економіку сфер народного господарства (економіка сфери матеріального виробництва, економіка сфери нематеріального виробництва), економіка окремих галузей (економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка транспорту тощо). У межах галузей виділяють економіку окремих видів діяльності окремих виробництв (економіка тваринництва, економіка рослинництва тощо). На основі інтернаціоналізації продуктивних сил та поглиблення міжнародного поділу праці (міжнародної спеціалізації, кооперування та ін.) утворилися світова економіка, регіональна економіка. Щоб не перетворитися на периферію світового господарства його сировинний додаток, економіка України повинна розвиватися по шляху міжнародного поділу праці, й насамперед його одиничної форми (міжнародної подетальної та поопераційної спеціалізації). У своїй єдності ці дві підсистеми економіки (продуктивні сили і техніко-економічні відносини) утворюють технологічний спосіб виробництва. В історії розвитку людства розрізняють технологічні способи виробництва, засновані на ручній машинній та автоматизованій праці. Найрозвинутіші країни світу стали на шлях інтенсивного створення технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці. Його головними ознаками є кількість найновіших комп'ютерів (п'ятого та шостого поколінь) промислових роботів, «безлюдних виробництв», біотехнологічна революція, інтегрована система зв'язку тощо. В Україні переважає технологічний спосіб виробництва, заснований на ручній та машинній праці, причому якість системи машин низька. В межах економіки також виділяють організаційно-економічні відносини, тобто відносини між людьми з приводу організації виробництва, зокрема менеджмент, маркетинг. Залежно від ступеня розвитку технологічного способу виробництва, його окремих елементів (техніки, інформації тощо) в західній економічний, філософській та соціологічній літературі давалися різні визначення існуючого та майбутнього суспільства технотронна цивілізація, кібернетичне суспільство, інформаційна цивілізація, постіндустріальне суспільство та ін. Така техніко-економічна класифікація суспільства однобічна (оскільки не враховує соціально-економічну форму розвитку продуктивних сил), але має право на існування. Четверта підсистема економіки – виробничі відносини, або відносини економічної власності. Це відносини між різними суб'єктами власності (державою, промисловими компаніями, банками, окремими індивідами тощо) з приводу привласнення різноманітних об'єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання та ін.) у різних сферах суспільного відтворення – у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Теоретичним вираженням цих відносин є певна сукупність економічних категорій товар, споживча вартість, ціна, гроші, заробітна плата, капітал, форми власності тощо. Відносини економічної власності є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил, коли відносини власності відповідають вимогам законів розвитку продуктивних сил : насамперед потребам та інтересам людини вони сприяють їх розвитку, прискорюють його, коли ж такої відповідності не існує відносини власності стають гальмом розвитку продуктивних сил. В Україні найбільшою перешкодою для прогресу продуктивних сил є відчуження працівників від власності (на засоби виробництва, створений продукт та ін.), ставлення до державної власності та капіталістичної власності як до чужої, що виявляється в її масовому розкраданні, безініціативності працюючих тощо. З погляду структури власності розвиткові продуктивних сил можуть сприяти (або гальмувати його) нераціональні форми заробітної плати, розподілу прибутків, ціни тощо. Відносинам власності також властиві внутрішні економічні закони, суперечності закон концентрації власності закон привласнення частки доходів відповідно до витрат праці, закон вартості та ін. У розвинутих країнах світу дедалі інтенсивніше відбувається процес соціалізації власності. Виробничі відносини (відносини економічної власності) разом з техніко-економічними та організаційно-економічними відносинами формують систему економічних відносин суспільства. Отже, неправомірно ототожнювати економічні відносини з виробничими, оскільки вони співвідносяться між собою як ціле і частина. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил, а техніко-економічні відносини – їх речовою формою, організаційно-економічні відносини – їх організаційною формою, тобто розвиткові продуктивних сил безпосередньо можуть як перешкоджати, так і сприяти три різні форми, три неоднакові підсистеми економіки. Опосередковано розвиток продуктивних сил, а отже й економіки, можуть гальмувати або прискорювати недосконала система законодавства (зокрема право власності) діяльність держави, мораль, культура та інші сфери суспільних відносин. У свою чергу, на ці сфери активно впливають економічні відносини, і насамперед відносини власності їх відповідність розвитку продуктивних сил залежить насамперед від плюралізму форм власності, від панування в економіці тієї форми власності, яка найбільше відповідає інтересам суспільства. Найефективнішою в розвинутих країнах світу є трудова колективна власність. Тому в сучасній економічній системі повинна поступово зростати питома вага народної економіки. У сфері економіки з окремих її вищеназваних підсистем утворюються додаткові мегапідсистеми. Так, у процесі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності) формується суспільний спосіб виробництва. У своєму розвитку людство пройшло первіснообщинний, рабовласницький, феодальний та капіталістичний способи виробництва їх зміна відбувалася насамперед внаслідок дії закону адекватності відносин власності рівню, характеру і структурі продуктивних сил. У деяких розвинутих країнах світу в межах капіталістичного способу виробництва поступово формується соціалістичний спосіб виробництва. П'ятою підсистемою економіки є господарський механізм – сукупність форм та методів і важелів використання економічних законів, розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини. У межах господарського механізму виділяють два відносно самостійні комплекси форм і методів використання економічних законів, розв'язання суперечностей тощо ринковий комплекс і комплекс державного регулювання. У першому випадку на макрорівні здійснюється стихійне саморегулювання економіки, у другому – свідоме регулювання. Ринкове саморегулювання передбачає механізм вільного ціноутворення, вільної конкуренції, стихійного переливання капіталу між галузями, стихійне урівноваження попиту і пропозиції тощо. Впродовж приблизно півтора століття, коли у капіталістичних країнах переважали ринкові важелі управління, в економіці постійно, починаючи з 1825 р., відбувалися економічні кризи. В останні 3-4 десятиріччя XX ст., коли у цих країнах стало переважати державне регулювання (воно перетворилося на ядро господарського механізму), економічні кризи менш глибокі й заподіюють набагато менших збитків економікі. Державне регулювання здійснюється за допомогою адміністративного, правового та економічного регулювання Основними методами й важелями економічного регулювання є використання податкової, фінансово-кредитної, амортизаційної, регіональної, інвестиційної, структурної політики тощо. Форми державного регулювання – національне планування, державне програмування і прогнозування економіки. Державне регулювання, що здійснюється за допомогою адміністративних важелів, до економіки не належить. Воно є елементом надбудовних відносин економіки – це також система економічних наук (приблизно 50), які вивчають усі елементи економічної системи. Загальною теоретико-методологічною основою цих наук є економічна теорія і політична економія.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.