Демократизація капіталу

Демократизація капіталу – поступове наростаюче розповсюдження акцій крупних компаній серед найманих працівників, внаслідок якого частина їх певною мірою стає співвласниками колективної капіталістичної власності і в обмежених масштабах здійснює управління нею.

Теоретично обґрунтував економічну неминучість цього процесу наприкінці XIX ст. німецький економіст Е. Бернштейн, у 20-х XX ст. – американський економіст Т. Карвер. Новий імпульс теорія демократизації капіталу отримала у працях американських учених А Берлі, М Сальвадорі та ін. Її активно підтримують сучасні західні економісти П. Самуельсон, Д. Белл, П. Дракер, Р. Хессен та ін. Радянські економісти заперечували процес реалізації цієї теорії у практиці. Водночас у твердженнях західних та радянських учених було більше крайніх (полярних) суджень, які лише частково розкривали істину. Так, Е. Бернштейн стверджував, що з розвитком акціонерних компаній власність на капітал переходить у руки все більшої кількості осіб, внаслідок чого відбувається демократизація капіталу, перетворення акціонерних підприємств на власність народу.

За більш як столітній період розвитку акціонерної власності у США лише три останні десятиріччя триває процес переходу певної кількості акціонерних товариств у власність трудових колективів але він здійснюється не тільки через механізм розповсюдження акцій. Крупні компанії нав'язують працівникам викуп окремих нерентабельних філіалів під загрозою їх закриття і позбавлення працівників роботи. Процес викупу трудовими колективами частини підприємств стимулювала держава через механізм пільгового оподаткування тощо. Однак жодна крупна американська корпорація таким чином, як це прогнозував Е. Бернштейн, не перейшла в народну власність. Не має таких прикладів і у світовій практиці. М. Сальвадорі зокрема, вважав, що придбання акцій найманими працівниками перетворює навіть дрібних акціонерів на співвласників капіталістичних підприємств, тобто ототожнював дрібних акціонерів з середніми та крупними, з одного боку, й економічний статус таких акціонерів з їх юридичним статусом – з іншого. У США кількість акціонерів у 1929 становила 1 млн., у 1959 – приблизно 12 млн., у 1980 – до 30 млн. і в середині 90-х – майже 50 млн. осіб. За підрахунками американського економіста Дж. Лівінгстона, у 1960 серед сімей із щорічними доходами 3-5 тис. дол. акціями володіли 5,8%, з доходами 5-7,5 тис. дол. – 7,9%, з доходами понад 25 тис. дол. – 43,3%. Інший американський економіст Ф. Ландберг стверджував, що в ці роки 65% вартості акцій було зосереджено в руках 1 млн. 400 тис. акціонерів із 12 млн. акціонерів у США реальними співвласниками в той період можна вважати лише 9%. У 1980 кількість акціонерів у цій країні становила 30 млн., але лише 2,5% найбагатшого населення володіло 52% всього акціонерного капіталу. За середніми показниками, на початку 80-х один акціонер володів акціями на суму до 600 дол., а середньорічний прибуток (дивіденд) на ці акції (показник дуже умовний, оскільки передбачає рівномірний розподіл дивідендів між всіма акціонерами) становив приблизно 1500 дол. Для нормального проживання американській сім'ї з чотирьох осіб у той час потрібно було до 20 тис. дол. на рік. Таким чином, твердження західних учених про перетворення дрібних акціонерів на власників відірване від реалій дійсності, побудоване на ототожненні дрібного акціонера з крупним, на фактах формального володіння більшістю акціонерів незначною кількістю акцій, які в економічному аспекті не дають підстав говорити про перетворення найманого працівника на капіталіста. Цей висновок підтвердив один із авторів теорії демократизації капіталу П. Самуельсон. Він визнавав, що хоч у США десятки мільйонів людей володіють акціями лише кожен десятий отримує високий дивіденд. Саме цих крупних акціонерів можна вважати співвласниками найбільших корпорацій Америки. Ці дані (за 1960 і 1980) дають підставу екстраполювати їх на наступний період. В середині 90-х за наявності приблизно 50 млн. акціонерів реальними власниками і співвласниками гігантських корпорацій стали приблизно 5 млн. Певною мірою перетворення власників акцій на власників корпорацій стосується й середніх акціонерів (за кількістю акцій, що їм належать). У 1990 середній дохід такого акціонера (переважно висококваліфікованого працівника) становив до 10% його щорічного заробітку, або майже 6 тис. дол. Такі дивіденди не означають, однак, перетворення працівника на капіталіста, оскільки основну масу доходу (до 90%) він отримує від продажу своєї робочої сили. Однак привласнення цієї суми (не менше 7-10% річного доходу), за оцінками учених, дає йому певною мірою відчуття господаря, співвласника підприємства. Цей процес в економічному аспекті практично не заторкує дрібних акціонерів. Деякі автори концепції демократизації капіталу ототожнюють їх юридичний статус з економічним. З юридичного погляду (погляду власності), володіння навіть однією акцією певною мірою означає, що її власник ставиться до майна корпорації як до свого, оскільки акція є частинкою цього майна. Крім того, формально будь-який акціонер, згідно зі статутом, має право брати участь у виборах керівництва компанії, в розподілі прибутків. Проте, як визнає Дж. Гелбрейт, права переважної більшості акціонерів ігноруються як практично неіснуючі, вони цілком усунені від керівництва корпораціями. Американський політолог Т. Дай назвав владу дрібних акціонерів над корпорацією юридичною фікцією. Більшість вищеназваних положень наводилася в радянській економічній літературі 70-80-х, але в ній цілком заперечувалася можливість втілення теорії демократизації капіталу у практику. Найбільшою помилкою в цьому плані було те, що можливість перетворення акціонерів на власників крупних корпорацій не заперечувалася лише щодо власників значних пакетів акцій. Як засвідчила практика, така можливість існує певною мірою і для середніх акціонерів. Отже, ігнорувалася дія закону переходу кількості в якість, категорія міри, відповідно до яких суто кількісні зміни на певному етапі переходять у нову якість. Не було на той час або замовчувалися соціологічні дослідження, які давали змогу зробити висновок, що межею (мірою), яка відділяє простого власника акцій від часткового акціонера-співвласника корпорації (високооплачуваного працівника), є накопичення такої кількості акцій в одних руках, яка дає можливість отримувати 7-10% щорічного доходу. Водночас співвідношення отримуваного доходу від продажу робочої сили і капіталу таке, що вони більшою мірою є наймані працівники, ніж капіталісти. Ситуація може змінюватися як в один, так і в інший бік. У бік пролетаризації середнього класу – внаслідок знецінення або навіть повної втрати акцій під час економічних криз, банкрутства тих корпорацій, акціями яких він володіє. Так, у США із 30,9 млн. акціонерів у 1970 2577 тис. осіб отримували на дивіденди до 5 тис. дол. на рік, а в 1975 – лише 841 тис. осіб. У бік часткової капіталізації – в разі якщо частина найкваліфікованіших робітників і службовців володіє інтелектуально та інформаційно насиченою робочою силою. Так, частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує власну ризиковану, або венчурну, справу, тобто стає суб'єктом власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.