Вивіз капіталу

Вивіз капіталу – вивезення за кордон ТНК, державами та міжнародними фінансово-кредитними організаціями вартості у грошовій або товарній формі з метою виробництва і привласнення монопольне високих прибутків а також отримання інших вигод. У категорії «вивезення капіталу» слід виділяти соціально-економічну (або суспільну) форму і матеріально-речовий зміст. У першому випадку вивезення капіталу означає процес формування в іншій некапіталістичній країні антагоністичної суперечності між власниками засобів виробництва, фінансових та інтелектуальних ресурсів і найманими працівниками, а отже, й відповідного капіталістичного виробничого відношення.

Якщо брати до уваги, що капітал за своїм економічним змістом є сукупністю або системою виробничих відносин (або відносин економічної власності), що базується на експлуатації найманої праці, то експорт капіталу означає процес формування в некапіталістичній країні капіталістичних виробничих відносин. Оскільки капітал має свій речовий зміст (засоби виробництва гроші, інші ресурси) то формування таких відносин здійснюється за допомогою вивезення капіталу насамперед у підприємницькій і грошовій формі. Якщо капітал вивозиться з більш розвинутої країни в менш розвинуту капіталістичну країну то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, й капіталу), більш досконалих форм капіталістичних виробничих відносин. Таким чином здійснюється процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, заснованої на експлуатації тощо), а отже, капіталістичних виробничих відносин.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи. Найважливіша кінцева мета вивезення капіталу – привласнення монопольне високих прибутків. Крім цього, вивезення капіталу може здійснюватися з метою отримання інших вигод (політичних, військових тощо). На відміну від домінування вивезення товарів на нижчій стадії розвитку капіталізму (XVI-XIX ст.), вивезення капіталу переважає на вищій стадії еволюції капіталізму – у XX ст. Це зумовлено процесом монополізації виробництва, виникненням і розвитком гігантських монополістичних (у т.ч. олігополістичних) об'єднань, появою ТНК, які зосередили в своїх руках величезні прибутки і шукають шляхів їх найвигіднішого вкладення. Так, у середині 90-х норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, приблизно у 2 рази була вища, ніж всередині країни. Причиною цього є дешева робоча сила, сировина тощо.

Вивезення капіталу також зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства. В країні, яка вийшла на передові позиції, швидше відбувається процес створення надлишкового капіталу, який можна використати всередині країни, але для якого шукають більш прибуткове застосування. Крім того, вивезення капіталу зумовлене асинхронним характером протікання капіталістичного циклу, наявністю протекціоністських бар'єрів, що перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами. Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільське господарство, банківські підприємства тощо, через будівництво нових або купівлю вже існуючих підприємств внаслідок придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном. Позичковий капітал вивозиться у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів. Це дає можливість отримувати фіксований дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення власності за кордоном.

Загальну суму капіталу, що функціонує за кордоном, становлять іноземні інвестиції. Згодом їх джерело розширюється за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій тощо. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяються на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством, для цього достатньо придбати до 10% акцій) та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку). Крім того, за джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі його форми позики, дари (гранти), допомогу. Недержавний вид вивезення капіталу можуть здійснювати юридичні та фізичні особи, приватні (окремі індивіди) або сім'я чи групові інвестори у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів тощо. Надаються також маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції що мають певні інвестиційні можливості. Найважливішу роль серед різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. Це зумовлено тим, що їх суб'єкти здійснюють постійний контроль за цим капіталом (в той час як капіталом в позичковій формі на час надання кредиту розпоряджається імпортер), що прямі інвестиції гарантують стабільний ринок (або формують основу для виходу на ринки інших країн), такі інвестиції дають право безпосереднього контролю (за наявності контрольного пакета акцій) або активної участі в управлінні підприємством через механізм реінвестування прибутків, придбання частини акцій за кордоном (але не контрольного пакета), внутріфірмових позик або внутріфірмової заборгованості, а також через використання неакціонерних форм (укладання субконтрактних угод, ліцензійних угод, френчайзингу тощо).

Напередодні Першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд. дол., приблизно 40% з яких припадало на Великобританію (або 18 млрд. дол.), на Францію – 9 млрд. дол., на Німеччину – 5,8, на США – лише 3,5 млрд. дол. У 1938 їх обсяг становив 53 млрд. дол., у т. ч. на Великобританію припадало до 23 млрд. дол., США –11,5 млрд. дол., Нідерланди – до 5 млрд. дол. Після Другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішими, а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд. дол., в 1970 – до 285 млрд. дол., у т. ч. США – майже 150 млрд. дол. (53% від загальної суми), Великобританії – 49 млрд. дол., Франції – 19 млрд. дол. Більше того, в самій Великобританії американські прямі інвестиції становили 8 млрд. дол., у Франції – до 7,8 млрд. дол. із розгортанням НТР значна частка іноземних інвестицій – в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість тощо. Упродовж: цього періоду (з часу Першої світової війни до 1970) у про цесі іноземного інвестування виявилася дія закону нерівномірності, зокрема витіснення США Великобританії з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (за період 1914–38), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 (до цього часу після Другої світової війни їй було заборонено вивезення капіталу) та ін. Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвестицій спрямовується у високорозвинуті країни світу, що є ознакою посилення процесу інтернаціоналізації капіталу, дії закону інтернаціоналізації виробництва (див. Закон інтернаціоналізації виробництва.) Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу в 1970 становили до 25 млрд. дол., а інвестиції цих країн у США – до 10 млрд. дол. Водночас у 60–70-ті зростає роль такої форми міжнародного руху капіталів, як реінвестиції отриманих прибутків. В окремих країнах частка реінвестицій в загальному обсязі іноземних інвестицій становила від 60 до 80%. Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації із понад 3 трлн. дол. іноземних інвестицій в 1995 їхня частка становила понад 2,6 трлн. дол. Уперше на початку 70-х загальний обсяг виробництва на зарубіжних філіалах ТНК перевищив експорт із країн, в яких розміщені ці корпорації. Значною мірою це зумовлено зростанням кількості самих філіалів, посиленням процесів спеціалізації та кооперування виробництва між ними. Так, якщо на початку 60-х їх було майже 3,5 тис., то в 1996 – понад 270 тис., в середині 90-х обсяг виробництва на зарубіжних філіалах ТНК перевищив масштаби міжнародної торгівлі. Ці процеси дістали назву "друга економіка" (тобто зарубіжне виробництво ТНК та масштаби його впливу на економіку). У процесі руху міжнародного капіталу спостерігається дія таких основних закономірностей по-перше, прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Так, у повоєнний період вони спершу подвоювалися кожні 10 років, відтак кожні 6-7 років, за період 1983-92 мало місце чотирикратне їх збільшення. В середині 90-х щороку вивозилося до 300 млрд. дол. капіталовкладень Лише за 1995 вивезення капіталу зросло на 40%. Якщо у сфері міжнародної торгівлі щоденно вивозиться за кордон товарів на суму до 5 млрд. дол., то капіталів – до 200 млрд. дол. Дія цієї закономірності зумовлена зростанням попиту на капітал у процесі прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів при експорті капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити екологічні витрати в процесі вивезення капіталу до слаборозвинутих країн та іншими факторами. По-друге, зростанням частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо до Першої світової війни частка прямих інвестицій становила до 10%, в період між двома війнами – 25%, то в 90-х на них припадало до 80%. Це зумовлено зростанням ролі цих інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю за виробництвом і власністю та іншими факторами. По-третє, посиленням процесів монополізації в експорті капіталу. Так, у 1996 на 100 наймогутніших ТНК припадало до 65% іноземних інвестицій, а в 1997 – приблизно 54%. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері. Важливою рисою цієї закономірності є зосередження до 80% прямих інвестицій у США, ЄС і Японії. Водночас це одна з ознак закону нерівномірності економічного розвитку. По-четверте, зростаючою концентрацією прямих інвестицій у розвинуті країни світу. Так, якщо в 1995 частка іноземних інвестицій у розвинуті країни становила до 60%, то в слаборозвинуті – майже вдвічі менше, раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалася в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу свого капіталу вивозить у слаборозвинуті країни. По-п'яте, у процесі вивезення капіталу посилюється інтернаціоналізація власності. Так, обсяг іноземного капіталу в США у 1996 становив понад 1,5 трлн. дол. (у т. ч. до 250 млрд. дол. прямих інвестицій), до 20% активів банків належать іноземцям, в іноземних компаніях у США працює понад 3 млн. осіб.

Крім того, для вивезення капіталу в сучасних умовах характерні такі найважливіші особливості:

• якщо раніше головні потоки інвестицій спрямовувались у слаборозвинуті країни, то тепер – в розвинуті країни світу. На початку 90-х до 95% прямих інвестицій за кордон здійснювалося країнами-членами ОЄСР. У розвинутих країнах світу розміщено понад 2/3 закордонних філіалів США, ТНК (як основний суб'єкт вивезення капіталу) 75% своїх інвестицій спрямовують у ці країни. Крім ТНК, вивезення капіталу здійснюють інші приватні компанії, банки, державні компанії та організації, міжнародні банки, різноманітні фонди тощо. Основна маса капіталів експортується в обробну промисловість та фінанси їх спрямування в обробну промисловість пояснюється насамперед поглибленням одиничної форми міжнародного поділу праці (інтернаціоналізацією одиничного поділу пращ). З розвинутих країн світу також вивозиться основна маса капіталу (частка США і Західної Європи у цьому процесі становить до 60%). Скорочення обсягів вивезення капіталу у слаборозвинуті країни також пояснюється зростанням їх заборгованості, яка в середині 90-х досягла понад 2,5 трлн. дол. Внаслідок цього лише у 80-х вивезення капіталу у слаборозвинуті країни скоротилося майже у 2,5 рази,
• зростаючого значення набуває вивезення капіталу у формі експорту патентів, ліцензій, «ноу-хау», що зумовлено передусім розгортанням НТР,
• все важливішими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкові операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній оборот грошових ресурсів у каналах транснаціональної банківської системи вимірюється трильйонами доларів, більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообороту,
• у процесі вивезення капіталу посилюється суперництво між трьома основними економічними центрами світового господарства – США, Західною Європою та Японією. При цьому американські інвестиції впродовж 1960-90 зросли приблизно у 12 разів, західноєвропейські – у 18, а японські – майже в 300 разів,
• з другої половини 70-х у структурі вивезення капіталу починає переважати позичковий капітал,
• з часу енергетичної кризи, що почалася в 1973, інтенсивно відбувається експорт капіталу з окремих багатих нафтою країн Близького Сходу у формі нафтодоларів.

Серед різних форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні форми. На їх частку припадає майже 60% всього вивезення капіталу, в той час як на державний капітал – 30%, на міжнародні фінансові організації – до 10%. Водночас переплетіння цих форм капіталу, особливо монополістичного й державного, означає, що за своїм характером капітал, який вивозять, має здебільшого корпоративний, державно-транснаціональний характер. Вивезення державного капіталу значною мірою має на меті створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема з його допомогою створюється економічна інфраструктура. Важливою формою державного капіталу є надання державних гарантій для недержавних кредитів Внаслідок цього державному капіталу значно повніше притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів. Завдяки цьому створюється відчутний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить про відсутність ризику для іноземних інвестицій. На початку 90-х сферою міграції міжнародного капіталу поступово стають країни Центральної і Східної Європи, колишнього СРСР У 1996 в ці країни було вивезено 32 млрд. дол., водночас вони експортували лише приблизно 1,5 млрд. дол. Для порівняння у слаборозвинуті країни було ввезено понад 650 млрд. дол., а експорт капіталу з цих країн (нафтодобувних) становив понад 210 млрд. дол. Після розпаду СРСР і капіталізації економіки більшості країн СНД вони стають об'єктами ввезення капіталу, з одного боку, і суб'єктами вивезення капіталу тіньовими структурами – з іншого. Так, обсяг вивезеного з України капіталу на початку 1998 становив до 40 млрд. дол., з Роси – понад 100 млрд. дол. Приплив іноземних інвестицій у країни СНД в 90-х стримувався недосконалим і нестабільним законодавством, відсутністю науково обґрунтованої економічної політики та іншими факторами. Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки як для країн–експортерів капіталу, так і для країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивними наслідками цього процесу є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні й неекономічні вигоди.

Негативні наслідки вивезення капіталу – погіршення платіжного балансу (до часу повернення в крашу всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринку праці й ринку робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в належному руслі економічної системи.

Позитивні наслідки міжнародного руху капіталу для країни-імпортера – запровадження досконаліших технології і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення рівня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток існуючої економічної системи або її вдосконалення (таким чином розвивалася економіка Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками є поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних процесів вивезення капіталу за роки незалежності здійснюється і в Україну. Проте у 90-х цей процес лише незначною мірою супроводжувався впровадженням нової техніки й технологи, невеликими обсягами припливу іноземних інвестицій, значною втратою внутрішнього ринку збуту тощо.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.