Капітал

Капітал – (лат. capital – головний) – сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, за яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об'єкти інтелектуальної власності та різні види цінних паперів тощо є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. Цих об'єктів власності позбавлені наймані працівники, які змушені через це продавати свою робочу силу, створювати необхідний і додатковий продукт. Більшу частку його (результати чужої неоплаченої праці) привласнюють власники засобів виробництва та інших об'єктів власності, а також держава.

Економічні передумови виникнення капіталу – товарне виробництво (та його стадія розвитку, коли товаром стає робоча сила) історично цей процес почався в період первісного нагромадження капіталу, тобто здебільшого примусового відокремлення дрібних товаровиробників (селян, ремісників) від засобів виробництва, насамперед від землі. Поява вільних (від засобів виробництва та засобів до існування, а також юридичне незалежних) найманих робітників означала перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне й виникнення капіталістичних виробничих відносин, початок функціонування промислового капіталу (основної форми капіталу у сфері безпосереднього виробництва). Йому передували лихварський, купецький і торговельний капітал. Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Аристотель, який запровадив поняття "хремастика", під яким розуміли мистецтво забезпечувати достаток або діяльність, спрямовану на нагромадження капіталу. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей та ін.). Сміт до капіталу відносив лише частину запасів, призначену для подальшого виробництва й отримання доходу. У з'ясуванні сутності капіталу Сміт та Рікардо зробили крок назад порівняно з Аристотелем. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму. Переважна більшість сучасних західних науковців аналогічно визначають сутність цього поняття. Відмінність між класиками політекономії та сучасними західними економістами полягає, по-перше, в тому, що західні економісти значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці, певних благ (у з'ясуванні сутності капіталу). До них відносять дороги, мости, комп'ютери, споруди тощо. Американський економіст І. Фішер визначав капітал як запас багатства у певний час, як здатність багатства і власності приносити їх власнику постійний дохід у вигляді "потоку послуг". Відомий англійський економіст Дж. Хікс розглядав капітал як сукупність товарів виробничого призначення, а П. Хейне – як виготовлені засоби виробництва або блага, які можна використовувати для виробництва майбутніх благ. По-друге, отримання доходу пов'язується не лише із зазначеними речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором. Якщо перші отримали назву “фізичний капітал”, то другі – “людський капітал”, до якого належать знання, звички, енергія людей, а інвестиціями у “людський капітал” є витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримання здоров'я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії "людського капіталу" його складовою вважають навіть особисту чесність у ділових стосунках. По-третє, деякі західні науковці ототожнюють капітал насамперед з грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал з часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід Західні науковці всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов'язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. В цьому вони впритул наближаються до розуміння сутності К. Марксом та Енгельсом. Маркс, зокрема, аналізуючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається із знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як нагромаджену працю, як відношення між уречевленою та живою працею. Сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з благами, з часом російські та українські економісти лише наприкінці XX ст. стали на шлях пошуку такого джерела доходу, як час, але досі не змогли розкрити зміст поняття “людський капітал”, дати кількісну оцінку ролі знань, науки, охорони здоров я у створенні національного доходу. Водночас західні науковці не доповнюють матеріально-речовий аспект категорії капіталу характеристикою його суспільно-економічної форми, дія певного фактора не розглядається в органічному взаємозв'язку з відносинами між людьми, що означає однобічний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Певною мірою це й позаісторичний підхід, який полягає в тому, що існування капіталу приписується всім суспільно-економічним формаціям. Зокрема, вони стверджують, що лук і стріла в руках мисливця за первісного ладу були капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені також абстрагуються від поняття "наймана праця", від суперечності між власниками значної кількості засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів, і, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати цим власникам свою робочу силу. У працях переважної більшості вчених колишнього СРСР, а значною мірою і вітчизняних економістів кінця 90-х поняття “ капітал” найчастіше розглядалося як основне виробниче відношення, як відносини економічної власності між капіталістами та найманими працівниками, як виробничі відносини між двома основними класами. Визначення капіталу як основного виробничого відношення не позбавлене деяких теоретико-методологічних вад. По-перше, воно не дає досить чіткого уявлення про співвідношення між найбільш узагальнюючим, абстрактним поняттям капіталу та його конкретними формами (насамперед основним, промисловим, фінансовим капіталом та ін.), про те, що категорія капіталу втілює всі основні риси, властиві кожній окремій формі капіталу. Виходячи з цього, основним виробничим відношенням може бути не капітал як узагальнююче поняття, а його найважливіша, основна форма. По-друге, таке визначення не враховує вимог системного підходу до з'ясування сутності капіталу, окремих його сторін. Адже ця категорія навіть у своїй найбільш абстрактній, узагальнюючій формі визначається як суспільна форма капіталістичного способу виробництва, як соціально-економічна форма, якої набувають засоби виробництва, інші об'єкти власності на основі найманої праці, як уречевлена праця, що протистоїть живій, як самозростаюча вартість і а ін. По-третє, якщо розглядати капітал лише як основне виробниче відношення, то логічно випливає висновок, що всі інші (крім основного) не є капіталом, а отже, й виробничими відносинами які базуються на експлуатації. За обсягом процесів, якими є категорія капітал, вона охоплює домінуючу підсистему виробничих відносин капіталістичного способу виробництва. Про їх питому вагу свідчить зокрема кількість осіб найманої праці в загальній кількості працездатного населення, частка засобів виробництва та інших об’єктів власності, зосереджених в руках панівного класу та ін. Глибинна внутрішня сутність капіталу взагалі (тобто узагальнюючого поняття капіталу) полягає в антагоністичній суперечності між монополізованими певною частиною суспільства засобами виробництва, інтелектуальної власності, цінних паперів тощо і безпосередніми працівниками, які продають свою робочу силу. Капітал взагалі – це абстракція але не довільна, а змістовна, бо вона розкриває, по перше, найважливіші специфічні риси суспільної форми капіталістичного способу виробництва, всієї економічної системи певного ладу, по-друге, реально існує поряд з різноманітними формами капіталу, які є його конкретизацією, формою існування. Тому глибинна внутрішня сутність капіталу взагалі властива кожному окремому виду, будь якій його конкретній формі. Водночас конкретні види і форми мають свої специфічні якості, властивості, завдяки яким вони уособлюються, розвиваються лише за власними законами вступають у гостру конкурентну боротьбу. Розгортання капіталу у панівну підсистему виробничих відносин у гносеологічному аспекті здійснюється через категорії "загальне – особливе – одиничне". Загальним у схемі Маркса є: 1) процес становлення капіталу із грошей, капітал і праця, елементи капіталу, згруповані щодо їх відношення до праці (продукт, сировина, знаряддя праці) 2) відокремлення капіталу: оборотний капітал, основний капітал, оборот капітал, 3) одиничність капіталу: капітал і прибуток, капітал і відсоток, капітал як вартість. Більш узагальненою формою капітал взагалі є його поділ на процеси виробництва та обігу капіталу і єдність цих двох фаз відтворення. Особливим у цій схемі є нагромадження капітал, конкуренція капіталу і концентрація капітал. До одиничної форми Маркс відносив: а) капітал як кредит, б) капітал як акціонерний капітал, в) капітал як грошовий ринок. У процесі еволюції капіталістичного виробництва здійснюється перехід від менш до більш розвинутих форм капіталу (наприклад, від індивідуального до акціонерного), що зумовлює розвиток глибинно внутрішньої сутності капіталу і діалектичне запереченню більш розвинутою формою попередньої, менш розвинутої. Капітал, як і будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. В їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. Тому капітал – не просто засоби виробництва, блага, гроші тощо, а виробниче відношення за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. У єдності двох сторін капітал – його речового змісту і суспільної форми – визначальна роль пізнання сутності цієї категорії належить характеристиці суспільної форми відносинам власності. Саме тому капітал – це, за словами Маркса, не річ, а суспільне, належне певній суспільно-історичній формації виробниче відношення яке втілене в речі й надає їй специфічного суспільного характеру. Засоби виробництва, певні блага, в т. ч. матеріальні, не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлуатації. Таку роль вони не виконували за первісного (були спільною власністю; рабовласницького (раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу) ладу. Здебільшого така ситуація виникає і за феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково виконувала роль знаряддя експлуатації, бо він віддавав певну, переважно невелику її частину селянинові, а той змушений був кілька днів на тиждень працювати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково й тому, що селянин-кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою за феодалізму, водночас у цих умовах розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян). Певного розвитку за феодалізму набув і торговельний капітал. Системою виробничих відносин капіталу стає лише за капіталізму. Засоби виробництва (в т. ч. і земля) були знаряддям експлуатації і за державно-бюрократичного соціалізму. Хоча формально в пострадянських країнах і було проголошено суспільну власність на засоби виробництва, але фактично їх монопольно узурпувала бюрократична верхівка партійного, радянського та державного апарату. Тому будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, який мав би базуватися на економічній свободі індивідів і трудових колективів, єдності праці та власності, а державно-бюрократичний, за якого ступінь експлуатації був вищий, ніж у розвинутих країнах Заходу. Антагонізм між монополізованими незначною частиною суспільства засобами виробництва і найманими працівниками, а отже, між працею і капіталістичною власністю, розвивається у конкретних формах капіталу (індивідуальному, корпоративному та ін.), внаслідок чого капітал стає панівною системою виробничих відносин. У розвинутих країнах наприкінці XX ст. до неї не належали тільки дрібнотоварний і частково державний сектори економіки. Проте вони входили до неї опосередковано, оскільки через систему цін, контрактів, кредитні відносини підпорядковуються різним формам капіталу. За два останні десятиліття XX ст. з цієї системи виокремилися тисячі народних підприємств, викуплених трудовими колективами. Залежно від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня усуспільнення виробництва і праці, організованості найманої праці, соціально-економічної політики держави, соціальної спрямованості дій капіталу антагоністична суперечність може послаблюватися, еволюціонувати по шляху послаблення антагоністичності, конфліктності, про що свідчить згасання класової боротьби, передусім страйкової. Ця суперечність послаблюється внаслідок широкого розповсюдження акцій серед найманих працівників, привласнення частиною з них у формі дивідендів від 7 до 10% щорічної заробітної плати (нижня шкала є мінімумом, який свідчить про часткове перетворення найманого працівника на співвласника капіталу). Таку можливість подекуди мають висококваліфіковані робітники, науковці, які працюють з інформацією (якісно новим елементом системи продуктивних сил), привласнюють цей об'єкт у специфічній соціально-економічній формі. Крім того, ця суперечність частково долається через залучення найманих працівників до управління капіталістичною власністю (а отже, й капіталом), впровадження такої форми заробітної плати, як "участь у прибутках" та ін. Особливу роль у цьому процесі відіграє розвиток державного капіталу (власності), в якому поєднуються загальнонаціональні, колективні капіталістичні та олігополістичні інтереси.

Авансований капітал

Авансований капітал – грошова сума, яку підприємець витрачає на придбання засобів виробництва та робочої сили для організації власного бізнесу й отримання прибутку. У дрібнотоварному секторі економіки за авансований капітал купують лише засоби виробництва. За капіталістичного способу виробництва та частина авансованого капіталу, що витрачається на придбання засобів виробництва, перетворюється на постійний капітал, а та, що спрямовується на оплату робочої сили, стає змінним капіталом і є джерелом додаткової вартості. Частину доходу капіталіст може отримувати за управлінську працю на підприємстві (коли він сам управляє виробництвом). Щоб стати капіталістом, власник грошей повинен найняти стільки робітників, аби створена ними додаткова вартість була достатньою для звільнення його від фізичної чи розумової праці, не пов'язаної з управлінською діяльністю. Авансований капітал неоднаковий у різних сферах і галузях народного господарства і на різних етапах еволюції певного суспільного способу виробництва. У промисловості він залежить насамперед від розмірів економічно ефективних підприємств. Так, перший побудований фірмою «Тіссен» металургійний завод у Німеччині в 1871 виплавляв на рік 3 тис. т сталі. У 70-ті рр. XX ст. оптимальними в розвинутих країнах світу вважалися металургійні підприємства, що виплавляли 10-12 млн. т сталі на рік, в наступні роки ці обсяги значно зменшилися. На автоматизованому прокатному заводі компанії «Тіссен» у колене робоче місце інвестується понад 600 тис. марок, а на підприємствах «Дортмунд-Херден» – понад 1 млн. марок. Якщо у США в 1929 ефективним вважалося підприємство, що випускало 80 тис. автомобілів на рік, то наприкінці 90-х – те, яке випускало щорічно понад 1 млн. автомобілів. У сфері малого бізнесу авансований капітал у США становить майже 20 тис. дол.

Іммобілізований капітал

Іммобілізований капітал – 1) капітал, який перейшов із власності акціонерної компанії у приватну власність підприємців, 2) капітал, вкладений у немобільні цінні папери, що не котируються на біржі.

Банківський капітал

Банківський капітал – капітал, вкладенні у банківську діяльність банкіром або акціонерами банку. Складаються з власних, залучених і емітованих засобів. Використовується банком для виконання передусім базових банківських операцій. Статутний капітал банку (акціонерний, резервний і нерозподілений прибуток) становить переважно не більші 10% банківського капіталу. На цю суму держава дозволяє випустити акції. Основна частина пасивів банку – залучені кошти (депозити, а в емісійних банків – випуск банкнот). Здійснюючи основні операції, створюючи фіктивні вклади, банк поповнює банківський капітал. Його використання дає банкові прибуток. Величина прибутку залежить від різниці між відсотками за активні операції і більш низькими відсотками, які банк виплачує за власні операції.

Венчурний капітал

Венчурний капітал – якісно новий засіб фінансування (інвестування) ризикованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Такі підприємства не повертають вкладені у них інвестором кошти і не виплачують відсотки на них інвестор отримує права на всі запатентовані й незапатентовані «ноу-хау», інновації і засновницький прибуток від ризикованих підприємств у разі їхнього успіху. У західній економічній літературі під венчурним капіталом також розуміють капітал, вкладений в акціонерну компанію з великим ризиком банкрутства. Так, власники боргових зобов'язань мають найбільші права і найменше ризикують. Власники простих акцій отримують дивіденди останніми, тому найбільше ризикують. Проміжне становище між ними посідають власники привілейованих акцій Водночас власники простих акцій у випадку зростання прибутків акціонерної компанії отримують переваги оскільки привласнюють весь прибуток після виплати фіксованих відсотків за борговими зобов'язаннями та дивідендів за привілейованими акціями. Більшість фірм венчурного капіталу існує у формі товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки уразі банкрутства є можливість зберегти свої заощадження, які не вкладені в акції фірми-банкрута їхня мета – отримати від різних фінансових інститутів кошти для створення ризикованих підприємств. У них переважно незначна кількість працівників. Такі фірми створюють безпосередньо підприємці, менеджери, бізнесмени. Вони можуть бути окремими відділеннями (філіалами) крупних компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво. Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, банкам, страховим компаніям, оскільки таким чином вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їхню енергію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Кожна п'ята технічна і наукова новинка, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає високий комерційний результат. На венчурні підприємства часто перекладається ризик дослідно-конструкторських розробок, освоєння нової продукції, випробувань нововведень та ін. У США в середині 90-х XX ст. майже 20 тис. невеликих фірм здійснювали інтенсивні наукові розробки. У повоєнний період на дрібні фірми (в т. ч. ризиковані підприємства) припадало до 24% нововведень, причому вони використали лише 3% загальних витрат країни на дослідження й розробки і впровадили в 17 разів більше нововведень на 1 дол. Тому значна частина венчурних підприємств є відділеннями крупних компаній і фінансових груп. Ці групи використовують їх також для того, щоб обійти антитрестівське законодавство, підвищити свою конкурентоспроможність. Венчурні підприємства, що досягли успіху, інкорпоруються, що дає змогу їх інвесторам отримувати установчий прибуток. В середині 90-х обсяг венчурного капіталу становив у США до 40 млрд. дол. Середній прибуток на нього майже вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових корпорацій країни. Венчурний капітал доцільно активно використовувати в Україні для прискорення науково-технічного прогресу.

Використовуваний капітал

Використовуваний капітал – сума вкладеного власного капіталу й довготермінової заборгованості.

Вкладений капітал

Вкладений капітал – кошти, вкладені акціонерами в активи компанії в обмін на акції, які утворюють частину власного капіталу акціонерної компанії і на які нараховуються відсотки в процесі розподілу прибутків. Вкладений капітал є початковими інвестиціями. Вкладений капітал – фізичний (речовий) і грошовий капітал, який вкладено у певну справу, в бізнес, у виробництво, в торгівлю, в наукові дослідження або в інші сфери економіки, господарства і який базується на використанні найманої праці, привласнює частину створеної нею вартості.

Власний капітал

Власний капітал – капітал, вкладений власником підприємства, фірми або компанії (для акціонерного товариства – акціонерний капітал), який є різницею між сукупними активами фірми та й зобов'язаннями.

Внутрібанківський капітал

Внутрібанківський капітал – комплекс заходів щодо правильності здійснення різноманітних операцій в установах банку.

Гарантований капітал

Гарантований капітал – частка власного капіталу приватних, акціонерних і ощадних банків та страхових компаній у ліквідній формі, яка не може бути використана для виплати дивідендів, покриття збитків. Гарантійний капітал становить у розвинутих країнах світу в середньому до 10% від суми зобов'язань.

Грошовий капітал

Грошовий капітал – функціональна форма промислового капіталу, що у вигляді грошей приносить додаткову вартість. Виник у докапіталістичних формаціях і спершу існував у формі лихварського капіталу та у грошовій формі купецького капіталу. Накопичення грошового капіталу було важливою умовою виникнення капіталістичного способу виробництва, а згодом – формою кругообороту капіталу. Кругооборот грошового капіталу починається з купівлі на авансований капітал засобів виробництва і робочої сили для створення вартості і передусім додаткової вартості, а завершується реалізацією товарів на ринку, в яких у товарній формі втілена сукупна вартість, створена в процесі виробництва, частину якої становить додаткова вартість. Сукупна вартість складається також із перенесеної конкретною працею вартості засобів виробництва, амортизації основного капіталу, величини змінного капіталу. Отже, грошовий капітал не функціонує безпосередньо у сфері виробництва. З розвитком кредитних відносин важливими елементами грошовий капітал є позичковий та фіктивний капітал. Від швидкості кругообороту грошового капіталу залежить величина прибутку. Використання грошового капіталу для надмірного надання кредитів – важлива причина інфляції. Майже 90% грошового капіталу існує також у формі грошових накопичень у банках поряд з накопиченням акцій, облігацій тощо. Під час кризи спостерігається значна нестача грошового капіталу. До того ж існує непомірна плата за кредит, що за високих темпів інфляції не тільки не дає змоги розширити виробництво, а й оновлювати основний капітал. Грошовий капітал як об'єкт банківського кредиту надають центральні та комерційні банки у вигляді коротко-, середньо- і довготермінових кредитів. У 90-х XX ст. відплив грошового капіталу з України майже в 10 разів перевищив його приплив. Крім того, значна частина іноземних кредитів використовується неефективно і не за призначенням. Водночас лише на сплату відсотків за зовнішній борг спрямовувалося щорічно до 2 млрд. дол.

Декларований капітал

Декларований капітал – 1) капітал акціонерного товариства, зазначений у його засновницьких та інших документах, 2) особистий капітал, зазначений у податковій декларації.

Залучений капітал

Залучений капітал – капітал, отриманий за рахунок кредитів, випуску і продажу облігацій.

Інвестиційний капітал

Інвестиційний капітал – капітал, вкладений у довготермінові інвестиції.

Іноземний капітал

Іноземний капітал – різноманітні форми капіталу (приватний, акціонерний, державний, банківський, промисловий, фінансовий та капітал міжнародних фінансово-кредитних організацій та ін.), який належить закордонним власникам.

«Розводнений» капітал

«Розводнений» капітал – 1) акції, власники яких мають право на активи із завищеною вартістю, 2) пакет акцій, який за збереження номінальної вартості має меншу питому вагу в сукупному акціонерному капіталі внаслідок додаткових випусків акцій.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.