Кредитування зовнішньої торгівлі
Кредитування зовнішньої торгівлі – це надання кредитів учасникам зовнішньоторговельних операцій для стимулювання та сприяння експорту й імпорту. Кредитування зовнішньої торгівлі – це акт довіри між контрагентами різних країн, які обмінюються двома платежами, віддаленими один від одного в часі.
Кредитування зовнішньої торгівлі базується на загальних нормах кредиту й означає можливість отримати товари, послуги та гроші з відстроченням платежу на конкретний термін. Кредитування зовнішньої торгівлі відіграє суттєву роль у розвитку міжнародного товарообігу, сприяє зростанню попиту і збільшенню обсягів світової торгівлі.
Умови кредитування – це важливий фактор конкурентної боротьби фірм і держав за ринки збуту. Спеціальні кредити для зовнішньої торгівлі дають змогу експортерам пропонувати клієнтам не лише свій товар, а й відповідне фінансування його закупівлі. Таким чином, умови цих позик – складова конкурентоспроможності товарів.
Кредитування зовнішньої торгівлі активно практикується після Другої світової війни. З початку 60-х експортний кредит став нормою зовнішньої торгівлі багатьма видами товарів, зокрема машинами та устаткуванням. Хоча зовнішньоторговельний кредит є лише окремою формою кредиту і може здійснюватися звичайними банківськими установами, практика довела доцільність створення з цією метою спеціалізованих кредитних установ, що зумовлено специфічними проблемами міжнародної економічної діяльності.
Система кредитування зовнішньої торгівлі охоплює комерційні, державні або напівдержавні експортно-імпортні банки, а також спеціальні страхові установи: державні або напівдержавні (Французька компанія страхування зовнішньої торгівлі – КАФАСЕ; Департамент гарантій експортних кредитів – ДГЕК у Великобританії), приватні («Гермес» у ФРН). Переважно функції кредитування і страхування зовнішньоторговельних кредитів закріплені за різними інститутами, проте в окремих країнах вони об’єднуються в одній установі (Експортно-імпортний банк у США, «Контрольбанк» в Австрії).
Кредитування зовнішньої торгівлі, крім надання позик, передбачає страхування та гарантії, мета яких – зменшення підвищеного ризику зовнішньоторговельних операцій і зрівняння умов роботи підприємств на експорт і на внутрішній ринок. Кредиторами у міжнародній торгівлі є фірми, комерційні банки, державні кредитні інститути.
Найпоширеніша форма кредитування зовнішньої торгівлі – фірмовий (товарний, або комерційний) кредит. Він передбачає надання фірмою-експортером однієї країни імпортеру іншої країни відстрочення платежу за придбані товари та послуги. Наприкінці 90-х фірмові кредити надавали на тривалий час, здебільшого на 2-7 років. Такий кредит оформляється траттою (переказним векселем) або відкритим рахунком: експортер відносить вартість відвантаженої продукції на дебет рахунка, відкритого ним іноземному покупцеві, який погашає свою заборгованість в обумовлені у контракті терміни (раз на квартал, місяць або за окремі партії товарів через певний час після їх відвантаження). Наприкінці 90-х XX ст. значно зросла роль банківського фінансування зовнішньої торгівлі. Різновидами банківського кредиту є експортні кредити, що надаються банками фірмам-учасницям зовнішньоторговельних операцій або банком експортера банку імпортера для кредитування поставок. У такому разі кредитні угоди містять, як правило, список фірм-експортерів, у яких має бути закуплена продукція. Крім експортних, банки надають валютні кредити – позику у певній валюті для погашення зовнішньої заборгованості. Фінансові кредити не обмежують позичальника зобов’язанням закуповувати товари у певних фірм, що дає можливість здійснювати закупівлі на довільному ринку, скористатися ринковою кон’юнктурою для укладення найвигідніших угод.
Важлива роль у кредитуванні зовнішньої торгівлі належить державі, діяльність якої концентрується переважно на довготерміновому кредитуванні експорту і страхуванні експортних кредитів і охоплює такі напрями:
- сприяння комерційному та банківському кредитуванню національного експорту переобліком векселів експортерів у центральному банку, а також рефінансуванням середньо- й довготермінових банківських кредитів державними та напівдержавними установами;
- надання кредитів експортерам під низькі відсотки за рахунок державного бюджету;
- організація страхування фірмових та банківських експортних кредитів.
Для цього створюють державні або напівдержавні організації, які діють від імені та за рахунок держави, покриваючи всі збитки з кредитних операцій. Страхують як економічні (неплатоспроможність позичальника, відмова від платежу чи прийняття товару покупцем, несприятливі зміни валютних курсів), так і політичні (війни, революції, запровадження валютного контролю тощо) умови.
Розрізняють кредити експортеру і кредити імпортеру. Традиційна форма кредитування зовнішньої торгівлі – кредит постачальнику (експортер отримує від національної банківської системи позику й надає відстрочення з платежів своєму клієнту).
З 1960 у міжнародній практиці набув поширення кредит імпортеру – кредит, наданий банками або іншими спеціалізованими організаціями країни-експортера не експортеру, а безпосередньо іноземному покупцеві. Мета такого кредиту – полегшити фірмам-експортерам ризик фінансування особливо великих і довготермінових операцій. Рух грошей здійснюється за такою схемою: кредит надається зарубіжному імпортеру, який розплачується з національним постачальником. Такі кредити надають лише приватним покупцям під гарантію офіційних організацій. Ця форма кредитування виявилася дуже вдалою і набула поширення особливо серед експортерів.
Кредитування зовнішньої торгівлі – це складна й розгалужена система, що розвивається і вдосконалюється. В Україні формується національна система Кредитування зовнішньої торгівлі. При Кабінеті Міністрів функціонує Валютно-кредитна рада, яка розглядає питання надання гарантій або інших зобов’язань уряду України іноземним кредиторам для забезпечення погашення заборгованості українських юридичних осіб. Створено Державний експортно-імпортний банк України (Ексімбанк).
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.