Кредитний ризик

Кредитний ризик – це ризик небезпеки неповернення позичальником отриманого кредиту та відсотків за нього в передбачені кредитною угодою терміни. Трьома основними критеріями, які враховують банки при наданні кредитів, є ліквідність, рентабельність і безпека. У практичній банківській діяльності передбачається або однакова значимість потреб, або максимізація прибутку за підтримки ліквідності та врахування безпеки. Для запобігання ризику кожен банк вживає відповідних заходів, які становлять зміст ризикової політики, що здійснюється, по-перше, для запобігання ризику; по-друге, для пом’якшення неминучого ризику.

Нарівні з ризиковою політикою окремого банку (інструменти якої – банківські угоди, статут банку) застосовують колективні методи забезпечення фінансової безпеки системи страхування внесків та ін.

Розрізняють зовнішні та внутрішні банківські ризики. Зовнішні поділяють на ризики ліквідності та ризики успіху. Ризик ліквідності банку (ризик незбалансованої ліквідності) – можлива загроза прибутку та акціонерному капіталу банку через ускладнення процесу отримання коштів внаслідок реалізації частини активів або придбання нової позики за прийнятними цінами.

Ризик вважають найбільшим, коли банк неспроможний задовольнити кредитну заявку чи відповісти за своїми зобов’язаннями. Тому розрізняють ліквідність активів і ліквідність пасивів. До ризиків ліквідності відносять: депозитний ризик, або ризик пролонгації (внески забирають до закінчення терміну їх зберігання); кредитний ризик, або ризик неповернення кредиту вчасно; ринковий ризик, або ризик у нових видах діяльності (у факторингових, лізингових, інвестиційних операціях тощо); інші ризики. Основні ризики ліквідності – кредитні ризики.

Зростає значення ринкового ризику. Ризиками успіху є: відсотковий – імовірна втрата прибутку банку внаслідок непогашення відсоткових платежів позичальником; валютний – небезпека валютних втрат, пов’язаних зі зміною курсу іноземної валюти щодо національної під час здійснення міжнародних кредитних, валютних і розрахункових операцій; ризик всередині країни; галузевий ризик; інші ризики. Ці типи ризиків взаємопов’язані. Кредитний ризик спричиняє низку банківських ризиків; тому від організації кредитного процесу залежить «здоров’я» банку.

Основними заходами подолання ризику є: уникнення ризику; скорочення ризику або його регулювання; передбачення величини ризику в балансі банку. Найпростіший метод управління банківськими ризиками – уникнення їх, тобто відмова від надання кредитів у певних ситуаціях. Скорочення (регулювання) ризику полягає в таких методах управління: перевірка платоспроможності клієнта і поточний контроль; страхування ризику, використання застави; розподіл ризику, коли, наприклад, загальна сума кредиту (а отже й ризик) розподіляється між кількома банками (в межах банківського консорціуму); сплата клієнтом певної суми за банківський ризик, розмір якої передбачено кредитним договором; розсіювання ризику: кредит надають багатьом боржникам, ризики яких не пов’язані один з одним; обмеження ризику за допомогою нормативів. Передбачення ризику в балансі банку полягає у виділенні коштів на покриття прихованих ризиків, які поділяють на: операційні (можливість недоотримати прибуток або зазнати збитків внаслідок впливу змін обмінного курсу на очікувані потоки грошових коштів); трансляційні (розрахункові, або балансові, ризики, джерелом яких є ймовірність невідповідності між активами і пасивами, вираженими у валюті різних країн); економічні (можливість несприятливого впливу змін обмінного курсу на економічне становище фірми або компанії, наприклад, імовірність зменшення обсягу товарообігу або зміни цін на фактори виробництва та готову продукцію порівняно з іншими цінами на внутрішньому ринку); ризики, яких, на перший погляд, не існує.

Розрізняють дві фази ризику – приховану та відкриту, кожна з яких передбачає вжиття певних заходів. Схема подолання ризику на прикладі кредитного ризику: надання кредиту – виявлення ризику – ризик – повернення кредиту вчасно (прихована фаза ризику – відкрита фаза ризику – джерела покриття ризику).

Основними внутрішніми джерелами покриття ризику є: власний капітал банку; його резерви, в т.ч. для відшкодування кредитного ризику. Комерційні банки за вказівкою Центрального банку зобов’язані створювати резерв для можливих втрат за позиками, розмір якого залежить від загальної суми кредитів на день звітності, а не від суми наданих у звітному періоді кредитів. Банки намагаються «приховати» частину свого прибутку: знижують дивіденди, вдаються до прихованих резервів. Власний капітал банки використовують у крайньому разі, фактично – це банкрутство банку. В окремих випадках комерційні банки можуть вимагати від своїх клієнтів додаткових коштів для покриття ризику, якщо вони з цим погодяться. До зовнішніх джерел покриття ризику відносять, зокрема, відповідальність материнського банку за дочірні. Існує також централізований порядок підтримки банківської ліквідності. У більшості розвинутих країн він обмежений реалізацією методів грошово-кредитної політики центрального банку. У деяких з них додатково діє спеціальна система підтримки ліквідності банків. У ФРН в 1974 було створено спеціальний консорційний банк для підтримки ліквідності (за участю банківських союзів, а також Центрального банку ФРН – Бундесбанку), який здійснює хеджування – страхування кредитів від ризику на рівні банківських союзів. Позикові рахунки більшості банків у розвинутих країнах становлять не менше половини їх сукупних активів і приносять до 2/3 прибутку. Банківські ризики мають тенденцію концентруватися в кредитному портфелі. Значні фінансові труднощі пов’язані з кредитами, які неможливо повернути через прийняття помилкових управлінських рішень, незаконних маніпуляцій з кредитами, невиваженої кредитної політики або непередбаченого економічного спаду. Тому ретельна перевірка банківського кредитного портфеля передбачає детальний аналіз документації та забезпечення найбільших кредитів, вибіркову перевірку невеликих за обсягом кредитів й оцінку банківської кредитної політики щодо збереження наявних у банку коштів.

Розрізняють два види банківських кредитних операцій: 1) грошова позика; 2) зобов’язання банку гарантувати виплату клієнтові наданням йому кредиту. Грошова позика – надання позичальнику певної суми грошей на визначений термін. Такі операції є позичковими, оскільки позику повертають грошима. Гарантійні операції – обіцянка банку здійснити платежі, якщо позичальник не зможе виконати своїх зобов’язань. До таких операцій відносять акцептні й анальні кредити. Акцептні операції – здійснення банком платежів за зобов’язаннями клієнта із заздалегідь отриманих від нього коштів. Авальні операції – гарантія здійснення лише банком платежів у разі банкрутства боржника. Така гарантія дає змогу клієнтові отримувати позики у третіх осіб, оскільки їх повернення практично забезпечує платіж банку відповідно до зобов’язань клієнта. Для банків розвинутих країн грошові позики важливіші, ніж гарантійні операції.

Ризикові кредитні операції поділяють:

  • за термінами: короткотермінові, середньотермінові, довготермінові;
  • за видами забезпечення: незабезпечені (бланкові або персональні) та забезпечені;
  • за типами кредиторів: банківський кредит, комерційний кредит, кредити страхових компаній, кредити приватних осіб, консорційний кредит (метакредит);
  • за типами позичальників: промисловий (кредит промисловій компанії, кредит дрібному або середньому підприємцеві), сільськогосподарський, комунальний,персональний кредити;
  • за використанням: споживчий, промисловий кредити, кредит для формування коштів компаній, інвестиційний, сезонний кредити, кредит для усунення тимчасових фінансових труднощів, проміжний кредит, кредит на операції з цінними паперами, імпортний та експортний кредити;
  • за розмірами: дрібний, середній, великий.

Кредитний ризик – це ризик неповернення кредиту боржником в обумовлений у договорі термін, імовірність того, що вартість частини активів банку (сума наданих кредитів) зменшиться чи дорівнюватиме нулю, або фактична прибутковість певної частини активів буде значно нижчою від очікуваної. Загроза платоспроможності банку виникає через те, що відношення власного капіталу до загальної суми наданих позик переважно невелике, оскільки кредит – один із основних видів банківських активів. Тому навіть відносно незначне зниження вартості кредитної частини портфеля може спричинити серйозні втрати власного капіталу банку.

Найпоширенішими показниками кредитного ризику банку є відношення недіючих активів до сукупного обсягу кредитів і зобов’язань за лізингом та відношення чистих списаних кредитів до сукупного обсягу кредитів і зобов’язань за лізингом. Недіючі активи – прибуткові активи, в т.ч. кредитні вкладення, термін погашення яких закінчився 90 або більше днів тому (кредити, за якими позичальник має прострочення в платежах). Списані кредити – кредити, які ніколи не будуть погашені й тому списані як збитки. Із зростанням цих двох показників збільшується кредитний ризик банку та ймовірність його банкрутства. Величину кредитного ризику визначають як відношення власного капіталу до балансової та ринкової вартості активів банку або кредитної частини портфеля.

Кредитний процес у банках розвинутих країн – це передусім серйозна робота персоналу над створенням якісного й високодохідного кредитного портфеля, що дає змогу мінімізувати кредитний ризик. Кредитний портфель банку регулюється, оскільки його якість важливіша для оцінки ризику та надійності банку, ніж якість інших банківських послуг. Одним із істотних чинників, що визначають структуру конкретного банківського кредитного портфеля, є специфіка сегмента ринку, обслуговуваного банком. Банк повинен враховувати потреби в позичкових коштах клієнтів цього сегмента. Структура кредитного портфеля банку, особливо величина капіталу, який визначає граничну суму кредиту одному позичальнику, залежить передусім від розміру банку. Найбільші банки є оптовими кредиторами й спрямовують основний обсяг своїх кредитних ресурсів у корпорації та інші підприємницькі фірми. Дрібніші банки орієнтовані на роздрібні кредити у формі невеликих позик громадянам (готівкою та на виплат), кредити приватним особам під заставу будинку. На структуру кредитного портфеля впливають також досвід і кваліфікація менеджерів у галузі різних видів кредитування, а також офіційна кредитна політика банку, яка може передбачати ненадання певних видів кредиту. Структура кредитних вкладів конкретного банку значною мірою залежить від очікуваного прибутку банку, рівень якого кредитні інспектори порівнюють з прибутками інших активів, які може придбати банк. Фактичний склад кредитного портфеля банку повинен відображати його кредитну політику, щоб забезпечити її ефективну реалізацію, інакше верхній ешелон управління банком буде змушений або переглядати її, або вживати дієвих заходів для втілення її в життя.

Найважливішими елементами виваженої кредитної політики є:

  • мета, відповідно до якої формують кредитний портфель (перелік видів кредитів, терміни їх погашення, розмір і якість кредитів);
  • опис повноважень у сфері надання кредитів, які має кожний кредитний інспектор і кредитний комітет (максимальна сума та вид кредиту, який може схвалювати конкретний співробітник, і необхідні підписи);
  • обов’язки щодо передачі прав і надання інформації в межах кредитного управління;
  • практика клопотання, перевірки, оцінки та прийняття рішень щодо кредитних заявок клієнтів;
  • необхідна документація, додана до кожної кредитної заявки, а також документація, яку повинні зберігати у кредитній справі (фінансовий звіт, договори про гарантії і застави та ін.);
  • права співробітників банку з детальним зазначенням, хто відповідає за зберігання та перевірку кредитних справ;
  • основні правила приймання, оцінки та реалізацій кредитного забезпечення;
  • опис політики й практики встановлення відсоткових ставок і комісій з кредитів, умов їх погашення;
  • опис стандартів якості, які застосовують до всіх кредитів;
  • зазначення максимального розміру кредитних вкладів (максимального рівня співвідношення кредитних вкладів і сукупних активів);
  • опис регіону, який обслуговує банк, тобто куди слід спрямовувати основну частину кредитних вкладів;
  • опис практики виявлення, аналізу та розв’язання ситуацій, пов’язаних із проблемними кредитами;
  • перелік кредитів, які банк не повинен, по можливості, видавати, а також найпривабливіших кредитів.

Будь-які винятки з кредитної політики банку задокументовуються, дається пояснення причин, через які зроблено ці винятки.

Кредитний процес складається з двох етапів:

  • ретельний аналіз кредитних заявок;
  • моніторинг кредитного портфеля, тобто контроль за поточною діяльністю позичальника та виявлення на початковій стадії кредитів, яким загрожує невчасне погашення.

Перший етап кредитного процесу – найвідповідальніший етап управління кредитним ризиком, оскільки в момент надання кредиту (прихована фаза ризику) відбувається його оцінка й можна запобігти (мінімізувати) цьому ризику, оцінивши кредитну пропозицію потенційного позичальника. У практиці банків розвинутих країн світу під час розгляду заявок на кредит використовують різні системи відбору позичальників і перевірки достовірності наданої ними інформації. Кожного потенційного клієнта оцінюють за багатьма критеріями, зокрема за його фінансовою спроможністю, діловою та особистою активністю, передісторією взаємовідносин з банком та ін. Оцінюючи пропозицію, банк з’ясовує, по-перше, як добре він знає репутацію позичальника щодо можливостей виробництва, маркетингу, фінансового становища (особливо стосовно нових клієнтів), по-друге, чи кваліфіковано підготовлено кредитну пропозицію чи є вона реальною з ділового та економічного погляду (банк виробляє власні вимоги до кредитної пропозиції та знайомить з ними позичальника), по-третє, чи мета кредиту прийнятна для нього як кредитора.

Система оцінки клієнта в англійських клірингових банках має назву PARSER – від перших літер основних понять, покладених в основу системи Р – Person – інформація про особу потенційного позичальника, його репутацію, А – Amount – обґрунтування суми кредиту, що користується попитом, R – Repayment – можливості погашення, S – Securiti – оцінка забезпечення, Е – Expediency – доцільність кредиту, R – Remuneration – винагорода банку (відсоткова ставка) за ризик надання кредиту.

У західних банках існує відповідна анкета для оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника. Відповіді на численні питання допомагають банку прийняти рішення про надання чи ненадання кредиту. Зразкова структура кредитної пропозиції в банках розвинутих країн має такий вигляд:

  • назва (ім’я, адреса, рід занять) потенційного позичальника,
  • дата заявки, ім’я співробітника, який веде рахунок, місцезнаходження філіалу, що надає кредит,
  • короткий огляд стану рахунків потенційного позичальника в банку (у т.ч. останні дебетові та кредитові залишки) порівняно з минулим роком,
  • детальний опис кредитного запиту новий чи відновлений кредит, його обсяг, мета, тип кредиту, відсоток, графік погашення, форма забезпечення (якщо є), очікувана дата використання (якщо можливо),
  • загальна сума вже наданого кредиту, в т.ч. дочірнім та іншим компаніям, якими володіє клієнт,
  • джерела погашення кредиту. Коротка інформація про грошовий потік (рух грошових фондів клієнта) Можливість обслуговування клієнтом свого боргу,
  • застава, її вартість, якість, гаранти, імена й адреси гарантів,
  • докладна характеристика бізнесу позичальника, кінцеві результати його діяльності (прибутковість),
  • детальний аналіз фінансової звітності, завірений аудиторами, за три останні роки (мінімум) і декілька майбутніх років (переважно за два),
  • сильні та слабкі сторони позичальника (конкурентоспроможність його продукції, рівень технічного оснащення виробництва та ін.),
  • висновок про те, наскільки заявка клієнта, що розглядається, відповідає кредитній політиці банку.

Обсяг кредитної пропозиції – 4-6 сторінок.

Для вирішення питання про надання кредиту кредитне управління банку повинно отримати задовільну відповідь на три найважливіші питання:

  • Чи є позичальник кредитоспроможним і на основі чого зроблено такий висновок;
  • Чи можна скласти й задокументувати кредитний договір так, щоб банк і його вкладники були достатньо захищені, а клієнт мав високу ймовірність якісного обслуговування кредиту;
  • Чи може банк реалізувати свою вимогу щодо активів або прибутків клієнта, щоб у разі порушення умов договору швидко, без особливих витрат і з низьким рівнем ризику повернути свої кошти.

Кредитоспроможність клієнта передбачає детальне вивчення таких аспектів кредитної заявки характер позичальника, здатність до запозичень, наявність коштів, забезпечення, умови й контроль. Характер позичальника – відповідальність, правдивість і серйозність намірів щодо всієї своєї заборгованості. Здатність до запозичень – кредитний інспектор повинен упевнитися в тому, що клієнт, який запитує про кредит, має право подавати кредитну заявку та юридичне право підписувати кредитний договір, а також у тому, що представник корпорації, яка звертається по кредит, має відповідні повноваження, надані радою директорів, на проведення переговорів і підписання кредитного договору від імені корпорації (отримання інспектором копи рішення ради директорів корпорації про те, що дану особу уповноважили позичити кошти). Якщо йдеться про товариство, кредитний інспектор знайомиться з установчим договором фірми, щоб визначити, які особи можуть отримувати кредити для фірми. Стягнення коштів за кредитним договором, підписаним не уповноваженими на те особами, може виявитися неможливим, і банк зазнає значних втрат.

Головним у кредитній заявці є те, чи зможе позичальник отримати достатньо грошових коштів у формі прибутку або потоку готівки для погашення кредиту. Позичальники мають лише три джерела погашення отриманих кредитів:

  • потоки готівки,
  • продаж або ліквідація активів,
  • залучення коштів від випуску боргових зобов’язань або цінних паперів.

З кожного джерела можна погасити кредит, але перевага надається потоку готівки, оскільки продаж активів може погіршити баланс позичальника, а додаткове запозичення – ослабити позиції банку як кредитора. Недостатність потоку готівки – показник погіршення фінансового стану фірми й відносин з кредиторами. Оцінка грошових коштів позичальника кредитним інспектором передбачає отримання відповідей на такі питання чи спостерігалося в минулому стабільне зростання прибутку або обсягу продажу, чи існує достатня ймовірність того, що таке зростання триватиме протягом терміну дії кредитного договору. У відповідях на ці питання важливу роль відіграють розміри поточного й минулого прибутку позичальника.

Під час оцінки забезпечення кредитної заявки кредитний інспектор повинен з’ясувати, чи має позичальник достатній капітал або якісні активи для надання необхідного забезпечення кредиту. Особлива увага звертається на такі характеристики, як термін служби, стан і структура активів позичальника.

Вагомим є чинник, пов’язаний з технологією якщо активи позичальника застаріли щодо технологи, їх цінність для забезпечення незначна, оскільки їх важко перетворити на готівку в разі нестачі прибутків позичальника для погашення заборгованості за кредит. Кредитний інспектор і кредитний аналітик повинні бути обізнані з останніми тенденціями в діяльності позичальника або у відповідній галузі, з тим, як зміна економічних умов може вплинути на процес погашення кредиту. Для оцінки галузі та економічних умов більшість банків формує інформаційні бази даних. Ще одним чинником оцінки кредитоспроможності позичальника є контроль, що зводиться до отримання відповідей на питання, якою мірою зміна законодавства і правил надання кредиту може негативно вплинути на діяльність позичальника, наскільки відповідає кредитна заявка стандартам банку та регулюючих органів щодо якості кредиту.

Кредитний інспектор несе відповідальність перед клієнтом, банківськими вкладниками й акціонерами, тому повинен задовольнити їх вимоги, передусім уклавши такий кредитний договір, який відповідає потребам позичальника в кредитуванні й передбачає зручний для нього графік погашення кредиту. Узгодження умов кредитування з клієнтом може призвести до збільшення або зменшення суми кредиту (більшість клієнтів не може оцінити свої власні фінансові потреби), а також до подовження або скорочення терміну кредитування. Правильно укладений кредитний договір повинен також захищати інтереси банку та осіб, які він представляє (насамперед його вкладників і акціонерів), через встановлення певних обмежень (внесення обмежувальних положень) на дії позичальника, які можуть загрожувати поверненню коштів банку. Процес їх повернення також детально обумовлюється в договорі.

Забезпечення кредиту та інші активи, якими може розпоряджатися позичальник, - друге джерело захисту від невиконання умов кредитного договору. Якщо рівень грошових надходжень позичальника недостатній, кредитор звертає увагу-на його активи. Головне для кредитора – можливість отримання безумовного права на будь-які активи для погашення кредиту, з’ясування, які кредитори мають право вимагати ліквідації активів для погашення заборгованості, а також того, надав позичальник банкові виняткове право пайової участі в цих активах чи заставив їх на користь когось іншого. Кредитор також повинен знати (зокрема у випадку іпотечного кредитування), чи були операції з майном належно зареєстровані урядовими органами, щоб банк мав у своєму розпорядженні відомості про того, хто в даний час є власником майна. Найважливішим є перший рівень безпеки (прибуток або потік готівки) – джерело, якому надають перевагу при погашенні клієнтом кредиту. Другий рівень безпеки пов’язаний зі стійкістю балансу позичальника, що характеризується активами, які є забезпеченням, або ліквідними активами, перетвореними на готівкові кошти для ліквідації дефіциту потоку готівки клієнта. Третій рівень представлений гарантіями з боку власників підприємницької фірми або осіб, які ставлять другий підпис, відповідно до яких вони заставляють свої особисті активи для забезпечення кредиту.

Основними джерелами інформації, на думку англійських банкірів, при аналізі кредитоспроможності позичальника є:

  • бухгалтерські звіти позичальника, підтверджені аудиторською фірмою;
  • внутрішня банківська документація про досвід діяльності позичальника в минулому;
  • проміжні (поточні) бухгалтерські звіти, не завірені аудиторами;
  • засновницькі документи компанії-позичальника;
  • інформація від податкових органів;
  • преса про позичальника або про галузь, до якої він належить;
  • зіставлення позичальника з іншими компаніями тієї ж галузі;
  • інформація, підготовлена спеціальними службами банку;
  • інформація, отримана з незалежних аналітичних агентств;
  • урядові статистичні збірники.

Банк також може контактувати з іншими кредиторами, щоб використати їх досвід роботи з цим позичальником. Рівень кредитного ризику визначають мірою кредито- і платоспроможності підприємства. Платоспроможність передбачає здатність держави, юридичної або фізичної особи своєчасно й повністю виконувати свої платіжні зобов’язання, що випливають з торговельних, кредитних чи інших грошових операцій, а також перед своїми контрагентами. Для надання кредиту банк-кредитор повинен встановити кредитоспроможність підприємства (наявність у нього передумов для отримання кредиту і здатність його повернути) за допомогою показників, що дають можливість виявити акуратність підприємства в розрахунках за раніше надані кредити, поточне фінансове становище, перспективи його зміни, здатність залучати різні джерела для мобілізації грошових коштів.

Таким чином, кредитоспроможність – вужче поняття, ніж платоспроможність. Основне джерело інформації для банкіра в аналізі кредитоспроможності позичальника – його бухгалтерські звіти, за допомогою яких визначають ліквідність діяльності компанії, її економічну стійкість, прибутковість, перспективи грошового потоку. Перші чотири параметри джерел інформації характеризуються різною системою фінансових коефіцієнтів, а всього наведеного переліку показників достатньо для оцінки фінансово-господарської діяльності підприємства. Необхідна також динаміка цих показників. Відтак аналізують грошовий потік клієнта, тобто оцінюють кредитний ризик на основі оборотних звітних показників, зіставляючи приплив і відплив коштів у конкретному періоді. Елементи припливу коштів: прибуток, нарахована амортизація, вивільнення коштів із запасів, дебіторської заборгованості й основних фондів; приріст кредиторської заборгованості; вивільнення коштів з інших активів і зростання інших пасивів; залучення в оборот нових позик; приріст акціонерного капіталу. Елементи відпливу коштів: додаткові вкладення коштів у запаси, основні фонди; скорочення кредиторської заборгованості та інших пасивів; погашення позик; зменшення акціонерного капіталу; сплата податків, виплата відсотків і дивідендів. Стійке перевищення припливом коштів їх відпливу впродовж певного періоду дає змогу оцінювати клієнта як кредитоспроможного. За різких коливань такого перевищення або у разі оберненого співвідношення ризик неповернення кредиту зростає. Аналіз грошового потоку показує і межу надання нових позик – величину перебільшення припливу над відпливом коштів, яка склалася в минулі періоди чи прогнозується на наступний період. Аналіз грошового потоку істотно доповнює висновок про кредитоспроможність клієнта. Після збору всієї інформації за наведеною схемою банкір спілкується з позичальником, відвідує його офіс і виробництво та ін.

Забезпечення кредиту – це в кінцевому підсумку забезпечення прибутку банку, тому воно має суттєве значення в його кредитних операціях. Цінність отриманих оцінок надійності клієнта в процесі аналізу його фінансового стану й ділової репутації умовна, оскільки досліджувана залежність має статистичний характер, тобто обов’язково повинна виконуватися в кожному конкретному випадку. До того ж саму оцінку дають на момент надання кредиту й до моменту погашення, оскільки ситуація може кардинально змінитися. Тому в аналізі потенційної кредитної угоди важливу роль відіграє матеріальне забезпечення, яке пропонує позичальник кредитору, - застава. Використання застави — один з основних методів зменшення кредитного ризику. Її величина й характер є найважливішими характеристиками, на підставі яких банк робить висновки про якість пропонованої кредитної угоди та надійність позичальника. Якість застави передбачає стабільність ринкової ціни й відсутність різких її коливань (стабільна тенденція до зростання ціни); можливість швидкої реалізації на ринку; захист прав кредитора на володіння майном; легку ідентифікацію продукту (товару, послуги) й унеможливлення втрати ним споживчих властивостей. Для страхування від знецінення майна та інших проблем банки намагаються оцінювати заставу набагато нижче від її ринкової вартості.

До найважливіших видів кредитного забезпечення відносять і поручительство – договір з однобічними зобов’язаннями, за допомогою якого поручитель зобов’язується сплатити кредиторові за необхідності заборгованість позичальника. На практиці поручництво є найприйнятнішою формою забезпечення, коли поручитель має бездоганну платоспроможність і не викликають сумніву обсяг та юридична обґрунтованість гарантованих ним зобов’язань. Поручництво охоплює переважно всю суму кредиту. Крім основних, можуть надаватися додаткові поручництва на цю суму. Відповідальність за них така ж, як і за зобов’язання основного поручителя, якщо тільки не було прийнято солідарної відповідальності за борги.

Важливим видом кредитного забезпечення є й передання як забезпечення рухомого майна, коли банк набуває права власності на заставне майно, але водночас передає позичальнику це забезпечення для його подальшого використання.

Ще один вид кредитного забезпечення – перепосилання вимог і рахунків. Якщо в процесі економічної діяльності в позичальника виникають вимоги до третьої особи, він перепосилає їх на користь банку як забезпечення отриманого кредиту. Неформальне перепосилання зобов’язань – цесія – як гарантія банківських вимог поширена в практиці фінансових установ. Порівняно із заставним забезпеченням вона має певні технічні переваги насамперед тому, що не виникає проблем, пов’язаних зі зберіганням застави.

Як вид кредитного забезпечення практикують також заставні права на нерухомість. У забезпеченні кредитів важлива роль належить іпотеці й т.зв. зобов’язанню щодо нерухомості як особливим заставним правам на земельні ділянки та будівлі. Ця форма забезпечення має такі переваги; по-перше, технічно неможливо здійснити передачу землі як заставленого майна і, по-друге, унеможливлюється повторна застава майна третій особі. Централізований контроль і методичне керівництво кредитною діяльністю банку здійснює кредитне управління, яке виробляє кредитну політику банку, стежить за її дотриманням, здійснює аналіз стану кредитного портфеля банку, кредитних ризиків, контроль за поточною практикою повернення боргів, навчає персонал банку методів кредитної роботи. Кредитування банку позичальника пов’язане з ризиком в умовах навіть найцивілізованішої ринкової економіки. Проте такий ризик має певні межі, які можна заздалегідь оцінювати та враховувати під час управління портфельним ризиком банку.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.