Інституціональні зміни

Інституціональні зміни – безперервний процес кількісно-якісних і сутнісних змін та перетворень різних соціальних та економічних інститутів. До таких інститутів належать конкуренція, монополії, держава, профспілки, податки, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права окремих соціальних верств і груп, система відносин між господарюючими суб'єктами та ін. Інституційними факторами із є наукові, техніко-технологічні, економічні (в т.ч. фінансові, інвестиційні, інноваційні та ін.), соціальні, правові, політичні тощо, пов’язані з управлінням та регулюванням системи суспільних відносин, передусім економічних, окремих їх підсистем та елементів. Залежно від напрямів інституціоналізму виокремлюють основні чинники інституціональних змін. Представники соціально-технологічного інституціоналізму (Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген та ін.) основою суспільного, в т.ч. економічного, розвитку вважають впровадження науки і техніки у виробництво, соціально-психологічного (Т. Веблен та ін.) – інститути майстерності, родинного почуття, соціально-правового (Дж. Коммонс та ін.) – право, юридичні відносини. До соціально-правового інституціоналізму наприкінці XX ст. відносили теорію прав власності (Р. Коуз, Р. Познер та ін.).

Найглибші зміни соціально-економічних інститутів (конкуренції, корпорацій, держави, профспілок тощо) відбуваються під час радикальних економічних реформ, зокрема трансформації економічної системи, що базується на адміністративно-командних методах управління економікою, в економічну систему, основою якої є ринкові важелі саморегулювання економіки або оптимальне поєднання ринкових та державних важелів, тобто регульована ринкова економіка. В процесі радикальних економічних реформ відбуваються не лише кількісно-якісні перетворення відповідних інститутів, а і сутнісні зміни. До таких із відносять перетворення державного типу власності на недержавну (в т. ч. приватний та колективний типи), державних підприємств – на акціонерні, спільні, приватні, державних цін – на ринкові, державних фінансово-кредитних інститутів – на приватні та колективні, комерційні тощо. Найвідчутніше з-поміж базисних матеріально-речових факторів на і з впливає впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво. Залежно від цих змін відбувався перехід від аграрної цивілізації до індустріального суспільства, а від нього – до постіндустріального. Якщо йдеться про цілісну систему продуктивних сил в єдності матеріально-речових і особистісних факторів виробництва, то вирішальний вплив на і з має основна продуктивна сила – людина. Тому не випадково наприкінці 90-х XX ст. виник новий різновид інституціоналізму – неоінституціоналізм, який основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи – всебічний розвиток людини. Представники неоінституціоналізму, на відміну від традиційного (які досліджували здебільшого роль колективних інститутів – профспілок, корпорацій, держави), вивчають передусім діяльність і поведінку окремого індивіда. Проте людина є не лише елементом продуктивних сил (цю сторону й діяльності відображає людина-працівник), а й суб'єктом економічних, передусім виробничих відносин (відносин економічної власності). Цю сторону людської діяльності відображає людина-власник. Єдність та боротьба суперечливих сторін людини-працівника і людини-власника у процесі розвитку людської цивілізації розкривається в дії закону єдності праці та власності, а боротьба цих суперечливих сторін людини – в роз'єднанні, відокремленні праці та власності. Така єдність на певних етапах еволюції в окремих соціально-економічних формаціях (наприклад, під час розпаду феодального способу виробництва) в межах приватної трудової власності перетворилася на гальмо розвитку продуктивних сил, соціально-економічного прогресу. Тому відокремлення цих сторін, а отже, розвиток суперечностей між ними за капіталізму, стали потужним фактором інституціональних змін, що поступово готувало основу для відновлення єдності праці і власності, але на колективній основі. Представники різних напрямів і течій інституціоналізму не беруть до уваги єдність та боротьбу між продуктивними силами та виробничими відносинами, тобто між різними сторонами людини як фактора інституціональних змін. Замість економічної власності прихильники соціально-правового напряму інституціоналізму та неоінституціоналізму вживають поняття «право власності», що означає підміну базисної категорії надбудовною. Серед надбудовних факторів із визначальну роль відіграють юридичні, зокрема удосконалення існуючих та прийняття нових правових законів. Прийняття таких законів формує нові юридичні форми для інституціональних змін у сфері базисних (економічних) відносин Важливим фактором інституціональних перетворень є вдосконалення господарського механізму. Розвиток науки, техніки і технологи впливає на зміни й перетворення соціально-економічних інститутів не безпосередньо, а опосередковано через техніко-економічні (відносини спеціалізації, кооперування та ін.) й організаційно-економічні (менеджмент, маркетинг та ін.) відносини. Інституціональні зміни в Україні впродовж 90-х призвели до погіршення життя понад 90% населення країни через відсутність прогресивних зрушень у розвитку науки, техніки, технологій, посилення фізичного та морального зношування основних фондів, деградації людського фактора, науки, несформованості раціональних форм управління економікою тощо.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.