Атрибут покарання злочинців

Важливе місце в маґдебурзькому праві займав інститут покарання за скоєний злочин. Кара визначалася штрафом, побиттям, окалічуванням злодія, вигнанням з місцевості проживання і нерідко смертю. Слід зауважити, що штраф в українських землях застосовувався досить часто ще за часів "Руської правди" і мав усеосяжний характер. За різні злочини тут існували різні види грошових відшкодувань. Платили у випадках пограбувань, заподіяння тілесних ушкоджень, розбоїв і навіть убивств. Практика штрафів не втрачає свого значення й пізніше. Разом із тим, приблизно з середини XVII ст. місцеві суди розпочинають активно застосовувати різноманітні болісні тілесні покарання, а саме биття киями, дуб’янцями, березинами тощо. Характерною ознакою цього виду покарання була його простота й одноманітність.

Починають практикувати й так звані окалічувані кари, що не мали в українських землях свого історичного підґрунтя, а були запозичені з права інших країн, переважно з Німеччини через Польщу. Згідно з "Саксонським Зерцалом" та "Коротким покажчиком" навіть дрібна крадіжка (ціною менше 3 зл.) мала каратися клеймуванням обличчя, відрізанням вуха і т.ін. Згадки про "ухо врезано", "покарання на усе" тощо стають відтепер у нас типовим явищем. У Лохвицькій ратушній книзі другої половини XVII ст. йдеться, наприклад, про затримання у 1665 році безвухого конокрада Семена Гресенка. З цього ж джерела дізнаємося й про ще одне "ухо врезано" за випадок крадіжки в коморі. В одній зі справ на Лівобережжі, датованій 1699 роком, за крадіжку одягу в скрині суд ухвалив обвинуваченого "з места вибити и на носу назначити" (тобто вигнати з міста й ушкодити ніс). Подібній карі було піддано й відповідача в справі про крадіжку вола: "Аби мистр з места выбил и наличковал врезане уха".

Додамо, що маґдебурзьке право не давало злочинцеві можливості боронитися строком давності при скоєнні злочину ("уварованная вещь давностію не теряется"), на відміну від, скажімо, приватного польського права, яким передбачався дванадцятирічний термін давності для крадіжки у великих розмірах і трирічний – для дрібної. Власне, цим маґдебурзький закон відрізнявся й від Литовського Статуту 1588 року, згідно з яким особа, яка скоїла певні злочини (серед них і крадіжки), не мала бути покарана, якщо скривджений (або його родичі) не зверталися до суду протягом трьох років. (У згаданій редакції Литовського Статуту було визначено й давність виконання вироку, який дорівнював десяти рокам. Давність звернення до суду та давність виконання вироку, на думку сучасного українського правознавства Є. Шаломєєва, у цьому випадку слід віднести до умов, що повністю звільняли від покарання).

Найбільш суворою карою в маґдебурзькому праві вважалася смерть. Звичайними формами страти були відсічення голови мечем і повішання. Покарання відбувалося на ринку або перед будинком маґістрату. Хоча смертні вироки, особливо для простолюдинів, могли виконуватися і в інших місцях. У Львові, наприклад, більшість смертних вироків приводилася до виконання на горі Страчень. Місце екзекуції було обрано з таким розрахунком, щоб його було добре видно тим, хто приїжджав до міста, а також із розташованої неподалік ринкової площі. Найчастіше практикованим видом страти було відсічення голови. У 1531 р. суд Львова засудив до смертної кари через відсічення голови чоловіка, який хотів пробратися до міста через мур. У 1548 р. там же було обезглавлено особу за розбій, 1565 р. аналогічно покарано міщанина Йосипа, який мав дві дружини, 1634 р. – шляхтича, що вбив міщанина, і т.ін. Відсіченням голови злодіїв карали й на Лівобережжі. Так, у 1693 р. стародубський маґістрат засудив І. Тарасова за зґвалтування своєї дочки, зазначивши при цьому: "Жеби при зобраню народа под час ярмарковий на пострах иним бил оний казиродник сегож числа мечем стятий". У 1707 р. "мечем стятий" був і П. Микитченко, який зґвалтував прилуцьку жительку Гребеничку .

Відомими є також випадки, коли на катівську колоду клали голову навіть ті, хто носив корону володарів. У Львові таке сталося, зокрема, у 1563 р. з молдавським господарем Стефаном VII Томшею, у 1578 р. з молдавським господарем, а заразом і козацьким гетьманом Іваном Подковою, у 1582 р. ще з одним молдавським господарем Янкулою Сасом. Причому у випадку з Янкулою Сасом на останнє бажання засудженого кат зрубив йому голову не ритуальним мечем, що являв собою прямий клинок зі зрізаним майже під прямим кутом вістрям, а бойовою зброєю. Відомими є також випадки, коли у XVII – XVIII ст. винним в українських землях голову відсікали сталевою сокирою.

Іншим поширеним видом екзекуції було повішання на шибениці. Середньовічні шибениці були різні. Найпростіша складалась із закопаного в землю дерев’яного стовпа з прибитою зверху поперечною балкою. Другий тип являв собою стовп, над яким закріплена поперечна балка виступала на два боки. Повішення на шибениці вважалося найбільш принизливим покаранням. В основному міські суди вішали осіб, засуджених за багаторазові крадіжки, як, наприклад, у випадку з А. Чайничим, який займався крадіжками в містах Кракові, Львові, Перемишлі, Ярославі й був звинувачений кримінальним судом м. Самбора. Нерідко в такий спосіб карали тих, кого було схоплено за конокрадство. Зокрема, у Жовкві у 1610 р. за крадіжку коня повісили Валька Мальця, а в 1757 р. за той же злочин до повішання було засуджено Грицька Кравцевого. Шибеницею карали і на Лівобережжі. Причому згідно з юридичними нормами "Саксонського Зерцала" складовим елементом виконання покарання через повішання було залишення на місці страти частин тіла покараного аж до їх розкладу. Середньовічні правники обґрунтовували такі дії необхідністю відлякувати інших від учинення подібних злочинів.

Окрім відсічення голови й страти через повішання, що вважалися простою смертною карою, маґдебурзьке право розрізняло різні кваліфіковані види смертної кари. Серед особливо прикрих: спалювання живцем, четвертування, колесування, закопування живцем у землю, утоплення в шкіряному мішку разом із котом і собакою тощо. Коріння деяких із цих кар знаходимо ще в римському праві. Недарма ж деякі укладачі магдебурзького права наполягали на тому, що "надлежит судить по обыкновениям римским, ибо когда нам наших прав не достает, то права римския содержатъ и должны ония все содерживать, так и обикновениям их последовать имеем, ибо обикновения римския хотя и не писаннии, однак такую силу имеют как право". За свідченням відомого дослідника історії українського права Р. Лащенка, дух римського права, що панувало в середньовічній Західній Європі, надавав маґдебурзькому праву в уяві тогочасної людини особливого авторитету. Додамо: і певної правової дисципліни також, дозволяючи обслуговувати доволі складні суспільні відносини.

Із кваліфікованих видів смертної кари, передбачених магдебурзьким правом, мабуть, що найбільш поширеним в українських землях було спалювання. Зокрема, як про щось буденне пише про спалювання відьом на Волині у 1624 році Острозька хроніка: "І попалили відьми в Мирополю для перестаття [припинення] мору, ано єще горше мерло. І в Барановці знайшли відьом і боялися палити аби не горій [гірше] було". До спалювання відьом вдавалися й на Лівобережжі за часів Гетьманщини. Слід зауважити, що міські суди приймали до розгляду справи, пов’язані з чаклунством лише тоді, коли злочинці завдавали особі явної шкоди, тобто коли чаклунство служило знаряддям злочину. В інших випадках справи, пов’язані з чаклунством, були, як відомо, підсудні лише духовним судам.

Додамо, що на українському ґрунті питання відьомських процесів ніхто спеціально не досліджував, тому в літературі щодо них існують певні суперечності. Так, якщо Н. Яковенко вважає, що наші предки ненабагато "відстали від Європи", де лише в 1560 – 1630 рр., за підрахунками дослідників, жертвами відьомських процесів ставали сотні, то, на думку В. Марочкіна, спалювання відьом і чаклунів не набуло в нас масового характеру, "оскільки традиції і звичаї православної церкви східного візантійського обряду, якого дотримувалася більшість населення українських міст, більш толерантно і не з такою нетерпимістю ставилися до цього явища".

Разом із тим, той же В. Марочкін, посилаючись на польських авторів, наводить випадки спалювання злочинців, обвинувачених у фальшуванні грошей у середньовічному Львові у 1407 і 1521 рр., що повністю збігалося з вимогами маґдебурзького права. "Короткий покажчик", наприклад, зазначає: "Кто делаетъ или фальшуетъ деньги, такова казнить смертію, живого жечь огнемъ". До речі, якщо спробувати глибше поринути в історію проблеми, то з’ясовується, що ставлення до фальшивомонетників було однаково суворим у всі часи у всіх народів. Спершу їх таврували, а у XII-XV ст. з ними почали поводитися значно жорсткіше. У середньовічній Франції, наприклад, фальшивомонетників вішали, до того конфіскуючи їхнє майно. Вішали підробників грошей і в Англії. У Російській державі згідно з "Соборним Уложенням" 1649 р. звинуваченим у цьому злочині заливали в горло розпечений метал (причому так карали лише тих, хто фальшував гроші). У 1672 р. цю страту було замінено відсіканням обох ніг і лівої руки. На Лівобережжі за часів Гетьманщини фіксуються випадки, коли рішення суду в справах про виготовлення фальшивих грошей були значно м’якшими, проте у величезній більшості В. Дядиченко пояснює це хабарами та значними розмірами штрафів, що стягувалися на користь старшинської адміністрації.

Спалюванням в українських землях карали не тільки відьом і фальшивомонетників, але й різні інші категорії звинувачених. Ось лише декілька прикладів з цього приводу щодо Львова. У 1515 р. було спалено селянина, який хотів підпалити місто, у 1518 р. – вірменина та його служницю за статеві стосунки між представниками різних конфесій. 1588 р. спаленням покарано кількох осіб за виготовлення фальшивого воску. В останньому випадку було враховано те, що віск був дорогий, а також належав до "стратегічних" товарів міського експорту. В 1641 р. єврея Матеуша спалено за крадіжку із костьолу, а монаха Альберта Віроземського – за єретицтво та підписання угоди з дияволом.

Не часто, але трапляються в Україні й передбачені маґдебурзьким правом випадки четвертування. Декілька прикладів подібного роду маємо на Лівобережжі. Практикою його виконання спочатку передбачалося відсікання злочинцеві всіх чотирьох кінцівок, а потім і голови. Четвертуванням переважно каралися особи, які намагалися скоїти замах на верховну владу й за інші державні злочини. Така доля, наприклад, спіткала козацького гетьмана П. Бута та його полковників Томіленка, Лихого, четвертованих у Варшаві 19.04.1638 (аналогічної смерті зазнали і їх попередники на чолі з І. Сулимою у 1635 році). Козацькі старшини Ментяй, Дунаєвський, Скурбій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай, які воювали проти Польської Корони під проводом Я. Остряниці, також були "четвертовані по частинах". У 1768 р. у с. Кодні поблизу Житомира було четвертовано одного з вожаків Коліївщини – І. Гонту.

Цікавим із точки зору дослідника є і такий вид страти, як колесування. Воно складалося з двох частин: ламання колесом і покладання зламаного на колесо. Ламання проводилось у такий спосіб: засуджений розтягувався на землі; руки і ноги нарізно; лицем догори; голова, руки і ноги прикріплювалися до колів, укопаних у землю. Під ті місця, де потрібно було розбити кістки, підкладалися деревинки з проробленими в них жолобками. Роздроблення робилося дерев’яним важким колесом, на одному краї якого була тупа залізна смуга. Кат, піднявши колесо, ударяв залізною смугою по місцю, де знаходилася підставка з жолобком. Тупе залізо не різало м’ясо, а тільки дробило кістки. Найбільш болісним колесування було, коли роздроблювалися тільки руки і ноги, і страчуваний залишався вмирати повільною смертю. Після роздроблення кісток засудженого клали на колесо, що закріплювалося горизонтально на високій палі, а роздроблені частини тіла пропускали між його спицями. Якщо бажали припинити муки, злочинцеві відтинали голову й настромлювали її на кіл.

Утім, в українських землях колесування застосовувалося скоріше не як форма смертної кари ("а поневаж тут такою карностю неякии злочинци не звиклися карати"), а тільки як спосіб застосування тортур і являло собою витягування злочинцеві суглобів ("на колесе потягты"). Хоча були відомі випадки, коли гетьмана Я. Остряницю, ґенерального обозного Сурмила, полковників Недригайла, Боюна, Риндича поляки колесували ("потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали"). У львівській судовій практиці вирок четвертування було винесено в 1774 р. шляхтичу Пйотрові Маковському за кровозмішення і таємне вбивство, 1776 р. Юзифові Дембіцькому за вбивство батька, 1776 р. – Маркушу Хаїмовичу за вбивство і пограбування свого діда. Додамо, що згідно з маґдебурзьким правом колесуванням мали страчувати "усіх таємних вбивць і тих, які пограбують плуг, або млин, або церкву, або цвинтар, а також зрадників і таємних (нічних) паліїв, або тих, які виконують чуже доручення у своїх корисних цілях".

У зв’язку з щойно наведеним фраґментом "Саксонського Зерцала" доречно зробити деякі зауваження. З’ясовується, що давньонімецький закон розрізняв час скоєння злочину, тобто поділяв злочинців на нічних (таємних) і денних (явних), до того ж закликав поводитися з тими, хто скоїв злочин вночі, інакше, ніж із тими, хто робив це вдень. Зокрема, за зерно, вкрадене вночі, винний мав відповідати шибеницею, а за вкрадене вдень – шиєю, тобто відсіченням голови. Подібне архаїчне явище спостерігається в цілій низці давніх Правд (Руській, Салічній, Алеманській і Баварській), а також Литовських Статутах 1529 і 1588 рр. Передбачене воно і в "Артикулах" Б. Ґроїцького. Цікавим є те, що з часом у деяких народів різниця між нічними й денними злочинцями нівелюється. Так, у румунському "Указателе по законам" 1652 року читаємо: "… ті, хто в нічний час скоїть крадіжку зернового хліба або якихось напоїв, повинні бути покарані як всі інші злодії". Важко казати, чи розрізняли денних і нічних злодіїв в українських землях (скоріше, мабуть, що так), проте і повішання, і відсічення голови мечем залишалося в нас звичаєвою стратою досить тривалий час. Як зазначає О. Русина, у Києві, наприклад, катівський меч можна було побачити ще на початку ХІХ ст., а шибеницю на великому шляху – і століття по тому.

Продовжуючи аналіз кваліфікованих видів смертної кари, зауважимо, що такі страти, як закопування живцем у землю (у маґдебурзькому праві було звичайним для жінок-дітовбивць) застосовувалося в українських землях рідко і, як правило, замінювалося іншими видами покарань. Утоплення в одному мішку з дрібними тваринами (передбачене маґдебурзьким правом за вбивство свояка) в Україні не використовувалося взагалі, бо, як зазначали місцеві жителі, "а поневаж в нас того обычаю не заховуют". Разом із тим, відомий французький подорожник Г. Боплан, відвідавши Україну, свідчить про випадки кидання за борт козаків-п’яниць під час морських походів. "Під лід води пити" кидають козаки й тих, кого вважають зрадниками, як, наприклад, посланця польського короля Глубоцького чи київського уніатського намісника Грековича. За змову з турками гетьману С. Зборовському козацькою радою "визначено було насипати … в пазуху піска і кинути у Дніпро". Але, мабуть, у всіх цих випадках козаки виходили не з норм маґдебурзького права, а діяли, скоріше, спираючись на звичаєве козацьке право, згідно з яким "ворогам, злодіям, зрадникам, ґвалтівникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаї, не було у запорожців помилування".

В українських землях застосовували й такий вид покарання, як садження людини на палю. У 1548 р. саме в такий спосіб львівським лавничим судом було позбавлено життя матір, яка вбила свою новонароджену дитину. Аналогічний вирок винесено в 1568 р. Представниками польської шляхти та російського уряду також практикувалося підняття людини живою на кіл. Головним, як і в інших випадках кваліфікованих видів смертної кари, тут, мабуть, було залякування, бо сама процедура страти викликала жах: на залізний шпиль закріпленого вертикально стовпа насаджували злочинця так, щоб шпиль виходив із потилиці на піваршина вище голови. Посаджений на палю злочинець залишався у такому стані, доки "не висохне і не викорениться як в’ялена риба, так, що коли повіє вітер, він крутиться як вітряк і торохкотять всі його кістки, аж доки не впадуть на землю". Саджанням на кіл у перших числах січня 1638 року польський шляхтич М. Потоцький стратив київського сотника Б. Кизима, який під час повстання П. Бута керував чотиритисячним загоном на Переяславщині. У 1711 році гетьманові І. Скоропадському російський канцлер граф Г. Головін наказав скарати козака, що привіз листа від П. Орлика до переяславського полковника: "Ежели он запорожской козак, или других полков и был при нем, изменнике, то извольте его казнить смертию (посадить на кол)". Останнім у Гетьманщині випадком саджання на кіл була страта ватажка банди гайдамаків-людожерів П. Мацапури у 1740 році в м. Прилуки.

Може скластися враження, що наші співвітчизники у давнину тільки те й робили, що рубали голови, вішали, палили, четвертували, колесували, садили на кіл і т.ін. Але в дійсності це не так. Практика покарання міських судів (не кажучи вже про сільські), як правило, відзначалася набагато більшою лагідністю до звинувачених у порівнянні з вимогами правових норм маґдебурзького права (про це, до речі, мова йшла і в попередній главі). Та й саме маґдебурзьке право водночас із жорстокістю покарання вимагало брати до уваги стать, вік, а також стан здоров’я особи, яка скоїла злочин. "От казни и телеснаго наказанія свободны: жена непраздна, пока породитъ; дети, безъ опекуна, совершенныхъ летъ не имеющіе, и безумные, толко бъ доказано, что зделано отъ безумія или иною причиною" – читаємо ми в "Короткому покажчику". У вітчизняній судовій практиці цю вказівку якщо й не виконували буквально, то, безумовно, враховували. 1722 року в Ніжині розглядалася справа злодія Романенка, який зізнався, що колись його вже було спіймано "на гарячому" і катовано, а потім ще й вигнано з міста. Дізнавшись про це, суд хоча й констатував, що за повторну крадіжку злодія треба було повісити, однак постановив, що, зважаючи на молодий вік обвинуваченого, "животомъ даровалъ и всказалъ перше кіями до полусмерти на мосту бить, а потомъ, означивши его, Романенка, урезаніемъ носа, мистромъ зъ места вигнати". Мабуть, що молодий вік злодія було враховано і у випадку з ніжинським хлопцем Микитою Кононенком, якому за неодноразові крадіжки було призначено майже аналогічне покарання: "Учинивши од ганебное смерти Микиту вольним, на каране, абы мистр, добре постронками вибивши и ухо правое урезавши, проч з места на вечное выгнане высведчил".

На практиці враховували також соціальне походження обвинуваченого. У 1580 році Урбан Убалдіні, нащадок славетного флорентійського роду, убив на весіллі Павла Желонку, сина львівського райці, і мав бути скараний. Але врешті-решт убивцю було помилувано. Шляхетське походження дозволило уникнути тортур і страти через повішання колишньому військовому, жителю польського міста Ломжі за крадіжку з чужої комори в м. Снятині. Так само враховувався соціальний стан особи й на українському Лівобережжі. У 1713 році було виправдано старосту Рясковського, незважаючи на безсумнівні докази, що викривали його в перелюбстві. Те ж саме сталось і з лохвицьким війтом Остапом Куценком, якого наймит Василь Ніжинець намагався звинуватити в тому, що війт його б’є і "до в’язниці посилає".

До злочинців в українських землях застосовувалося також покарання у вигляді позбавлення волі у в’язниці. Слід підкреслити, що в ранньому середньовіччі інтерес до тюремної тематики в джерелах практично відсутній. У "Саксонському Зерцалі", наприклад, норм про позбавлення волі немає, як і самого слова "тюрма" (воно тюркського походження). Проте вже в "Кароліні" 1532 року – найважливішій пам’ятці німецького середньовічного права, яка застосовувалася з кінця XVI ст. і в судах Польської держави, – ув’язнення до тюрми на певний строк передбачалось у випадках повторної крадіжки, якщо злодій був не в змозі сплатити грошовий штраф. У російському законодавстві тюремне ув’язнення як вид покарання вперше згадується в "Судебнику" 1550 року. (До речі, зіставлення дат прийняття "Кароліни" та "Судебника", а також суть деяких подібних законодавчих формулювань указує на можливий вплив німецького права на російське). Як вид покарання тюремне ув’язнення передбачене в "Короткому покажчику". Мабуть, слід погодитися з О. Кістяківським, що спочатку тюремне ув’язнення було викликане тими ж переконаннями та метою, які мало застосування смертної кари й тілесних покарань: помститися, нагнати страху, повільно або негайно знищити злочинця, позбавити його можливості шкодити суспільству і зрештою досягти мети самозбереження.

Однак поступово зростає усвідомлення доцільності тюремного ув’язнення не тільки як покарання, що змушує злочинця страждати і тим самим попереджує здійснення нових злочинів, але і як способи збереження для суспільства працездатної "господарчої одиниці". З цього приводу в Росії вже 1721 року "Реґламентом головному маґістрату" передбачалось облаштування спеціальних будинків ("цухтгаузів") для чоловіків і прядильних будинків для жінок, куди повинні були направлятися особи "непотребного и невоздержанного жития . которых никто в службу не приемлет … люди ленивые, здоровые, нищие и гуляки, которые, не хотя трудиться о своем пропитании, ядят хлеб вотще, и прочие им подобные … таковых надлежит сажать в смирительные домы, кто на какое время по злым его поступкам будет достоин, и посылать их на работу, чем бы они могли пропитание свое заработать, чтоб никогда праздные не были".

В українських містах магдебурзького права ув’язнених тримали, як правило, у тюрмах при ратуші: "по делах расправочних" (цивільних) – у наземних "верхних" тюрмах; закутих у залізо колодників "по криминальных делах" (карних) – "в самой земле", "сподних" тюрмах. При львівській ратуші, наприклад, були три "сподние" тюрми – "Доротка", "Під ангелом" і "Татарня", що являли собою ями, викопані в землі. Світла там майже не було, зате багато ґрунтової води, що часто затоплювала ці в’язниці. І дві "верхние" – "Над скарбницею" та "За ґратою". В’язниці рідко прибирали, і вони страшенно смерділи. Узагалі-то, умови життя у маґістратських в’язницях були досить жорсткі. В’язнів, наприклад, використовували на тяжких громадських роботах, під час яких вони хворіли й нерідко вмирали. Поряд із маґістратськими тюрмами в XVII – XVIII ст. в українських землях існували також приватні в’язниці. Умови перебування там були ще суворішими.

Відповідно до "Короткого покажчика" дотримання порядку й охорона в’язнів покладалася на спеціальну сторожу, і "если бы тюремной сторожъ упустилъ злодея, посаженнаго на смертную казнь, долженъ за то жестоко быть наказанъ: но если бы невольнымъ небреженіемъ его и недосмотромъ зъ тюрми виломился и убежалъ, имеетъ за то небреженіе наказанъ бить, по разсужденію, но не такъ силно, какъ бы тее с умыслу зделалъ". Іноді охорону і тримання ув’язнених осіб покладали також на звичайних жителів або навіть на їхніх родичів.

Для середньовічної системи покарань характерною була її невизначеність. Суди маґдебурзького права, що діяли в українських землях (і не тільки вони), у своїх вироках нерідко вказували лише вид покарання, а не його міру. Сказане відноситься й до покарання через ув’язнення. Тривалість перебування у тюрмах винних (і невинних теж) точно визначалася далеко не завжди. У джерелах часто згадуються недостатньо визначені вироки: "засудив до турми на кильконадцать недель", "вязеннем тюремним скаралисмо" тощо. Проте трапляються й досить конкретні терміни. Наприклад, за зневаження святого місця (сварка біля костьолу) у м. Самборі на 24 години тюремного ув’язнення було покарано двох чоловіків. За словесну образу місцевого ковальського цеху та його членів на три дні тюрми "під колоду" та грошове покарання у тому ж місті було засуджено С. Ситовича. У 1719 році п’ять днів просидів у ямі Лесько Редька тільки за те, що був обраний на посаду бурмистра міста Костянтинова всупереч волі власника цього міста, "щоб більше ні в кого не було охоти ставати на чолі міщанської опозиції". Строк перебування в тюрмі міг бути й значно більшим залежно від суспільної небезпеки злочину.

Своєрідним засобом позбавлення волі можна, напевно, вважати вироки, що зобов’язували винних відпрацьовувати на користь потерпілої сторони. Про наявність такої можливості йдеться, наприклад, у "Короткому покажчику": "Когда къ заплате долгу недвижимаго, и движимого именія, ни долговъ, ни поруки не будетъ, последной степень – отдача въ отслугу персоны". Подібні випадки маємо, зокрема, на Лівобережжі за часів Гетьманщини. У справі багатого лохвицького міщанина Івана Биславського, що розглядалася 25.10.1697, суд засудив обвинуваченого "Самуйла на виробок на літ десять, а хлопця Троцка на літ п’ять". Чернігівський полковий суд виніс вирок, згідно з яким підсудних Ананенка і Хрипунова також було віддано "на отслугу". Відповідач, відданий за рішенням суду на відробітки до позивача, мав право піти від нього раніше строку, але лише в тому разі, коли діставав гроші, щоб відшкодувати позивачеві витрати, або коли необхідну суму за нього сплачували інші особи.

Відповідно до настанов маґдебурзького права за окремі вчинки винний мусив виганятися з місцевості, де проживав. Слід зауважити, що вигнання з землі, відоме ще з часів античності, було одним із найганебніших покарань. Покарання у вигляді виключення з римської общини, наприклад, примушувало винного залишати батьківщину, у протилежному випадку він опинявся поза законом і міг бути вбитий. Згідно з "Установленням правосуддя" від 18.01.1293, прийнятим у Флоренції, на вигнанців із цього міста можна було "завжди і всюди посягати безнаказано". У статтях "Руської Правди" вигнання передбачалося за розбій, підпал, конокрадство, пізніше ці норми стали джерелами відповідних положень Литовського Статуту. Характерне й те, що в уяві давньої людини відлучення від "своїх" робило вигнанців потенційно здатними на злі вчинки, не випадково ж у давньому праві такий злочинець-ізгой ототожнювався з вовком.

Згідно з маґдебурзьким правом вигнанням мали карати дрібних злочинців, звідників і звідниць, тих, хто фальшував установлену міським урядом вагу, тощо. У "Короткому покажчику" щодо них фіґурують терміни "выгнать зъ общества", "выгнать изъ города". В українських землях жителям не дозволялося "жадного сполкованя ани обцованя" з вигнанцем, а сам він оголошувався "безецным", тобто позбавленим честі. Кілька подібних рішень знаходимо, зокрема, в актах українських судів на Лівобережжі. В одній зі справ полтавського суду 1686 року присутні вимагали обвинуваченого "впрод добре выбыты и от честы людской отлучыты". У 1698 році цей же суд оголосив, що винні "до кождого так достоинства, яко ж и свидоцтва не мают быти припущоны".

Іноді на прохання вигнанця йому дозволялося повернутися, проте якщо він чи вона продовжували поводитися ганебно, їх виганяли знов. Переконатися в цьому дозволяє справа, що розглядалась у маґістратському суді м. Самбора. Вдова Софія Тулежина скаржилася на Дмитра Гречишина, слугу Спринського, який, за її словами, до неї чіплявся, ходив за нею і намовляв її до співжиття, а зараз з неї сміється. Обвинувачений це заперечив, доводячи, що з вдовою не зустрічався. Суд констатував, що вдова кілька років живе свавільно, порушуючи моральні норми поведінки. За подібні дії вона вже була вигнана з села, але пізніше їй дозволили повернутися. Проте Софія Тулежина й надалі продовжувала займатися аморальними справами. Суд покарав Дмитра Гречишина за те, що розпускав плітки про вдову, а її саму було присуджено при всій громаді вибити і вигнати з села. Приклад цей, до речі, цікавий ще й тим, що вказує і на таку характерну для маґдебурзької системи покарань рису, як множинність покарань, тобто застосування декількох видів покарань за один злочин. Вдову Софію Тулежину за порушення моральних норм поведінки було присуджено не тільки вигнати з села, але й перед цим ще вибити.

Деякі кари відзначалися оригінальністю. Саме такою, наприклад, була так звана ревокація, що отримала певне поширення й еволюцію на вітчизняному ґрунті. Ця установа хелминського права (різновид маґдебурзького права) полягала в тому, що винний у наклепі на чиюсь честь, з наказу суду, повинен був лазити попід лавою, на якій сиділи судді, і брехати по-собачому. Таким чином він визнавав, що говорив на скривдженого неправду, тобто брехав на нього. Згодом ревокація набула іншої форми: самого лазіння попід лавою і брехання по-собачому вже не було, але винна в наклепі сторона повинна була визнати свою провину та вибачитися перед скривдженою особою. Іноді в судах Гетьманщини до цього додавалося ще й биття винного в наклепі по щоках, проте подібне траплялося тільки в справах, до яких причетними були жінки. Коли ж ішлося про чоловіків, там досить було одного вибачення. Крім того, до визнання честі скривдженого з боку винного приєднувалася обіцянка, що й надалі винний не говоритиме на позивача ніяких образливих слів. Інколи це зобов’язання давалося під заставу доволі великої суми.

Питання про еволюцію, перероблення та приживання тієї чи іншої кари до нового оточення насправді містить у собі багато цікавого для дослідження історії права. Чому, наприклад, усталювалась одна імпортована кара (та ж ревокація) і порівняно рідко застосовувались інші (зокрема колесування)? Доречні міркування щодо деяких аспектів цієї проблеми висловлював М. Грушевський. На його думку, нелюдські кари середньовічної системи настрашок були "противні українському й взагалі слов’янському праву й народній вдачі". О. Гуржій додає до цього "природну незлобність" українців до тих, хто скоїв злочин. "Коли останні щиро каялись за вчинене, – пише він, – то їх нерідко взагалі прощали". Слід згадати й про досить поширений колись у нас феномен випрошування від смерті, згідно з яким злочинець міг бути помилуваним, якщо дорогою на страту дівчина накине на нього хустку й забажає стати його дружиною. Цікаво, що при цьому О. Левицький, який пише про подібний звичай, наводить аналогії з французьких, німецьких та італійських джерел XV ст. Зауважимо, що серед причин пом’якшення вироку для обвинувачених у різний час враховували й різні суто економічні або політичні умови, такі як дорожнеча робочих рук після Визвольної війни середини XVII ст. або ж спроба російського уряду залучити на свій бік тих козаків, які перейшли на бік ворога, але потім вирішили повернутися назад, як то було під час подій, пов’язаних із шведською окупацією України в 1708 – 1709 роках.

Після входження українського Лівобережжя до складу Російської держави на його території починається поступове розповсюдження правничих норм російського законодавства, у тому числі й безпосередньо пов’язаних із практикою покарання. Зокрема, поширюється болісне покарання кнутом. Способів биття було три: просте биття кнутом, покарання в проводку і биття на козлі. Просте биття полягало в тому, що злочинця, роздягненого до пояса, клали на спину помічника ката, який брав його за руки. Ноги зв’язували мотузкою, кінець якої тримав інший помічник, щоб засуджений не міг рухатися. За три кроки стояв кат і бив кнутом з усієї сили. При битті в проводку засудженого вели вулицями, а кат ішов позаду і бив кнутом. Але до середині XVII ст. ці способи заміняються биттям на козлі. Козлом або кобилою називали стовп із хрестоподібною поперечиною, до якої прив’язували руки засудженого так, що він, стоячи на ногах, ледь прогнувшись уперед, виставляв спину для ударів. Кнут активно використовувався як покарання за державні злочини. "Кочубея вдарили п’ятикратно страшним кнутом, якого тоді ще на Україні не знали", – читаємо ми витяг з опису допиту І. Кочубея, вчиненого йому перед стратою в російській військовій ставці у Вітебську у квітні 1708 року. Відповідно до наказу Сенату від 6.05.1736 р., дія якого поширювалась і на українські землі, кнутом передбачалося карати всіх утікачів при поверненні їх попереднім хазяїнам, "дабы впредь на то смотря, другим никогда бегать было неповадно".

За тяжкістю після покарання кнутом йшло покарання батогом. Батіг являв собою довгі палиці, дуже подібні до українських київ, але російські батоги були тоншими за киї. При покаранні засудженого клали на землю лицем донизу. Двоє виконавців сідали йому на голову, обхопивши шию колінами, і на ноги. Кожний з них брав у руки одну або дві палиці й бив по спині та сідницях, поки розпорядник не скаже "досить" або "стоп". У XVI ст. на побутовому рівні батогами карають за дрібні провини, але в XVIІ ст. це вже покарання, що призначалося за судовими вироками. Батогом в українських землях карали, зокрема, за шахрайство з нерухомістю. Така справа зафіксована в "меской" книзі м. Почепа: Павла Горєлкова, який вдруге заклав проданий покіс 16.07.1743 р., було покарано батогом. У народній пам’яті українців биття батогом закарбоване руською приповідкою: "Батіг – не янгол, душі не вийме, а правду скаже". У другій половині XVII – XVIII ст. покарання батогами замінилося биттям канчуками (хоча канчуками в Росії сікли й раніше). Канчук мав коротку дерев’яну ручку і плетиво товщиною в палець. В українських землях у складі Російської імперії в зазначений період канчуками били в основному за крадіжку худоби. Джерела цієї доби засвідчують також, що коли в шинках чинилися бійки чи траплялися крадіжки, то винних теж карали канчуками.

Із болісних тілесних покарань найлегшим було биття різками, хоча до XVIII ст. у російських законах про них не згадується. Уперше про різки йдеться в "Артикулі воїнському" 1715 року Петра І як про покарання, що передбачалося за крадіжку, скоєну малолітніми, "которым дабы заранее от сего отучить, могут от родителей своих лозами наказаны быть". Про "Артикул воїнський" хотілося б сказати окремо. На думку провідних російських фахівців, жорстокістю він перевершував усі попередні російські правові акти. Для порівняння, якщо згідно з "Соборним Уложенням" 1649 року смертна кара застосовувалась у 60 випадках, то "Артикул воїнський" передбачав її вже у 122 випадках (у 62 – з визначенням виду страти, а в 60 – без такого визначення – "казнить смертью"). Поруч із досить відомими маґдебурзькому праву видами покарань (колесуванням, четвертуванням тощо) в "Артикулі воїнському" з’являються й такі невідомі йому, як "гоняние шпицрутенами", "сослание на каторгу", "сослание на галеру" (тут "каторга" та "галера" суть одне й те ж), "аркебузирование" (тобто розстріл). Цікаво й те, що в деяких суперечливих випадках, пов’язаних із вибором тяжкості покарання злочинцеві, цей російський законодавчий акт, пояснюючи свою позицію, посилається на німецьке право ("в чем саксонские права зело согласуются").

У судочинстві Гетьманщини використовувалися російське "Краткое изображение процессов и судебных тяжеб" 1715 року і петровський указ з питань кримінального права від 12.11.1721. У всякому разі, витяги з них містяться в додатках до основного тексту "Короткого покажчика", опублікованого М. Василенком. В окремих випадках вказані російські закони замінювали попередні правові норми в частині покарання, що традиційно діяли на Лівобережжі. Наприклад, вищезгаданий петровський указ із питань кримінального права передбачав "за первую и вторую татьбу (тобто крадіжку – А.Р.) наказывать публично плетьми и освобождать на поруки", що суперечило відповідним положенням "Короткого покажчика", згідно з якими за першу крадіжку злодієві на обличчя робили знак, а за другу – відрізали вуха.

Російські нововведення торкнулися й інституту звільнення засуджених від покарання. Слід зауважити, що звільнення від покарання як наслідок заступництва за засуджених з боку духовенства, громади та різних впливових осіб в українських землях мало місце й раніше. Однак воно здійснювалося насамперед у вигляді внесення "просьбъ". Заступництво ж великоруських чинів мало безпосередньо наказовий характер і було цілковитою сваволею. Збереглися відомості про випадок, коли внаслідок заступництва фельдмаршала графа Б. Шереметьєва Петро І пробачив і не покарав українських міщан Новгород-Сіверського за те, що ті під час російсько-шведської кампанії 1708 року приймали в себе військо І. Мазепи (сердюків). У 1712 році Б. Шереметьєв, перебуваючи в м. Прилуки, уже одноособово звільнив від покарання декількох злочинців, у тому числі засуджених до смертної кари. Подібні випадки, напевно, можна пояснити тим, що в першій половині XVIII ст. в Російській імперії панувала абсолютна форма монархії, що передбачала безумовне підкорення верховній владі, здатній у свою чергу на будь-які волюнтаристські вчинки. Загальне визначення цієї форми монархії подається в "Артикулі воїнському", де, зокрема, говориться, що "его величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответу давать не должен. Но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воли и благомнению управлять".

Надзвичайною жорстокістю в галузі кримінального судочинства характеризувався період царювання Анни Іоаннівни (1730-1740 рр.). Крім існуючих способів застосування смертної кари, злочинців у Росії стали підвішувати на гак за ребро. Російський правознавець М. Сергієвський подає опис подібної практики: "Повішання за ребро використовувалося за допомогою залізного гака, прикріпленого до шибениці у формі глаголу. Гак заганявся засудженому в бік, між ребрами, просмикувався під одне ребро і висовувався гострим кінцем назовні. Повішений таким чином повинен був висіти боком і зігнувшись навпіл – голова і ноги вниз, – середина тулуба вгору". Відомий український історик Д. Яворницький наводить документ, згідно з яким у 1771 році повішання на гак за ребро було застосовано в російському місті Самара до українця Степана Тарана за гайдамацтво.

Царювання дочки Петра І Єлизавети (з 1741 р.) відзначалося пом’якшенням кримінального законодавства у галузі застосування смертної кари. Укази Сенату від 25.05. і 18.06.1753 р. смертну кару замінювали іншими покараннями – биттям кнутом, тавруванням, вириванням ніздрів і вічним засланням на каторгу до Сибіру. Щодо заміни смертного вироку вічною каторгою в Сибіру, то в українських містах посилалися також на укази Єлизавети Петрівни 1760 і 1761 рр. Вочевидь, виходячи саме з цих настанов за вироком суду, що відбувся 1768 року в Києві понад 220 осіб, які брали участь у Коліївщині, після тілесних покарань, а також окалічування було відправлено до Нерчинських каторжанських копалень до Сибіру.

В останні роки існування Запорозької Січі вже за часів царювання Катерини ІІ заслання також застосовувалося до особливо небезпечних злочинців, які або самі потрапляли до рук російських властей, або були передані їм Кошем. Так, у грудні 1769 році відбулися заворушення в Корсунському курені. Деякі козаки стали висловлюватися ганебно щодо московського уряду, до того ж побили колишнього депутата Законодавчої комісії 1767 року Мусія Скапу. Кошовий отаман наказав заарештувати бунтівників, що й було зроблено. З часом винних відправили до Білівської фортеці. Уже після ліквідації Запорозької Січі до Сибіру було заслано кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу. Перший помер 1790 р. у туруханському, другий 1795 р. у тобольському монастирі.

Незважаючи на певний вплив російського законодавства, в українському судочинстві в другій половині XVIII ст. зберігається урахування положень маґдебурзького права, у тому числі стосовно визначення покарання злочинцям. З приводу цього можна навести цікавий факт із діяльності київського маґістрату. У серпні 1764 року сталося пограбування майна і вбивство двох "польських купців" – "дубенських жидів", яке скоїли мешканець Києва Єфим Лавринович і російський солдат-утікач Іван Колосов. Під час слідства обидва зізнались у скоєнні злочину, і київський маґістрат прийняв справу до розгляду. Визначаючи покарання, судді, між іншим, виходили як із положень постанов Сенату від 30.10.1754 р. і 17.10.1760 р., що передбачали покарання у вигляді побиття батогом, виривання ніздрів, клеймування щік і лоба, заслання до Сибіру, так і з "майдебурских" прав. Щодо останніх, то конкретно наводився уривок із частини 4 "Порядку" Б. Ґроїцького, де, зокрема, зазначалося: коли хтось убивав людину чи кількох, у того мали відбирати все майно, а його особисто на міській площі "имеет бут ташан, а потом колесован". Аналізуючи документ, О. Гуржій, який і наводить його у своїй монографії, схиляється до думки, що зрештою судді прийняли рішення на підставі не російських законів, а маґдебурзького права: вирок передбачав смертну кару злочинцям Як бачимо, покарання в українських землях відбувалася з використанням досить різних правничих джерел. І якщо до середини XVII ст. як майже всеосяжний вид покарання використовується система різноманітних штрафів, що базувалася переважно на юридичних чинниках місцевого походження і передбачала компенсацію збитків потерпілому, то в міру розповсюдження маґдебурзького права на зміну їй все активніше приходять притаманні йому болісні та калічницькі кари, метою яких стає насамперед залякування злочинців від нової спроби скоєння злочину. За польських часів звичайними формами страти в українських землях стають відсічення голови мечем і повішання, поширюються різні кваліфіковані види смертної кари. Разом із тим, усталювання найбільш жорстоких кар маґдебурзького права у світогляді місцевого українського населення відбувається достатньо повільно. Крім того, поступово приходить розуміння невигідності надмірності покарання. За належних соціально-економічних умов будь-хто, крім "отъявнаго злодея", міг сподіватися на відносно легкий судовий вирок або навіть на повне звільнення від покарання. Останнє також було пов’язане і з національною ментальністю українців з її природною незлостивістю до людей, які скоїли злочин, а також неприйнятністю нелюдських кар середньовічної системи настрашок. Разом із тим, російський абсолютизм, що укоренився в більшій частині українських земель, починаючи з XVIII ст. час від часу відзначається надзвичайною жорстокістю покарань (зокрема підвішуванням на гак за ребро), повертаючи свідомість українців до часів середньовічного мракобісся.

Джерело – глава з монографії:

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис): Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 208 с.