Судоустрій та організація процесу судочинства

Судову владу в самоврядних містах маґдебурзького права обіймали маґістрати в складі ради й лави. Іноді при розгляді справ вони засідали разом. Проте рада була все ж таки більше адміністративним, ніж судовим органом. Головною судовою інстанцією вважалася лава на чолі з війтом, яка розглядала як цивільні, так і кримінальні справи. Незначні справи війт у присутності писаря міг розглядати й одноособово у будинку ратуші або навіть у себе вдома. Більш складні справи, які вимагали дослідження документів, допиту свідків і принесення присяги сторін, розглядалися у війтівсько-лавничих судах. Останні поділялися на поточні (judicium necessarium), що збиралися у зв’язку з потребою на вимогу громадян, і виложені (judicium expositium). Сесії виложених судів тривали два тижні кожна і проходили тричі на рік. Коло питань поточних і виложених судів: спадкові справи, дарування, боргові угоди, справи селян, які втікали "до вряду меского", тощо. У судовій практиці українських міст відомі випадки, коли розгляд справи розпочинав поточний суд, а закінчував виложений.

Головним у містах маґдебурзького права вважався великий бурграбський (бурграбій – управитель державного замку) суд, що розбирав найважливіші справи: розбої, крадіжки, убивства тощо. Крім того, він узаконював акти продажу-купівлі майна, розглядав різноманітні боргові та майнові суперечки, провини проти релігії та церкви, приймав рішення про вигнання злочинця з громади тощо. Про початок бурграбського суду заінтересовані сторони повідомлялися за два тижні. Не пізніше як за три дні до засідання матеріали справи передавалися суддям для ознайомлення. Відбувався цей суд в урочистій обстановці та проходив тричі на рік – у день Святої Агати, у день Святого Іоанна Пресвітлого та у восьмий день Святого Мартина. Церемонію відкриття суду здійснював бурграбій, а вже потім до виконання обов'язків головуючого приступав суддя-війт. Рішення бурграбського суду вважалися остаточними та негайно приводилися до виконання. Проте в більшості українських міст цей суд не діяв, оскільки суд з найтяжчих кримінальних злочинів знаходився в руках державної адміністрації. Показовим щодо цього може служити той факт, що при наданні маґдебурзького права м. Волковийську з компетенції міського суду вилучалися справи про "ґвалт, поджог, разбой и всильство", які господар брав на себе і своїх урядників.

Маґдебурзьке право розрізняло також гостинний суд і так зване "гаряче право". Міський гостинний суд розглядав суперечки іногородніх купців під час ярмарку, крім того вирішував спори між місцевими купцями й тими, хто прибував до міста. У привілеї Львову від 16.07.1444 р. польський король Владислав ІІІ зазначав, наприклад: "Чужинецькі і місцеві купці., коли сперечаються між собою, у міському маґдебурзькому праві нехай відповідають, а не перед воєводами, каштелянами, старостами, урядовцями, бурграбіями чи їх заступниками.". У грамоті на самоврядування Переяславу 1620 р. також говориться, що війт із лавниками та бурмистр із радниками в змозі судити не тільки мешканців міста, а й прибулих купців.

Гостинний суд проходив під головуванням війта за участю не менше трьох лавників, а його рішення мали виконуватися протягом трьох днів, бо "пріежимъ людямъ в ихъ жалобах должна быть справедливость чинена скорае, нежели тутешнимъ". До речі, процедура гостинних судів, що існували в українських землях, була дуже схожа на узагальнюючу процедуру аналогічних міських судів багатьох західноєвропейських країн, де вона також відзначалася швидкістю і неформальністю, а рішення мало бути винесене, "коли ноги купців ще були в пилюці". "Гаряче право", тобто гарячий суд, вирішував справи осіб, які були затримані на місці злочину. Відбуватися він повинен був не пізніше, як за 24 години після скоєння злочину, причому покарання виконувалось одразу після оголошення вироку.

У селах на німецькому праві судові функції здійснював голова сільської общини – солтис (війт) або лентвійт (підвійт) разом із лавниками. Тут, як і в містах маґдебурзького права, не існувало єдиного суду, а діяли кілька судів, що мали різну компетенцію: звичаєвий ("поточний") суд, потрібний суд, великий гайонний суд. Останній був аналогічним за компетенцією великому бурграбському суду в містах маґдебурзького права. Проте на відміну від великого бурграбського суду, засідання якого могли проходити до двох тижнів, великий гайонний суд маґдебурзького права рідко тривав більше ніж два дні, збираючись один чи два рази на рік. Засідання звичаєвого і потрібного судів відбувалися в основному у дні, вільні від сільськогосподарських робіт. Хоча могли бути й винятки з цього правила. Жителі села на маґдебурзькому праві не підлягали судочинству солтисько-війтівсько-лавничого суду лише у випадках скоєння злочину проти особи іншого права або стану та якщо злочин стався за межами села. У решті випадків маґдебурзькі привілеї зобов’язували солтисів судити "не за яким-небудь іншим, як тільки магдебурзьким правом, в усіх будь-яких справах, включаючи крадіжки, убивство, підпалення і тілесні ушкодження", як це було вказано, зокрема, у привілеях для солтиса с. Лукавиця.

Спробуємо хоча б частково відтворити загальну картину того, як мали діяти війтівсько-лавничі суди відповідно до настанов маґдебурзького права, водночас зіставивши ці положення з правовими нормами інших судів різних середньовічних європейських країн та реаліями судової практики в українських землях. Із багатьох джерел маґдебурзького права для вирішення цього завдання на нашу думку, у першу чергу мають бути залучені "Саксонське зерцало", а також "Короткий покажчик Маґдебурзького права по книзі "Порядку" (далі – "Короткий покажчик"). Чому саме вони? Навряд чи можливі заперечення з приводу використання "Саксонського зерцала", адже воно було нібито синонімом маґдебурзького права, його класичним зразком. "Короткий покажчик", у свою чергу, можна вважати квінтесенцією того найбільш необхідного у маґдебурзькому праві, що знаходилось у повсякденному вжитку безпосередньо місцевих українських юристів-практиків. До того ж, незважаючи на вибрані й дещо трансформовані (порівняно з оригіналами) положення маґдебурзького права, "Короткий покажчик", на авторитетну думку академіка М. Василенка, є "не тільки покажчиком, а й своєрідним підручником та провідником при виучуванні книг маґдебурзького права".

Слід додати, що створені з чітко окресленою практичною метою спеціалістами-правниками компіляції, подібні до "Короткого покажчика", неодмінно відображають не лише "запотребований повсякденними зверненнями до правової сфери нормативний комплекс, але й дають ключ до визначення загальних принципів права та правових доктрин свого часу. І хоча писання правників Гетьманщини доктринального та філософського характеру багато скромніші у порівнянні з західними, та все ж цілком вкладаються в межі європейської правової традиції".

Розпочинається "Короткий покажчик" із вимог щодо віку, моральних та інтелектуальних якостей судді-війта та присяжних-лавників. І це, мабуть, невипадково, адже саме від їхньої соціальної зрілості, професійної майстерності та обізнаності зрештою залежало вирішення справи, а здебільшого й доля тієї чи іншої особи. Отже, суддя мусив бути людиною, не молодшою 21 року, мати "страхъ божій, правду, мудрость, растропность, умеренность, и милость для всехъ равную, знаніе правъ, важность, статечность и вымовность, и долженъ судить безъ пристрастія, без гневу, ненависти, милости, приязни, боязни, и даровъ для того, что посулы заслепляютъ и самого мудраго человека глаза и прекращаютъ справедливость людскую.". Присяжні також "чтобъ . без всякихъ пороковъ и нареканій жили; подарковъ, которіе справедливость прекращаютъ и судей ослепляютъ, не брали".

У контексті останньої настанови слід зауважити, що практика вручення таких "подарковъ" суддям в українських землях була настільки поширеною, що влада різних рівнів вимушена була вказувати на це неґативне явище у листах, постановах і розпорядженнях, а місцеві судді присягатися в тому що "подарунків за судівництво не будуть приймати". Типовою в цьому відношенні може вважатися присяга суддів Сяноцького маґістратського суду, яку вони приносили з 1675 р. У присязі, зокрема, були слова, якими заборонялося "ані ради давати, ні подарунків брати".

Зазначимо також, що аналогічною хворобою були вражені судові установи багатьох провідних країн середньовічної Європи. Недарма англійське королівське "Постановление о судах и судьях XIV века", наприклад, також наполягає на тому, щоб судді складали присягу в тому, що протягом часу, поки вони займатимуть посаду в суді, ". не будуть приймати від людей, справи яких повинні ними розглядатися, ніяких подарунків або хабарів, ні самі особисто, ні через інших, ні відкрито, ні таємно .". У Франції Ордонанс Людовика ХІІ "О суде и охране порядка в королевстве" 1498 р. теж забороняв судовим чиновникам отримувати гроші або подарунки, тобто, інакше кажучи, хабарі від осіб, щодо яких велося розслідування. У протилежному випадку на перший раз чиновників позбавляли жалування на один рік, на другий раз тимчасово усували від займаних посад, а також накладали штраф.

Маґдебурзьке право встановлювало час проведення суду, який у "Саксонському Зерцалі" та "Короткому покажчику" визначено однаково – терміном "от восходу сонца да полудня". Невипадковість логіки прийняття саме такого рішення, напевно, можна з’ясувати завдяки "Полному своду статутов Казимира Великого" – правовому документу XIV – XV століть. "Відомо, – пише його укладач, – що за звичаєм . здавна судді творили суд незалежно від часу (дня) й не розрізнюючи годин, так що багато (з) них до розгляду справ з’являлися тільки після обіду, наївшись та напившись, через що суду (судовому розгляду) (надавали) мало уваги, перебуваючи ніби в тумані і до істини не мали, або майже не мали ніякої поваги. І для того, щоб у певний час (дня) або години та з необхідною розважливістю розглядалися в суді справи, постановляєм, щоб віднині в судові дні судді засідали та справи розглядали з ранку до 9 години або до полудня.". В українських землях до подібних звичаїв відносилися з повагою і розумінням. Зокрема, перед початком судового засідання суддів та присутніх питали, чи вони їли або пили. Той, хто їв чи пив, не мав права присягати про те, що буде сумлінно застосовувати право.

Особливо засуджувалася громадською думкою пиятика міських урядовців, від яких вимагали "всегда ж были бы трезви". Але про суворість заходів щодо тих урядовців, які з’являлися на засідання суду у нетверезому стані, говорити не доводиться. Адже низка поетапних заходів впливу навряд чи була ефективною, бо термін "трезви" не був чітко окреслений. П'яним вважався лише той урядник, який "бил бы к разсуждению не действителен". У таких випадках "таковому тогда из ратуши за первым разом казать выйти, в другой раз … ратушними служителями выслать… а по третьему разу наказать его арестом или штрафом денежным… и в четвертый раз … такового от чина его отрешить".

Судові засідання мали відбуватися в спеціальній кімнаті ратуші або маґістрату, на стінах яких місцеві майстри нерідко зображували "Суд Соломона" або "Страшний суд". За кожним з присутніх у суді було закріплено своє місце: головуючий сидів на чолі столу, біля нього – присяжні, які брали участь у процесі. Збереглися відомості й про окремі вимоги формального характеру щодо відповідного середньовічного суддівського одягу та деякої звичаєво-правової атрибутики судового процесу. Так, згідно із "Саксонським Зерцалом" під час засідання судді повинні були мати на плечах мантії, бути без головних уборів, рукавичок і власної зброї. Разом із тим, головуючий, "сидячи статечно", мусив тримати оголеним спеціальний суддівський меч – своєрідний символ справедливості й неминучості покарання винного. Такий церемоніальний меч вносили перед війтом на початку судового засідання. Подібне символізувало право війта карати міщан смертю згідно з маґдебурзьким правом. Ці мечі й сьогодні є в експозиціях музеїв багатьох українських міст. Іноді замість меча в руці судді-війта в джерелах щодо українських міст згадується булава. (Хоча, зрозуміло, у вітчизняній практиці, особливо в селах і містечках, зазвичай все виглядало простіше: засідали по судових ізбах, корчмах, без спеціальних мантій, суддівських мечів тощо).

Невід’ємним атрибутом будь-якого реґулярного суду, у тому числі й того, що діяв на засадах маґдебурзького права, мали бути базові юридичні книги, котрі під час засідання повинні були лежати на столі перед суддями. Уявлення про зовнішній вигляд одного із "Саксонів" (мається на увазі узагальнена назва книг німецького міського права), що належав невідомій міській канцелярії, подається в публікації Н. Яковенко. За її даними, він являв собою "конволют із виданих у Кракові 1629 р. сімох праць Б. ґроїцького з додатком коментаря німецького юриста середини XVI ст. Йогана Церазіна "Enchiridion aliquot locorum communium Juris Magdebugensis". "Попри невеликий формат – у чвертку, – пише далі авторка, – книга виглядає доволі імпозантно: вона оправлена в обтягнуті шкірою дошки, верхню кришку оздоблено тисненим орнаментом із розп’яттям у середнику, по краях кришок – сліди від незбережених мідних застібок і шкіряних ремінців-зав’язок".

Охоронцем таких примірників, імовірно, був судовий писар, який вів діловодство. Від останнього взагалі вимагалося "особливой къ деламъ способности". Писар хоча й не брав безпосередньої участі у вирішенні судових справ, але виконував значний обсяг поточної роботи: реєстрував скарги потерпілих, записував свідчення сторін у суді, висновки експертів тощо. До того ж повинен був робити це правдиво, бо якщо "офальшовалъ" – "руку тратитъ". За браком письменних людей посаду писаря нерідко обіймали прості шкільні вчителі, особливо в невеличких українських містах і містечках. Однак є приклади, коли писарями у великих містах України були й досить освічені люди, приміром київський маґістратський писар Василь Усович або писар львівської лави Яків Мосціцький, який до того ж мав ступінь доктора філософії. Траплялося, що писарями були лавники чи навіть консули. Іноді писар ради водночас виконував обов'язки писаря лави.

Функції судового посильного виконував возний, який вручав міщанам позови, доставляв останніх в ратушу чи на суд, фіксував завдані їм збитки, кривди, побої, а потім давав судові свідчення. Крім того, возні були судовими виконавцями – виконували судові вироки (забирали чи повертали майно, домагалися відшкодування збитків і т.ін.). Незважаючи на офіційний статус посади, виконання подібних дій в українських землях для возного було вкрай небезпечним. "Пане возний, пане лозний! Не домагайся того болшей, бо вместо того, штобыс мел грабеж выправити., через кий будеш скакати, и так тут мусиш скакати, яко тобъ заиграют", – глузує в 1569 р. урядник маєтку Фальчевських. В іншій аналогічній ситуації челядь по-дружньому радить возному: "Єдь, дей, пане возний, з села проч, бо потом києм озмеш!" (1582 р.).

Головними дійовими особами в будь-якому судовому процесі були сторони, тобто позивач (в актових документах українських судів "сторона поводовая", "укривжоний", "сторона жалобливая", пізніше "челобитчик", "истец") і відповідач ("сторона отпорная", "сторона злодейская", пізніше "позваный", "ответчик"), яким надавалося право користуватися допомогою уповноважених-адвокатів. Останні мусили наводити потрібні процесуальні формули, бо в разі помилки на слові справу можна було втратити. Не випадково "Саксонське Зерцало" наполягало на тому, щоб після кожного виступу уповноваженого ("говорителя") суд запитував сторону, чи підтверджує вона його слова. Окрім цього, джерелами маґдебурзького права встановлювалося, що адвокат, який діяв непрофесійно, карався смертною карою. Запорукою сумлінного виконання своїх обов’язків була й присяга, яку в обов’язковому порядку приймали адвокати.

В українських землях уповноважених найчастіше називали "прокураторами". Ця назва походить від так званого "листа поручений" або "прокурації", що визначала межі компетенції прокуратора-захисника, і вперше трапляється в редакції Литовського Статуту 1529 р. Додамо, що в інших слов'янських народів термін "прокуратор" почав уживатися значно раніше, до того ж із різним значенням. У сербів, наприклад, "прокуратор" як захисник обвинуваченого відомий ще починаючи з середини XV ст., проте були в них і прокуратори з зовсім іншими функціями. Послуги адвокатів в українських землях оплачувались із розрахунку чотири гроші литовські на день, "а в заботныхъ делах и больше". На жаль, на практиці відбувалося своєрідне грабіжництво з боку прокураторів, які фінансово переоцінювали свою працю. Досить велика плата, яку вони вимагали за свої послуги, не завжди влаштовувала багатьох людей, а тому останні не могли найняти захисника, аби добитися справедливості в суді. Виходячи з цього, у маґдебурзькому праві можливим було безкоштовне надання адвокатських послуг тим, хто не мав коштів для найму захисника. При цьому адвокат не мав права відмовитися від захисту такої особи під загрозою заборони займатися адвокатською діяльністю.

Слід зауважити, що з часом роль захисників зростає, оскільки замкнена на стародавній звичай судова процедура поступово ускладнювалася, вимагаючи надання доказів своєї правоти "з погляду закону". Іншими словами, "розмови" сторін, що сталися в суді, протягом трьох днів після його закінчення належало передати канцелярії суду у вигляді складених за правничо коректною формою "пропозицій" і "контроверсій". До того ж останні мали бути підписані обома сторонами на знак згоди з викладеним і внесені до судових книг без жодних змін чи редагування. "Саме це, – зазначає Н. Яковенко, – стало головним поштовхом до широкого розповсюдження й відповідної законодавчої регламентації інституту адвокатури, остаточно оформленого, за спостереженням фахівців, у Короні Польській наприкінці першої чверті XVI ст., у Великому князівстві Литовському – у період між Першим (1529) і Другим (1566) Статутами". Цікаво, що на Україні "адвокатський хліб" стає родинною традицією для багатьох "династій" незаможної шляхти (не шляхтич не міг займатися адвокатурою). Наприклад, тільки на Волині це родини Бобриковичів, Божкевичів, Бруяк, Городиських, Гуляницьких, Дворецьких, Мисевських та ін.

Розпочинаючи судочинство за заявою потерпілого, суд маґдебурзького права повинен був видати позов, що в "Короткому покажчику" зазначений як "судового поступка фундаментъ", а також вирішував, кого "позвать словесно", а кому надіслати позов у письмовій формі (окрім важливих випадків, коли письмовий позов "надобенъ"). У письмовому позові обов’язково зазначалось ім’я того, проти кого він був поданий, формулювалася суть звинувачення (у викладі позивача), строк призначення суду й зобов’язання на нього з’явитися. Крім усного та письмового, маґдебурзьке право знало й такий окремий вид позову, як едентальний, званий "на укрывающихся публичной". Його видавали на 20-30 днів до суду. Було точно визначено місця, де ці позови належало розповсюджувати, розвішувати тощо.

Якщо відповідач тричі не з’являвся за викликом суду, справу вирішували заочно на користь позивача. При цьому відповідачеві на два тижні залишали так зване "помощное право", тобто можливість пояснення причин своєї поведінки. Серед поважних причин нез’явлення маґдебурзькі джерела називають: хворобу, перебування відповідача у в’язниці або в дорозі, поход на війну, втрату коня тощо. До того ж випадки відсутності на суді відповідача повинні були бути підтверджені присягою (представником хворого або особисто тимчасово відсутнім відповідачем після свого повернення), якщо той "не захоче програти справу". Зауважимо, що дещо подібне спостерігається й у польському середньовічному процесі, який мав безпосередній вплив на практику тогочасних українських судів. Тут відповідач разом зі свідками також мусив присягати, що насправді не міг своєчасно з’явитися на суд через недугу. У тих випадках, коли відповідач навмисно ухилявся від суду, маґдебурзьким правом дозволялося пред’явлення позову одночасно зі схопленням злочинця "на гарячому" і доставкою його до суду. Наявність такої можливості не заперечувалась і в українських землях.

Відповідаючи на позов, оскаржений міг одразу визнати його зміст і всі обставини, наведені в ньому. Тоді суд припиняв розгляд справи й виносив присуд. Якщо ж не визнавав, то розгляд продовжувався. Відповідач наводив докази (у "Короткому покажчику" – "отводи") на власний захист. Потім слово брав позовник, який вносив свої заперечення (у "Короткому покажчику" – "доводи") щодо свідчень відповідача. Проте, поки сторони ще не перейшли власне до суперечки, позов можна було "збить" (тобто відхилити – А.Р.), наприклад, "если въ немъ срокъ назначенъ святнаго дни .", коли зміст позову був образливим і через деякі інші обставини. Суд міг відхилити позов також через відсутність "поволання", суть якого полягала в тому, що потерпілий мав публічно оголосити про те, що йому завдано кривди.

"Поволання" було відомо багатьом європейським народам. Зокрема, "Majestas Carolina", одна з найважливіших пам’яток чеського права середини XIV ст., вимагала, щоб той, кого було пограбовано, негайно вголос повідомив про це своїх сусідів і показав їм втрати, а потім упродовж двох тижнів заявив про злочин міському уряду. (Це робилося, мабуть, для усунення будь-яких сумнівів щодо факту скоєння злочину, а також намагання залучити всіх жителів до збирання доказів у справі та викриття злочинців). У маґдебурзькому праві "поволання" мало назву "приволання", було обов'язковим у випадках убивств і проводилося представниками уряду. При цьому, викликаючи вбивцю на суд, вони мали "одинъ часъ волать его четыре раза; и когда не явится, то уничтожить права его, обнародовать выволанным и препоручить непріятелемъ его, пока на суд станетъ…". "Поволаного" оголошували "упавшим в праве", його дружину – вдовою, а дітей – сиротами.

"Поволання" можна було робити не тільки публічним оголошенням, а й надсиланням листа, вивішуванням виклику на дверях хати злочинця або на міській ратуші. "Поволаний" міг отримати так званий залізний лист, яким гарантувалася його безпека. Крім того, для явки на суд і для свого виправдання він міг зустрітися з потерпілим. Якщо злочинець не з’являвся на суд, то йому таки присуджувалося виплатити вину (тобто штраф). У разі коли про "поволаного" не було ніяких звісток більше ніж як півтора року, він втрачав майно, волю, права, честь, право на життя. Спадкоємці отримували майно "поволаного", якщо вони "відприсягнулися від вини". А. Пащук, однак, зазначає, що судовою практикою в українських землях ці положення маґдебурзького права не підтверджувалися.

Разом із тим, сама практика "поволань" у нас була вельми поширеною. Це, наприклад, підтверджує скарга дрогобицьких купців, чий магазин обікрали злодії. Перед розглядом справи купці під присягою підтвердили, що про обвинувачених у крадіжці вони зробили "поволання". В іншому випадку позивачка А. Звірська подала в суд на якогось П. Кубика, що він зустрічався з нею впродовж п’яти років і обіцяв одружитися. Вона мала від нього дитину, а він зібрався одружитися з іншою. Коли П. Кубик йшов до церкви брати шлюб з іншою жінкою, А. Звірська двічі робила "поволання", заявляючи, що має свідків, які підтвердили її слова. Суд виніс рішення на користь А. Звірської, беручи до уваги факт "поволання". "Поволання" практикувалося в різних випадках правовідносин. Зокрема, у разі продажу майна за борги, возний обов'язково мав робити "поволання". Попередження мешканців міста не позичати гроші тим, хто не в змозі був їх повернути, також робилось у формі "поволання". Про появу фальшивих грошей у містах також оголошували публічно, а саме оголошення з описом ознак фальшивок вивішували на дверях ратуші. У 1691 р., наприклад, вивішене на ратуші оголошення повідомляло львів’ян про появу у Львові підроблених "копових талерів". Чимало випадків "поволань" спостерігалося і в судовій практиці Лівобережної України, де його робили у випадках зґвалтувань, крадіжок, вбивств і т.ін.

Для з’ясування справи судами маґдебурзького права використовувалася різноманітна доказова база. Головним тут вважалося зізнання сторони, для отримання якого суд міг віддати підозрюваного в кримінальному злочині на муку. Проте слід відзначити, що мука повинна була застосовуватися з урахуванням усіх обставин справи й лише коли допитуваний не мав достатніх свідчень щодо власної невинності. Характерна сентенція з цього приводу наведена в "Короткому покажчику": "Жена, которая умышленно умертвитъ живой плодъ, подлежитъ смертной казни; а когда будетъ показывать, что родила неживымъ, имеетъ быть допущена къ доказателству невинности ея; но, безъ точныхъ доказателствъ и свидетельства, верить ей въ томъ не надлежитъ; въ протчемъ великой доводъ подозренія то, что, чувствуя себя непраздною, укрывалась и потаемно родила, не призвавши никого; итакъ, если бы она, при такомъ подозреніи въ умерщвленіи младенца, не признавалась, имеетъ быть, къ открытію истини, пыткою принуждена и, когда признается, должна быть казненна. Но если бы сумнителное было дело, и урядъ не моглъ бы о томъ, виновна ли или невиновна, дойтить достоверно, то не спешась, должны быть все примечанія, доводы, отводы, и все обстоятелства описаны быть и надлежитъ советовать о томъ съ искусними и въ праве и учеными людми".

Перед застосуванням тортур у суді завжди відбувався допит. Відомий український історик І. Крип’якевич подає опис подібної ситуації. Спочатку війт звертався до обвинуваченого "лагідними" словами, умовляючи його добровільно зізнатися в злочині, щоб позбавити себе мук: "Кажуть, що ти цей злочин виконав, – признайся добровільно, не дай себе мучати. Якщо будеш запиратися, нічого тобі це не допоможе: чи будеш перечити, чи ні, від смерті не втечеш, бо є на тебе великі докази. Як признаєшся добровільно, не будеш терпіти приготовлених мук". Коли звинувачений на першу намову ніяк не реаґував, війт ще раз закликав його зізнатися. Якщо й це не допомагало, то промовляв до інстигатора (особа, яка підтримувала в суді обвинувачення. – А.Р.): "Пане інстигаторе, накажи майстрові (катові), нехай робить, як наказує право". Інстигатор гукав до ката: "Майстре, роби, як каже право". Приступаючи до екзекуції, кат мав ще тричі кликати до суддів: "Панове застольні і передстольні (тобто судді та прокуратор), чи з волею, чи з неволею?". Інстигатор відповідав за кожним разом: "З волею". Лише тоді кат брався до тортур.

У XVI – XVII ст. нерідко використовувався такий вид тортур, як розтягування. Він полягав у витягуванні спеціальним пристроєм тіла підозрюваного аж до вибиття кісток із суглобів. Існувало кілька видів розтягування: на лаві, на дробині, у повітрі. В окремих випадках для підсилення болю тортурованого клали на спеціальні залізні граблі – так званий "їжачок". Перед застосуванням тортур запідозрюваному довго розповідали та показували, як все це буде відбуватися, намагаючись зламати його психологічно. До найстрашніших форм тортур слід віднести також підняття на дибу, струшування і припікання розпеченими кліщами.

Слід відзначити, що осіб, які б уміли кваліфіковано проводити тортури, а в разі потреби й страти обвинувачених, не вистачало навіть у великих українських містах. Екзекуторів-катів іноді доводилося запрошувати сюди навіть із-за кордону. Справа в тому, що тамошні умільці "сокири і зашморгу" мали достатньо високу кваліфікацію, оскільки катівське ремесло у середньовічній Європі передавалося у спадок від батька до сина, часто стаючи монополією однієї чи двох родин. Кожне місто мало свою династію фахівців. Родинні катівські клани відомі у Франції, Нормандії, Німеччині. У Штутгарті, наприклад, у 1580-1880 рр. усі страти й тортури виконували лише дві родини – Нехерів і Бекелів. Французька катівська родина Сансонів творить цілу епоху в історії виміру справедливості Франції XVII – XVIII ст.

Не маючи власного ката деякі українські міста, так би мовити, брали його напрокат. Так, Борщів і Чортків позичали ката в Кам’янці, у чому видавали кам’янецькому маґістрату розписку. Той же кам’янецький маґістрат 1707 р. надав "послугу" містечку Баворів, зауваживши при цьому: "… посилаємо Михайла, містра тутешнього, на страту до Баворова". У свою чергу члени маґістрату м. Крем'янця у 1710 р. зазначали, що не змогли виконати винесений ними смертний вирок над злочинцями, оскільки не знайшли ката в сусідніх містах: "… по того містра до міст Бродів, Дубна, Олики та інших міст, у яких би містра можна було знайти, посилали; але в жодному місті на цілій Волині, і навіть на пограниччі, містра знайти не могли". Додамо, що кат повинен був проживати окремо від інших, йому також було заборонено переступати поріг церкви. Це пояснюється, зокрема, неґативним ставленням населення до тих, хто був причетний до "нечистих" занять. Таке ставлення викристалізовувалося, за спостереженням дослідників, починаючи приблизно з XIV ст.

Дуже важливими, особливо в кримінальних справах, уважалися огляд місця злочину й речові докази, серед останніх – знаряддя, яким заподіяно злочин, вкрадені речі, якщо такі були виявлені при затриманні винного на місці скоєння злочину. Практикувалось і проведення трусу в хаті запідозреного в злочині, і "если би з суда послали чего шукать в доме до кого, и онъ не допустилъ, таковой, хотя би и невиноватъ, виненъ становится". У разі ушкодження тіла основними доказами в судах маґдебурзького права вважалися завдані скривдженому рани: криваві, сині, дряпані. В українських землях тілесні пошкодження фіксувалися дуже детально й одразу після отримання ран. Ось лише два приклади з цього приводу. До самборського маґістратського уряду прийшов пан В. Альберт і заявив, що його побив Григорій Кушка. Тут же описали побиття: волосся на голові покривавлене, під правим оком один синій та один дряпаний удари, на обличчі – синій удар, порізаний на лівій руці палець. У тому ж Самборі в 1750 р. побито лентвійта самбірської громади Ф. Гуча, про що й було зроблено запис: нижче правового вуха синець, обличчя закривавлене, шия теж. Оскільки бійка була обопільна, зробили запис і щодо побоїв, отриманих протилежною стороною в особі І. Штимара, який теж звернувся до маґістрату для зняття побоїв. Останній констатував: на лівій стороні обличчя кривавий удар, на лівій руці – теж кривавий удар, такий же удар на грудях.

Майже жодна справа не обходилася без свідків. Їх показання були одним із найголовніших доказів як у кримінальних, так і в цивільних процесах судів будь-якої юрисдикції. У 1513 р. у спірній справі між міською шляхтою та міщанами Кам’янця про користування навколишніми лісами за відсутності офіційних документів справу було вирішено на користь міщан, які "представили комісарам 18 свідків". У справі пані Гузової (середина XVII ст.), яку було звинувачено у вбивстві усиновлених дітей, основними доказами також стали покази свідків, міщан Львова. Один з них стверджував, нібито Гузова уклала союз із чортом, при цьому він заявив: "Тижнів два назад від якихось міщанок я чув, що Гузова говорила до свого чоловіка: "Скажи чому до пана Бога ходиш, коли і так добре живеш?". Інший свідок стверджував, що звинувачена запрошувала його до себе, щоб показати чорта. На жаль, невідомо, як склалася доля обвинуваченої, оскільки в кримінальній справі відсутній вирок.

До речі, у різних країнах ставилися майже однакові вимоги щодо чеснот, якими повинні бути наділені свідки. Болгарський "Закон судный людям", найдавніша законодавча пам’ятка з усіх, що збереглися серед слов’янських народів, вимагав виставляти свідків (послухів) "правдивих, богобоязнених, тих, кого поважали й що не мали ніякої ворожнечі, . ані ненависті, ані тяжби, ані спору, але які б свідчили через страх перед Богом і заради його правди". Подібне спостерігається також у праві середньовічних албанців, які цінували свідка "правдивого і з достовірними свідченнями". Згідно з маґдебурзьким правом тільки "не безчестный и неопорочиваный" визнавався "за доброго свидетеля". Причому немає сумніву, що синонімом першої з наведених чеснот була не честь, а правдивість, бо честь у свідомості середньовічної людини ототожнювалася скоріше з "почтивістю", "учтивістю".

Право на виставлення свідків мали обидві сторони. У менш важливих справах зазвичай достатньо було виставити двох-трьох свідків або навіть одного, тимчасом як у справах кримінальних "семи быть надлежит". Проте свідків у процесі могло бути й більше. Обвинувачений у підпалі, згідно з маґдебурзьким правом, для власного виправдання повинен був, наприклад, виставити 50 свідків, з яких для присяги обирали 18. Справа в тому, що підпалювання вважалося дуже тяжким злочином, оскільки переважна більшість забудов була дерев’яною й вогонь легко перекидався з однієї будівлі на іншу, завдаючи значної шкоди всьому селу або місту. Згадати хоча б вражаючі наслідки пожеж, які сталися у 1571 р. у Львові, коли було знищено всю східну частину його передмістя разом з Успенською церквою або пожежі 1638 р. у Києві, під час якої згоріли всі ринкові споруди, ратуша, дерев’яні церкви на Подолі.

Окрім звичайних, у судах використовували також свідків від міського уряду "для достаточнейшаго сведенія всехъ речей и спознатья доводовъ и отводовъ". Сила їхніх доказів була набагато більшою, ніж звичайних свідків, "и присяги на оное ненадобно". Показання возного, наприклад, прирівнювалися до показів двох звичайних свідків, оскільки вважалося, що одне він дає від самого себе, а друге – від імені своєї службової посади. Водночас "Саксонське зерцало" і "Короткий покажчик" обмежували дієздатність жінки: вона, зокрема, не вважалася за свідка, а вести спір у суді могла лише в присутності чоловіка чи опікуна. Проте, за спостереженням деяких дослідників, якщо на українському Правобережжі цієї настанови намагалися дотримуватися, то в різних судах Лівобережжя жінка часто виступала і як свідок, і як сторона, не вдаючись по допомогу до посередників-чоловіків.

Велике значення, особливо в майнових суперечках, надавалося письмовим доказам: витягам з урядових книг, борговим листам, реєстрам тощо. Документи, що подавали сторони, мусили бути оригінальні; у суді з них переписували копії, оригінали ж повертали. Коли оригінал викликав сумнів, то суд вирішував його автентичність, і якщо вона не підтверджувалася, то робили про це напис на документі, наводячи свої мотиви, або взагалі знищували: "всякіе листы, представленные на урядъ, должно свидетельствовать, нетъ ли приписокъ, переправокъ или подчистокъ; и если бы литера была на месте важномъ в переправке, приписке или вытерке, уничтожать оное". Підроблення письмових доказів однією зі сторін мало наслідком програш справи.

Власне зізнання, огляд місця злочину, речі, що стосувалися справи, свідки, а також різноманітні письмові документи вважалися головними доказами в судовому процесі. У тих випадках, коли їх не було або коли вони визнавалися недостатніми для повного уявлення про справу, суди застосовували доказ присяги сторін. Причому відповідно до маґдебурзького права "присяга ближае ответчику, нежели истцу". Проте в українських землях фіксують багато винятків із цього правила. Наведемо лише деякі з них, що згадуються в монографії Я. Падоха, присвяченій ґрунтовому процесу на Лівобережній Україні другої половини XVII – XVIII ст. Тут присягу мав складати не оскаржений, а позивач, у випадках, коли перший не заслуговував на довіру з огляду на свій характер чи нерелігійність; змінював свідчення під час розправи або зрікався присяги на користь позивача; якщо в позивача були колись письмові докази-документи, а потім він втратив їх, маючи, однак, свідків із цього приводу, тощо.

Для принесення присяги призначали конкретний день і навіть годину, але за згодою сторін її можна було скласти й одразу в ході судового процесу, обов’язково в присутності судді, присяжних і протилежної сторони. У деяких важливих справах присягу складали в церкві. Так, 1721 р. у с. Одрехово війтівський суд слухав справу Івана Дякуникова, який обвинувачувався в прилюдних заявах, що підпалить панський двір і повбиває адміністрацію. Суд прийняв рішення, аби І. Дякуников разом із жінкою в присутності присяжних присягнув у церкві, що "він не думав спалювати двору". Джерела маґдебурзького права подають ритуал присяги так: "Той, кого ведуть до присяги, два пальці правої руки тримати має. Одні говорять – на хрест покласти мають, інші – на святе Євангеліє, а треті – вгору підняти. І багато сперечаються з цього приводу. А насправді присягу треба чинити, тримаючи у двох руках Євангеліє".

Якщо одна зі сторін навмисно ухилялася від присяги, то це вважалося беззастережним визнанням її вини. Подібне сталось у с. Чукві, коли А. Сільчана подала в суд на В. Гелейчука, у якого вона побачила шкіру вкраденого у неї вола. Гелейчук пояснив, що вола він купив на ярмарку в Старій Солі й заплатив за нього 10 злотих. Потім пригнав до хати, не ховав, пас цього вола з іншою худобою протягом чотирьох днів, а в середу зарізав. Це бачили сусіди. Війтівський суд села у зв’язку з тим, що звинувачений не був підозрілий у крадіжках, вирішив, щоб він присягнув, що цього вола він купив за 10 злотих. Наступного дня Гелейчук не хотів скласти присягу, повернув 10 злотих і шкіру та був покараний. Ю. Гошко, що наводить цей факт у своїй монографії, зауважує: "Цілком можливо, що коли Гелейчук купував цього вола, то він знав, що віл крадений, і знав, в кого купив".

Від себе додамо, що присяга у середньовічному правосудді вважалася надзвичайно потужним морально-релігійним засобом спонукання винного до зізнання, в її основі лежав страх людини перед невідомою Божою силою, яка в змозі страшно покарати того, хто присягав фальшиво. Крім того, велике значення мало й почуття сорому, яке обов'язково виникало у подібних випадках. (Втратити почуття сорому при принесенні присяги для середньовічної людини означало піти на змову з чортом). Лише у Новий час формується більш досконала культура – культура вини, якій притаманна значно витонченіша гра на емоціях. Виникає раціоналізм як провідний напрямок європейської думки Нового часу, починається інша епоха: самовладання, самоконтроль, внутрішній голос, ідеальне "Я".

Інша справа, що певна категорія злочинців навмисно позбавлялася права на присягу (у маґдебурзькому праві такими були звинувачені в повторному грабежі або крадіжці). У подібних випадках для власного виправдання їм пропонувалося пройти різні види надзвичайних випробувань, наприклад випробування розпеченим залізом. На останньому хотілося б зупинитися окремо. До того ж "Короткий покажчик" наполягає на необхідності "изъясненія" цього "древнего обикновенія", яке в різний спосіб застосовувалося багатьма давніми слов’янськими народами: поляками, чехами, сербами та ін. Найчастіше для цього клали розпечене залізо на камінь або на щось інше з порожнім місцем знизу, щоб людина змогла його там ухопити, а потім пронести три кроки. Якщо вона його кидала й обпікала собі руку, то тим самим переконувала в тому, у чому її звинувачують. Інший спосіб вимагав, щоб шматки розпеченого заліза клали один від одного на відстані одного кроку й звичайна людина змогла ходити по них. Необхідно було зробити один крок до першого шматка, а далі йти по залізу так, щоб зробити три кроки. Шматки заліза за розміром мали дорівнювати довжині стопи від п’ятки до середини ноги. Якщо хтось обпечеться, значить, він винний, так само й у випадку, коли зробить крок неправильно. Метал як у першому, так і в другому випадку мав бути розпечений на червоне, і священик повинен був його благословити хрестом. Середньовічне правосуддя знало й спосіб випробування розпеченим залізним плугом, коли дев’ять плугів установлювалися один за одним, а той, хто випробувався, мав босими ногами пройти по них і залишатися на кожному не обпікаючись. Проте поступово звичай випробування за допомогою розпеченого заліза в давніх народів було заборонено – у чехів, наприклад, під страхом втрати майна і навіть смерті.

В українських землях розпечене залізо використовували насамперед у вигляді так званої "шини", яку прикладали до грудей обвинувачених. Подібне сталося, зокрема, 23.05.1690 в маґістратському суді м. Стародуба під час допиту захожого бродяги з Росії Васка Михайлова, якого було звинувачено в тому, що з метою пограбування він убив сина Васка Пиліока, Тимоху. Спочатку допитували по-доброму, але не допомогло. Тоді, виходячи з того, що ознаки злочину були очевидні, "зостал сказаний на пробу до слупа, би был през мистра для виявлення злого его мордерства и подобных ему злого дела печень розпаленою потрикроть з легкости шиною" (тобто прив’язаного до стовпа злочинця катували шиною тричі. – А.Р.). Іноді обмежувалися одноразовим прикладанням. На думку В. Дядиченка, на Лівобережжі це переважно мало місце, коли припікання залізом поєднувалося з іншими видами тортур.

Окрім випробування розпеченим залізом, "Саксонське Зерцало" надавало можливість доказу власної правоти за допомогою поєдинку з протилежною стороною, і "якщо буде переможений той, проти кого жаліються, то його будуть судити, коли ж він переможе, то його звільняють від штрафу та відшкодування". В українських землях поєдинок був відомий ще з давньоруської доби. Цікаве описання таких судових "розглядів" залишив арабський мандрівник Ібн-Русте: "Коли хто з них має справу проти іншого, то кличе його на суд до царя, перед яким і сперечаються; коли цар промовить вирок, виконується те, що велить; якщо ж обидві сторони вироком царя незадоволені, то за його наказом повинні надати остаточне рішення зброї: чий меч гостріший, той і бере гору. На боротьбу ці родичі (обох сторін) приходять озброєними і стають. Тоді суперники вступають у бій, і переможець може вимагати від переможеного, чого забажає". Додамо, що серед військових і шляхти поєдинок, ясна річ, у зміненій формі, залишався в українських землях досить звичним явищем і за часів Польської Корони, і за часів австрійського панування.

Відгомоном минулого в українських землях слід уважати й доказ за допомогою жереба, до якого інколи вдавалися в судовій практиці, у тому числі й у судах маґдебурзького права. Однак із часом жереб перестає використовуватися як самостійний доказ, а радше служить лише засобом визначення, хто є ближчим до доказу з присяги. Жереб застосовували, наприклад, у випадках бійки (звади) або звинувачення в крадіжці, коли не було свідків і обидві сторони наполягали на своїй правоті. Тоді суддя наказував сторонам кинути жереб, який виявляв того, хто має присягати. М. Слабченко згадував про звичай використання жеребу на Лівобережжі за часів Гетьманщини в конфліктах із приводу визначення меж і кордонів.

У маґдебурзькому праві дозволялося примирення сторін, інакше кажучи, сторонам надавалася можливість самим залагодити справу, не доводячи її "до останнього ступени права". Для цього використовувалися спеціальні люди, так звані "медіатори". Вони мали бути людьми авторитетними й впливовими, які б добросовісно виконували примирення. Нерідко серед таких людей у джерелах згадуються різні духовні особи. Примирення було можливе як у самому суді, так і за його межами. В останньому випадку згідно з давньонімецьким правом факт примирення повинні були підтвердити шість свідків. Навіть "убийца можетъ миритъся и остается свободнымъ", – читаємо ми в "Короткому покажчику". У повній відповідності до цього в 1656 р. бориспільський міський суд констатував, що "між вбивцею Юськом Рижом та батьком загиблого поєднання відбулось". У 1693 р. стародубський міський суд засвідчив факт примирення між убивцею та родичами загиблого. У рішенні з цього приводу зазначалося, що останні "того смертного вбивцю Гришка за те смертне вбивство пробачили і замирились …". У 1697 р. на Галичині в місті Лісько (на маґдебурзькому праві з 1472 р.) перед війтівсько-лавничим судом Марухна разом із синами Михайлом і Григорієм добровільно заявила, що її чоловіка вбили сини Кобяка Іван та Антін. Проте вони з ними замирились у присутності отця Олексія і свідків. До того ж винні сплатили 30 золотих, а Марухна та її нащадки навічно відмовилися від претензій до них.

Слід ураховувати й те, що досягнення мирових угод зменшувало завантаженість судів і тому всіляко ними заохочувалося. Якщо ж сторони відмовлялися дійти згоди, суд, зіставивши та перевіривши докази, виносив вирок або декрет. Причому виходячи з норм маґдебурзького права суддя сам не виносить вирок, а питає про нього присяжних. Ті, порадившись, мають через свого старшого заявити йому свою думку, яку суддя і виголосить так, "як вони йому скажуть". (Подібна колеґіальність у прийнятті рішень, до речі, була ґарантією самостійності й незалежності судів маґдебурзького права). Вироки записувалися в судові книги, сторона, що програвала, компенсувала судові витрати.

Відомими є випадки, коли у важких справах козацькі, замкові й інші суди зверталися з проханням "о науке" до судів маґдебурзького права й судили винних за допомогою їхніх представників. Так, кілька жителів м. Бєлікова, що на Лівобережжі, спіймавши злодія Педорченка, який вкрав їхніх коней, бджіл та ін., віддали його сотенному уряду для арешту й одночасно звернулися до полтавського маґістрату з проханням прислати до м. Бєлікова "якую особу" для розгляду справи, а також ката. На це прохання з Полтави було прислано одного з бурмистрів, який судив Педорченка разом із місцевим сотенним урядом та "иншими значными старинными Белицкими людьми". Війтівсько-лавничий суд м. Самбора надавав допомогу самбірському замковому, а також перемишльському земському судам, розглядаючи кримінальні справи, що передбачали покарання у вигляді смертної кари й належали до компетенції останніх. На Галичині навіть сільські суди маґдебурзького права надавали допомогу іншим судам як у цивільних, так і в кримінальних справах. До того ж виконували рішення про затримання злочинців і збирали відповідні докази.

Незважаючи на те, що єврейське населення не підлягало юрисдикції самоврядування за маґдебурзьким правом, маґістратські урядовці українських міст нерідко застосовували свою владу до євреїв. Так, у 1564 р., коли батрачка луцького єврея Шмойла Гошковича, не витримавши його знущань, втекла "до вряду меского", лентвійт наказав кинути Гошковича до тюрми. У 1566 р. луцький лентвійт, бурмистр і райці не віддали замковій адміністрації єврея Гошвича, який скоїв убивство і судили його за маґдебурзьким правом. Іноді органи міського самоврядування в українських землях розглядали навіть судові конфлікти єврейських кагалів із маґістратами та війтами. Відомо також, що юрисдикція львівського війта поширювалася на євреїв, вірмен, татар і сарацинів, які могли судитися як за маґдебурзьким, так і за власним національним правом.

Разом із тим, не можна стверджувати, що різні судові установи й різні народи в українських землях намагались діяти тільки на підставі норм маґдебурзького права. У кожному конкретному випадку вони мали свої відмінності щодо їх використання або невикористання. Переконатися в цьому допомагають різноманітні свідчення, що містяться в історико-правничій літературі. Я. Ісаєвич, наприклад, досліджуючи адміністративно-правовий устрій міста Дрогобича, дійшов висновку, що маґдебурзьке право використовувалося тут лише остільки, оскільки воно відповідало потребам соціально-економічного й політичного життя та було лише одним із компонентів юридичної практики міських судів. "Варто відзначити, – пише він, – що в ряді випадків, посилаючись на магдебурзьке право або земське право (коронних статутів), суд свідомо не користувався вказівками відповідних кодексів, а вирішував справу по "справедливості" на підставі звичаєвого права". На думку Ю. Гошка, така судова практика була харак-терною не тільки для міста Дрогобича, але й для всіх міст Галицької Русі. Додамо, і сіл теж. Безумовно має рацію і І. Черкаський, який усупереч Н. Мірза-Авак’янц у рецензії на її працю не дивується випадкам, коли суд, навівши відповідну цитату з правничого кодексу для обґрунтування присуду, виносив постанову, що цілком суперечила тим нормам, але "відповідала юридичним поглядам населення".

Сучасний український історик О. Гуржій, визнаючи панування довільності в тлумаченні юридичних норм судами Лівобережжя за часів Гетьманщини, уважає цілком закономірними обставини, коли "суд, застосовуючи до злочинця німецьке право, за яким належало суворо карати винного, потім вдавався до Литовського Статуту чи звичаєвого права й значно полегшував вирок (або навпаки)". Майже таких самих висновків дійшов Л. Гамбурґ, проаналізувавши діяльність маґістратських і ратушних судів у містах України-Гетьманщини. Мабуть, найбільш влучно щодо узагальнюючої картини, яка спостерігалась у судовій практиці на українських землях у XVII – XVIII ст., висловився знаний науковець А. Пащук. Він наполягав на тому, що в більшості справ суди лише формально посилалися на право взагалі, не називаючи його, а там, де згадувався Литовський Статут або маґдебурзьке право, відступали від їх основних положень і вирішували справу "на свій розсуд".

На додаток до сказаного звернемося до конкретних прикладів, коли міський суд при розгляді справи, хоча і будучи обізнаний із нормами маґдебурзького права, урешті-решт відступав від них і діяв відповідно до власних переконань. Ковельський маґістратський суд судив вдову цехмістра Гаврила, яка мала інтимні стосунки з жонатим чоловіком і згідно з маґдебурзьким правом мала бути суворо покарана. Проте, порадившись з трьома священиками, судді вирішили вдову не засуджувати. Замість цього жінка мусила дати на соборну церкву 15 польських злотих, а на інші три церкви – по 3 злотих. Вдову лише попередили, що в разі продовження цього зв’язку вона буде засуджена за маґдебурзьким правом на смерть.

Селянка Палагея за дітовбивство була засуджена в 1704 році маґістратським судом до смертної кари мечем, як того й вимагало маґдебурзьке право, але потім на прохання духовних і світських осіб, а також обвинувача була від нього звільнена та піддана тілесному покаранню. О. Кістяківський, який наводить цей факт, констатує: "… хотя суд и постановил приговор на основании магдебургскаго права, но приговора не исполнил в силу древнейшаго обычая прощать вину и смягчать наказание по просьбе почетных людей, друзей, приятелей, и жалобщика, в силу обычая, действовавшаго во всех судах южной России тех веков". У 1781 р. в дрогобицькому війтівсько-лавничому суді в окремих справах судді зрештою також віддавали перевагу не маґдебурзькому, а українському звичаєвому праву як більш ліберальному, незважаючи на те, що в їхньому розпорядженні в цей час знаходилися "Саксон і різні папери, що місту служать".

Або ще приклад, на цей раз з діяльності полкового суду. (Активне використання козацькими полковими та сотенними судами норм маґдебурзького права було переконливо доведено Д. Багалієм). Наприкінці XVII ст. полтавський полковий суд розглянув справу про чужоложство між коханцями захожим робітником Григором і заміжньою міщанкою Настею Мартинихою, яка народила йому дитину. Керуючись "Порядком" Б. Ґроїцького, суд ухвалив вирок, відповідно до якого "чужоложник на горлі має бути каран, а чужоложниця аби була у пренґера (ганебного стовпа) бита і од права малженського оддалена". Проте далі судді погодилися полегшити кару й ухвалили такий присуд: "Чужоложника Григора любо (хоч) за прозьбою людей зацних каранням на горлі дарувалисьмо, однак, приказуєм урядовне, аби він од цього часу куди хотя з міста пішов і не тільки в самім городі Полтаві, але й в селах полтавських не мів свого житла. А Настю Мартиниху, чужоложницю, не в пренґера, тільки на ринку перед народом посполитим публіце, киями побивши добре, даємо на волю Мартинові (тобто чоловіку Насті): коли не хоче респектуючи (вважаючи) на діти з нею спложениї прийняти оной Насті за жону, тоді як доложено у "Порядку" на листі вишеписанім, од права малженського і ми оддаляєм. А коли в наступуючіе часи він могл би прийняти оную Настю за жону, о тім вперед в суду духовного, потім нам, врядові, повинен оповіститися". Цей декрет, що цитується за публікацією О. Левицького, цікавий тим, що знову надає змогу переконатися, як виправляються норми маґдебурзького права. (Згідно з останніми в справах про чужоложство шлюб між Настею та її чоловіком мав бути обов’язково скасований, але полтавський полковий суд ухвалює декрет про скасування шлюбу тільки умовно, залежно від бажання чи небажання потерпілої сторони).

Довільністю в тлумаченні юридичних норм відзначалися навіть вищі державні структури, куди надходили апеляції на рішення міських маґістратських судів. Характерний випадок стався на Лівобережжі 1761 р., коли маґістрат м. Ніжина звернувся до гетьмана зі скаргою на дії Генеральної військової канцелярії, яка прийняла рішення щодо угідь городян не за маґдебурзьким правом, за Литовським Статутом. Маґістратські урядники, зокрема, звернули увагу на те, що 1-й артикул 7-го розділу Статуту твердив: кожний власник маєтків, успадкованих від батька чи матері, куплених або "выслуженых", має право відчужувати їх продажем, даром, записом іншій особі, минаючи своїх дітей і родичів. Між тим за маґдебурзьким правом ніхто не міг віддати "дедизної" землі, коли на те не було згоди спадкоємців. Таке відчуження юридично вважалося недійсним. Крім того, відповідно до 14-го артикулу 5-го розділу Статуту материнський маєток успадковується рівно як синами, так і дочками, а батьківський – тільки за чоловічою лінією. На противагу цьому за маґдебурзьким правом він однаково може переходити і до синів, і до дочок. Для остаточного вирішення цієї справи гетьман прийняв і направив до Генеральної військової канцелярії спеціальну постанову, де, між іншим, зазначалося: у "привілейованих" містах скрізь судити лише за маґдебурґією.

Незважаючи не це, стан речей не змінювався й надалі. У 1824 р. до російського Сенату надійшла справа полтавського генерального суду, пов’язана з грошовими торговими справами. Ознайомившись із її матеріалами, Сенат скасував рішення цього суду, оскільки воно було прийняте не на підставі маґдебурзького права, а спиралося на Литовський Статут, указуючи при цьому, що на майбутнє в справах купців і міщан судові треба керуватися маґдебурзьким правом.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що в судовій практиці середньовіччя та Нового часу самоврядні українські міста і села широко послуговувалися настановами німецького маґдебурзького права, маючи до того ж багато спільного з традиціями суду багатьох інших західноєвропейських країн. Чинність юридичних норм маґдебурзького права поширювалися як на систему війтівсько-лавничих судів, так і на їхню процесуальну діяльність. Додамо: і не тільки їхню. Досить поширеною в практиці була, наприклад, така процесуальна норма, як "поволання", що в маґдебурзькому праві мала назву "приволання". У нас вона застосовувалася в найрізноманітніших випадках правовідносин. Для з’ясування справи суди використовували широку доказову базу, передбачену настановами маґдебурзького права. Не можна, однак, стверджувати, що в українських землях діяли тільки на підставі норм маґдебурзького права. Зокрема, на відміну від зразкових кодексів маґдебурзького права, у переважній більшості українських міст був відсутній бурграбський суд, до судового процесу як самостійні свідки допускалися жінки, декрети про покарання відзначалися більшим лібералізмом і т.ін. Реалії життя, спричинені місцевими традиціями звичаєвого права, накладали свій відбиток у кожному місті або селі. Слід ураховувати й те, що іноді на заваді послідовного впровадження настанов маґдебурзького права в судовий процес стояв суб’єктивний фактор. Мається на увазі насамперед прагнення сторін до застосування різних правничих кодексів "залежно від ситуації", а також намагання суддів вирішувати справу "на свій розсуд". Останнє стосується навіть вищих державних інституцій, куди міські маґістратські суди повинні були надсилати свої апеляції.

Джерело – глава з монографії:

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис): Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 208 с.