Вплив маґдебурзького права на розвиток господарства

Дослідження проблеми маґдебурзького права в Україні не можна вважати повним без з’ясування юридичних аспектів його співвідношення з розвитком місцевого господарства, насамперед торгівлі, бо саме торгівля з давніх часів була більш ніж звичайним видом господарської діяльності, являючи собою вісь, навколо якої оберталося все міське життя. Поширення маґдебурзького права в українських землях сприяє подальшому торговельному розвитку міст. Справа в тому, що нерідко разом із наданням або підтвердженням права на самоврядування за маґдебурзьким правом тому чи іншому населеному пункту в привілейній грамоті щодо цього давався ще й дозвіл на організацію та проведення торгів і ярмарків. Подібне спостерігалося, зокрема, у містах Київщини за часів Речі Посполитої.

Причому терміни ярмарків і торгів в реґіоні не збігалися між собою і були приурочені до різних релігійних свят, що надавало можливість купцям вести жваву торгівлю в різні пори року. Тож, в Овручі діяли дві річні ярмарки: на Покрову (1 жовтня) і на "Св. Николы Вешнего" (9 травня); у Корсуні – три: "на Громниці" (2 лютого), "на день Божого въступления" (6 січня), "на день нароженъя Панны Марыи" (8 вересня), а також щотижневий торг у понеділок; у Переяславі – три: на Св. Семена (1 вересня), у другу неділю після Великодня, на "Водохреще" (6 січня), а також два щотижневі торги – у понеділок і п’ятницю; у Білій Церкві – два тритижневі ярмарки: на Св. Апостолів Петра і Павла (29 червня), "на Громниці" (2 лютого) і торг щосуботи; у Каневі – три: на Спаса (6 серпня), на "Пилипові запусти" (з 15 листопада), на Св. Миколая (6 грудня) і торг в будь-який день тижня; у Богуславі – два: на Св. Прокопа (8 липня) і Св. Димитрія (26 жовтня), що тривали по тижню, торг – щопонеділка, у Чигирині та Крилові мали бути по два ярмарки та два торги т.ін.

Першим відомим привілеєм на ярмарки для Львова був привілей Казимира IV 1472 р., за яким у місті встановлювалося два ярмарки. Один – на рухоме свято Тройці – на початку літа, другий – на свято Св. Агнети (21 січня). У 1530 р. Сигізмунд І на прохання львів’ян відмінив ярмарок на свято Тройці, установивши ярмарок на свято Св. Маргарити (13 липня). Надалі польські королі протягом XVI – XVII ст. неодноразово відновлювали один ярмарок і відміняли інший. На початку австрійського панування Львів отримав право на щорічний чотиритижневий ярмарок за привілеєм цесаря Йосифа ІІ від 1785 р. Додамо, що всі ці ярмарки так чи інакше були також прив’язані до релігійних свят.

До речі, право на проведення ярмарків було одним із найважливіших привілеїв багатьох вільних європейських міст. Відомий і сьогодні Ляйпцігський ярмарок вперше згадується в 1170 році, у середні віки він збирався тричі протягом року: на Новий рік, Пасху і на день Св. Михайла. У 1268 р. цей ярмарок отримав широкі охоронні й інші привілеї та набув загальноімперського характеру. Велике значення для всієї Західної Європи мали також ярмарки, що проходили у французькій провінції Шампань (XII –початок XIV ст.). Шампанські ярмарки функціонували протягом майже всього року: вони збиралися шість разів по 6-8 тижнів у чотирьох графствах, в усталеній послідовності (Труа, Прованс, Труа Ланьї, Бар, Прованс). У XIV – XV ст.ст. на зміну шампанським ярмаркам прийшли не менш відомі загальноєвропейські ярмарки в Брюгге, що був на перехресті різних торговельних потоків у напрямках на південь-північ, захід-схід.

Провідну роль у торговельному житті самоврядних міст відігравав маґістрат (рада), який визначав місця торгівлі й брав за них відповідну плату. Торгували, як правило, на ринку, що ділився на "коморні" або "лавочні" місця – "пляци". Постійну торгівлю вели в крамницях, які в джерелах зазвичай називаються крамними коморами або просто крамами, та в ятках, що були меншими від крамів за розміром. У крамах велась універсальна торгівля, у ятках вона була переважно спеціалізованою. Окрім купців, значні кошти на будівництво і підтримку торговельних споруд витрачали ремісничі цехи. Справа в тому, що зведення власних яток ґарантувало цехові стабільне місце в постійній міській торгівлі. Якщо ж ремісники не мали власних яток, то за законами, чинними на Правобережжі, їхнє місце на ринку щорічно визначалося міськими урядами. Досить поширеною була оренда торговельних ринкових приміщень, до якої були причетні й маґістрати. У середині XVIII ст. значну кількість найманих "лавок" у крамному, м’ясному і житньому рядах подільського торгу тримав, наприклад, київський маґістрат.

Атрибутом кожного торгу була важниця, де зважували товар і стягали торговельний податок – вагове. Відомо також, що в багатьох самоврядних українських містах тривалий час існували різні одиниці міри та ваги: львівські, коломийські, теребовлянські, галицькі та ін. Раєцький уряд повинен був переглядати місцеві міри і ваги "по крайности раз у месяцъ", а приїжджі мали послуговуватися не власними мірами і вагами, а виключно тими, що "были под мескимъ знакомъ", тобто встановлювалися місцевим маґістратом. Вони зберігалися під суворим контролем у спеціально відведеному для цього місці. За певну плату приїжджим купцям дозволяли звіряти їхні міри з тими, що були прийняті в даному місті. У Києві з 1516 до 1759 рр., зокрема, під міською юрисдикцію існувало сховище еталонних мір ваги ("хлібні міри"), розташоване неподалік від маґістрату.

Особливо опікувалися маґістрати "справедливими" мірами напоїв по корчмах. Тут знаходились жерстяні зразки мір – гарнець, кварта і кварточка. Їх прибивали у корчмі на ланцюжку так, "щоб людина могла дістати рукою … переміряти, якщо захоче". Однак подібні заходи зазвичай не мали успіху і фальшування мір у шинках було повсякденним явищем. Маґістрати час від часу вдавалися до перевірок і виявляли підробки зразків, якими виміряли напої. Зокрема, під час перевірки, влаштованої ніжинським маґістратом у 1742 р., виявилося, що в багатьох шинкарів "кварты явились з двома днами, другие воском поналивані, прочие очень малие, и все тые кварты против мерной ведерковой городовой кварты весьма обманные, и несходные, и меньшие". У Львові недобросовісні шинкарі також іноді користувалися спеціально виготовленим посудом, що вміщав напою менше, ніж належало. Звідси нагляд за дотриманням мір об’єму в місті був дуже суворим. Львівський міський уряд спеціально встановив посаду контролера, що стежив за дотриманням мір у шинках. Виявлений фальшивий посуд знищувався на місці. Цікаво, що подекуди в Європі за відпускання вина неправильною мірою могли "по закону" кинути з чималої висоти в купу гною.

До обов’язків маґістратських бурмистрів входив нагляд за якістю продукції, ґарантією якої в середньовічному місті служило клеймо, яким відзначали товар. Отримати товарне клеймо було нелегко. У Львові його, наприклад, мали лише кубики воску і діжки з соленою рибою (діжка в той час була мірою ваги і дорівнювала 460 кг). Тих, хто намагався торгувати неякісною продукцією, карали, як це сталося, зокрема, у 1667 р. у Самборі та у 1740 р. в Дрогобичі. Піклувалися ради й про ціни на міських ринках, вписуючи до міських книг "список базарних цін для міського маґдебурзького правління". Переслідуванням піддавалися ті, хто розпускав поголос про їх підвищення, що, наприклад, мало місце в діяльності турківського маґістрату.

Дбали ради й про те, щоб продукти харчування не потрапляли до перекупників, яких відповідно до настанов маґдебурзького права належало штрафувати. У ролі перекупників нерідко виступали мешканці міських юридик, що брали активну участь у торгівлі як у маєтках під містом, так і в самому місті. Такі панські міщани могли зупинити на дорозі будь-кого, хто їхав на міський торг, і перебити торгівлю тим, хто перебував під маґістратською юрисдикцією. На подібні вчинки з боку юридчан у XVI ст. неодноразово скаржилося правобережне луцьке міщанство. Активно діяли перекупники й у Лівобережній Україні. Про випадок подібного роду дізнаємося, зокрема, з повідомлення стряпчого Гадяцького повіту від 1787 р., коли іногородні "покупники" в Гадячі, скуповуючи хліб, "возвисили несоразмерно цену оного". Імовірно, саме через ці обставини окремі місцеві уряди змушені були навіть порушувати питання про недоцільність виконання деяких розпоряджень центральних установ щодо загальної урядової політики, спрямованої на переселення до великих міст іногородніх купців і міщан. Маґістрати на Лівобережжі мусили боронити підвладних їм купців та міщан і від втручання в їхню торговельну діяльність представників старшинської влади, яке до того ж супроводжувалося розгнузданим хабарництвом. Подібними діями в 1766 р., зокрема, відзначався переяславський маґістрат.

У період середньовіччя в Європі мала місце плутанина в грошовій системі. Монета карбувалася в різних місцях від імені окремого міста, держави, магната. Звичайно від купців, що прибували, вимагали обмінювати привезену монету на місцеву, що зумовлювало наявність спеціальних посередників – "мінял", які повинні були добре орієнтуватися в грошових одиницях, визначати їхню повноцінність або підробку. Без таких посередників, на думку головного знавця української нумізматики І.Г. Спаського, не можна було уявити український ринок середини XVII ст. "Належністю ярмарків, – пише він, – були столики мінял, які одержували традиційний прибуток від розміну великої срібної та золотої монети і завжди були готові купити або продати срібло в усіх видах – талярах, ламі й старій монеті".

Влада постійно стежила за тим, щоб у містах не з’являлися підроблені гроші, і прискіпливо розглядала всі випадки, коли існувала хоча б тінь підозри на порушення закону. У 1621 р. маґістрат Львова, наприклад, оштрафував Романа Стрілецького на 100 гривень і присудив йому два тижні в'язниці за скуповування і переплавку старих срібних монет "півтораків". Міський інстигатор, який вів слідство, стверджував, що зловмисник встиг таки переплавити кількадесят тисяч монет, причому Стрілецький витратив на це більше вугілля, ніж за той самий час цілий львівський цех ювелірів. Романові допомагав його брат Андрій. І хоча прямого криміналу в діях братів не було виявлено, все ж таки справа уявлялася вельми підозрілою, оскільки існували здогади, що отримане з переплавлених монет срібло збиралися використати для карбування нових монет з меншим умістом благородного металу.

Голосні скандали були пов’язані з розпочатим державою в середині XVII ст. запровадженням у Львові монетного двора. Зокрема, виявилося, що його працівники неодноразово крали в себе на роботі срібло, яке продавали євреям, а також допомагали красти готову продукцію та інші цінності. Крім того, під час облаштування в кам’яниці Жидковича приміщення монетного двора робітники прорубали три вікна до сусіднього будинку, що спричинило конфлікт із власником кам’яниці, а також сусідами, які поскаржилися в маґістрат. У 1661 р. у шинку "Під св. Юром" п’яні працівники монетарні Вербович, Майтович і Сломка побили токаря Лігньовського. У тому ж році міський суд розглядав справу, ініціатором якої був керівник львівського монетного двору, який звинуватив монетаря з Бидгощі Андрія Тинфа в тому, що той незаконно скупив у Львові дрібні "московські денги" на 80 гривень, хоча право заготовляти срібло для виготовлення монет у Львові належало лише місцевим фахівцям.

Одночасно з розвитком грошового обігу в українських землях поширюються кредитні операції (найбільш відомими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний – на значні суми для купівлі великих партій товару) і лихварство. Лихварством і кредитуванням займалися представники різних верств населення, але насамперед євреї, бо юдаїзм, на відміну від християнства, не вважає це неґативним заняттям. Завдяки єврейській ініціативі у Львові, наприклад, уже на зламі XIV – XV ст. існували розвинені кредитно-торговельні відносини з усталеною процедурою кредитних операцій, у тому числі у сфері комерційного кредиту – між львівськими та іноземними купцями.

Водночас українська торгова спільнота побоювалася заповзятливої єврейської меншини, відчуваючи в ній небезпечного з професійної точки зору конкурента. Показовим щодо цього є документ 1727 р., у якому занотовано прохання місцевої громадськості до царя Петра про дозвіл вільної торгівлі купцям іноземним і малоросійським, у тому числі і євреям, за умови, що торгівлю останніх буде обмежено, "ибо в них самые … потребнейшие товары имеются … и у них всякие товары дешевою ценою купечество и обыватели купуют, а оные жиды товаров своих … враздробь … не продавали бы, а продавали бы гуртом для лучшей пользы купечеству". У деяких містах вдавалися до дискримінаційних заходів щодо єврейського населення. Якнайсуворіше було заборонено селитися і будувати оселі євреям у Києві. У разі порушення цієї заборони в них повинні були забирати все майно і крам, причому половина з них передавалася на користь міського уряду. Таке рішення обґрунтовувалося тим, що "не жидами, а людьми украинскими" місто мало поширюватися і множитися.

Різних переслідувань зазнавало єврейське населення Самбора. У середині XVI ст. йому було заборонено проживати в межах міського муру. Унаслідок цього євреї змушені були переселитися в район королівського замку (т.зв. Бліх), де створили окрему громаду. Не дозволялось їм також займатися торгівлею в місті в неярмаркові дні. Лише в середині XVIIІ ст. ці обмеження було скасовано. У 1620 р. міщани Переяслава подали скаргу королю Сигізмунду ІІІ та домоглися заборонити євреям володіти броварнями, солодовнями й винокурнями, а також займатися відкупами. Прагнення християнських купців позбавитися конкурентів спонукало короля Владислава IV видати наказ про вигнання 1623 р. юдеїв із Чернігівського та Сіверського воєводств.

Відомо, що подібне ставлення до євреїв відзначало різні європейські країни, де юдеїв також уважали небезпечними конкурентами. У XIII – XIV ст. євреїв було вислано з багатьох західноєвропейських держав. Так, у 1290 р. їх вигнали з Англії. Французькі королі з 1306 р. кілька разів висилали євреїв, а потім знову допускали їх на територію Франції, аж поки в 1394 р. не прогнали остаточно. У 1420 р. євреям відмовили в притулку в Австрії. Упродовж XV ст. їх спровадили міста Швейцарії та Німеччини. Вигнанцям довелось шукати притулку на сході Європи, у тому числі в українських земля, але й тут, як бачимо, вони зазнавали дискримінації.

Сприяти розвитку місцевої торгівлі повинно було складське право, що надавалося українським маґдебурґіям. Добре відоме в Європі, воно забороняло приїжджим продавати свої товари вроздріб, змушуючи реалізувати їх тільки оптом і тільки місцевим жителям. Виділяли генеральне право складу, коли купці мусили в будь-якому випадку продавати товари й не мали права їхати далі, навіть якщо товари не були продані, а також виключне складське право на 7, 10 або 14 та більше днів. До того ж, підкоряючись складському праву, заїжджі купці зобов’язані були рухатися лише певними, точно визначеними шляхами (інститут торговельного права, відомий як дорожній примус). Обминати міста, які володіли цим правом, заборонялося.

У 1379 р. Львів одержав виключне складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всю левантійську торгівлю, а в 1444 р. привілей Владислава III забезпечував місту генеральне право оптової торгівлі та дорожній примус стосовно будь-яких купців ("поза львівський склад нехай не прагнуть і не наважуються (їхати), але все там повинні складувати і продавати"). "Ринок служить і для справ публічних, і для справ купецьких, – писав хроніст. – . Тут можна бачити купців з усіх країн, вони прибувають у це місто як до торговельного складу з усієї Європи та Азії, а найбільше – греків, турків, вірмен, татар, молдован, мадяр, німців, італійців". Право складу для Львова неодноразово підтверджувалося як у привілеях, так і в численних декретах, судових вироках при вирішенні суперечок з купцями інших міст або старостами.

Очевидно, ще за князівських часів складське право мали Луцьк і Київ. Уже за Польської Корони його набули інші українські маґдебургії: Старий Самбір, Шаргород, Броди, Миргород, Ніжин та інші. Наприклад, за правом складу, наданого Бродам у 1633 р., усі купці, які провозили товари з Києва та Полісся в Польщу і, навпаки, з Польщі на Схід, повинні були на три дні викладати свої товари в Бродах для гуртового продажу. Обов’язкову зупинку в Шаргороді робили купці з Волощини й Туреччини, що прямували в різні землі. Тут вони два дні продавали свої товари й лише третього рушали далі. Поступово виявляється і певна диференціація за окремими видами товарних складів. Зокрема, за сеймовою постановою 1635 р. Кам'янець, Бар, Шаргород одержали право складу на волоське вино, яке було значно дешевше від угорського, що йшло через Галичину. Головним складом останнього в Галичині був Самбір.

У 1639 р. у Львові було 20 винарень. Торгували тут майже виключно винами з-за кордону. Отримавши партію товару, його власник був зобов’язаний викликати маґістратського чиновника, який ставив печатки на всіх бочках і давав дозвіл скласти діжки з вином до підвалу. Та незважаючи на це, вино розбавляли, змішуючи дешеві сорти з дорожчими. У 1700 р. місто навіть встановило спеціальну присягу для шинкарів, що клялися не фальшувати вин. Проте спокуса швидко заробити була занадто великою: до якісних угорських вин доливали дешеві волоські або взагалі волоське вино переробляли в токай, додаючи всілякі сиропи та настоянки. Місто мало монополію на перевезення вантажів алкогольних напоїв у межах міських стін. Коли до Львова прибувало вино чи пиво, його перевантажували на міській рогачці на маґістратські вози й уже ними відвозили замовнику. Місто утримувало спеціальні вози та коней для цих цілей. Міський заклад перевезення алкогольних напоїв називався шротовнею.

Деякі радянські дослідники висловлювали думку про те, що право складу було життєво необхідними для міст лише на початковому етапі їх розвитку, а потім стає зайвим. Проте з ними, мабуть, не погодились би кам’янецькі міщани, які 1750 р. висловилися за рішучу заборону торгівлі "імпосесіонатам", а міські маґістрати невідкладно зобов’язали втілити її в життя. Ніжинські міщани, наполягаючи на збереженні складських прав, скаржилися до законодавчої комісії 1767 р. Катерини ІІ з приводу того, що їх порушують приїжджі купці, особливо "греки, волохи, отставные гусаре". Не виключено також, що саме з ініціативи місцевих жителів у Києві заїжджим купцям навіть у 1817 р. заборонялося торгувати вроздріб у неярмаркові дні, а приватним особам скуповувати оптом на київській пристані хліб і відправляти його за межі Києва, обминаючи міський ринок.

Певним проявом європейськості великих українських міст маґдебурзького права слід вважати і наявність у них так званого "права милі" (миля дорівнювалася 8 км), яке забезпечувало міщанам виключну монополію на продаж продукції в межах визначеної округи. Зокрема, у Києві й навколо нього на відстані однієї милі заборонялося торгувати алкоголем монастирям, "людям митрополичьим", ротмістрам, десятникам і навіть самому воєводі під загрозою штрафу, конфіскації товару й посуду. Крім того, у межах означеної зони київським міщанам надавалася можливість тримати й здавати в оренду шинки, і ніхто, крім них, "жадного шинку на продажу держати не имеють". Додамо, що київський маґістрат успішно захищав посягання на цей привілей з боку воєвод Г. Ходкевича і К. Острозького. Монопольне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста мали городяни Львова.

Держава систематично надавала українським маґдебурґіям певні митні полегкості щодо торгівлі. У 1527 р. міщани Острога, Дубна, Рівного, Степані, Дорогобужа, Красилова і Полонного звільнялися від мита на сіль, яка провозилася через Крем’янець із Коломиї. У середині XVI ст. від мита в Дубно звільнялись усі купці, що їхали на ярмарок до Рівного. Щоправда, митникам дозволялося брати з них до 10 кіп грошей литовських, проте не більше цієї суми. 29.12.1552 р. король Сигізмунд Август видав грамоту, у якій визначалось, що луцькі міщани торгового мита "в Луцьку і в Луцькому повіті і по всій Волині не повинні платити". Ще наприкінці XV ст. князь Олександр дозволив київським маґістратським міщанам безмитну торгівлю на всій території Великого князівства Литовського. Пізніше король Владислав IV поширив її й на землі Корони "так сухом, яко и водою".

Показове й те, що в разі посягання на безмитну торгівлю маґістрати намагалися боронити права міщан підвладної йому юрисдикції, відстоюючи їх у судовому порядку. Це можна підтвердити скаргою від 1582 р., поданою на королівський суд київськими міщанами та міським урядом на чолі з війтом на орендаря волинських мит, котрий "цло пограничное … от рыб, от соли, от восков от них вытегает", нехтуючи міщанським правом на безмитну торгівлю. У 1574 р. виконання митних привілеїв домагалися через суд і представники львівського маґістрату, які разом із посланцями місцевої громади відповідно до королівського декрету складали присягу у львівському земському суді, що львівські міщани не мають сплачували мит згідно з привілеєм від 1387 р. та його підтвердженням від 1424 р.

Слід зауважити, що тривалий час у Речі Посполитій, як і по всій Європі, не існувало єдиної та централізованої системи митних органів. Поряд із державними службовцями до виконання митних функцій долучались і окремі приватні особи, якім державне мито могло передаватися "на відкуп" в оренду. Іноді орендарями мита ставали члени міських урядів. Наприклад, у 1499 р. райцям Львова в оренду на один рік було віддано мито на суму 340 гривень. У привілеї короля Яна Ольбрахта, з цього приводу зокрема, зазначалося: ". даємо сучасним райцям повну і всю можливість арештовувати і забирати речі, товари, воли та інше добро будь-кого, хто згадане наше мито переїжджає або через незвичні місця і неприйнятими і бічними шляхами минає проти давнього дотримуваного звичаю. Те забране, по-іншому "премити", згадані райці, наші митники, мають віддати і зафіксувати одну половину для нас і нашої скарбниці, а іншу половину утримувати і забирати для себе і свого користування". У 1500 р. оренда львівського мита подовжується ще на рік і його сума зростає до 350 гривень. Митний збір на Лівобережжі в першій половині XVIII ст. також віддавався на відкуп членам міського уряду і також з постійним збільшенням плати. Так, зокрема, у 1731 р. індуктовий відкуп (у даному випадку ввозне і вивозне мито – А.Р.) на шість років було віддано ніжинському війту П. Стреєву із внесенням відкупної суми 20 000 крб. на рік, яку необхідно було сплачувати "по третям года". І хоч у вересні 1734 р. митний збір знову був оголошений на відкуп, індуктором, як і раніше, став П. Стреєв, проте вже за 30 000 крб. на рік.

Митниці нерідко розташовувалися безпосередньо у самоврядних містах маґдебурзького права. У Львові, який панував над дорогами з Галича у Краків і на Волинь, функції митниць виконували Галицькі та Краківські ворота. У 1571 р. митниці було встановлено в Кам’янці та Снятині. У сеймовій постанові від 1643 р. йдеться також про митні застави в Києві, Ніжині, Батурині, Чернігові та інших українських маґдебурґіях. Більшість митниць продовжують існувати тут і за російські часи. Протягом XVI – XVII ст. на Волині функціонували головні митні комори й такі, що їм підпорядковувалися (прикоморки). До перших відносилися володимирська, луцька, ковельська і крем’янецька, а заславська, дубенська, горохівська й інші їм "прислухали".

Із розвитком торговельного життя міста й містечка, розташовані на велелюдних шляхах, перетворювалися на місця регулярного постою купецьких обозів. У великих торговельних центрах маґдебурзькими привілеями дозволялось будували спеціальні гостинні двори, примушуючи приїжджих зупинятися виключно в них, а не в приватних будинках. Наприклад, водночас із наданням маґдебурзького права м. Ніжину в 1625 р., йому було також дозволено влаштувати три гостинні двори: два в центрі для купців з Речі Посполитої, і один – на краю міста для московських купців. У Києві гостинний двір, напевно, існував уже в 1619 р., у всякому разі, у привілеї короля Сигізмунда III йдеться про заборону приїжджим купцям зупинятися в приватних будинках, а тільки в гостинному дворі. У публікації О. Попельницької з’ясовується, що місцем розташування цього гостинного двора був Подол. Та ж авторка додає, що в 1778 р. на перехресті сучасних вулиць Спаської та провулку Хорива споруджено і так званий "старий" Гостинний двір Місцем постою в українських землях служили також шинки та корчми, які зазвичай були при дорогах.

Деякі з прибулих європейських купців не знали місцевої мови, тому для поліпшення спілкування в українських містах маґдебурзького права, де вони зупинялися, органам самоврядування дозволялось обирати спеціальних перекладачів ("товмачів"). Відділ перекладачів при львівському маґістраті вперше згадується в 1441 р. там працювало 12 осіб, переважно вірмени та греки. У 1542 р. львівському маґістрату було підтверджено право обрання перекладачів "без будь-якої перешкоди та протидії, як урядників та достойників, так інших людей і підданих будь-якого становища, походження, високого рангу". Вочевидь, львів'яни були добрими перекладачами, оскільки на початку XVI ст. королівська канцелярія висилала для перекладу дипломатичну кореспонденцію з Кракова до Львова. У середині того ж століття двоє львів'ян, Фелікс і Богдан, постійно працювали в королівській канцелярії перекладачами. Серед прізвищ київських "товмачів" XVIIІ ст. у документах згадуються: Федір та Михайло Коробеї, Олександр Босняк, Олександр, Михайло та Харитин Юр’єви, Іван Равич. Тлумачі не тільки виконували посередницькі функції між купцями, які прибували до українських міст, але й приносили в міську казну значні кошти. У Львові, наприклад, існував звичай, згідно з яким кожен перекладач повинен був щороку дарувати раді один-два килими, які, у свою чергу, дарували йому заінтересовані в підтриманні добрих стосунків із містом іноземні купці. Крім того, тлумач повинен був сплачувати місту щорічний податок у 1200 злотих.

Час від часу польський сейм вдавався до заходів, що обмежували розвиток міської торгівлі в українських землях. Найвищим проявом щодо цього стала сеймова конституція 1565 р., згідно з якою місцевим купцям заборонялося їздити за кордон з товаром, а "лише іноземним купцям можна великими і малими групами приїжджати на складові місця і там всі товари брати, накладати і везти…". Проте, судячи з документів, що їх наводить у своїй моноґрафії О. Сидоренко, заборона ця не завжди виконувалася. За кордон, очевидно до Буга, йшли у 1618 р. лещинські міщани, у яких митники захопили поташ, посилаючись на несплату мита. Міщани зі Ставища у 1644 р. чекали в Казимежі транспорт із поташем, який мав за контрактом з ними доставити з Київщини "німець" Бохен. У першій половині XVIII ст. відбувалося часткове обмеження української торгівлі у складі Російської імперії. Зокрема, 1738 р. у зв’язку з необхідністю наповнити продовольством "магазини" російської армії, що воювала з турецькою, жителям Лівобережної України та Слобожанщини заборонялося їздити в Річ Посполиту торгувати хлібом.

Слід додати, що володарі різних європейських країн у своїй торговельній політиці балансували між підтримкою міщан і купців, надаючи їм різні пільги та полегкості, і заходами, що ставили населення самоврядних міст під феодальний контроль з боку держави або окремих землевласників. І українські землі в цьому плані не виняток. Про це, зокрема, свідчить факт надання досить обмеженого маґдебурзького права м. Смілі 11.03.1773 р., у якому Станіслав Август надав місту лише право "самосуду", а промисли, торгівлю спиртними напоями залишив власникам земель Любомирським. До речі, родині Любомирських на Правобережжі належали 31 містечко та 738 сіл.

До купівлі-продажу товарів були причетні різні кола міщанського населення, відзначалися цим і безпосередньо члени міських урядів: війти, бурмистри, райці. У 80-х роках XVI ст. збував поташ у Гданську корецький війт Томило Манцевич. У велику торгівлю лісом, а також зерном із варшавськими купцями була втягнута сім'я луцького війта І. Борзобагатого. Члени відомої київської міщанської родини Черевчеїв, які в різний час посідали чільні посади в місцевому маґістраті, активно займалися торгівлею, виїжджаючи до Любліна (Микита, Миколай, Іван, Олександр). У 1705, 1708 і 1709 рр. до Архангельська з метою продажу прядива виїздив стародубський війт Спиридон Ширай. На торгівлі прядивом із Росією в Стародубі розбагатів і стародубський райця Скорупа, який пізніше став бурмистром місцевого уряду. У 1722 р. вже інший бурмистр Стародуба, Дем’ян Григор’єв, їздив із "заповідними товарами" до Кролевця Пруського. Кирило Савонів, якого в 1740 р. обрали переяславським війтом, періодично їздив на Правобережжя і Волинь з дьогтем, рибою, а звідти привозив війно та волоські горіхи.

Дослідниця історії українських міст О. Компан зауважує, що векторами торговельної активності українських купців були всі сторони світу: польські міста Люблін, Краків, Варшава, Познань, Сандомир, Гданськ; російські – Севськ, Калуга, Путивль, Рильськ, Брянськ, Смоленськ, Москва, Архангельськ; білоруські – Могильов, Мінськ, Пінськ; литовські – Вільно. Ковно, Троки; за межами Росії та Речі Посполитої – Рига, Прага, Нюрнберґ, Гамбурґ, Аугсбурґ, Франкфурт-на-Одері, Кельн, Амстердам, Париж, Марсель, Венеція, Флоренція, Ясси, Котари, Хотин, Фокшани, Константинополь, Салоніки, Адріанополь, Кілія, Сулима, Трапезунд, Сіноп, Варна та багато інших міст Східної та Західної Європи, а також Азії. Причому загальне представництво купців з українських міст на західноєвропейських ринках було досить вагоме. У 30-х – 40-х роках XVIII ст. купці з міста Броди на ярмарках в Ляйпцигу становили, зокрема, 40 % всіх купців Речі Посполитої.

Маґдебурзьке право не лише стимулювало жагу українського населення до торговельної діяльності, а й значною мірою допомагало йому в організації товаровиробництва. Провідниками цієї політики, як і у випадках з організацією торгівлі, були ради. Зокрема, радам в українських землях були підпорядковані ремісничі цехи, в основних своїх формах запозичені з Західної Європи. Нерідко устрій новоствореного українського цеху був майже повним повторенням німецького або польського взірця. Наприклад, цех ткачів у Львові в 1469 р. було створено на кшталт цеху в Ландсгуті, німецькому місті на західному пограниччі Польщі, а львівські цехи ливарників і різників мали за взірці відповідні цехи в Кракові та Познані. Зазвичай міський маґістрат затверджував статут цеху, а також здійснював контроль за технологією вироблення продукції (хоча, на відміну від західних міст дещо послаблений). Іноді маґістрати отримували право призначати цехмістрів, що мало місце, наприклад, у Києві. У свою чергу останні могли брати участь у засіданнях рад або навіть ставали їх постійними членами. Зокрема, у Ковелі у 1719 р. на посаді бурмистра перебував цехмістер шорників.

У випадках порушення цехових прав окремими майстрами члени цехів знаходили захист з боку маґістратів. Подібне сталося, зокрема, у Полтаві, коли на початку другої половини XVIII ст. знов відтворений місцевий маґістрат відгукнувся на заяву цехмістрів і рядових членів кравецького, шевського, ткацького, різницького, ковальського, гончарного та бондарського цехів із приводу того, що багато майстрів "свободно работают на сторону всякіе заказы" і таким чином завдають збитки тим, хто записаний у цехи. Зокрема, з посиланням на "Порядок" Б. Ґроїцького (частина 1, арк. 24) маґістратом було підтверджено, що всі цехові майстри повинні були бути підсудні цехмістрам.

Відомо, що цехи українських міст функціонували в історично більш пізній період у порівнянні з західноєвропейськими, а сам загальний цеховий устрій не набув в Україні такого поширення, як в Італії, Франції, Німеччині та ін. Первісна згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли було видано цехову грамоту для шевців Перемишля. У Львові за реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували цехи пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовників (пивоварів), кушнірів (кожухарів). Протягом ХVІ – ХVІІ ст. цехи поширюються далі на схід. У середині XVII ст. у Кам’янці їх було 18, у Меджибожі – 6, у Білій Церкві – 12, у Ніжині – 8. Існувала в Україні й велика кількість добре відомих в Європі позацехових ремісників – партачів. У Львові в першій половині XVII ст. останні, наприклад, становили понад 40% усіх ремісників.

Ставлення до партачів із боку міських урядовців в українських землях було неоднаковим. Подекуди до них застосовувалися жорсткі дискримінаційні заходи, як, наприклад у Володимирі, де місцева рада розпочала свій наступ на позацехових м’ясників ще наприкінці 60-х років XVI ст. Вона навіть спробувала встановити в місті такий порядок, згідно з яким "жаден резник который не есть в цеху на месте в рынку на лавках местских … мясом не торговали и в том порадку меского не псовали". У липні 1569 р. за наказом цієї ж ради були пограбовані м’ясники князя Лева Сангушковича-Кошерского, які, незважаючи на заборону, продавали свої товари на міському ринку. У позацехових м’ясників було відібрано багато битого птаха, бараняче, козяче і яловиче м’ясо, а також значна кількість шкір тварин. Дещо за іншим сценарієм розгорталися події в 1656 р. у Кам'янці, де війт польського маґістрату Томаш Воєводка був обвинувачений міщанами в тому, що переховував у себе партачів. Можна припустити, що це з якихось причин було вигідне війту, але не йшло на користь місцевим цеховим ремісникам.

Однією з особливостей цехового устрою в Центральній Україні був поділ міських ремісників на замкових і маґістратських. У Києві таке роздвоєння цехової системи зафіксовано в 1516 р. привілеєм польського короля Сигізмунда І. Саме тоді, підтверджуючи надання місту маґдебурзького права, він вилучив з-під влади воєводи кравецький, ковальський, цирульницький, золотарський, лучницький, зброярський, кушнірський і шевський цехи та передав їх під юрисдикцію маґістрату. У віданні замку залишалися теслярський, а також по два ремісники з кожного цеху для роботи на потреби замку. Розвиток подальших подій, які сталися в останній чверті XVI ст., показує, що повної передачі цехів у відання київського маґістрату, однак, так і не відбулося, а замість цього відтворилися дублетні цехові організації. Подібна ситуація значно звужувала вплив органу міського самоврядування у сфері розвитку цехового устрою міста.

Маґдебурзькі грамоти наголошували на праві міщан щодо внесення змін у просторову організацію поселень. Архітектура міст із маґдебурзьким правом відрізнялася чітко визначеною структурою і здійснювалася за прямокутно-квартальний планом з відцентровою системою розташування вулиць. При цьому користувалися популярними підручниками-трактатами світил європейської архітектури Вітрувія, Альберті, Дюрера, Фрейтага. У другій половині XVI – на початку XVII ст. саме таким було, наприклад, волинське місто Острог. З його центру, ринкової площі променями виходили вулиці, орієнтовані в основному на міські ворота, відповідно до напрямків головних доріг. На північ протягнулася вулиця Зарванська, що закінчувалася Зарванськими (Татарськими) воротами, через які проходив шлях на Звягель. У західному напрямку до Луцьких воріт вела однойменна вулиця. Через ці ворота проходив шлях на Луцьк і Дубно. Радіально-кільцева система планування поєднувалася з прямокутними кварталами, найбільш чітко вираженими в південно-східній частині "старого міста".

Подібним плануванням відзначався в цей час і повітовий центр Волинського воєводства – Крем’янець. Композиційним центром його забудови, що склався до початку 60-х років XVI в., стала ринкова площа, на якій розміщалися кілька десятків крамниць, а також будинок ратуші. Від ринку починалися вулиці, що тяглися в напрямку до міських укріплень з воротами, – Гірська, Середня, Жидівська, Воскресенська, Жолобовська, Середня (друга), Велика Вишневецька. Слід, однак, зауважити, що радіальне планування вулиць зберігалося лише в межах міста. У передмістях Крем’янця вулиці розміщалися довільно, відповідно до господарських потреб міщан і з урахуванням особливостей ландшафту.

Своєрідна ситуація склалась у Києві, де тривалий час не існувало єдиного розпорядника в розбудові міста. Ця обставина призводила до постійних конфліктів між маґістратом і воєводою. Проте в другій половині ХVІ ст. у цій справі було досягнуто компромісу: сторони (маґістрат і воєвода) зобов’язувалися узгоджувати свої дії. Пізніше, на початку ХVІІ ст., король Сигізмунд ІІІ надав міському уряду виключне право розширювати місто скрізь, де це можливо. Упродовж XVIII ст. планування і забудова міського центру відбувалися насамперед унаслідок пожвавлення громадського й економічного життя. У 1725 р. у Києві, зокрема, було засновано маґістратський "поштовий двір" – станцію на транзитному поштовому шляху, що проходив через місто. Після переведення в 1797 р. з Дубна до Києва контрактового ярмарку почалося будівництво так званого старого Контрактового будинку.

До сфери діяльності міських урядів входила організація комунальних служб міст, у їх числі нагляд за санітарним станом, особливо в районі ринкових площ. Посеред вулиць заборонялося прокладати стічні канави, викидати на них гній зі стійла, виноградні вижимки, екскременти тощо. Для забезпечення належного стану спеціально призначалися відповідальні особи, як, наприклад старший пургант у Львові. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника. Тих, хто порушував санітарно-гігієнічні норми, карали. Зокрема, львівський купець А. Бочкович на початку ХVІІ ст. був ув’язнений за те, що відмовився вивозити сміття з публічних місць. У Чернігові ордером від 28.03.1772 р. "содержащему полицейскую должность" райці І. Сарафінову було наказано "чтоб он объезжал все улици и где бы усмотрел на улице нечистоту, то всякому хозяину против своего велел очистить и свезть за город". У свою чергу, від мешканців міста вимагалося "против своего двора також де в рядах и в рынках и в протчих местах иметь чистоту и сор чистить и вывозить за город и за слободи в поля всеми, котория от жилищ местились в отдоленности кому куда за способно, також смотреть накрепко чтоб на улицах никакого помета и мертвячины не было, и не валалось, чего каждому жителю против своего двора по утрам или вечеру приказать счищать".

Окремо слід виділити організацію радами протипожежної охорони міст. Справа в тому, що тривалий час вулиці в більшості середньовічних європейських міст прокладалися дуже вузькими ("не ширше за довжину списа"). Будинки, нерідко дерев’яні, тісно ліпилися один біля одного, а горішні поверхи та круті покрівлі будинків, розташованих навпроти, ледь не дотикалися. Постійним лихом за таких умов у містах були пожежі. Тож своєрідним заходом протипожежної безпеки можна вважати ухвалу львівської міської ради 1527 р. (пізніше затверджену королем), відповідно до якої з метою уникнення пожеж у місті заборонялося будувати будинки з ґанком чи іншими прибудовами. Маґістрати повинні були мати списки всіх міських будівель, протипожежного майна, що зберігалось у дворах (відра, діжки, сокири, заступи, лопати), визначалася кількість возів для перевезення води в разі потреби. Міський урядовець, який відповідав за стан протипожежної безпеки, обов’язково мусив бути присутнім при гасінні пожежі й стежити, аби міщани не ухилялися від допомоги в боротьбі з вогнем, а в разі непослуху мав право накладати штраф. У Чернігові до заходів протипожежної безпеки залучалися ремісничі цехи, з приводу чого для них видавалися спеціальні настанови.

Великих збитків містам надавали також повені. Раз у раз вони зносили мости через Дніпро біля Києва, що змушувало місцевих урядовців щороку їх відбудовувати. Причому заможні міщани українських міст у подібних випадках зобов'язувалися забезпечувати лагодження мостів будівельними матеріалами, а бідні "своими трудами … такое строение отправлять".

До масових втрат населення призводили епідемії чуми, холери та ін., що нерідко вражали європейські міста. Тільки в перше десятиліття XIV ст. "чорна смерть", чума, викосила не менш третини, а можливо, і більш половини міського населення Західної Європи. Не оминали епідемії й українські землі. Наприклад, за 450 років з XIV до середини XVIII ст. у Львові було зареєстровано 51 епідемію, причому фіксувалися лише ті, котрі тривали не менше року. Епідемію діагностували як "моровицю", розуміючи під цим терміном і чуму, і холеру, і тиф, і віспу. Аби запобігти смертельній небезпеці, маґістрати українських міст вдавалися до різного роду профілактичних заходів. Відомо кілька широких кампаній щодо очищення Львова від потенційних носіїв зарази в часи, коли існувала небезпека мору. Згідно з рішенням самборського маґістрату все місто було поділено на десятки, перед жителями ставилося конкретне завдання: стежити за здоров’ям людей і доповідати маґістрату все, що відбувається на їх території. В іншій постанові цього маґістрату під загрозою кари смертю заборонялося приймати чужих людей із місцевостей, де була поширена епідемія. Дана міра не була випадковою, бо в історичних хроніках Самбора міститься близько десяти згадок про епідемії, що періодично приводили до численних людських втрат.

Згідно з настановами маґдебурзького права міський уряд зобов’язаний був призначати опікунство для дітей-сиріт, а також піклуватися станом їхнього майна. Для цього зі складу маґістрату обирали спеціальних відповідальних, до обов’язків яких входило, зокрема, заслуховування звітів опікунів про керування ними майном сиріт. При неналежному керуванні опікунів від цих обов’язків відсторонювали, а на їх місце обирали інших, більш відповідальних, як це було, наприклад, у Львові. Накази вінницького маґістрату про призначення опікунів сиротам від 1771 р. засвідчують досить довготривале існування опікунського інституту на Правобережжі. Під опікунською турботою рад знаходилися також особи похилого віку. У тому ж Львові під патронатом міських райців перебував будинок для старих і хворих – шпиталь Св. Духа, перша згадка про який датується 1375 р. На прохання міщан Львова у 1444 р. польський король Владислав ІІІ дав дозвіл на заснування при костьолі Св. Духа міської школи. Практично її створенням і керівництвом повинні були займатися львівські радники.

Статус міщан вільних європейських міст передбачав і право обирати приходських священників, яке знайшло безпосереднє втілення в практиці знову ж таки Львова. Про це, зокрема, свідчать презенти до кількох посад у костьолах Львова: Св. Катерини на Низькому замку та кафедральному костьолі. Міська львівська рада володіла й іншими правами та прерогативами у церковній сфері, але вони регулювалися наданнями церковних достойників або угодами з церковними інституціями. Право обирати священників мали також самоврядні міста Закарпатської України.

Маґістрати здійснювали поліцейський нагляд, піклувалися дотриманням громадського порядку і безпеки в містах. Забезпечення порядку на львівських вулицях, наприклад, покладалося на спеціальну сторожу – ціпаків. Назва ця походила від їхньої основної зброї – важкого бойового ціпа, окутого залізом. Ціпаки носили блакитний одяг з червоною облямівкою і олов’яними ґудзиками, а на головах – ковпаки з чорного ведмежого хутра. На ковпаках були бляхи з гербом міста. На жаль, на обмундирування львівських ціпаків традиційно бракувало грошей. Тому маґістрат створював спеціальні комісії, коли надходило прохання пошити їм новий одяг. Ціпаків у Львові було 24. Формально їхнім основним завданням була нічна охорона міських брам – по 12 чоловік на кожну. Проте фактично вони виконували функції міської поліції.

Крім ціпаків, за порядком у Львові стежили чотири гайдуки – особиста охорона бурмистра. Їх посилали всюди, де була потрібна озброєна охорона або очікувався опір. Охоронці бурмистра виконували також роль середньовічної "поліції спеціального призначення" для різних делікатних і таємних місій. Найдавнішим спецпідрозділом львівської служби правопорядку була торгова поліція, яка охороняла перекладачів, коли вони були присутні при укладанні угод прибулими до міста купцями. Слід додати, що під час облоги Львова чи іншої загрози громадському порядку склад правоохоронних структур збільшувався за рахунок добровольців, яких приймали лише з дозволу маґістрату.

Дотримання громадського порядку та безпеки в містах Лівобережжя було також безпосереднім обов’язком городничих. У Чернігові одного з городничих призначав маґістрат, другого – полкова канцелярія. Крім того, з 1772 р. "для лучшего порядку и пресечения воровства и воровский проходов и протчих непотребных людей" від черніговського магістрату вимагалося також "иметь по улицам з дворов и жителей караулы с ружьем у кого какое найтится может, а кого ружья не будет и с болшими дубинами".

До обов’язків міських урядів входив розподіл і збір податків. В українських землях це доручалося спеціальним особам (берчим, шафарям, "поборцам" та ін.). У Сяноку збір податків і використання коштів міського бюджету бурмистр здійснював за допомогою двох лихварів (provisores), яких обирали щороку. У Львові правильність сплати податків контролювали спеціальні службовці, яких обирали радники, а з XVIII ст. – міські лавники, вірменські лавники та колегія "40 мужів". Відповідно до своїх доходів податки на користь міської казни сплачували місцеві ремісники, купці, торговці "питиями" та ін. Податками обкладалися також гостинні двори, міські лазні, млини, перевіз тощо.

Слід додати, що неврегульованість податкового законодавства часом призводила до тривалої боротьби між представниками державної адміністрації та міськими органами самоврядування за право збору податків. У Києві, наприклад, у XVI – XVII ст. така боротьба між воєводою і маґістратом розтягнулася на кілька десятиріч і закінчилася на користь останнього. За судовими вироками маґістрат переймав на себе більшу частину податків і зробив свій бюджет закритим для воєвод. Подібним чином нерідко закінчувались і конфлікти між маґістратом і великими приватними землевласниками, які мали свої юридики в межах міста. Так, у 1579 р. тому ж київському маґістрату вдалося остаточно примусити нести "тяжері міські" подільських підданих Києво-Печерської Лаври, а 1602 р. – біскупських. В інших українських містах бурмистри та райці також докладали багато зусиль, аби притягнути до сплати податків мешканців юридик.

Для впорядкування збору податків і відповідно до державного податкового універсалу 1567 р. від міських урядів вимагалося реєструвати так званих "люзних людей", або "гультяїв", які "нікому весь рік не служать, а наймаються лише на тиждень". До речі, усі великі середньовічні міста кишіли марґіналами, кількість яких особливо зростала під час воєн і смут. Це були здебільшого розорені селяни, робітники, яких зробив бродягами голод, міські безробітні, колишні солдати тощо. Влада різних рівнів не церемонилася з ними, суворо обмежуючи їх кількість. Одночасно окреслювалася тенденція відрізняти "своїх" маргіналів від "чужих", "прийшлих". Ще 1515 р. у Львові було встановлено спеціальну посаду "старости убозтва", до функцій якого належав не тільки загальний нагляд за "жебраками, неробами і волоцюгами", але й вигнання "чужих" жебраків із міста. Крім того, маґістрат неодноразово звертався до львів’ян із закликами не приймати в своїх домівках невідомих прибульців і волоцюг. Заклики, однак, допомагали мало, бо, зважаючи на високу оплату за наймання помешкання, багато людей спокушалися легким заробітком.

Для запису прибутків українські маґістрати мали так звані "зашнурні" книги. 1757 р. така книга згадується в справах київського маґістрату. За свідченням дослідниці Г. Доманової, у Чернігові, після того як у 1758 р. міщанин І. Санковський був обраний на посаду райці місцевого маґістрату, йому були доручені "зашнурна" книга і печатка та наказано "быти ему так в приходе статейных магистратовых и с народа собираемых денег яко и в расходе оних по той книге уписуемых при магистрате до окончания года приходчиком и расходчиком без отлучно, а сие определение записать в протокол содержать в целости". Після закінчення строку своїх повноважень урядовці зобов’язані були подавати звіт про витрачені кошти. До заслуховування звіту, крім міських урядовців, залучалися й інші спеціально визначені для цього особи. У Бересті, наприклад, обирали представників від кожної вулиці, яка підпадала під юрисдикцію самоврядування. До звіту львівської ради, крім її представників, з 1526 р. залучалися четверо лавників і шість чоловік, обраних із громади.

Виходячи з вищенаведеного матеріалу, доходимо висновку, що маґдебурзьке право істотно впливало на господарську діяльність в українських землях. Завдяки різного роду привілеям, що нерідко надавалися разом із правом на самоврядування, воно сприяло розвитку внутрішньої торгівлі й становленню національного ринку, стимулювало інтерес до зовнішньоекономічних зв’язків з оточуючим європейським світом. Справжніми провідниками цієї політики були місцеві маґістрати. Разом із маґдебурзьким правом на українські землі прийшла цехова організація виробництва. Статути багатьох українських цехів мали за взірець західноєвропейські аналоги та затверджувалися радами, які іноді призначали до них цехмістрів, а у випадках порушення цехових прав окремими майстрами ставали на захист цехмістрів і рядових членів цехів. До компетенції маґістратських рад входила також розбудова міст, організація комунальних служб, зокрема нагляд за санітарним станом, упровадження протипожежної охорони, опікування неповнолітніми та старими, дотримання громадського порядку та безпеки й т.ін. Радецький уряд розподіляв і збирав податки, формував міський бюджет, а згодом і звітував про його виконання. Причому за кожну ділянку роботи призначалися, як правило, спеціальні відповідальні з уряду. По суті, саме ради в українських містах маґдебурзького права стали тим суспільним механізмом, за допомогою якого місцеве міщанство вписувалося в існуючу соціально-економічну систему.

Джерело – глава з монографії:

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис): Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 208 с.