Маґдебурзьке право й організація місцевого самоврядування

Згідно зі зразковими німецькими статутами в містах, які мали маґдебурзьке право, влада повинна була здійснюватися довічно обраними присяжними суддями (шеффенами) та радниками (ратманами) на чолі з бургомистрами (бурмистрами). Ратмани й бурмистри обиралися на один рік для вирішення адміністративних завдань. Проте мали вони і свій міський господарський суд. Функції шеффенів обмежувалися виключно судочинством. Суд шеффенів і ратманська рада складали маґістрат, який очолював фогт (vogt) (на думку деяких дослідників, фогт не входив до маґістрату, хоча останній йому підпорядковувався). Фогт відповідно до вимог маґдебурзького права мав обиратися.

Мабуть, що найближчим до європейських взірців в Україні був Львів. Відповідно до магдебурзького привілею 1356 р. у Львові формуються рада – орган адміністративної влади, до складу якої входили радники (консули) на чолі з бурмистром (проконсулом), а також судовий орган – лава. Ці органи зі своїми службами становили міський маґістрат. Спершу до складу львівської ради входило шість радників, яких городяни міста обирали на один рік. У 1519 р. рада кооптувала до свого складу ще шість чоловік і стала довічною колеґією. Ці 12 радників (райців, як іноді позначається в документах) позмінно управляли містом. Виглядало це так: ті радники, що були правлячими поточного року, на наступний шли начебто у відпустку, а ті, що до цього відпочивали, ставали до дійсної служби. Проте ті, що пішли у "відпустку", радниками бути не переставали, а продовжували вважатися такими та допомагати тим "рочним" радникам, хто став до уряду: ". спочатку ті, хто були минулого року правлячими райцями, на майбутній рік робилися старшими (райцями), а старші райці минулого року робляться правлячими, і так щорічно поперемінно з правлячих (райців) стають старшими, і навпаки, зі старших – правлячими".

Із шести правлячих членів ради три ставали бурмистрами. Вони по черзі проводили її засідання. Період головування в раді того чи іншого бурмистра називався каденцією. Першою і останньою в році були каденції королівського бурмистра (він визначався старостою). У період між цим управляли ще два бурмистри, той, який обирався безпосередньо міською громадою, і той, що визначався радниками зі свого середовища. Згадується в документах і така посадова особа, як сеньйор, який був представником міста перед вищою державною владою і перед королем. Окрім того, сеньйор мав привілей і в самому маґістраті: якщо при виборі чиновників траплялася рівність голосів, його голос вважався подвійним.

Безпосередньо за виконання своїх обов’язків радники не отримували грошей, оскільки ця посада вважалася почесною. Разом із тим, вони були звільнені від королівських і міських податків і мали низку інших переваг перед рештою городян. Зокрема, львівські радники могли офіційно користуватися міською касою, отримувати матеріальну допомогу та різні земельні пожалування. Наприклад, у 1640 р. Владислав IV надав 1 лан поля й будинок біля села Кульпаркова в довічне користування найстарішому з колеґії львівських райців, додавши, що у випадку його смерті цим маєтком довічно має користуватися наступник, найстаріший райця. У власності радників перебували приміські села Зубра та Сихів.

Різноманітна діяльність членів львівської ради досить змістовно проаналізована в багатьох публікаціях вітчизняних авторів. Окремо хотілося б зупинитися лише на такій функції ради, як надання львівського міського права (громадянства), оскільки від його наявності або відсутності чималою мірою залежало загальне становище людини, що проживала в місті. Зокрема звернути увагу на поступове нівелювання розбіжностей щодо повноти міського права, яке надавалося різним групам населення. Так, якщо спочатку міське право у Львові диференціювалося на право для міщан і передміщан (причому різниця була не тільки в назві, але й у повноті користування ним), то починаючи з 1645 р. такої юридичної різниці у львівському міському праві вже не простежується. У контексті загальної проблеми цього дослідження варто було б відзначити й надзвичайну етнічну строкатість львівського міського громадянства. За підрахунками дослідника історії Львова Я. Кіся, у XVII – XVIII ст. його одержали вихідці з понад 130 європейських та азіатських міст і містечок. Жителі більш ніж 40 українських, польських і, рідше, білоруських та литовських сіл, теж часто перебиралися до Львова. Безумовно, що наведені факти можна вважати проявом високого демократизму львівського міського самоврядування.

Виконувала львівська рада й певні судові функції, переважно в господарських справах, проте головним судовим органом міста була лава. Вона розглядала всі кримінальні справи, а також різноманітні спірні питання, за винятком тих, що стосувалися управління містом. Здавалось би, нічого особливого, практика звичайна для багатьох самоврядних українських міст у складі Литви та Польщі, якщо б не одна обставина. 17.07.1444 р. Львів отримує від короля Владислава ІІІ унікальне право ловити "у всій руській землі злочинців, осквернителів могил, злодіїв, розбійників", привозити їх до міста і вже тут судити й карати. Жодне інше місто Польської Корони, окрім Кракова, не удостоїлося такої честі, хоча подібні привілеї були характерною ознакою судочинства низки європейських міст, зокрема німецьких (Регенсбурґа, Дінкельсбілева тощо) та угорських.

Т. Гошко проводить цікаві історичні та правові паралелі щодо ідентичності львівського привілею з вищезгаданими привілеями інших європейських міст і приходить до дуже важливого висновку про "приналежність, хоч і на маргінесі, нашого регіону до загальноєвропейських процесів".

Члени львівської лави обиралися на все життя, і якщо хтось із них помирав, то лавники самі призначали його наступника (пізніше це право перебрала на себе рада). Кожний новообраний лавник мав організовувати банкет для своїх товаришів. У випадку відмови від організації бенкету в нього забирали частину доходу. Доходи львівських лавників складалися з орендної плати з міських сіл Великі та Малі Голоски, судового мита і вступних внесків нових лавників. Довічність перебування в маґістратських органах влади загрожувала їх перетворенню на замкнену касту міського патриціату. Однак уже в XVI ст. у Львові виникли леґальні важелі протидії цьому: колеґія "10-ти", колегія "40 мужів", загальне зібрання "станів та націй" міста, які контролювали діяльність маґістрату і репрезентували інших жителів міста. Зокрема, після утворення в 1577 р. колеґії "40 мужів", до складу якої входили 20 ремісників і 20 купців, лавники обиралися виключно з її складу.

Основною фіґурою в системі самоврядних органів міста був війт (аналог німецького фогта), який очолював лаву. Посада війта вважалася спадковою, але вже з 1378 р. стає виборною. З XV ст. війта обирали тільки з числа лавників. Із 1591 р. на цю посаду почергово стали призначати радників і лавників, а з 1642 р. війт обирався тільки з числа радників. У 1650 р. вибори війта серед радників було взагалі скасовано, й останні повинні були виконувати обов’язки війта по черзі зі сплатою від 40 до 300 злотих прибутків війта на користь міської ради. Заради справедливості слід відзначити, що почерговості перебування на цій посаді дотримувалися не завжди, і з 1663 р. король дозволив обирати війта з числа членів ради без дотримання цього правила (щоб, власне, узаконити реальний стан речей). Протягом XVI – XVII ст. позиції війта в місті послаблюються. Це стає очевидним із повідомлення львівського маґістрату для м. Кам’янця. У ньому, зокрема, говорилося: "Першість і переваги у Львові має проконсул, як наділений урядовою владою; управління містом належить йому і всьому маґістрату, а не війту, який тому і називається не ректором міста, а тільки суддею (judex ordinarius)".

Саме під впливом львівських практик виробляється тип міського устрою, який із часом проникає вглиб значної частини західноукраїнських міст, зокрема в той же Кам’янець, де свою специфіку в процес становлення самоврядування додавали різні іноетнічні громади, що постійно мешкали в місті. У XV ст. в Кам’янці міська влада була поділена між трьома самоврядними громадами: українською, польською та вірменською, кожна зі своїм судом та управлінням, які здійснювали відповідно юрисдикцію у своїй частині міста. Слід також зазначити, що в Кам’янці проживали ще й євреї, караїми, турки, татари й волохи та ін. Усі вони, як правило, підпорядковувалися одному з трьох щойно згаданих управлінь, на території якого вони мешкали, проте часто мали й свої органи влади. У 1670 р. окрему українську юрисдикцію було скасовано і замість неї створено змішану польсько-українську юрисдикцію з рівною кількістю членів від кожної національності. Самоврядування тут здійснювалося радою і лавою (скабінатом), а війт, що був постійним членом ради й головою колеґії лавників, обирався з консулів і мав змогу залишатися на посаді на кілька років поспіль. Консули складали раду, на засіданнях якої головував проконсул, (бурмистр, президент). Слід відзначити, що як і у Львові, обов’язки головуючого не були сталими, вони переходили від одного до іншого райці за чергою. Основною діяльністю лави був суд у кримінальних справах, причому іноді на етапі слідства вона також затверджувала заповіти, проводила поділ майна.

Подібно до Львова, у Кам’янці діяла і колеґія "40 мужів" (квадрагінтовірат). Але, на відміну від Львова, членів у ній зазвичай налічувалося від 15 до 24 чоловік. "Колеґію мужів" очолював реґент, який обіцяв дотримуватися прав, привілеїв, декретів і вольностей, наданих місту, а також докладати всіх зусиль "щоб добро міське помножувати". Збиралася вона чотири рази на рік на ординарні сесії, хоча були сесії й екстраординарні. "Колеґії мужів" існували і в інших західноукраїнських містах: в Олиці та Сяноку ця установа налічувала по 30 чоловік, у Самборі – 24, у Жовкві – 12.

Серед українських міст особливе місце належало Києву. Це був центр політичного, економічного та культурного життя, до якого здавна тяжіли всі східнослов’янські землі. Відповідно до привілею від 28.05.1570 р. київським міщанам дозволялося обирати війта "водлуг стародавного звычаю". Право на вибір війта у Києві неодноразово підтверджувалося польськими королями в 1588, 1593, 1633, 1649 рр. Вибори відбувалися на конкурсній основі з наступним затвердженням верховною владою однієї з чотирьох кандидатур, запропонованих міщанами. Новообраний війт складав присягу на вірність міській громаді: "Я, N., присягаю панові Богу всемогутньому та найяснішому панові нашому, королеві польському і цьому місту. Хочу бути відданим своїй посаді у суді моїм і судити однаково як сусіда, так і гостя, сиріт і вдів, які палко бажають справедливості, боронити хочу, як я із свого найвищого розуміння бачитиму і розумітиму. І тим не поступлюся через милість, гнів і страх, приятельство, неприятельство, ласку, приязнь, злу волю, дарунки, вигоду. Тож поможи мені, Боже, коли в день судний мене і увесь світ судитимеш". Слід додати, що подібна присяга, причому не лише війта, але й інших міських урядовців, була загальною традицією у містах середньовічної Європи, про що свідчать схожі формули присяг в актах Ляйпціга (між 1382 і 1401 рр. і XVI ст.), Берлінській і Кельнській міських книгах, актах Бреслау (1420), статутах Шльозенгена (1622 р.) і т.ін.

Присяжні та члени київської міської ради (райці, надалі – ратмани, а ще пізніше – ратсгери) обиралися міською громадою на засіданнях ради, що проходили під головуванням двох бурмистрів, які по черзі вели її засідання. Водночас суд і рада склади київський маґістрат, дванадцять членів якого (шість лавників і шість райців) переобиралися щороку (війт обіймав свою посаду довічно). На відміну від Львова, де посадовим особам не встановлювалася особлива платня, у Києві, згідно з грамотою Владислава IV від 30.03.1645 р., війту вона визначалася у розмірі 500 злотих. Крім того, грамотою Яна Казимира від 12.01.1650 р. бурмистрам і міським радникам оплата визначалась у розмірі 300 злотих. Грамотою ж російського царя Олексія Михайловича від 16.07.1654 р. на утримання київського бурмистра, радників і лавників виділялася сума 900 злотих. З перервами й змінами в складі та владних повноваженнях київський маґістрат проіснував до першої половині ХІХ ст. При цьому його влада обмежувалася лише так званим Нижнім містом (Подолом), де зосереджувалася переважна частина населення Києва.

Характеризуючи правовий статус міст відповідно до маґдебурзького права, більшість сучасних учених-дослідників відносять Львів, Кам’янець і Київ до категорії міст із повним маґдебурзьким правом. Усі інші маґдебурґії державного підпорядкування в літературі найчастіше називають містами з неповним маґдебурзьким правом або ратушними. Слід зауважити, що будь-яка класифікація щодо вказаної проблематики вбачається умовною. По-перше, тому, що діяльність деяких маґістратів в окремі періоди начебто завмирала і поступалася ратушному управлінню, яке мало менш самостійний характер, а по-друге, за влучним зауваженням А. Ткача, "на Україні не було й двох міст, які користувалися б однаковою мірою маґдебурзьким чи хелминським правом".

У ряді міст з неповним маґдебурзьким правом війтівство було дідичним, тобто передавалося в спадщину, як, наприклад, у м. Крем’янці, де подібне спостерігалося з найдавніших часів. До 1516 р. спадковим війтівство було і в Сяноку, причому війт мав право на відчуження війтівства повністю або частково шляхом продажу, обміну, доручення та передачі в оренду. Подекуди в містах цієї категорії війт обирався. Проте сам хід виборів знаходився тут під істотним впливом із боку старости. Так, із наданням маґдебурзького права м. Крилову в привілеї з цього приводу зазначалося: "Позволяем . мещаном крыловским при уряде и за ведомостю старосты чигиринского теперешнего и потом будучих чотыры особы межи собою на войтовство местское обирати и их старосте подати, которыи одного з них на тое войтовство ствердити мает". До того ж у Дрогобичі, Корсуні, Ковелі, Барі, Чигирині старости в різні часи самі ставали війтами, що приводило до майже повного підпорядкування їм місцевого самоврядування і судової влади. (І це незважаючи на неодноразові заборони верховною владою подібного сумісництва). Показовою в цьому відношенні є історія м. Ковеля, у якому війтівство було поєднане зі староством приблизно на початку XVII ст. Королівська грамота 1611 р. встановлювала тут порядок, згідно з яким місцева громада щороку мала запропоновувати старості вісім кандидатів, із яких він або його намісник іменували чотирьох райців, одного з них – першим бурмистром. Староста також призначав до міського суду свого заступника лентвійта (landvogt), причому лентвійт займав свою посаду довічно.

Судова влада в містах з неповним маґдебурзьким правом, як правило, не була відділена від адміністративної. Усілякі справи, цивільні й кримінальні, вирішувалися тут загальним урядом – у складі війта або лентвійта, бурмистра, радників і лавників. Водночас лавники на рівні з радниками брали участь в адміністративно-господарчих справах. А якщо спочатку подекуди й дотримувалися класичної формули поділу влад, то з часом про неї забували. Так, у Дрогобичі рада спершу вирішувала суто адміністративні питання, а лава виконувала судові функції. Та невдовзі дрібні справи судила вже не тільки лава, а й рада. Щодо важливих справ, то їх розглядав об’єднаний маґістратський суд, до складу якого входили як лавники, так і члени ради. Траплялося й таке, що рада і лава, хоча й збиралися окремо, але з порушенням класичних канонів (тобто війт із лавниками, бурмистр із радниками). Наприклад, незважаючи на те, що міське самоврядування Борисполя з наданням йому маґдебурзького права складалося з двох окремих колеґій, бувало, що бурмистр засідав із лавниками, а війт із радниками, вирішуючи до того ж аналогічні справи. Спільний лавничо-радецький уряд існував і у Вінниці, і в Барі, де також не відбулося фактичного поділу влад.

Окрім міст, які перебували у великокнязівській або королівській юрисдикції (про них переважно йшлося в даній главі), були в Україні й міста приватновласницькі, або приватнопанські, як називає їх М. Владимирський-Буданов. До XIV ст. в Західній Європі таких майже не залишилося, тому що при кожній нагоді міста прагнули звільнитися від влади навіть "найдобріших" феодалів. Однак в Україні приватновласницькі міста залишалися ще в XVII і навіть у XVIII ст. Війт у них мав призначатися власником міста і фактично виражав його інтереси. Із волі останнього обиралися також інші посадові особи. Власник завжди міг скасувати результати виборів і призначити урядовця "за своїм уподобанням". Подібне сталося, наприклад, із виборами лентвійта в Костянтинові 1719 р. Відповідно до давньої традиції місцеві городяни мали право "щороку обирати на лентвійта кого хочуть, чоловіка гідного і правдивого, також бурмистрів та присяжного". Що, власне, і було зроблено. Однак власник міста міщанські вибори скасував і поставив за лентвійта свою людину. До того ж караючи навіть за усний вияв невдоволення щодо цього.

Приклад дещо іншого роду спостерігаємо в приватновласницькому місті Жовкві на Галичині. Королівський привілей від 22.02.1603 р. надавав дозвіл її володареві С. Жолкевському та його нащадкам призначати місцевого війта і членів маґістрату. Проте на практиці ці посади заповнювалися все ж таки шляхом виборів, хоча й за погодженням кандидатур із власником міста. У день виборів відбувалося богослужіння, після якого городяни збирались у ратуші. Війт і чотири члени ради обиралися на один рік, складаючи присягу перед власником міста або старостою. Функції бурмистра райці виконували по черзі (поквартально). Слід, однак, зауважити, що міська рада мала зважати на волю власника міста, вирішуючи деякі важливі питання. Подібна практика виборів міської ради існувала і в Олиці – містечку-резиденції Радзівіллів на Волині, яка в основних рисах зберігалася ще в першій половині ХІХ ст. На підставі привілеїв XVIII ст. в Олиці існувало дві громади – християнська та єврейська, і кожна окремо вибирала своїх представників до міської ради на альтернативній основі в присутності повітового земського судового чиновника: християни – чотири особи, євреї – дві особи. Списки претендентів на членство в міській раді з зазначенням кількості голосів "за" і "проти" передавалися для затвердження до Волинського губернського правління. Останнє, як правило, погоджувалося з волею міщан, при цьому кандидат у члени міської ради повинен був бути не молодшим 21 року, письменним і не перебувати під слідством.

Певна кількість міст на Україні перебувала у власності церкви. Так, із 323 міст і містечок Брацлавського та Київського воєводств у 1625 р. їй належало 10, або 3%. За свідченням історика-економіста М. Стрішенця, що подає ці цифри, міщани, які мешкали в них, виконували різні роботи на користь духовних феодалів: збирали хліб, косили сіно, возили дрова, ловили рибу, до того ж сплачували різні податки. Ті з міст, що мали маґдебурзьке право, як, наприклад, Васильків (належав Києво-Печерському монастирю), користувалися ним у дуже обмеженому обсязі: війта тут призначав монастир, а судово-адміністративні функції були в руках уповноважених монастиря.

Як уже зазначалося, існували на Україні й села на німецькому праві. Але міське самоврядування тут було дещо спрощеним. Представником від громади в сільській владі був солтис (війт), який, по суті, виступав посередником між селом і паном. Деякі володарі сіл іноді дозволяли сільській громаді самій обирати війта (лентвійта) і лаву, як це сталося, наприклад, у с. Чукві у 1694 р. (останнє де-юре перебувало на німецькому праві). На прохання чуківської громади та з дозволу орендаря села відбулися загальні збори селян, на яких було обрано лаву присяжних: лентвійтом С. Пекелка, присяжними – К. Жука, С. Леховича, В. Леховича, Я. Колоса, Ф. Чижовика та М. Мацькова. Обравши їх, громада прийняла таке рішення: коли б хто зневажав лентвійта та його колеґ, повинен був перепросити, заплатити кару 3 гривні та свої слова публічно забрати. Крім того, коли б присяжні по-приятельські таємно давали поради, розголошували судові та громадські таємниці, такого присяжного треба звільнити і він мав платити кару 5 гривень. У 1767 р. громада с. Вислок так само добровільно, без рекомендації поміщика, обирала війта (підвійта) і присяжних на один рік, щоправда, обраних затверджував пан. На відміну від останнього випадку траплялося, коли обрані в селах лавники виконували свої обов’язки довічно. Польський дослідник П. Домбковський вважає, що незмінність лавників у цих випадках мала забезпечувати їхню незалежність від власника села. Слід додати, що головною відмінністю між правовим статусом села і міста на маґдебу-рзькому праві була наявність у селах лише лави і відсутність такого важливого елемента місцевого самоврядування, як рада.

Окрім традиційних для маґдебурзького права фіґур місцевої влади, у містах і селах України продовжували діяти й такі, що зберігалися тут з попередніх часів. Наприкінці XV – початку XVI ст. "мужи", "старцы", "старшина" згадуються в Мозирі, у середині XVI ст. "тубыльцы старые" – у Каневі. У XVI ст. у Вінниці очолюване війтом міське ополчення ділилося на десятки на чолі з десятниками, до того ж уряд десятника вважався найважливішою посадою після війта. Джерела фіксують наявність десятників у м. Крем’янці (середина XVI ст.), м. Самборі та с. Чукві (середина XVII ст.). Одним із залишків давнішньої громадської організації в українських маґдебурґіях були й так звані копні (громадські) суди. Наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. копний суд був, зокрема, невід’ємною частиною міського устрою Житомира. Діяв він також в Овруцькому повіті й деяких містах Волині, які отримали маґдебурзьке право в XV – XVI ст. Окремі елементи копного суду трапляються в маґістратському суді м. Полтави.

Незважаючи на те, що самоврядування в українських землях відзначалося багатошаровістю, центральною фіґурою в ньому залишався війт, посада якого, до речі, в українських землях також була відома ще з домаґдебурзьких часів. Міська громада мала можливість викупу спадкового війтівства і призначення судового війта за своїм уподобанням. Так, наприклад, трапилось із війтівством у м. Більську на Підлящщі. Засноване як спадкове, воно неодноразово переходило з рук у руки, доки не стало власністю місцевого міщанина Івана Сегеневича, який придбав його в довічне володіння за 300 кіп грошей литовських. У 1526 р. бурмистри, райці та всі місцеві міщани "били челом" королю Сигізмунду І, щоб той дозволив викупити це війтівство всьому місту Більську на спільні гроші й наперед війта призначати самим. Король задовольнив їхнє прохання. Згідно з даними М. Довнар-Запольського, абсолютна більшість міст Великого князівства Литовського викупила війтівства вже до кінця XVI ст. Іншої думки з цього питання додержується Н. Білоус. На її погляд, скуповування війтівств радами у Великому князівстві Литовському було явищем малопоширеним і досить пізнім. Тому війт у містах цієї країни досить довго зберігав свою "окремішність" відносно органів міського самоврядування. Проте ця ж авторка не заперечує того факту, що "у більшості польських міст війтівства були викуплені радами, які почали призначити на певний термін судових війтів для відправлення судочинства".

Обмеження влади війта громадою могло відбуватися в різний спосіб. У Луцьку в середині 40-х років XVI ст. війт хоча й користувався доходами від війтівства, але фактично був повністю усунутий від справ. Влада тут зосередилася в руках його заступника лентвійта, якого обирали городяни. У 1566 р. у Володимирі рада разом із міщанами спромоглася не тільки усунути тодішнього війта, але й істотно обмежити правовий статус цієї посади на майбутнє: у разі спадкування війтівства за жіночою лінією, за неповноліття, розумової та фізичної неповноцінності нащадків або ж у випадках неправомірних дій із боку війта, останній втрачав посаду, а всі його повноваження переходили до лентвійта, який складав місту присягу.

У різних містах Східної Європи становлення і функціонування міських органів самоврядування свого часу також мало певні особливості. Так, у Любеку, заснованому в 1143 р. графом Адольфом Голштинським, функції війта були істотно обмежені міською радою від самого початку існування війтівської посади, тому що рада виникла тут раніше, ніж у містах маґдебурзького права. Деякі дослідники вважають, що любекська організаційно-правова система більше відповідала потребам тогочасних міст. У ХІІІ – XV ст. головою угорських міст, що користувалися самоврядуванням, був бурмистр (городничий, біро), який разом із 12 присяжними складав раду. Остання була не лише органом управління містом, але й вершила суд. Цікавим в угорських містах був і сам принцип формування міської ради. Спочатку обиралася так звана "виборна община" у складі 60-100 чоловік, які потім визначали зі свого кола міських радників.

У міру зростання суспільної ролі рад розширюються і вдосконалюються їхні функції. Для реалізації своїх повноважень ради видають спеціальні нормативні акти місцевого значення – вількери (Willekor), що мали таку ж обов’язкову силу, як і загальнодержавні закони. У джерелах маґдебурзького права містяться вимоги до порядку прийняття, а також змісту вількерів, які мали бути справедливими, загальнозрозумілими, корисними для всіх громадян без винятку. Вількери, що видавалися радою, самостійно або за участю лави і поспольства, реґулювали торговельні справи, діяльність цехів, безпеку й громадський порядок, а нерідко формулювали норми цивільного та кримінального права. Прикладом вількера може бути постанова львівської ради, видана спільно з воєводою та старостою про встановлення розміру так званої "колоди" (міри об’єму сипких тіл – А.Р.) від 1593 р. та її підтвердження 1670 р., а також ухвала ради і лави Львова про встановлення розцінок оплат за написання й оформлення документів у міській канцелярії 1634 р. Траплялися випадки запозичення вількерів столичних міст іншими містами. У записах справ магістратського суду міста Берестя за 1642 – 1644 рр. можна знайти, наприклад, посилання на норми міського права Вільно ("вількера віленського") як поряд із нормами магдебурзького права, так і без нього.

Кількість членів міського самоврядування в різних європейських містах була неоднаковою, до того ж із часом могла змінюватися. Якоїсь точно визначеної чисельності членів міської ради не існувало навіть у містах Німеччини. Щоправда, від часів правління імператора Генріха ІV Гогенштауфена (з 1190 до 1197 р.) усталився звичай обирати 12 членів міської ради. Однак у ХІІІ ст. у різних містах Німеччини це число варіювалося: від 12 в Констанці (іноді воно доходило тут до 16), 14 в Трирі й Гамбурзі до 15 в Любеку, Кельні та 16 в Регенсбурзі. У польських містах кількість членів маґістрату також варіювалося. У Кракові було 24 радники, із них вісім, які правили щорічно, у Старій Варшаві й Ловичі – 12 (шість правлячих), у Полоцьку – п’ять-сім, в інших мазовецьких містах – шість, у Великій Польщі в XVI – XVIII ст. – від чотирьох до семи, подекуди – чотири-вісім радників. Щодо України, то тут членів ради могло бути від 4 до 24, бурмистрів – 2-6 (з урахуванням того, що подекуди райці іноді називали себе бурмистрами).

У ряді українських міст були й свої відмінності щодо чисельності судового органу – лави. До того ж із часом чисельність ця змінювалася. До складу маґістрату м. Рогатина, наприклад, відповідно до грамоти 1419 р. входило сім лавників, така ж цифра фіґурує і в даних про першу лаву Перемишля. У Бродах у XVII ст. до лави також входило сім чоловік, проте у XVIII ст. було вже 11 лавників і війт. У Самборі до 1630 р. налічувалося 6 лавників, згодом – 9. Не існувало і єдиних строків перебування на посаді лавника: в одних містах, наприклад, у Львові, вони обиралися довічно, в інших, як у Києві, – на визначений термін.

Відповідно до зразкових настанов маґдебурзького права міське самоврядування повинне було репрезентувати інтереси всіх міщан, але фактично знаходилося в руках місцевого патриціату. Найвідомішими патриціями у Львові були Шольц, Магістер, Вольфовичі, Лоренцовичі, Камп’яни, у Києві – Ходики, Балики, Черевчеї, Митковичі, у Луцьку – Трушко, Демкевич, Борзобагаті тощо. До того ж деякі з названих осіб були членами однієї родини. У 1576 р. львів’яни, наприклад, скаржилися королеві на бурмистра Вольфа Шольца, який протягнув на посаду війта одного із своїх синів, решту синів зробив райцями, а зятів – лавниками. Відомо, що 1583 р. райцею в київському маґістраті засідав Василь Ходика. Його брат Федір був одружений з онукою війта Василя Черевчея. Поряд із Василем Ходикою сиділи: райці – Мартин Жолнер, що був одружений із сестрою Ходики Федорою, а також Гаврило Рай і Федір Левонович, теж споріднені з Ходикою. Інші члени маґістрату перебували з Василем Ходикою в кумівстві або були його боржниками.

Окремі члени маґістратів перебували на займаних посадах по декілька років. У Дрогобичі, наприклад, фактично протягом 130 років війтами були представники трьох місцевих міщанських родин. Подібне спостерігалося і в Києві з представниками родини Балик. Голова цієї родини Яцько Балика впродовж 1575-1578 рр. займав посаду райці, з 1578 до 1592 р. обирався бурмистром київського маґістрату, потім майже 20 років обіймав посаду війта. Сини Я. Балики обиралися бурмистрами: Олександр – у 1608-1612 рр., Созон – 1611 – 1628 рр., Яцько – 1630 р. На думку М. Грушевського, ситуація, коли міські урядові посади займалися тією чи іншою особою протягом кількох років, була для українських міст починаючи з XVI ст. досить типовою.

Довготривале перебування в маґістраті надавало його верхівці змогу відати всіма прибутками міст і витрачати їх на власні потреби. З цього приводу між правлячими урядовцями та міщанськими громадами нерідко виникали конфлікти. Зокрема, уже в 70-х роках XVI ст. відбувся перший масовий виступ проти місцевого патриціату у Львові. Міські рухи XVIІ ст. остаточно підірвали авторитет тодішньої ради та призвели до панічних втеч її членів із міста під час облог 1648-1655 і 1672 рр. Наступний етап виступів проти патриціату відбувся у XVIІІ ст. Я. Кісь наводить у своїй монографії скарги міщан на львівський уряд від 1739, 1744, 1747, 1751 і 1753 років, де згадуються прізвища членів ради – Вільчека, Вєшньовського, Солянського, Нушинського, які відкрито знущалися з населення міста. Картина безчинств урядової верхівки м. Кам’янця яскраво змальована в скарзі міщан польської юрисдикції від 1665 р. У ній, зокрема, зазначалося, що райці та бурмистри порушували всі правила міського управління, не скликали засідань уряду, до того ж привласнювали міські прибутки, а гроші обертали на свої потреби.

Боротьба городян проти патриціанських угруповань була характерна не лише для українських, але й на певному етапі розвитку майже для всіх європейських міст, зокрема для італійських Венеції, Флоренції, Генуї та ін., де в ХІІІ ст. влада також зосередилася в руках міського патриціату. Разом із тим, розвиток ремесла і зростання цехів в італійських містах саме в цей час сприяв посиленню впливу так званих пополанів (popolo – народ), які розпочали боротьбу з патриціатом і спромоглися утворити власні органі влади (ради) поряд із загальноміською радою, а згодом забезпечили собі місця і в останній. У 1293-1295 рр. "тощему народу" Флоренції вдалося, наприклад, провести до міського уряду чотирьох своїх представників. Протягом XIV ст., по суті, не було жодного року, коли б аналогічні внутрішні конфлікти не стрясали яке-небудь німецьке місто або навіть декілька міст. У своїй основі це також були "повстання цехів" проти патриціату. Проте лише в кількох випадках повстанцям вдалося забезпечити суспільну рівновагу між патриціатом і ремісниками, зокрема в Ульмі, де в 1397 р. до складу Великої Ради увійшло 30 представників від цехів і 10 – від патриціату. Три цехові представники і два патриція входили в Таємну Раду в Аугсбурзі. У Чехії зіткнення інтересів патриціату і бюргерів-ремісників з самого початку було забарвлене тонами національної боротьби. Справа в тому, що патриціями тут були переважно німці, а ремісниками – чехи. Політичні амбіції чеських бюргерів-ремісників врешті-решт призвели до того, що німецький патриціат був вимушений частково поступитися своїм представництвом у міському самоврядуванні. У 1413 р. в празькій міській раді, наприклад, установилося паритетне представництво чехів і німців.

Цікаво, що в Україні боротьбу місцевих громад проти патриціанської влади міст іноді очолювали православні братства. У Західній Європі братства також були відомі, але насамперед як об’єднання ремісників, що виконували роль своєрідних профспілок, тобто функції соціального захисту (до речі, тому в XVI – XVII ст. у Франції їх і було офіційно заборонено). Діяльності ж українських братств поряд із соціально-економічними мотивами були притаманні також національно-релігійні й навіть деякою мірою політичні. Про це, зокрема, свідчить розвиток подій у м. Городок на початку XVII ст., коли у боротьбі проти місцевого патриціату виступили "усе братство і православна громада". Керівниками цього руху були Курилович, Маляр, Кунащик, Кравець, Кривецький, Захарчів, які за старовинними звичаями займали посади в міському уряді та, як і їхні попередники, захищали права українського населення міста.

До речі, питання участі православного українського населення поруч із представниками католицької віри в роботі місцевих урядів за часів Польської Корони в історико-правовій науці залишається досить дискусійним. Дехто з дослідників (насамперед представники української народницької та радянської історіографії) заперечували наявність такої можливості. Проте в багатьох джерелах серед членів міського самоврядування українських міст на різних посадах у ці часи нерідко називаються прізвища українців: Д. Русіна, Л. Малецького, Ю. Коця, Красовських, Мазепети й Альвізи у Львові; Г. Кучарського, Ф. Перегибайла, А. Князівського у Рогатині; М. Стефановича, Ф. Трояновича, Ф. Шишки в Соколі; І. Опученка, Ф. Філіпповича, В. Фостики в Кам’янці, Хомки, М. Русина, С. Синиці у Дрогобичі. У поданих А. Фастнахтом прізвищах та іменах мешканців і засновників українських сіл на маґдебурзькому праві в Галичині, зокрема в Сяноцькій землі, також трапляються українські: Петро – засновник села Роги, Іван Долинський, Михайло та ін.

Згідно з висновками авторів фундаментального видання – п’ятитомної "Історії української культури", за часів Польської Корони в руках української православної більшості знаходились органи міського самоврядування на території Волині, Київщини та Східного Поділля. Парадокс, але навіть у Львові, де руська громада складала меншість, польський королівський уряд від самого початку надання маґдебурзького права намагався ґарантувати православному українському населенню рівні з католиками економічні й політичні права. Жодного застереження проти українців немає ані в тексті локаційної грамоти місту 1356 р., ані в привілеї про надання Львову права вибору війта й членів міського самоврядування 1378 р., ані в його підтвердженнях 1388 р., 1541 р.

Принцип рівності прав католиків і православних у всіх галузях суспільного життя Львова підтверджено і в спеціальному привілеї польського короля від 20.05.1572 р. При цьому зазначалося, що в разі порушення умов привілею винна сторона має сплачувати штраф у 20 тис. угорських злотих. "Особливо хочемо і постановляємо, – читаємо ми в документі, – щоб русини з іншими львівськими міщанами та передміщанами поляками римської віри вживали всіх прав, привілеїв, вільностей, прерогатив і пільг, наданих місту Львову з різних нагод і різними способами найяснішими нашими попередниками…". Українському населенню Львова надавалося також право "вивчати усі без винятку ремесла", належати до цехів і бути в них старшими. На думку Н. Яковенко, на практиці розпорядження королівських декретів не завжди виконувалися, але це пояснювалося перш за все звичайною конкуренцією, лише завуальованою релігійними гаслами.

Утім, в українських землях траплялися обмеження на прийняття до складу міського населення тих, хто втікав сюди з сіл. (Подібне було невластиве зразковим німецьким статутам). Проте в переважній більшості випадків якщо український селянин-утікач спромагався все ж таки опинитися в місті та деякий час пожити в ньому, він міг розраховувати на захист міщанської громади й особисту свободу. Так, у 1566 р. війт волинського містечка Рожище Луцького повіту Станіслав Янковський відмовився повернути селян, наказавши міщанам озброїтись і вигнати з Рожища панських слуг, які прибули за втікачами. Архівні джерела засвідчують також інші невдалі спроби повернення феодалами селян, що втікали до міст. Цікаво, що навіть російські дворяни скаржилися на втечі своїх селян на Україну, заявляючи при цьому, що на Україні втікачів не видають. Тож як тут не пригадати загальновідому європейську формулу "міське повітря робить людину вільною", і всякий, хто проживе в місті рік і один день, отримує волю, навіть якщо на ньому тавро раба.

Власні особливості правового статусу були притаманні так званим "юридикам", тобто відокремленим приватним територіям у межах самоврядних міст. Юридики випадали з-під контролю маґістратів і підпорядковувалися тому чи іншому феодалу, що мав у місті земельну ділянку. Населення юридик не несло міських повинностей, не сплачувало загальнодержавних податків і мит, хоч, як і підвладні маґістрату городяни, займалося ремеслом і торгівлею. Не підлягало населення юридик і судовій владі маґістратського самоврядування. Джерела фіксують наявність власного управління у Святоюрській, Св. Станіслава, Святоянський та інших юридиках Львова, так званому Лані, передмісті Зварицькому та Війтівській горі у Дрогобичі, Св. Спаса у Самборі. У середині XVI ст. 37 феодалів у Луцьку і більше 20 у Володимирі також мали на міській території свої юридики. До того ж окремі з них були досить значними за своїми розмірами. Слід додати, що система юридик не обмежувалася Східною Європою, зокрема Польщею, Україною або Білорусією, а свого часу була добре відома й у країнах Західної Європи, де юридики також заважали становій консолідації міщан, розвитку їхньої економічної діяльності, розбивали просторову цілісність і правову однорідність міст, проте не досягли того ступеня розвитку, який привів би до їх самоізоляції.

Деякі відмінності мала організація міської самоуправи на Лівобережжі за часів Гетьманщини. В основі маґістратського самоврядування тут переважало виборне начало. Цінні відомості щодо обрання старших урядовців (війтів, бурмистрів, райців і лавників) містяться у "Правах, по которым судится малороссийский народ" (далі "Права …"), видатній пам’ятці українського права XVIII ст.: "Оние члены избиратись должни из мещан знатних, постоянних, совестних, розсудних, добронравних и где могут бить учених, законорожденних, в правах искусних, не молодших от двадцати пяти, не старейших от семидесяти лет, не излише богатих, истории общество утеснять обикли, и не весьма скудних, котории ради скудости служить паче, а не судить способни, но средних и нелакомих, ни лихваров, не прелюбодеев, не иноверних и не иностранних, но тубилцов со всем достойних, и ни в чем не подозрительних…".

Поруч із фіґурами старших урядовців у загальному бюрократичному апараті міст Гетьманщини певні функції виконували й молодші урядовці: городничий, возний, межовщик. До компетенції городничого було віднесено забезпечення громадського порядку в місті, зокрема в нічний час він був зобов'язаний обходити разом зі сторожею шинки, брати під варту "зачинщиков драк и бродяг". Возному (одному чи двом) доручалося розносити маґістратські повістки, приводити до суду відповідачів, свідків, та "протчих по какому делу потребных людей", виконувати інші судові рішення. Межовщик, або комісар, повинен був установлювати межові знаки. Серед урядовців допоміжної служби траплялися й інші посадові особи.

Загальну чисельність маґістратських урядовців "Права." реґламентують у такій спосіб: "коликим числом их в городах за обычай бывает". Звісна річ, у великих містах число членів міського самоврядування було більшим, у малих – меншим. У Стародубі в 1721 р. були війт, вісім бурмистрів, п’ять райців і п’ять лавників; крім того, "присяжний писар"; у складі маґістрату м. Остра в 1766 р. – тільки війт, чотири бурмистри й чотири райці. У більшості архівних справ Чернігівського маґістрату другої половини XVII – XVIII ст. здебільшого згадуються від трьох до п’яти бурмистрів, однак брати участь у міських справах могли й двоє; кількість райців чітко з’ясувати взагалі неможливо, хоча здебільшого зустрічається п’ять "рочних" райців. На підставі гетьманського Універсалу від 15.09.1752 р. до Полтавського маґістрату обирали чотирьох бурмистрів, чотирьох райців і чотирьох лавників ("сколко посил майдебурского права книги порядку части первой на листу 14-м напечатаного").

Члени міського уряду виконували свої обов’язки позмінно. Зокрема, в Чернігові в середині XVIII ст. склад ради мав переобиратися через три роки і кожна з трьох змін виконувала свої обов'язки протягом одного року. Цікаво, що ситуація, яка існувала в Чернігові в середині XVIII ст., була дуже подібною до тієї, яка склалася в білоруському Мінську в другій половині XVI ст. У Полтаві на кожен рік (з 1 жовтня до 1 жовтня) війт складав "определение" з зазначенням прізвищ, яким двом бурмистрам, двом райцям і двом лавникам "быть в правлении магистрата", тих же, які пробули в ньому рік, на наступний рік звільняли від їхніх обов’язків. Характер справ, що вирішувалися маґістратами на Лівобережжі за часів Гетьманщини, а також функції міських урядовців майже не відрізнялися від їхніх аналогів на Правобережжі та Лівобережжі за часів Польської Корони.

Приблизно з другої третини XVII ст. в діяльність місцевих органів самоврядування Лівобережжя починають активно втручатися представники козацької старшини. Поступово постійними учасниками засідань міського уряду стають козацький полковник, сотник, отаман або інші "військові товариші". Типовим можна вважати еволюцію міського самоврядування у м. Борисполі. У першій половині XVII ст. містом керує мало не цілком самостійно міщанський міський уряд, а інші верстви населення не втручаються. Але справа міняється за часів панування козачини. Перший представник старшини в міському уряді з'являється тут уже в 1652 р. Це сотник бориспільській Антон Герасименко. Надалі, з 1670 р., кількість актів, де фіґурує сотник, а почасти й отаман городовий, стає вже такою численною, що переважає акти, у яких згадуються представники міського уряду. Поступово з актів узагалі зникають райці та присяжні, здебільшого й бурмистри, а лишаються при козацькій старшині тільки війт та іноді ключник ратушний. У XVIII ст. випадків, коли в уряді сидять самі війт, бурмистр або ключник ратушний, уже майже немає. Проте мало не в кожному акті, окрім сотника (постійного чи наказного) й отамана городового, згадуються отамани курінні й інші представники козацької старшини.

Козацька старшина активно втручається в справи міського самоуправління і в інших українських містах, сильно звужуючи сферу його діяльності, особливо в судовій справі. Право міського суду, який не залежав від полкового управління, мали лише маґістрати Києва, Ніжина, Переяслава, Погара, Стародуба та Чернігова. Хоча й цей доволі невеликий перелік, поданий у навчальному посібнику "Історія держави і права України" за редакцією А. Чайковського, може викликати певні заперечення. Г. Шамрай, наприклад, наводить численні скарги чернігівського маґістрату щодо старшинських втручань, які, на його думку, "не давали можливости маґістратському суду перевести розгляд справи та карати винних". Починаючи з 60-х років XVII ст. майже аналогічна ситуація склалася в маґістратському суді м. Ніжина. Істотним у зазначений період був вплив козацтва й на рішення маґістратського суду в Стародубі. Тут, окрім маґістратських урядовців, засідали також полковник, полковий суддя і полковий сотник. За словами А. Лазаревського, у м. Погарі XVIII ст. місцеві сотники фактично скасували маґістратське самоврядування й підібрали міщан своїй "команді". Суд, окремий від полкового, мав переяславський маґістрат. Але вже у 1771 р., за свідченням Л. Гамбурга, переяславський полковий суддя обіймав у місті посаду війта. Мабуть, лише київський маґістратський суд був єдиним, що протягом всього свого існування зберігав незалежність.

Додамо, що російський уряд дедалі більше поглинав міське самоврядування, вдаючись до зміни його традиційних форм. Так, із запровадженням на початку XVIII ст. губернського правління відбулося перепідпорядкування ряду українських міст. У 1708 р. губернським містом став Київ, а до складу Київської губернії увійшли Чернігів, Ніжин, Переяслав. Крім того, у 1785 р. у містах Лівобережжя почалося запровадження міських дум, які стали основним органом самоврядування. За маґістратами залишилися переважно судові повноваження. І хоча в 1798 р. після наполегливих домагань у Києві було відновлено колишні привілеї міста, маґістрати в нових умовах вже не могли функціонувати як самоврядні демократичні інституції.

Узагалі-то, за формою організації та за складом учасників місцеві самоуправи українських міст були дуже різними (дехто з дослідників стверджує: навіть настільки, що не варто шукати хоча б дві однакові моделі самоврядування). Тож проводити будь-які паралелі між ними, а тим більше між ними й західноєвропейськими аналогами досить важко. Не можна, однак, не звернути уваги на певну подібність в історії становлення українських маґдебурґій і самоврядних західноєвропейських міст. Це стосується як їхньої організаційної побудови, так і змісту деяких процесів, що відбувалися в них. Мається на увазі, зокрема, боротьба городян проти патриціанських угруповань усередині маґістратів (рад), яка була характерна не лише для українських, але й на певному етапі розвитку майже для всіх європейських країн. Водночас "загальна" модель міської самоуправи за маґдебурзьким правом, що сформувалася в Україні (з урахуванням усієї умовності такого узагальнення), характеризувалася більшим, ніж у Західній Європі, втручанням центральної влади в життя міст. Насамперед це пов’язано з тим, що голову міського самоврядування – війта – частіше все ж таки не обирали, а призначали. Порушувались в українських землях і вимоги магдебурзького права, пов’язані з річним терміном перебування тієї чи іншої особи на радецькій посаді. У свою чергу, твердження певної частини дослідників про обмеження прав місцевого українського православного населення щодо його участі в роботі органів маґдебурзького самоврядування видається дещо перебільшеним. Не виявлено автором і фактів прояву упередженого ставлення з боку останніх до численних представників попередніх громадських урядів, що продовжували функціонувати в українських землях ще з давньоруських часів.

Джерело – глава з монографії:

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис): Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 208 с.