Географія поширення та джерела маґдебурзького права

Маґдебурзьке право було феодальним міським правом, яке виникло у ХІІ – ХІІІ ст. в німецькому місті Маґдебурзі й діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Містам, що його отримували, надавалося самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та майже повне звільнення від феодальних повинностей. Воно також установлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного й кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо. Нове міське право з’явилося в німецьких містах після знайомства німецьких імператорів з італійськими містами під час військових походів. Імператор Оттон Великий заснував на Одеру, Ельбі й Заалі саксонські міста за звичаєм і зразком італійських міст. Багато міст виникали на місці проведення ярмарків і торгів. Такі місця позначалися покажчиком "Weichbild" (Wich, лат. vicus – поселення, укріплене місце). Згодом під словом "Weichbild" стали мати на увазі міське, насамперед маґдебурзьке, право.

Поступово маґдебурзьке право приймалося в інших землях на сході Європи, де його також називали "німецьким правом". Спочатку воно проникло в Сілезію, де поширилося разом із німецькими колоністами. Із Сілезії маґдебурзьке право перейшло в землі Великої та Малої Польщі. У 1211 р. Злоторі стають першим польським містом, осадженим на маґдебурзькому праві. 1253 р. відбулося заснування Познані на маґдебурзькому праві. У 1257 р. Краків було офіційно переведено на маґдебурзьке право в тому вигляді, як воно вже діяло у Вроцлаві. Пізніше за часів Казимира Великого (1333 – 1340 рр.), якого називали "королем міщан" з’явилася широка практика впровадження німецького права як у містах і селах із польським населенням, що існували здавна (в останніх до їх переведення на німецьке право діяло польське право), так і в новостворених. Цікаво, що у Віслицькому (Малопольському) статуті 1347 р. Казимир навіть погрожував відняти привілеї у населених пунктів, які будуть застосовувати польське, а не німецьке право.

У XIII – XIV ст. німецьке право починає істотно впливати на чеські та словацькі міста. Причому більшість німецьких колоністів ішли сюди перш за все в пошуках кращих умов господарювання, приносячи уже усталені системи нюрнберзького та маґдебурзького права. В Угорщині поширення міського права в цілому також було пов’язане з поселенням німецьких колоністів, що приносили з собою готові юридичні конструкції. З XIV ст. маґдебурзьке право відоме в Литві, хоча до середини XVI ст. тут ним користувалися лише Вільно, Каунас, Тракай. З маґдебурзьким правом пов’язана також більш ніж тривікова (кінець XV – XVIІІ ст.) історія міст Білорусії, першими з яких це право отримали Гродно, Слуцьк, Полоцьк, Мінськ. У XVII ст. з розширенням володінь Речі Посполитої маґдебурзьке право надавалося деяким громадам західноруських земель (у Смоленській землі та в Брянськім краї), а також у південній Латвії (Латгалії). Їх привілеї були підтверджені й пізніше (навіть у XVIII ст., після розділів Польщі, російський царський уряд не зразу скасував їх).

В етнічних українських землях маґдебурзьке право почало поширюватися наприкінці ХІІІ ст. Тоді його було надано м. Новому Сончу на Лемківшині. З 1329 р. у складі Угорщини маґдебурзьким правом користувалися міста Закарпатської України Хуст, Вишкове, Тячів; у 1445 р. реґент Угорщини й власник домініції Мукачівського замку Я. Гуняді надав його Мукачевому. У ХІV ст. в деяких містах Галицько-Волинського князівства з’явились окремі юрисдикції, що базувалися на нормах маґдебурзького права. З листа громади міста Володимира, надісланого в 1324 р. міщанам польського міста Торуня, дізнаємося, наприклад, що м. Володимир вже організувало своє життя на німецькому праві, яке стало формою самоврядування міської верхівки. Відомо також, що останній галицький князь Болеслав-Юрій ІІ протегував німецьким колоністам, надавши в 1339 р. маґдебурзьке право м. Сяноку.

У 1356 р. маґдебурзьке право згідно з привілеєм польського короля Казимира ІІІ отримав Львів, хоча результати деяких досліджень з історії, археології, урбаністики та джерелознавства дозволяють говорити й про більш ранні терміни щодо цього. Можна припустити також, що маґдебурзьким правом ще перед 1351 р. на Галичині послуговувалися Галич, Переворськ і Ярославль, а перед 1353 р. – Перемишль. Міста Тичин і Судова Вишня здобули його у 1368 р. У 1390 р. воєводою Спитком із Мельштина маґдебурзьке право було надано м. Самбору, у 1422 р. його отримав Дрогобич, у 1431 р. – Стрий. Були на Галичині й села на маґдебурзькому праві. На думку І. Лінниченка, до другої половини XV ст. тут таких налічувалася вже майже половина. Здебільше маґдебурзьким правом володіли давно існуючі села, а новоутворені становили незначну кількість. Так, до 1435 р. тільки вісім із новоутворених сіл мали таке право.

У 1462 р. воєводством Польської Корони стає Белзьке князівство, у якому маґдебурзьке право було відомим ще за часів литовських князів і васального перебування під Мазовією. З 1376 р. його, зокрема, знали в Любачеві, з 1377 р. – у Белзі, з 1411 р. – у Буську, з 1424 р. – у Соколі, з 1447 р. – у Грабовці. На середину XVII століття в Руському (переважно колишня Галичина) та Белзькому воєводствах, які на той час охоплювали більшість західноукраїнських територій, налічувалося вже понад 220 міст; багато з них мали маґдебурзьке право.

У XV – XVI ст. продовжується процес набуття маґдебурзького права на території Волині, колишньої складової Галицько-Волинського князівства. У 1432 р. маґдебурзьке ("тевтонське") право отримало м. Луцьк "з уваги на почесті та милості та інші заслуги". Різні припущення існують щодо надання маґдебурзького права м. Крем’янцю. Проте найбільш обґрунтованою датою вбачається 1438 р., коли Литовський князь Свидригайло надає маґдебурґію Крем’янцю і місто це записано вже з буквою "я", а не "е". У 1493 р. маґдебурзьке право на Волині отримує Рівне, у 1498 р. – Дубно, у 1516 р. – Білів, у 1518 р. – Ковель, у 1540 р. – Торчин, у 1547 р. – Берестечко, у 1548 р. – Вижва, у 1561 р. – Костянтинів та ін. За даними А. Зайця, у XVI – першій половині XVII ст. щонайменше 96 міських поселень Волині були наділені маґдебурзьким правом, що складало половину від тих міст, які з’явилися в краю на цей період. У XVIII ст. до волинських маґдебурґій додаються інші міста.

Першою історичною згадкою про надання маґдебурзького права на Поділлі є привілей для Кам’янця (1374 р.). У 1448 р. його отримали Смотрич, Хмельник, Червоногород, у 1458 р. – Зінків. А вже на початку XVI ст., за визначенням відомого українського історика В. Антоновича, воно існувало в усіх старих подільських містах. Упродовж XVI і до середини XVII ст. маґдебурзьке право поширюється в Подільському воєводстві Речі Посполитої, тобто на західних і центральних землях краю. У цей час привілеї було надано Бару, Старій Синяві, Ялтушкову, Уланові, Чорному Острову, Гусятину, Шаргороду, Дунаєвцям, Деражні, Копайгороду, Борщову та ін. З 1672 до 1699 рр. подільські землі перебували під владою султана Магомета IV, який винищив місцеве населення. Тільки в середині – другій половині XVIII ст. життя на Поділлі відроджується. Маґдебурзьке право набувають шість міст Подільського воєводства: у 1700 р. – Окопи, у 1748 р. – Летнівці, у 1767 р. – Берлинці Польові і Мельниця, у 1782 р. – Шатава, у 1785 р. – Татариськи. юр.У 1766 р. до розряду міст з наданням маґдебурґії віднесено також село Заліщіки.

Щодо східного Поділля, Брацлавщини, яка тривалий час залишалася під владою Литви, то тут тривалий час зберігалася прихильність до давнього українського права і звичаїв. До того ж принцип, проголошений литовськими князями: "Старого не змінюємо, нового не впроваджуємо", у цілому характеризує їхню політику стосовно внутрішнього устрою підвладних українських земель. Мабуть, тому, на відміну від західної та центральної частини Поділля, у містах Брацлавщини поширення маґдебурзького права відбувалося повільніше. Брацлав отримав маґдебурзьке право у 1564 р., Вінниця "перетворилася" на маґдебурґію в 1638-1640 рр. Пізніше, у XVIII ст., маґдебурзьке право у Брацлавському воєводстві набули Гайсин, Гранів, Кіблич, Латанець у 1744 р., Юзефгруд у 1746 р., Янушгород у 1760 р. З нагоди відвідування Тульчина в 1787 р. польським королем місту було надано маґдебурзьке право. Воно, однак, не забезпечувало самоврядування, а лише давало дозвіл на вільну торгівлю. У 1792 р. отримало маґдебурзьке право м. Звенигородка, яке до цього тривалий час перебувало в складі Київського воєводства і переходило від одного феодала до іншого.

Згідно з думкою Н. Білоус, усі королівські міста Київського воєводства користувалися повним або обмеженим маґдебурзьким правом. Ще за часів Великого князівства Литовського його отримав Житомир, наприкінці XV – початку XVI ст. Київ. Уже в складі Речі Посполитої маґдебурзьке право було надано Корсуню (1584 р.), Переяславу (1585 р.), Овручу (близько 80 – 90-х рр. XVI ст.), Мозеру (близько 1595 р.), Каневу (близько 1600 р.), Крилову (1616 р.), Медведівці (близько 1616 р.) та ін. Оскільки всі вони були розташовані в прикордонному регіоні, польський уряд надавав великого значення їх обороні та подальшому залюдненню. У 20 – 30-х роках XVII ст. у воєводстві виникають нові міста. Більшість із них відразу засновувалися на маґдебурзькому праві. Серед них Боровиця, Мгліїв, Жаботин, Сміла, Стеблів тощо. Міста Київського воєводства продовжують отримувати маґдебурзьке право від Польської Корони аж до остаточного припинення її існування. Коростишів, наприклад, набув його у 1779 р.

З часом маґдебурзьке право поширюється на Лівобережній Україні. Ще наприкінці XVI – у першій чверті XVII ст. маґдебурзьким правом тут користувалися численні міста, засновані князями Вишневецькими: Пирятин, Журавка, Прилуки, Жовнин, Лубни, Снятинка, Лохвиця, Ромни, Хорол, Гадяч та ін. Їх виникнення було зумовлено цілями шляхетської колонізації степової України, хоча форми самоврядування тут були дещо обмеженими. Винятки щодо обмеженості самоврядування становили, мабуть, лише Прилуки та Лубни. До кінця XVIII ст. маґдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережжя, серед них: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Короп, Козелець, Почеп, Миргород, Глухів та ін. Крайньою географічною точкою маґдебурзького права на сході України у 1752 р. стала Полтава, а часовою в 1758 р. – Новгород-Сіверський. Обом воно було надано гетьманом К. Розумовським.

Маґдебурзьке право не слід вважати єдиним зводом. Фактично це була узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах різних європейських країн. Найдавніший документ, який змістовно стосується маґдебурзького права – привілей архієпископа Віхмана м. Маґдебурґу від 1188 р., що містив правила процесуального і кримінального права. Міста з маґдебурзьким правом активно використовували загальнонімецьке джерело права – "Sachsenspiegel" ("Саксонське зерцало") (1221 – 1225 рр.) та його пізніші аналоги "Швабське зерцало", "Німецьке зерцало" тощо. Зокрема, деякі положення "Саксонського зерцала" вже в XIII ст. ввійшли до правових книг Маґдебурґа, у тому числі в найбільш важливу з них – у "Weichbildvulgata" ("Врядувальна книга міської людності"). Незабаром останню було перекладено латинською, польською, чеською мовами.

У XIII – XIV ст. міське право часто викладалося також у формі повідомлень для інших міст, які прагнули його запозичити. Першим великим джерелом подібного роду є так зване "Halle-Neumarkter Recht" ("Галле-Ноймарктське право") 1235 р., що було повідомленням міста Галле сілезькому місту Ноймаркт (польськ. – Шрода) про існування права галлеського зразка. До маґдебурзького права належать також короткі повідомлення міста Маґдебурґа про його існування місту Бреслау (нині Вроцлав) 1261 і 1265 рр., Кульму 1338 р., Швайдніцові (нині Свідніца) 1363 р., Галле 1365 р. і ґрунтовне повідомлення місту Ґьорліц 1304 р. До джерел цього права належать і сотні "Вищих ухвал" Магдебурга щодо Бреслау, Ґьорліца, Позена (Познані), Ляйтмеріца та багато інших міст. Завдяки великому значенню всіх цих та інших правничих джерел розвинувся так званий "S?chsische Weichbild" ("Саксонський Вейхбільд"). Він, як продовження "Саксонського зерцала", утворив разом із ним основу німецького права на сході.

Маґдебурзьке право систематизувалось у вигляді збірок, складених окремими німецькими коментаторами, наприклад "Blume von Magdeburg" ("Маґдебурзька квітка") уродженця бранденбурзького м. Нойруппина М. Вурма, близько 1390 р. або "P?lmanischen Distinktionen" ("Пьольманські відмінності") кенігсберзького нотаря А. Пьольмана, 1409 р. Юристи цього напрямку займалися інтенсивним розробленням деяких проблем і актуальних питань юридичної практики з урахуванням норм римського права. Їх роботи являють собою яскравий зразок німецької науково-практичної літератури доби рецепції. Окремі збірники маґдебурзького права виходили в Німеччині до ХІХ ст.

У різних країнах маґдебурзьке право пристосовувалося до конкретних місцевих потреб. Так, зокрема, відбувалося в угорському місті Буді, де здавна існувала велика німецька громада, яка користувалася самоуправою за маґдебурзьким правом. У XV ст. тут було складено свій локальний збірник міського права – міське право Офена (так називали це місто німецькі колоністи). Матеріали збірника систематизовано залежно від тематики (норми про органи самоврядування, міркування про сутність міського права і завдання міських органів влади. Копіями цього збірника користувалися в Кашше, Коложварі (зараз Клуш, Румунія) та інших містах.

Найбільш яскравим прикладом того, як городяни Білорусії, використовуючи власний досвід і враховуючи місцеві умови, пристосовують маґдебурзьке право до них, є судебник, вироблений 1621 р. жителями Орші й затверджений 1623 р. великим князем Литовським. У ньому зазначається, що судебник пояснює ті статті й положення, які "в праве местском майдебурском скрытые и затрудненные", тобто те, що не отримало чіткого вирішення в маґдебурзькому праві. Такої ясності, говориться далі, у ньому немає з питання відшкодування шкоди за заподіяні рани та вбивство, щодо неправдивого свідчення, порядку судочинства, розділу майна серед спадкоємців. Загалом до судебника Орші ввійшло 36 статей, у яких установлено: порядок проведення засідань ради, судочинства, норми судочинства, норми судових мит, міри покарання за різні правопорушення, порядок відшкодування шкоди, розділу майна, обов’язки посадових осіб ради.

У Польщі існували як латинські переклади, так і переробки маґдебурзького права (переважно Саксонського зерцала" і "Вейхбільда"), авторами яких були Конрад з Сандомира, Й.С. Тухоленсіс (Ян Цервус Тухольчик), М. Яскер, Й.К. Церазін. Побачила світ і низка польськомовних видань Б. Ґроїцького (починаючи з 1558 р.), П. Щербича (перше видання відноситься до 1581 р.), П. Кушевича (з 1623 р.). Саме видання трьох останніх авторів стали основними джерелами маґдебурзького права, якими користувались і в містах України. Найбільшого поширення з них набули твори писаря краківського суду та міської ради Бартоломеуса Ґроїцького "Porz?dek s?d?w i spraw miejskich prawa majdeburskiego", або "Порядок" і "Artyku?y prawa majdeburskiego, kt?re zow? Speculum Saxonum", або "Артикули". У міру того, як посилювалося зближення Лівобережжя з Росією та забувалася польська мова, виникала потреба в перекладі збірок польських юристів на мову, що була у вжитку в лівобережних українських судах. (Відомий дослідник історії Лівобережжя Д. Багалій припускав, що перші переклади маґдебурзького права на малоросійську (українську) мову з’явилися тут у другій половині XVII ст., проте більшість перекладів треба віднести до XVIIІ в.). Крім того, на Лівобережжі були відомі й так звані підручні правничі книги, складені юристами Гетьманщини на основі польськомовних видань Б. Ґроїцького ("Короткий покажчик Маґдебурзького права по книзі "Порядку", "Коротенькі витяги з книги "Порядку" та ін.).

Щоб мати уявлення про зміст норм, що входили до збірників маґдебурзького права, розповсюджених в Україні, звернемося до двох із них, які з’явилися тут у першій половині XVIII ст.: "Книга Зерцало Саксонов ілі право саксонскоє і маґ-дебурґскоє" і "Книга Порядок прав гражданских". Вони об’єднували вісім правничих джерел: 1) "Порядок прав граж-данских"; 2) "Артикули права маґдебурґского"; 3) "Процес вибранний із прав цесарских"; 4) "Устав платежа штрафов в судах права Маґдебурґского"; 5) "Прібавлениє до книг Порядок і до Артикулов права маґдебурґского"; 6) "Отставка і умєрєниє ізлішнє употребляємих платєжей і накладов, которими сторони как в суді лавническом, так і войтовском ізлішнє преждє сего стягаєми бивалі"; 7) "Енхірідіон ілі собраніє нєкоторих міст общих маґдебурґского права"; 8) "О обороні сирот і вдов". Навіть сам перелік цих джерел говорить про те, що маґдебурзьке право реґулювало доволі різні прояви життя українських міст.

Підставою для поширення та використання маґдебурзького права в українських землях були так звані маґдебурзькі привілейні грамоти, які відіграли таку саму роль, як і хартії (статути) західноєвропейських міст. Останні, як відомо, виступали своєрідним засобом "юридизації" прав і привілеїв міської громади (комуни), особистої свободи та майнових прав її членів, системи управління містом, повноважень, структури та порядку формування органів міського самоврядування (тобто власної "автономної конституції", як визначив би це відомий західний учений М. Вебер). При цьому процес творення хартій проходив двома шляхами: у містах, які вибороли свої самоврядні права силою зброї (переважно Італія), він відбувався шляхом кодифікації норм, прийнятих органами міського самоврядування, і норм звичаєвого права; у містах, яким вольності та привілеї були пожалувані зверху, хартії дарувалися верховною державною владою в особі імператора, короля або церквою (Англія, Німеччина, Франція).

За формою та текстами оригінальних заголовків привілейні грамоти, що надавалась українським містам, поділяються на дві групи. Першу групу складають ті, де про надання маґдебурзького права місту вказується вже в самому заголовку: "Право майдеборское мещаном чигринским" (1592 р.), "Привилей на право майдебурское Локаном" (1611 р.), "На право майдебурское на ярмарки и торги в Новом Ставе мєстєчку Макаровичовом" (1615 р.) тощо. Другу – такі, де вказівка про надання маґдебурзького права безпосередньо в заголовках відсутня, але в тексті зафіксована. Знавець у галузі джерелознавства М. Ковальський називає це "закритою інформацією про маґдебурзький статус міста". На жаль, абсолютна більшість текстів маґдебурзьких грамот дійшла до нашого часу тільки в копіях. Тим більшу цінність становлять оригінальні пергаментні грамоти про надання маґдебурзького права, скріплені власноручними підписами монархів і вислими печатками на червоних шнурках (грамоти м. Стрию 1431 р., м. Ковелю 1518 р., м. Острожцю 1528 р. та ін.).

В історії відома також група грамот – конфірмацій (підтверджень) маґдебурзького права: загальне підтвердження всіх привілеїв; підтвердження та дослівне наведення одного або кількох привілеїв; підтвердження привілеїв із внесенням змін і додатків тощо. Підстави для подібних дій могли бути різні. Так, зокрема, за підрахунками Н. Білоус, від кінця XV до середини XVII ст. тільки у зв’язку з розбійними нападами кримських татар верховна влада вимушена була підтверджувати пільгові права київським міщанам близько 30 разів. З аналогічних причин королівський уряд протягом понад 40 років тричі, у 1537, 1549 і 1579 роках надає нові або підтверджує старі привілеї м. Летичіву. Траплялось і так, що спочатку місто отримувало маґдебурзьке право від одних правителів, а потім воно підтверджувалося іншими. Показовою щодо цього є історія м. Ніжина. Маґдебурзьке право воно одержало від польських королів, надалі московський уряд і українські гетьмани неодноразово його підтверджували.

Нерідко заснування нового міста і надання йому маґдебурзької грамоти збігалися в часі. Причому переважна більшість "новоосаджуваних" міст маґдебурзького права починали свою міську метрику не на "сирому корені", а продовжуючи попередню – сільську. Так було, зокрема, у 1528 р., коли князь Петро Михайлович отримав від Сигізмунда І дозвіл на заснування міста в селі Острожці на Волині з наданням йому маґдебурзького права. Захарію Лагодовському у 1578 р. там само, на Волині, було надано право заснувати місто Мосор "в йменю его". У привілею з цього приводу йшлося також про надання поселенню маґдебурзького права, двох ярмарків і одного торгу. В. Марочкін, посилаючись на польські джерела, стверджує, що в 1584 р. з дозволу Стефана Баторія коронним гетьманом С. Жолкевським було засновано м. Броди на місці села, яке існувало тут з XIV ст. У тому ж королівському привілеї йшлося також про надання Бродам маґдебурзького права. Проте траплялося, коли спочатку надавався дозвіл на закладання в селі нового міста і тільки потім – маґдебурзьке право. Так, згідно з даними М. Бевза, закладання м. Жовкви на місці села Винники сталось у 1594 р., а маґдебурзьке право декретом Сигізмунда ІІІ Жовкві було надано лише в 1603 р.

Стосовно тих українських міст, що на час надання їм маґдебурзьких привілеїв вже існували, у привілейних грамотах йшлося насамперед про їх подальше просторове розширення. Зокрема, згідно з маґдебурзьким привілеєм 1356 р. Львову, місто отримало від короля Казимира ІІІ 70 земельних ланів та інших угідь. Згодом, у 1368 р., до 70 ланів було додано ще 100. Панування короля Владислава ІІ пов’язане з земельним привілеєм від 1415 р., завдяки якому набуттям міста стали обшари, тобто землі, прилеглі до Львова і неналежні до навколишніх сіл, а також лісовий масив під назвою "Кривий ліс". Остаточно міська територія склалася у 1444 р., коли Владислав ІІІ надав Львову обшари над річкою Брюховицею.

У привілейних грамотах інколи зазначався взірець, на який місто, що отримувало маґдебурзьке право, повинне орієнтуватися. Відомо, що Київ отримав маґдебурзьке право на зразок Вільно, Львів – Кракова. Проте дуже часто посилання мало лише загальний характер: "прикладом инших упривилеваных мест", "прикладом мест инших в Короне Полской и в Великом князстве Литовском", "как ся в инших местех наших справуют и радять". Подібні формулювання трапляються, зокрема, на Волині, в локаційних привілеях Глухам (1590), Красному Великому (1577), Шпанову (1572), Качину та Мовчанову (1576), Киселину (1580), Чернехову (конфірмація 1583), Мосору (1578).

У текстах маґдебурзьких грамот окреслювалися різні сторони міського життя. Серед іншого, українським містам дозволялося споруджувати ратуші. Такі інститути під назвою "раджоне" були раніше відтворені в Італії, потім у Німеччині, звідки й прийшло до Польщі, а згодом і до України слово "ратуша" (польське ratusz від німецького "rathaus" – будинок ради). З огляду на неабияку світоглядну значущість ратуш у житті тодішніх городян хотілося би зупинитися дещо детальніше на архітектурній побудові цих споруд. Ратуші (пізніше маґістрати) європейських міст розташовувалися на центральній площі або неподалік від неї та відзначалися багатством вбрання. Будинок ратуші внизу мав відкриті аркові галереї; у них, а також у спеціальних торговельних приміщеннях йшла торгівля.

У верхніх поверхах розташовувалися зали для засідань, канцелярія й інші службові приміщення, причому зал засідань у ратуші німецького міста Регенсбурґа був такий великий, що в ньому влаштовувалися навіть рейхстаги. Поруч із ратушею (окремо або як прибудова) здіймалася міська вежа – символ міської волі. З її висоти велося спостереження за околицями, вона давала захист. У випадку небезпеки дзвони на вежі били тривогу, і городяни збігалися на головну площу. Згодом на вежі встановили міський годинник, який поєднував городян, позначаючи час праці й відпочинку, роботи ринку. За дзвоном на вежі городяни сходилися на загальні збори, що проходили на площі. Тут же відзначалися основні події міського життя, улаштовувалися карнавали, відбувалися страти тощо.

На Україні будинки ратуш були різноманітними за розмірами й конструкціями залежно від економічних можливостей міста. Прикладом ратуші в малому місті може бути споруда в м. Потеличі на Галичині, яке дістало право самоврядування в 1523 р. Будинок зведеної того ж часу ратуші був одноповерховим, досить розлогим, з кількома прибудовами ззаду. На головний його фасад виходило шість вікон, вхід відділяла велика лоджія з двома стовпами. Дах вивершував чималий фронтон з круглим вікном посередині. Саме цей високий фронтон і лоджія надавали будівлі громадянського звучання.

Про першу львівську ратушу відомо тільки, що вона була дерев’яною і згоріла в 1381 р. За деякий час ратушу відновили, а потім у 1489-1491 рр. і реконструювали. Значно більшу реставрацію здійснили в 1617 – 1619 рр. Причому вона була настільки ґрунтовною, що наслідком її став новий варіант ратуші. Стару вежу частково знесли, її залишок утворив цоколь. На ньому встановили восьмигранну вежу з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, на якому постійно перебував сторож. Висота вежі дорівнювала 58 м, і на її шпилі знаходився залізний флюгер у вигляді лева (герб Львова), а ще вище, над флюгером – металева куля і зображення орла – герба Польщі. Після того як місто у 1672 р. витримало облогу турків, лева позолотили.

У Києві будинок ратуші спочатку також був дерев’яним: рублений із брусів міцний дім на два поверхи з вежею на верхівці. Сувора за своїми формами архітектура першого ярусу посилювалася пластикою двоярусного даху. У добу гетьманування І. Мазепи в місті споруджено новий будинок маґістрату, зведеного у формах українського бароко: велична кам’яниця на два поверхи з мансардою на рівні високого даху із заломом, над яким зносились у небо вежа з дзиґарями. Багатий силует споруди, пишні напівфронтони по обидва боки від головного порталу, ордерні пілястри на стінах, вікна в обрамленні наличників із трикутними сандриками над ними, ліплення, гірлянди квітів, а також чудова балюстрада, яка оточувала спеціальний балкон, надавали будинку вельми ефектного вигляду, роблячи його шедевром української цивільної архітектури XVII ст.

Маґдебурзьке право стало помітною віхою на шляху повсюдної появи та законодавчого затвердження міських гербів, які нерідко прикрашали ратуші. Для ведення міських справ потрібна була печатка – неодмінний компонент діловодства того часу. Тому водночас із грамотою на маґдебурзьке право місто могло отримати ще й герб та міську печатку (іноді в текстах грамот XV – XVIII ст. "герб" і "печатка" фіґурують як адекватні поняття). На первісному гербі м. Києва (від кінця XV до третьої чверті XVIIІ ст.) було зображення двох рук, що виходять з хмари і натягують лук зі стрілою (чи двома стрілами), пізніше воно видозмінюється в зображення самостріла-арбалета, якого тримає рука (або й без неї). З 1584 р. "лукъ желътый натягненный и стрелу на тативы наложенные въ червономъ поле" містився на стародавньому гербі м. Корсуня. Чернігівський магістрат мав гербову печатку, на якій було зображено Св. Владислава, "в латах убранного". Герби та печатки з постатями святих використовувалися маґістратами Брацлава, Луцька, Володимира, Ніжина та ін. У зображеннях гербів українських міст можна побачити і звірів, птахів, шаблі, мечі тощо. Додамо, що в Європі при виборі герба також, як правило, зупинялися на чомусь добре відомому і простому: берлинці обрали ведмедя, парижани – човен, лондонці – хрест.

З’ясовуючи причини, з яких міста намагалися отримувати маґдебурзьке право, зважимо на ту обставину, що істотною рисою городян таких міст була наявність у них права (і водночас умови отримання міського громадянства) на власний міський будинок. Іншими словами, маґдебурзьке право відображало основну ціннісну орієнтацію середньовічної людини – нерухомість. Найбільш багаті з них селилися переважно в центрі, поблизу ринку, у безпечних із погляду захисту від ворожої облоги місцях, чого не могла собі дозволити основна маса незаможних і бідних міщан. Городяни отримували в користування землю поза межами міст. Так, згідно з привілеєм 1616 р. міщанам Крилова, зокрема, дозволялося користуватися всіма землями, ґрунтами, полями, борами, гаями, лісами, "звіриними ловами" починаючи від р. Тясмина вище Чигирина в 4 милях через поле до Дніпра, Дніпром униз до р. Сули по р. Бог, від Богу аж корсунського кордону. Промислові угіддя, що тяглися Задніпров’ям аж до Чернігівщини, належали мешканцям Канева. На цих уходах, як їх тоді називали, городяни займалися бортництвом, мисливством і рибальством, заготовляли на продаж продукцію. Уходницький промисел вели також міщани Черкас, Києва, Вінниці, Чорнобиля, Остра, Житомира, Чернігова, Стародуба, Ніжина. Цікаво, що відсоток сільськогосподарської землі, що знаходилася в колективному користуванні міських громад, був, як правило, невеликий. В основному земельні ділянки перебували в індивідуальному користуванні окремих городян, причому володіння деяких із них часом не поступалися маєткам феодалів. Це зауваження базується на даних архівних матеріалів.

Проте з середини XVI ст. земельні площі, що знаходились у власності українських міст, а також окремих городян, дещо зменшуються. Причина полягала в тому, що сеймова конституція 1550 р. дозволила шляхті скуповувати міські ґрунти, переводячи їх з міської в земську юрисдикцію. До того ж міським маґістратам наказувалося не заважати шляхті в придбанні нерухомості у міщан: "Абы шляхта … обесце меть могла, позволяем им того, абы им волно было в мещан пляцы, домы, шпихлеры куповать, и то абы им запрещено не было, одно лишь, абы юрисдикции местской не запрещали, и вси повинности и обовязки местские з оных пляцов и домов подеймовали". У свою чергу, після проведення земельної реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і прийняття другого Литовського Статуту 1566 р. міщани були позбавлені права на придбання землі у шляхти та духовенства; городяни не могли також стати землевласниками за межею міста, хоч і вважалися особисто вільними. Право власності міщан на землю було істотно обмежено і Конституцією 1588 р., згідно з якою кадук (тобто майно без спадкоємців, у тому числі земельна ділянка) після смерті міщанина йшов на користь власника міста.

Окрім земельних надань для своєї господарської діяльності, українські маґдебургії отримували привілеї на побудову ваг (будинків, де зважували товари перед сплатою мита), лазень, шинкування (тобто право на виробництво та продаж спиртних напоїв) тощо. Їм дозволялося мати броварні, солодовні, млини й т.ін., що, безумовно, збагачувало міський бюджет. У Львові, наприклад, серед таких привілеїв найдавнішим було надання місту 1415 р. права на побудову власної ваги та у 1422 р. – лазні. Наприкінці XV ст. польський король Ян Ольбрахт надав городянам у тимчасову власність королівську вагу. На початку 60-х років XVI ст. декілька броварень належало міському уряду в Луцьку. У власності міських урядовців Крем’янця знаходилися солодовні, які протягом 1565-1567 рр. здавалися в оренду по 320 кіп грошей литовських. Подібний перелік можна було продовжити, конкретизувавши його прикладами з життя маґдебурзьких міст і сіл різних реґіонів України.

Сприяючи розвитку місцевого торговельно-промислового устрою, верховна влада, у свою чергу, не забувала й про можливість примноження власних доходів, убачаючи в містах важливе джерело надходження податків до державної казни. Саме цим мотивується, зокрема, надання маґдебурзького права в 1503 р. м. Високому польським королем Олександром. Його наступник Сигізмунд І, визнаючи та підтверджуючи цей факт, у конфірмації маґдебурзького привілею місту в 1510 р., зокрема, зазначав: ". его милостъ братъ нашъ Александр король . вчинилъ, право Немецкое Майтборское въ томъ месте ихъ у Высокомъ имъ далъ, по тому какъ и въ иныхъ местехъ нашихъ, въ Берестьи и въ Дорогочине, для того ижъ бы люди оседали и платы бы наши намъ ся повышали" (курсив наш – А.Р.).

Слід зауважити, що так звані "платы" на користь державної казни були різними й становили доволі великі суми. Тривалий час головним щорічним загальнодержавним податком у Великому князівстві Литовському (до складу якого на час надання маґдебурзького права входили і щойно згадані етнічні українські міста) була серебщина, яку на Київщині називали подимщиною, на Волині – воловщиною, на Чернігівщині – поголовщиною. Крім того, населення виконувало найрізноманітніші державні примуси – будувало і ремонтувало замки, шляхи, давало підводи і стацію – продовольство для великого князя при переїздах і т.ін. У Польській державі городяни платили податок з рухомого і нерухомого майна (щос) у розмірі 4% суми, у яку було оцінено майно, чопове з виготовлення алкогольних напоїв, цизу – податок на термінові потреби держави тощо. Податки справлялися на млини, корчми й т.ін.

Але для підвищення власних прибутків держава повинна була йти на подальше стимулювання економічної діяльності міст. І вона подекуди йшла на це, звільняючи населення від обов'язкових платежів і примусів та продовжуючи надавати їм економічні привілеї. Повертаючись до історії міста Львова, зауважимо, що в 1506 р. король Олександр звільнив місцевих міщан від сплати будь-яких цивільних податків і на шість років від чопового. Надалі строк звільнення від чопового неодноразово подовжувався в 1512, 1515, 1517, 1521, 1525 рр. тощо. До цього додавалися періодичні звільнення львівських міщан від щосу, цизи та ін. Крім того, протягом XVI ст. місто отримало багато надань на викуп із приватних рук і побудову млинів біля Львова, які мали б давати йому значні прибутки. У першій половині XVII ст. король Сигізмунд III видав низку листів, спрямованих на розширення пільг і прав київської міщанської громади.

Між іншим, міщани віддячували за це владі повною мірою. Так, наприклад, якщо в другій половині XVI ст. жителі Києва платили щороку по 800 кіп грошів литовських, то, за даними подимних податків, у 1631 р. – уже 900, а в 1654 р. – 3 тис. злотих. Можна погодитися з думкою сучасного українського дослідника В. Куйбіди, що за короткий час міста з маґдебурзьким правом перетворилися в справжні "оази економічного процвітання" і стали основним джерелом надходжень ресурсів держави. Соціально-економічну вигоду, яку вони їй тоді забезпечували, дослідник порівнює з вигодою, що надають сьогодні території, у межах яких підприємницька діяльність здійснюється на добре відомих в Європі пільгових умовах (вільна економічна зона, офшорна зона та їм подібні).

Свої економічні інтереси, пов’язані з розвитком міського ладу та наданням містам маґдебурзького права, мали й окремі магнати. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко забезпечувало панові прибуток, у 5-10 разів більший, ніж село, на ґрунті якого воно виникало. Не випадково, що і в актових документах того часу про розділ, купівлю-продаж і заставу маєтків містечка оцінювалися набагато більшими сумами грошей, ніж села. Наприклад, у 1569 р. заставна ціна містечка Камінь-Каширський Луцького повіту була встановлена в 17 000 кіп грошів литовських, тимчасом як села Маховичи цього ж повіту – усього в 800 кіп грошів литовських, тобто у 21 раз менша. Показово й те, що містечко Камінь-Каширський мало маґдебурзьке право ще з 1430 р.

Зі своїх 80 міст і містечок та 2760 сіл найбагатший український магнат, київський воєвода (1574 – 1608) К. Острозький, одержував на рік 10 млн. золотих прибутку, що на день становило близько 27 тис. грошів. До того ж Дубно, Кузьмин, Костянтинів, Переяслав, Острог та багато інших із цих міст перебували на маґдебурзькому праві. Десятки міст і містечок мали на Україні також князі Вишневецькі. Їхні посілості на правому березі Дніпра простягалися широкою смугою через Київське, Волинське і Сандомирське воєводства. Величезними маєтностями володіли магнати Корецькі, Ружинські й інші. Цікаво, що власники земельних угідь настільки прагнули до заснування нових поселень і отримання відповідних привілеїв, що готові були давати заснованим містечкам свої імена. Таке було властиве, зокрема, Олександру та Михайлу Вишневецьким, Кирику Остафійовичу Ружинському та ін.

На думку провідного польського дослідника міст С. Пекарчика, маґдебурзьке право без клопоту нормувало феодалу чималий прибуток. Не випадково, що у власників земельних угідь зростала заінтересованість у заснуванні нових міських поселень і отриманні маґдебурзьких привілеїв. Проте, свої дії в цьому напрямку вони повинні були узгоджувати з верховною владою. Всупереч цьому міста осаджувалися і без відповідного дозволу з її сторони. Так, наприклад, у 1569 р. М. Чернієвський, покликаний доглядати за королівськими борами, самочинно заснував у них місто Розділ. Вироки уряду в 1571 і 1576 рр. констатували розміри збитків, заподіяних цим державній казні, але місто в порушника так і не відібрали. (Слід відзначити, що перетворення королівських володінь у шляхетські відбувалося в Речі Посполитій протягом XVI – XVII ст., причому процес цей на Україні йшов навіть дещо швидше, ніж у самій Польщі, оскільки цьому сприяла віддаленість українських земель від адміністративно-політичного центру Речі Посполитої). З XVI ст. відомими були випадки, коли власники сіл надавали підвладному їм населенню маґдебурзьке право без відповідної не те згоди з боку короля. Зазначені самочинні дії та неспроможність держави притягти до відповідальності винних свідчить про те, що, окрім економічних міркувань, союз із містами був потрібен верховній владі й для того, щоб зміцнити власні політичні позиції в боротьбі проти міщанського сепаратизму.

Особливо відчутним це стало після смерті в 1572 р. бездітного короля Сигізмунда Августа, останнього прямого нащадка династії Ягайловичів, коли керівництво державою практично перейшло до рук впливових магнатів. У результаті істотно впала повага до загальнодержавного судочинства і права, наслідком чого стало невиконання багатьох королівських наказів. Загальним у цьому відношенні можна вважати ім’я магната Ляща (який жив, щоправда, дещо пізніше). За своє жорстоке ставленням до селян і дрібної шляхти він 236 разів засуджувався на заслання. Проте завдяки підтримці інших могутніх аристократів жоден із цих вироків так і не був виконаний. Лящ же, у свою чергу, знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він носив при королівському дворі. Приклад Ляща, як зазначає канадський історик О. Субтельний, свідчив про зростання сили та зарозумілості магнатів, з одного боку, і про слабкість королівської влади – з іншого.

Цікаво, що в період безкоролів’я, пов’язаного зі смертю Сигізмунда Августа, польська шляхта зверталася до російського царя Івана ІV, пропонуючи йому зайняти польський престол. Відомо, зокрема, що в тому ж 1572 р. з подібною пропозицією до Москви виїжджав уповноважений Речі Посполитої посол Воропай. Дрібна та середня шляхта коронних польських земель мала надію, що Іван "міцною рукою" наведе порядок і приборкає магнатів. "Немає сумнівів, – пише з цього приводу російський дослідник А. Бушков, – що Іван Грозний зумів би й на новому престолі боротися зі свавільними магнатами", до того ж, продовжує він, "у Жечі Посполитій була сила, здатна стати йому в цьому опорою: міцні й численні міста, що за так званим "маґдебурзьким" правом мали певну незалежність від феодалів". Проте альянс з Іваном ІV так і не склався.

Поступово свавілля магнатів і впливової шляхти посилюється настільки, що окремі з них чинять представникам влади відкритий опір, застосовуючи при цьому насильство. Неодноразові дії такого роду з боку волинського каштеляна Мишки-Варковського, хорунжого Василя Гулевича та ін. згадуються, наприклад, у Луцькій гродській замковій і поточній книзі 1577 р. У серпні 1577 р. у своєму наказі на Віленський повітовий сейм новообраний польський король Стефан Баторій вимушений був зізнатися послам, що в державі "вместо добрых звычаев прышли великие сваволенства, мужобойства, мордызабивание з ручниц, вшетечности, кгвалты, лупества, збытки, утраты и иных много збыточных а шкарадных выступков. И смотречы далей в справы рыцарские у своволенство … и в недбалости о речах потребных и прыстойных и во всякий иный нерад которого ся досыть сваволне намножыло … што боже дай абы в речы посполитой … до доброго порадку прийтимо". Але реальних засобів вирішення проблеми так і не було знайдено.

До речі, подібна політична ситуація була непоодинокою в європейському світі. Майже аналогічні процеси відбувались тим же часом у Франції. Поділена ще за часів короля Франциска І (1515 – 1547 рр.) на дванадцять генерал-губернаторств, країна з часом охоплюється феодальною анархією. Генерал-губернатори провінцій завдяки незалежному соціальному становищу, особистим зв’язкам і впливам починають розігрувати у своїх генерал-губер-наторствах роль маленьких королів. Вони оточують себе придворною атрибутикою, діють самовладно, мало звертаючи увагу на інструкції та накази центральної влади.

Ситуація особливо загострилася під час релігійних війн другої половини – кінця XVI ст., що охопили тоді всю країну. Генерал-губернатори встановлювали та збирали на свою користь податки, набирали війська, укладали союзи; причому робили це часто не лише без відома короля, але й саме проти нього. Підтримка з боку міст у цьому випадку могла стати для державної влади важливим політичним фактором тиску на феодальну аристократію, як це відбувалось у тій же Франції за часів королювання Людовика ІХ (1226 – 1270).

Напевно, можна було б заперечувати, що в XIІI ст. політичні умови для реалізації подібних проектів у Європі були більш сприятливими, бодай потенційно, проте, як би там не було, у другій половині XVI ст. ні французьким, ні українським міщанам не судилося стати опорою центральної влади в боротьбі з феодальним сепаратизмом.

Можливо, не останню роль у цьому відношенні відігравав і той факт, що саме міщанство не відзначалося внутрішньою єдністю свого середовища. Іноді воно скоріше нагадувало безліч протиборчих кланів, спільнот, "мікрокосмів". У законі про стягнення поголовного податку, установленого у 1566 р., з населення міст, які користувалися привілеєм на маґдебурзьке право, городяни, зокрема, поділялися на доволі різні групи: 1) торговці й ремісники; 2) шинкарі й перекупники; 3) міщани, що не займалися торгівлею, ремеслом, шинком; 4) "наймиты и их панове"; 5) "люди волочащие, без службы мешкаючие, – медведники, дудники, скрипачи"; 6) прислуга; 7) городники; 8) "люди панские"; 9) найманці бояр і шляхти; 10) "челядь невольная". На думку білоруського дослідника З. Кописського, який, власне, і подає цю класифікацію, феодальне місто, безумовно, знало різкі майнові та соціальні контрасти.

Фактором консолідації вельми гетерогенного міщанства українських міст у єдиний представницький стан могла би стати спільна діяльність його депутатів в роботі польського сейму (тим більше, що в Європі подібні установи своїм перетворенням із дорадчих при королі у виборні станово-представницькі були зобов’язані саме завдяки участі в їхній роботі посланців міст). Проте делеґатів від міст у польському сеймі майже не було. З українських хіба що Львів зберігав тут своє представництво протягом досить тривалого часу. Відсутні були представники міщанства і в невеликих повітових сеймиках, де хазяйнувала шляхта.

Правлячі кола Великого князівства Литовського та Речі Посполитої цікавилися українськими містами з точки зору стратегічно-оборонних міркувань. Роль того чи іншого міста в цій галузі визначалася головним чином його розташуванням. Постійні війни роблять порубіжні українські землі (насамперед Поділля, Волинь, Галичину) однією з найактивніших у Європі зон будівництва оборонних споруд ще в ХІІІ – XIV ст. Ці споруди ставали продовженням мережі феодальних замків, що вкрили тоді всю Західну і Центральну Європу. З XV ст. починається спорудження нових міст-фортець, багато з яких належали приватним власникам і водночас були їхніми резиденціями. Наприкінці XV ст. було, зокрема, засновано фортецю в Рівному (первісна назва с. Рівенька), куди княгиня Марія, вдова князя С. Несвізького, перенесла свій осередок з м. Городка, спорудивши у Рівному замок. Тоді ж Рівне отримало маґдебурзьке право, і навколо замку почалося будівництво міста-фортеці. У середині XVI ст. як прикордонний замок князів Острозьких виникло місто Біла Церква, що вже в 1588 р. одержує привілей на маґдебурзьке право (щоправда, втрачений у наступному році й знову відновлений тільки через 30 років).

У 20-х роках XVII ст. оборонно-стратегічне значення стає важливим чинником надання маґдебурзького права містам Чернігово-Сіверщини. У 1620 р. його було надано м. Стародубу, "поскольку Стародуб – пограничный город". У 1623 р. Чернігів одержав привілей на маґдебурзьке право, при цьому підкреслювалося, що "сей город пограничный Чернигов находится на месте, выгодном к обороне, положением и стенами не только сам нападения неприятельские отражать, но и границам коронным защитою быть может…". У привілейній грамоті від 1625 р. про надання маґдебурзького права м. Ніжину також зазначалося: ". щоб залюднювалось і було здатне до оборони проти ворогів, як місто прикордонне". За часів російських царів тенденції, пов’язані з оборонно-стратегічними міркуваннями щодо розвитку українських міст на Лівобережжі, зберігаються.

Говорячи про оборонно-стратегічні причини надання українським містам маґдебурзького права, треба відзначити одну немаловажну обставину: разом із маґдебурзьким правом городяни отримували можливість мати зброю. З описово-статистичних матеріалів ревізії Житомирського замку 1545 р. дізнаємося, що "вси земяне и мещане ручницы в себе мають и стрелати вмеют". У 1600 р. жителям містечка Горохів було надано садиби, землі, торги, ярмарки та самоуправління за маґдебурзьким правом, водночас на них було покладено обов’язок обгородити місто баштами, стіною, валами й мати вогнепальну зброю. У Стародубі міщани мали купувати собі зброю і щороку з’являтися на огляд перед міським і замковим начальством. Міщанам Крем’янця заборонялося проживати в місті, якщо вони не мали якої-небудь зброї. У Миргороді щоквартально чинився "міський попис" серед населення, і карали тих, хто не мав зброї. І хоча у порівнянні з державами Західної Європи право на власну зброю українські міщани отримали пізніше (в Англії, наприклад, ще 1181 року було видано указ, згідно з яким городяни і "всі общини вільних людей" повинні були носити певні види зброї), проте, напевно, у володінні зброєю українські міщани західним не поступалися. Навіть жителі невеликих містечок могли протистояти шляхтичам, якщо ті намагалися захопити їхні поселення.

Обсяг і характер збройних обов’язків населення в кожному конкретному реґіоні диктувався потребами часу і власним звичаєм. Зокрема, у привілеї м. Лисянки зазначалося, що його мешканці "мають ставити палісаду і оточувати себе стінами і башнями … а кожний із міщан має запастись рушницею доброю, двома фунтами пороху і копою пуль … необхідних для постійної оборони міста". Вінницькі міщани в період літніх польових робіт повинні були виставляти реґулярні сторожові роз’їзди на двох урочищах за містом. Міщанам також ставилося в обов’язок їхати "на погоню за татарами" зі старостою та його урядником. Ставати "конно оружно" проти ворога на перший виклик замкових влад повинні були також мешканці Канева, Білої Церкви, Переяслава, Корсуня, Богуслава та ін., а понад це вони "не повинні нічого", тобто цілком звільнялися від сплати податків. Заради справедливості варто відзначити, що всі щойно згадані міста були, так би мовити, "окраїною" держави, вважалися порубіжними й наражалися на більшу небезпеку, ніж центральні, тому в порівнянні з останніми вони мали значно більші полегшення.

У пізніші часи спеціальною військовою організацією відзначалися кияни. Це була кіннота, яка складалася з почесних громадян Києва й урядовців і піхота – із звичайних ремісників. Коли реґулярне військо залишало Київ, його одразу ж заступало на службі з охорони міста міщанське військо. На початку XIX ст. чисельність міщанського війська становила близько 200 чоловік піхоти й 200 – кінноти. Окрім виконання безпосередніх військових обов’язків, пов’язаних з обороною міста, двічі на рік – під час урочистих церемоній 6 січня на Водохрещі й 1 серпня на Маковія – міщанське військо з сурмами та литаврами, під звуки маґістратської музики повинно було шикуватись і брати участь у парадах. Разом із піхотою і кавалерією київський маґістрат мав також і свою міську артилерію. У наявних джерелах є відомості про 7 мідних пушок, чотири мідні "єдинороги" й одну чавунну "гаубицю", що зберігались у київському арсеналі. Крім цих 12 гармат, маґістратові належали ще дві однокаліберні чавунні гармати, що були знайдені окремо після пожежі Києва 1811 р. серед згарища ратуші.

Підбиваючи проміжні підсумки, необхідно підкреслити, що поза визначеним комплексом різноманітних соціально-економічних, політичних та оборонно-стратегічних факторів важко собі уявити, як протягом кількох століть по всій Україні з’явилися сотні нових міст і містечок, яким разом з уже існуючими на той час поселеннями було надано привілеї на маґдебурзьке право. Останнє зауваження стосується як міст державного підпорядкування, так і тих, що перебували в приватній власності. Отримували маґдебурзьке право й українські села, переважно в Галичині (здебільше це були давно існуючі села).

Маґдебурзьке право не було єдиним зводом, а мало вигляд різного роду джерел, серед яких найбільш популярними в українських землях були коментовані виклади цього права, зроблені польськими юристами Б. Ґроїцьким, П. Щербичем, П. Кушевичем. Підставою для поширення та використання маґдебурзького права в українських землях були так звані привілейні грамоти, які відігравали таку ж саму роль, як і хартії західноєвропейських міст, і забезпечували місцеві громади правом користування землею, пільгами щодо ремесел і торгівлі, надавали зброю для самозахисту, істотно полегшували тягар загальнодержавних податків і примусів.

Проте в першу чергу маґдебурзьке право цікаве тим, що ґарантувало міській громаді можливість організації місцевого самоврядування та право на власний суд. Детальніше з’ясувати сутність цих процесів дозволить їх подальший аналіз, зроблений у наступних главах.

Джерело – глава з монографії:

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис): Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 208 с.