Бекер Гаррі Стенлі

Бекер Гаррі Стенлі (1930) – американський економіст, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії 1992 «за заслуги в поширенні мікроекономічної теорії на сферу широких людських відносин, що перебувають за межами ринку». Народився у м. Поттсвілл, штат Пенсільванія. У своїх працях охопив економічною теорією ті сфери, які до нього традиційно вважалися об'єктами інших наук, зокрема соціології, демографи, криміналістики. Зробив спробу дослідити, як принципи ринкової логіки й моделі «витрати-випуск» можна використати в усіх сферах людської діяльності, виходячи з передумови, що всі дії та вчинки людей ґрунтуються на одних і тих же принципах.

Праці й внесок Бекера у науку відзначені п'ятьма почесними званнями доктора, в т. ч. й зарубіжних університетів. Він є членом багатьох національних та міжнародних товариств, редактором кількох економічних журналів. У теорії споживання Бекер йде далі, ніж традиційні неокласики на чолі з М. Фрідменом. На відміну від монетариспв, які на основі «раціональних очікувань» досліджують співвідношення між нагромадженням і споживанням (назване «життєвий шлях продукту»), він використовує цей підхід, щоб проаналізувати, яким чином очікування доходів (бюджету) впливає на поведінку людей як виробників, з одного боку, і як споживачів – з іншого, але не лише матеріальних благ і вільного часу. Головна ідея цієї теорії полягає в тому, що купівля якогось товару чи послуги не є остаточним економічним актом. Акт купівлі (або акт споживання) – це лише проміжний крок, за допомогою якого споживач повинен задовольнити кінцеві різноманітні потреби (задоволення). Тому він є чимось більшим, ніж лише споживачем, він водночас є й «виробником» своїх задоволень (бажань). З цією метою споживач і використовує куповані блага та послуги Бекер вводить у свою теорію споживання обмежений фактор часу, який у неокласичній теорії ніколи всерйоз не брався до уваги, але який нині повинен розглядатися як «витрата». Так само, як і в інших випадках, ця «виробнича діяльність» раціонального господарюючого суб'єкта вимагає щодня прийняття різноманітних індивідуальних рішень для того, щоб досягти по змозі найоптимальнішого розподілу ресурсів. Якщо такого розподілу ресурсів (одним з яких є час) буде досягнуто, то цьому суб'єктові гарантований найвищий ступінь задоволення своїх потреб і бажань. Отже, кожна індивідуальна дія розглядається як економічний акт, що залежить від наявних грошових доходів і від часу, який є у споживача, причому сума цих двох величин становить т. зв. соціальні доходи, які має споживач і які він використовує для досягнення своїх цілей. Введення фактора часу для аналізу людської активності пояснює в сучасному суспільстві ірраціональні дії і дає змогу стимулювати три тези. Перша – ціна часу відповідає додатковим грошовим доходам, які можна було б отримати за цей проміжок часу. Це т. зв. порівняльні витрати, що розраховуються як втрачені за цей час доходи. Порівняльні витрати часу зростають швидше, ніж інші ресурси. Оскільки ціна одного фактора для виробництва якогось блага зростає щодо інших факторів, то підприємець так організовує процес виробництва, щоб мінімально використовувати відносно обмежений і дорогий фактор, а замість нього використовувати інші фактори виробництва (дешевші), яких є достатньо. Тобто, чим вища ціна фактора часу, тим менше використовуватиме його підприємець. Те ж саме стосується і споживачів (як виробників) оскільки ціна часу зростає, вони намагатимуться краще розпорядитися ним. Друга теза – введення фактора часу в теорію споживання зумовлює зміну споживацьких звичок і закупівель (гіпотеза стабільних преференцій). Традиційна теорія «суспільства споживання» виходить з того, що звички споживача (або потреби) змінюються тому, що виникають нові потреби, які виробники намагаються задовольнити, Бекер і його прихильники вважають, що причиною створення нових продуктів є не лише потреби і преференції, що змінюються, а й постійно зростаюча вартість часу. Вона спонукає споживачів так само, як і виробників, до постійних замін старих покупок новими, оскільки нові продукти задовольняють їх потреби краще й дешевше. Причому структура потреб майже не змінюється, змінюються лише засоби їх задоволення. Праці Бекера містять нові суттєві елементи, що дають змогу науково й систематизовано викласти антиекономічні тези про суспільство споживання, пасивну роль безсилого споживача перед засиллям виробників, подолати поширену серед економістів ліберальної школи псевдовідмінність між «справжніми» і «фальшивими» потребами. Значний прорив у вирішенні проблеми індивідуального споживача Бекер здійснив у 1964 в праці «Людський капітал теоретичне й емпіричне дослідження» та роком пізніше у статті «Теорія розподілу часу» М. Фрідмен у своїх працях показав роль споживача не як пасивного, а як активного й раціонально діючого суб'єкта, який спроможний зіставляти і приймати рішення. Це означало, що його витрати на задоволення потреб залежать не лише від наявних доходів, а й від тих, які він розраховує отримати в майбутньому. Саме ідея Фрідмена про очікувані доходи була розвинута, формалізована економістами-неокласиками чиказької школи, до яких належить і Бекер, отримавши в літературі назву «теорія раціональних очікувань» та «теорія людського капіталу». Поняття людського капіталу в західній економічній науці визначається як сукупність можливостей, знань, здібностей та кваліфікації, якими наділений індивід. Цей капітал частково дається людині від народження, а частково вона набуває його за своє життя. Теорія людського капіталу намагається пояснити виникнення, розвиток і накопичення цього людського капіталу, а також показати взаємозалежність між його розподілом, різними економічними способами буття й поведінки людей. Головна й ідея - люди обмежують свою господарську активність не лише порівняльними вигодами між двома різними товарами, які є на ринку, а й тим, що вони одночасно зіставляють сьогоднішнє споживання з майбутнім фінансовим і нефінансовим задоволенням. Прикладом може бути ситуація, коли хтось погоджується нині на низько оплачуване місце, бо воно у майбутньому на основі здобутої освіти й досвіду дає значно кращі шанси для просування по службі чи отримання доходів (ніж, скажімо, краще оплачуване місце без відповідної освіти). Виходячи з цієї перспективи, витрати на освіту, здоров'я та професійну підготовку Бекер розглядає як інвестиції підприємництва, які повинно робити суспільство для кожного зокрема.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.