Бастіа (Bastiat) Фредерік

Бастіа (Bastiat) Фредерік (1801-1880) – французький економіст, один із найяскравіших представників школи ліберального оптимізму (М. Шевальє, Ж. Бланкі, Ш. Дюнуайє та ін.), що виникла у Франції наприкінці 20-х XX ст. і біля витоків якої стояв Ж.-Б. Сей. Сформувалася у другій чверті XIX ст. як протидія прихильників класичної школи песимістичним висновкам Д. Рікардо й Т. Мальтуса щодо соціально-економічних можливостей розвитку капіталізму в режимі вільної конкуренції, а також першим комуністичним утопіям (Сен-Сімон, Фур'є, Оуен, Блан та ін.), породжених тяжкими соціальними наслідками політики економічного лібералізму в період становлення капіталізму. Після революції 1830 Бастіа став активним громадським діячем, обирався мировим суддею, був генеральним радником департаменту, депутатом Національних зборів.

Виступав проти протекціонізму в торговельній політиці Франції. В останні п'ять років свого життя видав багато памфлетів та полемічних статей, які зробили його популярним. Найвизначніші твори Бастиа: «Кобден та Ліга» (1848), «Економічні софізми» (1847) та «Економічна гармонія» (1856), написана у формі популярного курсу політичної економії. Виступав як переконаний та енергійний захисник доктрини класичної школи щодо свободи особистості й підприємництва як основи всього суспільного життя, економічного й соціального прогресу. Водночас подібно до Ж.-Б. Сея у Франції, Н.-В. Сеніора в Англії та Г. Кері у США продовжував розвивати та переглядати низку теоретичних положень класиків – А. Сміта й особливо Д. Рікардо й Т. Мальтуса, передусім в частині теорії розподілу, що спиралася на їх теорії цінності, ренти та прибутку. Бастиа доповнив теорію послуг Сея про участь у створенні цінності трьох факторів виробництва (праці, капіталу та землі) виділенням у них тільки особистих послуг як джерела цінності інша частина цінності – корисність – залишається у нього незмінною, оскільки, подібно до А. Сміта, Бастиа мав на увазі повну корисність цілого класу товарів, а послуги, що потребують витрат праці, зменшуються через технічний прогрес. Цінність Бастиа розглядав як відношення двох обмінних послуг. Він подолав догму Сміта про розмежування продуктивної та непродуктивної праці, вважаючи послугами будь-який обмін діяльністю. Бастиа поділяв теорію утримання Сеніора, розглядаючи прибуток (відсоток) як винагороду за відстрочку, заперечував висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Дійшов висновку про абсолютне й відносне зростання частки заробітної плати із зростанням капіталу та про відносне зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. Земельну ренту розглядав як різновид відсотка на капітал, вкладений у землю. На підставі цих та інших висновків Бастиа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та її винагороду, а також про режим нічим не обмеженої конкуренції як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Безоглядний захист принципу вільної конкуренції «laisser faire» (надати подіям природного ходу), відступи від класичної теорії та недосконалість власного економічного аналізу, твердження про те, що сучасне йому суспільство, яке роздирали соціально-економічні антагонізми, «гармонійне» і «вже комуністичне», брак власних оригінальних ідей на довгий час зробили Бастиа об'єктом нищівної критики, передусім з боку представників соціально-економічного напряму в політичній економи, і особливо Маркса та марксистів. Проте праці Бастиа, як і Ж.-Б. Сея, Дж. Мілля, Дж. Р. Мак-Кулона, Н.-В. Сеніора, Г. Кері та інших прихильників класичної школи, що прагнули внести у неї нові елементи, сприяли виявленню слабких сторін класичних теорій. Натомість торувався шлях до нової класичної ситуації в політичній економи, вагомий внесок у створення передумов якої вже в 30–50-ті XIX ст. зробили А. Курно, Г. Тюнен, Н.-В. Сеніор, А Дюпюї, Г. Госсен, Р. Дженнінгс та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.