Давньоримська економічна думка

Давньоримська економічна думка – економічні уявлення мислителів античного Риму. Порівняно з давньогрецькими ученими у загальнотеоретичному плані залишили значно меншу спадщину, їх мало цікавили питання обміну, торгівлі, грошей, цінності, капіталу, відсотка тощо, оскільки Давній Рим упродовж своєї історії (від патріархальних часів, завоювання Греції у II-І ст. до не й до остаточного краху Римської імперії у 476 р. н. е.) був сільськогосподарською країною, яка, незважаючи на значний обсяг торговельного обороту, не змогла вийти за межі замкненого господарства. Через недостатній розвиток промисловості, що переважно обслуговувала потреби сільського господарства, Римська держава майже нічого не продукувала для світового обороту її торгівля мала пасивний характер, а гроші виконували переважно функцію номінальної розрахункової одиниці. Величезні капітали римських земельних та грошових магнатів спрямовувалися на нові завоювання та нещадний визиск провінцій через відкуп, лихварство тощо. Зберігся значний обсяг натурального обміну. Щодалі ширше використовувалася праця рабів. Це гальмувало процес суспільного поділу праці. Промисловість і торгівля відокремилися від сільського господарства практично тільки на початку III ст. н. е., але, по суті, без зміни власника – римської плутократичної олігархи. Єдиним продуктивним використанням цих капіталів було сільське господарство плантаторського взірця, що зосереджувалося у величезних латифундіях і вже до кінця і ст. н. е. базувалося лише на використанні рабської праці. Саме ця галузь господарства, яка в II ст. до н. е. – II ст. не досягла високого ступеня розвитку й досконалості, і в якій водночас все чіткіше виявлялися ознаки кризи, зумовленої непомірним зростанням латифундій, недостатньої для їх потреб продуктивності рабської праці, розоренням дрібних землевласників, занепадом хліборобства тощо, і була предметом особливої уваги давньоримських мислителів.

Пам'ятками аграрно-економічної думки, що збігалася з римським правом і визначалася ним – культурним надбанням усіх цивілізованих народів, відмінною рисою якого було чітке розмежування приватно-правових і публічних відносин та гарантія недоторканості особистих прав громадян, – є передусім взірці аграрного й соціального законодавства. Розвиток його, з часів вступу римлян на шлях завоювань та перетворення завойованих територій на власність римського народу, позначений намаганням врегулювати земельні відносини, забезпечити більш рівномірний розподіл земельної власності, надати її плебеям, захистити інтереси землевласників та обмежити можливості захоплення земель римськими магнатами. Такими були реформи і закони Спурія Кассія, Манлія Капітолійського у V ст. до н. е., Гая Ліцинія Столона та Люція Секстія, а також Петелія (закон Петелія скасував продаж боржників-італійців у рабство) у IV ст. до н. е., братів Тіберія і Гая Гракхів та Апулея Сатурніна у II ст. до н. е., Рулла, Флавія та Юлія Цезаря в І ст. до н. е. Нові спроби аграрного реформування з боку держави з'являються лише більш як через три століття після глибокого занепаду землеробства (у III ст. н. е.) та перших ознак його відродження з поширенням колонату як форми феодальних відносин, що набула правового статусу в кодексі Юстініана Великого у VI ст. н. е. Аналіз соціально-економічного побуту римлян у період найвищого піднесення римського землеробства, рівня розвитку плантаторського латифундарного господарства в умовах повного переходу його до експлуатації рабської праці, порівняльного стану можливостей дрібного землеробства, впливу торгівлі та лихварства на сільське господарство, кризові явища рабовласницького господарства тощо міститься у творах видатних римських мислителів: Катона старшого, Варрона, Цицерона, Колумелли, Алінія старшого, Сенеки (II ст. до н. е. – початок І ст. н. е.). У своїх працях Катон, Варрон та Колумелла вперше підняли проблему наукової організації латифундарного господарства, що було предметом їх особливого піклування, на основі врахування агрономічних, організаційно-технічних, ринкових та інших факторів і найраціональнішого поєднання для досягнення найбільшої ефективності (дохідності) маєтків. Вироблені ними рекомендації заклали підвалини сільськогосподарської економії і, зокрема, її організаційно-виробничого напряму.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.