Джевонс (Jevons) Вільям Стенлі

Джевонс (Jevons) Вільям Стенлі (1835-1882) – відомий англійський економіст, статистик і філософ, засновник математичної школи політичної економи, один із основоположників суб'єктивної теорії корисності. У 1866-76 працював професором логіки, філософи й політичної економії в Манчесіері, у 1876-80 – в Лондоні. У 1872 став членом Королівського товариства.

В 1871 вийшла його головна праця «Теорія політичної економії», в якій найважливішою метою цієї науки Джевонс проголошував вивчення умов отримання споживачами максимуму насолод з мінімуму витрат. Перші начерки, які пізніше стали підґрунтям його теорії, були опубліковані ще в 1863. В основі теорії граничної корисності Джевонса – ставлення людини до продукту, її бажання (потреби). Був переконаний, що економічні закони подібні до законів природи, тому зосереджував увагу на сфері споживання. Головним законом цієї сфери вважав сформульований Г. Госсеном закон спадної корисності, згідно з яким величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці певного виду благ знижується. Увесь запас благ, яким володіє індивід, можна поділити на будь-яку кількість частин. Корисність останнього додавання безкінечно малої кількості цього запасу Джевонс назвав «кінцевим ступенем корисності». Представники ж австрійської школи політичної економії розглядали граничну корисність як корисність останньої одиниці наявного запасу економічних благ. Виходячи зі свого розуміння корисності, мінова вартість, на думку Джевонс, визначається кінцевою корисністю (тобто попитом). Відповідно до цього він сформулював правило, яким керується споживач, прагнучи отримати максимум корисності свій дохід він розподілятиме гак, щоб «кінцеві ступені корисності» всіх товарів, що споживаються, були рівними. Це ж правило (принцип) Джевонс увів до теорії обміну, яку вважав центральною проблемою запропонованої ним «науки економії». У цьому разі співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню кінцевих ступенів їх корисності. Але на основі цього принципу Джевонс не зміг розробити теорію ціноутворення. Тому іноді спирався на «функціональну теорію цін» і пов'язував величину кінцевого ступеня корисності з наявними ринковими цінами. Наслідком цього стала сформульована ним теорія, згідно з якою за раціонального споживання кінцеві ступені корисності придбаних товарів повинні бути пропорційні їх цінам. Позитивним у цій теорії є те, що Джевонс визначив роль праці, витрат виробництва у з'ясуванні мінової вартості товарів, зокрема через вплив на величину пропозиції та «кінцевий ступінь корисності». Проте суб'єктивна оцінка споживача, на його думку, відіграє вирішальну роль. Водночас упродовж тривалого періоду витрати виробництва перетворюються на самостійний елемент вартості. Ця думка Джевонса є конструктивною.

З працею Джевонс пов'язує зміст закону вартості врівноважування від'ємного ефекту тягаря праці від останньої одиниці докладеної праці (наприклад, остання година робочого дня) з позитивним ефектом корисності останньої одиниці блага, отриманого від цієї праці. Законом зміни відчуттів у самому процесі праці він називає позитивні емоції (відчуття) на початку трудового дня та їх поступове перетворення на тягар у процесі праці. Коли тягар праці й корисність створеного нею продукту врівноважуються, процес праці припиняється. Ці положення теорії Джевонса ґрунтуються на концепції насолоди і страждань і Бентама. Насолода вимірюється інтенсивністю і тривалістю. Водночас Джевонс зазначав, що виміряти на практиці комплекс насолод і страждань неможливо, оскільки не існує одиниці вимірювання. Джевонс стверджував про неможливість апріорі порівняти працю землекопа, тесляра, педагога, юриста, тобто звести складну працю до простої. Тому вартість праці повинна, на його думку, вимірюватися вартістю створеного цією працею продукту, а не навпаки. Саму працю Джевонс визначав як страждання працівника під час створення корисності. Аналізуючи капітал, доводив, що ним є насамперед запас засобів до існування, запас багатства, яким володіють капіталісти і який «авансує» робітник. Водночас розглядав капітал і як фонд цінностей.

Джевонс заперечував концепцію, що стриманість утворює елемент відсотка. Робітники, на його думку, повинні сплачувати капіталістам відсоток, оскільки вони неспроможні заощадити кошти із своїх доходів і тому не можуть забезпечити себе засобами виробництва. Джевонс підтримував теорію Дж. Мілля про доцільність участі робітників у прибутках, оскільки це дає їм змогу стати дрібними капіталістами. Прибуток він розподіляв на заробітну плату за управління, страхову премію за ризик і відсоток на капітал. Проте його думку, що нерівність в багатстві і доходах цілком залежать від рівня індивідуальних здібностей не підтвердила практика.

Вагомим є внесок Джевонса у теорію індексів. Він уперше побудував індекс цін за тривалий період, зважених за показниками базового року, запровадив у економіку поняття «антитовар» та «антикорисність», обґрунтував закон спадної граничної корисності на основі фізіологічного принципу.

При вивченні політичної економії Джевонс акцентував увагу на поводженні окремих індивідів та взаємозв'язку між наявними обмеженими ресурсами за їх альтернативного використання й конкретними цілями (зокрема намаганням індивідів максимізувати корисність створюваних благ).

Конструктивними були його погляди про доцільність використання обміну для обґрунтування сутності виробництва товарів. В такому аспекті слід розглядати дві інші сфери суспільного відтворення – розподіл і споживання.

У методологічному аспекті помилковість теорії Джевонса полягає у використанні принципу робінзонади, гіперболізації суб'єктивно-психологічних факторів у визначенні вартості, праці, стимулів до праці. Відірваними від реалій капіталістичної дійсності були його спроби створити чисту економічну теорію. Рівень поверхневих зв’язків значною мірою відображають сформульовані ним закони. Поза історичний характер має його визначення праці, оскільки такою була праця найманого робітника в часи Джевонса. Аналогічний недолік має його тлумачення сутності капіталу, якому властиве абстрагування від соціально-економічного аспекту цієї категорії.

Некоректним є також твердження Джевонса про необхідність сплати робітниками відсотка капіталістам. Лише окремими елементами науковості позначені положення Джевонса про джерела прибутку, оскільки серед цих джерел відсутня праця робітника.

Недосконала його ідея про можливість перетворення найманого робітника на дрібного капіталіста через участь у прибутках, а також спроби розглядати конкурентний обмін як просту функцію від величини первісної пропозиції.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.