Історична школа

Історична школа – один із напрямів західної економічної думки, представники якого заперечували наявність визначальних та спільних економічних законів, переоцінювали роль специфічних законів (а отже, національні особливості розвитку народного господарства), обстоювали активну регулюючу роль держави, справедливий розподіл національного багатства тощо. Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Найвідомішими представниками були німецькі економісти В. Рошер, Б. Гільдебрандт, В. Зомбарт, М. Вебер та ін. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука вивчає не економічні закони, а описує конкретно-історичні форми в країні, викладає історію народного господарства.

Економічні явища, на думку представників цієї школи, зумовлені історично Тому назву "політична економія" вони ототожнювали з поняттям "національна економіка", вважали, що кожна країна розвивається своїм особливим шляхом і не повторює при цьому закономірностей розвитку інших країн. Методологічна основа такого висновку – заперечення ними всезагальних і загальних економічних законів, єдності економічного та історичного методів, недооцінка теорії (Л. Брентано говорив про непотрібність теоретичної політичної економії). Водночас вони справедливо стверджували, що політична економія повинна вивчати не відношення між людиною і речами, а відносини між людьми Методологічними засадами таких тверджень (крім останнього) є, по-перше, акценти на поверхневих і зовнішніх формах вияву економічних відносин, у т. ч. відносин економічної власності. Такі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ. Але це лише одна зі сторін предмета вивчення політичної економії іншою стороною є економічні зв'язки й відносини між самими людьми у кожну із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі, споживанні, насамперед виробничому). Тому в політичну економію не вноситься метод "робінзонади" – існування окремої людини на безлюдному острові, яка індивідуально здійснює процес праці, не вступаючи при цьому у виробничі відносини з іншими людьми в жодній із сфер суспільного відтворення У методологічному аспекті такий підхід логічно зумовлює заперечення всезагальних (що діють в усіх суспільно-економічних формаціях) і загальних (що діють у кількох формаціях) економічних законів. Адже під час взаємодії людей і природи в процесі пращ саме й встановлюються всезагальні для всіх суспільних способів виробництва економічні закони, які доповнюються існуванням спільних для кількох суспільно-економічних формацій законів товарного виробництва. Загальні закони поєднуються з дією властивих усім країнам специфічних економічних законів у межах окремої суспільно-економічної формації. Так, в економічній системі капіталізму діють спільні для економіки Франції, Англії, Італії та інших країн закони розвитку виробничих відносин. Такими спільними законами є виробництво додаткової вартості (у формі прибутку), закон концентрації капіталу тощо. Відсутність таких законів унеможливлювала б економічну інтеграцію країн Західної Європи, становлення глобальних форм інтеграції. Певну специфіку дії цих законів зумовлюють історичні й культурні традиції кожного народу, їх менталітет тощо. Проте абсолютизувати ці вторинні надбудовні фактори —- означає (в методологічному аспекті) розрив органічних зв’язків між такими категоріями діалектики, як загальне, особливе й одиничне. Теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, вилучення з предмета політичної економії економічних законів, переоцінювання національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (вважали його вічним ладом), приватної власності, суб'єктивне тлумачення цінностей (вартості) тощо. Наприклад, Гільдебрандт стверджував, що вартість визначається лише корисністю предмета, а її мірилом є суб'єктивна оцінка людей. Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обстоювали активне втручання держави, яка є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Для виживання суспільства, на їхню думку, необхідно уникати соціальних конфліктів, віддавати бідним верствам населення більшу частку результатів прогресу. Л. Брентано вважав неефективними впровадження промисловими капіталістами Німеччини тривалого робочого дня і низької оплати праці робітників (порівняно з іншими країнами), оскільки це гальмує розвиток технічного прогресу. Ці ідеї історичної школи стали основою виникнення теорії надкласової ролі держави й напряму західної економічної думки — інституціоналізму. Прогресивність цих ідей історичної школи підтвердила практика розвитку людства. Водночас представники історичної школи вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими за економічні й обстоювали доцільність ширшого підходу до вивчення економічного та соціального життя. Г. Шмоллер, наприклад, стверджував, що без міцної моралі не можуть існувати грошовий обіг, ринок, поділ праці, держава, а економічного успіху досягають насамперед доброчесні люди, які служать інтересам суспільства, мають відповідний рівень освіти. В. Зомбарт, який значну роль відводив організаційним і технологічним факторам, водночас змішував економічні та юридичні аспекти явищ, що розглядаються. Крім того, представники історичної школи, інституціоналізму (Т. Веблен) та маржиналізму (К. Менгер, Л. Мізес та ін.) наприкінці XIX – початку XX ст. доводили, що ця наука повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі, природу людського духу, енергійність нації, значення націоналізму, проблеми мотивації та економічної поведінки людей, їх культуру. Ці сторони людської діяльності та поведінки мають велике значення в дослідженні рушійних сил розвитку людства. Так, Б. Гаврилишин (відомий американський економіст українського походження) дійшов висновку, що політична вага США у світі підтримувалася їх економічним та військовим арсеналом, але першопричиною був "високий дух народу". Серед факторів, що сприяли піднесенню економіки Японії, він називає високу дисциплінованість, вседозволеність для малих дітей та їх добровільне підпорядкування у старшому віці, групову корпоративну орієнтацію, яка поєднується з високою моральністю. У своїй внутрішній політиці Японія керується прагненням будь-що уникати конфліктів, досягати консенсусу і підтримувати гармонію в суспільстві. Враховуючи раціональні аспекти положень історичної школи, предмет політичної економії можна сформулювати як науку про виробничі відносини між людьми та закони, які при цьому виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг у процесі суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні), а також про аспекти еволюції національної свідомості, духу народу, його ідей, культури, психологи, моралі і поведінки людей, які впливають на прогрес економіки. Зіставляючи індивідів і суспільство, прихильники історичної школи (крім Брентано) провідну роль відводили суспільству. Але при цьому Вебер необґрунтовано заперечував ідею Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінив її тезою про бюрократизацію політичного і суспільного життя. Логічніше було б у такому разі поєднати Марксову ідею про відчуження з положенням історичної школи про бюрократизацію життя, точніше, про доповнення процесів відчуження тотальною бюрократизацією суспільного і політичного житт.я Водночас справедливим було твердження представників історичної школи, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя (таке розширення бюрократизації характерне не демократичному соціалізму, а державному, тоталітарне панівному в соціальній системі). Не випадково устрій у колишньому СРСР називали "бюрократичним соціалізмом" Брентано розглядав картелі як засіб планомірного пристосування виробництва до попиту й уникнення криз надвиробництва. К. Бюхер вбачав сутність фінансового капіталу в абсолютному підпорядкуванні позичковим капіталом промислового. У з'ясуванні сутності прибутку Брентано стверджував, що він формується з надлишку вартості нового продукту, який виникає “внаслідок поєднання усіх елементів виробництва”. Деякі представники історичної школи виступали за централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання, стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, обстоювали необхідність соціальних реформ. Ці ідеї значною мірою втілились у розвитку економічних систем передових країн світу. Водночас історична школа проповідувала чимало науково некоректних думок. Так, Гільдебрандт і Рошер розглядали капітал як результат ощадливості капіталістів, а отримання ними відсотків — як результат такої ощадливості. Необґрунтованою є думка Рошера про наявність капіталу (речового капіталу) в руках найманих працівників лише на тій підставі, що вони мають кваліфікацію. Пізніше це положення було сформульовано у ширшій концепції "людського капіталу" Непереконлива й ідея Рошера про те, що зростання капіталу відбувається внаслідок піднесення народногосподарської культури, насамперед заощаджень капіталістів, їх Рошер проголосив творцями духовного виробництва. Утопічним є твердження представників історичної школи про неминучість вирівнювання доходів основних класів у капіталістичному суспільстві та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.