Бернштейн Едуард

Бернштейн Едуард (3850–1932) – теоретик соціал-демократ, один із лідерів правого крила німецької соціал-демократичної партії та II Інтернаціоналу. У перші роки своєї наукової й політичної діяльності перебував під впливом Дюрінга, згодом, сприйнявши критику Дюрінга Ф. Енгельсом, примкнув до марксизму. Але ще за життя Енгельса Бернштейн виступив проти основних положень марксизму. У праці «Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії» (1898) він виклав систему своїх поглядів, яку Ленін назвав ревізіонізмом і реформізмом.

Бернштейн стверджував, що основні положення марксизму за нових умов суспільного розвитку кінця XIX ст. або хибні взагалі, або застарілі. Це стосується насамперед класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату. Бернштейн вважав, що капіталізм у своєму розвитку не спричиняє загострення класової боротьби і пролетарських революцій. Гостро засуджував теорію і практику класової боротьби і диктатури пролетаріату лівої соціал-демократи – більшовизму. Бернштейн заперечував теорію зубожіння пролетаріату за капіталізму й доводив, що насправді життєвий рівень народу зростає. Виступив і проти загального закону капіталістичного нагромадження Маркса, який нібито спричиняє пролетарські революції та «експропріацію експропріаторів». Вважав, що не революція, а еволюційних шлях перетворень, шлях реформ, трансформації суспільних відносин – єдино правильний шлях суспільного розвитку, що за умов високого рівня усуспільнення виробництва й розвитку продуктивних сил революційні бурі призводять до катаклізмів, кривавих громадянських війн, до страждань і загибелі мільйонів людей. Бернштейн заперечував діалектичний метод дослідження, стверджу вав, що Маркс використав метод Гегеля, тоді як Маркс насправді створив новий метод – метод діалектичного матеріалізму. Бернштейн помилково вважав, що в історії вирішальну роль відіграють не матеріальні умови життя суспільства, а т. зв. позаекономічні фактори, до яких він відносив державу, право, мораль, історичні й релігійні традиції, духовний світ людини, природні види. Однак не слід применшувати роль цих факторів, як це мало місце в теорії, особливо в практиці будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

Бернштейн розробляв і теорію вартості, критикував теорію вартості Маркса й підтримував тих учених, які пропонували поєднати її з теорією граничної корисності. Бернштейн стверджував, що Маркс не завершив своєї теорії вартості і що не менш обґрунтованою є теорія граничної корисності, висунута Бем-Баверком – засновником австрійської школи в політичній економії. На думку Бернштейн, Бем-Баверк так само міг абстрагуватися від праці, як Маркс від корисності речі при розгляді вартості товару. Бернштейн вважав, що при розгляді вартості товару необхідно враховувати працю, затрачену на виробництво товару, і його граничну корисність. Водночас він увів поняття «економічна вартість», яке поєднує момент корисності (споживчу вартість) і вартість витрат виробництва (трудову вартість). Теорію додаткової вартості Маркса Бернштейн розглядав як суто логічну конструкцію. Відкинувши трудову концепцію вартості, він, таким чином, відкинув і категорію додаткової вартості, що є частиною вартості, неоплаченою працею. Отже, Бернштейн значною мірою вступив у логічну суперечність із висунутою ним же ідеєю про доцільність поєднання теорії трудової вартості й граничної корисності, оскільки в ній трудова вартість не відкидається. Заробітну плату Бернштейн розглядав як результат розподілу сукупних доходів суспільства, вважав, що її частка залежить від сили профспілок. Бернштейн обґрунтував теорію вростання капіталізму в соціалізм. Побудова соціалізму, за Бернштейн, повинна відбуватися через профспілки які нібито можуть поступово «захопити» капіталістичний прибуток через кооперативні товариства робітників, що повинні «усунути» торговельний прибуток, а також через демократизацію держави. На основі аналізу розвитку акціонерної форми капіталу Бернштейн і соціал-демократи роблять висновок про зростання кількості дрібних акціонерів і вбачають у цьому розгортання процесу децентралізації та демократизації капіталу. Вони дійшли висновку, що посилення концентрації виробництва не обов'язково супроводжується посиленням його централізації, тобто зосередженням контролю за ним у руках небагатьох суб'єктів. У кінцевому підсумку робився висновок, що в дійсності має місце зростання кількості власників, підвищення добробуту трудящих і, як наслідок, згладжуються класові конфлікти в суспільстві. Ці процеси певною мірою утвердилися в розвинутих країнах світу. Бернштейн не поділяв марксистської тези про витіснення дрібного виробництва крупним, особливо в сільському господарстві. Сьогоднішні тенденції в розвитку економіки, буми дрібного підприємництва частково підтвердили правильність його ідеї Бернштейн і західноєвропейські соціал-демократи дійшли висновку про можливість подолання анархії виробництва і глибоких економічних криз внаслідок утворення крупних трестів, картелів, банків, ширшого використання кредиту, удосконалення засобів комунікації й розширення на цій основі місткості ринку. У повоєнний період економічні кризи в розвинутих країнах світу стали менш глибокими, але передусім завдяки антициклічному регулюванню економіки. Якщо в ленінській інтерпретації наростання концентрації виробництва і його монополізації є фактором, що обумовлює появу революційних вибухів, то у соціал-демократів цей процес створює передумови для поступового, мирного переходу від капіталізму до соціалізму. Перехід до соціалізму основоположники західноєвропейської соціал-демократії пов'язували з широким розвитком виробничих і споживчих товариств, які повинні були зменшити прибутки на капітал і збільшити доходи широких верств трудящих. Основні теоретичні положення Бернштейна використовувалися в програмних документах соціал-демократичних партій багатьох країн Європи упродовж XX ст.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.