Аристотель

Аристотель (384-322 до н.е.) – видатний давньогрецький мислитель, наукова система якого охоплює практично всі галузі людського знання, що існували в той час. Розробляв проблеми філософії, логіки, психологи, природознавства, історії, політики, етики, естетики. Один із засновників науки про людське суспільство – соціології, в межах якої розглядав і економічні проблеми. В особі Аристотеля давньогрецька економічна думка досягла свого найвищого розвитку. Економічні погляди Аристотеля містять такі узагальнення практичного досвіду, умоглядність та абстракцію, що його вважають батьком політичної економії. Аристотель походив з міста Стапра (Стаприа) у Фракії. Навчався в Академії Платона в Афінах. Після смерті вчителя у 347 до н. е. вирушив до Малої Азії, відтак – до м. Метілепа, у 343 до н. е. був запрошений вихователем до наступника македонського престолу Александра (356-323 до н.е.). Коли Александр став царем Македонії, Аристотель в 335 або 334 до н. е. разом з родиною повернувся до Афін. Тут заснував філософську школу – ліцей, де викладав і завершував створення своєї наукової системи, що охоплювала практично всі галузі морського знання, які існували в той час. У 323 до н. е. після смерті Александра Македонського афіняни, обурені македонським пануванням, вигнали Аристотеля з Афін. Через рік він помер на о. Евбея в Халкіді. Наукова спадщина Аристотеля складається з майже 1000 праць.

Його економічні погляди знайшли своє відображення в трактатах «Нікомахова етика» (за ім'ям його сина Нікомаха), «Політика» та «Риторика». Від трактату «Економіка» («Ойкономія», від гр. «oikos» – дім, господарство та «nomos» – правило, закон), в якому розглядаються розумні правила господарювання та землеробства, до нас дійшов лише невеликий фрагмент. Але в трактатах про політику та етику постає досить цілісне економічне вчення Аристотеля, що ґрунтується на вихідних засадах його наукової системи. На відміну від чистого ідеалізму свого наставника Платона, Аристотель визнавав матеріальність світу, вважав його реальним предметом пізнання, джерелом досвіду, відчуттів, формування уявлень та понять, тобто теоретичного мислення. Як знаряддя пізнання він розглядав логіку – теорію доведення, в якій розрізняв виведення загального з окремого (індукцію) та виведення окремого із загального (дедукцію) – методи, на яких сформувалася політична економія як наука. Наукова система Аристотеля – діалектична. Серед чотирьох принципів (причин) сущого – форма, матерія, спонукальна причина й мета – активне начало він вбачав у формі як першооснові руху та в меті. Першоджерело руху, творче начало, за Аристотелем, – «форма всіх форм», Світовий Розум. Звідси – розуміння мислителем людської діяльності як активного перегрупування природних речей, пошуки таких форм буття, які найкраще відповідали б природній доцільності. Визнання одвічної доцільності природних явищ, розуміння переходу від окремого до загального, від чуттєвого до раціонального, вчення про логічний пріоритет цілого над частинами та мети над механізмом здійснення тощо втілені в соціологічних та економічних уявленнях Аристотеля. У вченні про суспільство та державу Аристотель розглядає державу як ціле, що існує окремо від своїх частин – сім'ї та індивіда. Відповідно й господарство є цільовим механізмом, що здійснюється через індивідів, завдання яких – раціональне використання всього, що природа повинна дати людині для задоволення її потреб. Водночас держава, за Аристотеля, – продукт природно-історичного розвитку форм суспільного співжиття людей від сім і («дому»), поселення (общини) до полісу (міста-держави), а також всезростаючих спеціалізації та обміну. Цей розвиток Аристотель вмотивовує і психологічно людина прагне влаштування суспільного співжиття не тільки інстинктивно, а й усвідомлюючи «загальну користь», оскільки в інтересах кожного індивіда виявляється прагнення влаштувати своє життя щонайкраще. Сутність держави – прагнення до загального блага. Аристотель дав глибокий аналіз соціально-економічної дійсності рабовласницького суспільства як сучасної йому господарської системи, яку він вважав природною. Аристотель мріяв про суспільний устрій без рабства, пов'язуючи гаку можливість з прогресом у знаряддях виробництва коли ці знаряддя зможуть виконувати роботу, покладену на рабів, зникне потреба в рабах. Аристотелю належить класичне обґрунтування інституту приватної власності як закладеного в самій природі людини, її психології та необхідного для існування суспільства, його прогресу. Він був противником зрівняльних проектів античності, зокрема проектів Платона, вважав, що спільна власність не забезпечує ефективного господарювання, оскільки «до того, що є предметом володіння великої кількості людей, докладається найменше піклування», породжує конфлікти, пов'язані з оцінкою витрат праці кожного та поділом результатів праці, тощо. Оскільки найкраще життя кожного індивіда, за Аристотелем, – «середнє життя», то найдоцільнішою для держави формою власності громадян є «власність середня, але достатня». Ідеї Аристотеля про збереження маси дрібних хліборобів та їх земельної власності як з господарського погляду, так і в інтересах держави і демократії були актуальними протягом віків і не втратили своєї актуальності й сьогодні. Поєднання індуктивного га дедуктивного методів дали змогу Аристотелю вперше проаналізувати важливі економічні явища і намітити низку економічних категорій (багатство, обмін, цінність і ціна, гроші, капітал тощо). Його теорія поділу праці розцінюється сучасними дослідниками як перша форма економіки, що само-розвивається. Вихідна ідея Аристотеля – зрівняння різних благ та різних видів пращ в обміні, досягнення «еквівалентності», «пропорції», без якої немає ні обміну, ні суспільства. Пошуки ним основи для такого «зрівняння» якісно відмінних корисностей та різних видів праці дали життя двом протилежним напрямам політичної економії. Перший ґрунтувався на трудовій теорії цінності (класична школа та марксизм), другий (психологічна школа) – на теорії корисності та з початком маржиналістської революції (перші уявлення про маржинальні, або граничні, величини пов'язані також з ім'ям Аристотеля, який увів поняття «рідкісності» благ, «граничної потреби» тощо) – на теорії граничної корисності. Різні дослідники знаходять у працях Аристотеля елементи певного підходу до розв'язання проблеми цінності або ж просто ринкової ціни (Й. Шумпетер), проте кінцевий висновок у Аристотеля: всі товари в принципі неспівмірні, прирівнюються в обміні за допомогою грошей, які й роблять їх співмірними. «Потрібно, щоб усе вимірювалося чимось одним. Цим одним є, в дійсності, потреба, яка для всього є поєднуючою основою заміною ж потреби, за домовленістю, виникла монета. Щодо теорії грошей Аристотеля, то Шумпетер вважав, що вона стала основою всієї аналітичної праці в галузі грошей, панувала ще наприкінці XIX ст., актуальна й сьогодні. Гроші Аристотель розглядав як умову, що постає з боку пропозиції, вважав, що вони існують не тільки за «природою, відображаючи історію цінності та держави, а й за законом», домовленістю. З появою грошей, за Аристотелем, з «економіки» («ойкономії») як «природної» господарської діяльності – мистецтва здобування «істинного багатства», тобто засобів, необхідних і достатніх для життя, включаючи й обмін у формі Т–Т або ж за необхідності для задоволення тих же особистих поіреб у формі Т–Г–Т, виростає хрематистика (від гр. «хрема» – майно, володіння) – «мистецтво наживати статки». Метою хрематистики є абсолютне безмежне збагачення оскільки воно ґрунтується на»необхідному обміні», мета якого – одержання прибутку або відсотка на лихварський капітал, що Аристотель різко засуджував, як і хрематистику загалом. Але протиставлення Аристотеля «ойкономії» та «хрематистики» розглядається багатьма дослідниками як перша в історії науки спроба аналізу капіталу. Розвиток ідей Аристотеля і дискусії навколо них тривають.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.