Використання науково-технічних засобів у кримінальному судочинстві: історичний аспект

Використання досягнень науки й техніки при розкритті та розслідуванні злочинів має глибоке історичне коріння. “Пізнання події злочину, – пише М.В. Салтевський, – багатопрофільна діяльність, яка потребує як емпіричних, так і наукових знань з різних галузей науки, техніки, мистецтва і ремесла. Тому ще з глибокої давнини при розслідуванні злочинів, особливо пов’язаних із убивствами і заподіянням тілесних ушкоджень, використовували спеціальні знання, запрошуючи для цього обізнаних осіб, які допомагали вирішувати складні питання”.

За середньовіччя кримінальне судочинство мало яскраво виражений інквізиційний характер. Допит із використанням катувань був цілком законним способом отримання доказів. Зізнання вважалося найкращим доказом, а якщо сліди, котрі іноді знаходили на місці події, суперечили “зізнанням” обвинуваченого, перевага віддавалася останнім. Зокрема, у „Короткому зображенні процесів або судових тяжб” (1715 р.; березень) у главі ІІ „Про зізнання” вказувалося, що коли хто зізнається, в чому він винен є, тоді іншого доказу не треба, бо особисте зізнання є кращим свідченням.

Однак за допомогою одних лише катувань розкривати злочини було неможливо. Спочатку треба було знайти підозрюваного. Тому постала необхідність у використанні слідів, які злочинець залишав на місці події. У першій редакції “Руської Правди” (“Суд Ярослава”) згадуються такі форми розшуку, як “звід” і “гоніння сліду”. “Гоніння сліду” (ст. 77 Просторової правди) – це пошук злочинця за слідами, що він залишив. “Якщо крадій зникне, треба шукати його за слідом”. При цьому закон виходив із припущення: “там, куди приводить слід, знаходиться злочинець”.

Скоріше за все, внесенню цих норм до одного з найдавніших законодавчих актів руського права передувало їх тривале практичне застосування.

Спершу розшуком злочинців за слідами займалися так звані народні слідопити. Фахівцями в галузі розслідування вони, звичайно, не були, тому що їх діяльність мала суто емпіричний характер. Однак саме народні слідопити, на думку І.Ф. Крилова, поклали початок розвитку криміналістичного вчення про сліди.

Між тим стрімкий розвиток людського суспільства вимагав змін в усіх сферах людської діяльності, у тому числі й у кримінальному судочинстві. Людство не могло надалі використовувати інквізиційні методи судочинства і поступово відмовлялося від формальних доказів і катувань. Потрібні були якісно нові засоби й методи слідства та правосуддя. Такі можливості виникли завдяки розвитку наукових знань у XIX столітті, що значною мірою сприяло зміні способів отримання доказів. У кримінальному процесі починають використовуватися речові докази, які підлягають науковій оцінці з боку обізнаних осіб з метою перевірки їх достовірності. Постає необхідність створення організаційних і правових засад, які б забезпечували функціонування механізму реалізації такої потреби.

Однією з перших розробила такий процесуальний механізм Франція. У КПК Франції (Кодексі Наполеона 1808 р.) висновок експерта визнавався доказом. Крім того, цей документ також закріплював принцип вільної оцінки доказів і участі в кримінальному судочинстві народних представників (шеффенів та присяжних).

Правове визнання експертизи у Франції започаткувало широке використання наукових знань у кримінальному судочинстві інших країн, зокрема Німеччини, Австрії, Італії.

У Росії перші випадки використання спеціальних знань відносяться до початку XVII століття. Це були знання в галузі медицини, і використовувались вони головним чином у ході огляду потерпілих і трупів. Р.С. Бєлкін писав: “Розвиток судової медицини – наукової дисципліни, першою поставленої на службу правосуддю, – покликав до життя процесуальну фігуру обізнаної особи: судові лікарі стали обов’язковими учасниками слідчих справ про посягання на життя і тілесні ушкодження. Потім на допомогу почали залучати обізнаних осіб із інших галузей науки, техніки, ремесла”.

Діяльність обізнаних осіб на той час ще не мала процесуального характеру. Законодавче закріплення в Росії експертиза отримала лише завдяки судовій реформі 1864 року. І хоча в “Статуті кримінального судочинства” не було термінів “експерт” і “експертиза”, у ньому йшлося про той напрямок діяльності обізнаних осіб, котрий згодом одержав назву “судова експертиза”, – зазначає В.М. Махов.

Демократизація суспільства, пов'язана з появою суду присяжних, призвела до суперечностей із зізнаннями обвинувачених. Присяжні засідателі почали вимагати доказів вини обвинувачених, бо самих зізнань для них було замало. Тому виникла необхідність у знаходженні та дослідженні речових доказів, які б дозволяли вірогідно встановити факти, цікаві для суду.

Саме в цей період з’являються відомості про фальсифікацію слідів і речових доказів. “Статут кримінального судочинства” 1864 року встановлював, що “Як обізнані люди можуть бути запрошені: лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ремісники, скарбничі й особи, які тривалими заняттями в будь-якій службі або частині набули особливого досвіду” (ст. 326). Практика участі обізнаних осіб у кримінальному судочинстві отримала нарешті законодавче закріплення.

Наведені положення довгий час залишалися без змін і стали правовим підґрунтям для наступного впровадження досягнень науки й техніки в кримінальне судочинство.

Так було створено правові й організаційні форми використання науково-технічних досягнень для розкриття та розслідування злочинів. Невипадково саме цей період може бути характеризований як зародження криміналістики, і саме на нього, як вважає Р.С. Бєлкін, припадає становлення першого етапу розвитку криміналістики (консолідації криміналістичних знань і початку розроблення наукових методів розслідування і розшуку) і початок другого етапу (конструювання криміналістики як самостійної галузі наукового знання).

Згодом, запропонований французьким криміналістом А. Бертильйоном антропометричний метод реєстрації злочинців (1882 р.), а потім ним же розроблені правила словесного опису зовнішності (1885 р.), зумовили організацію Антропометричного бюро при префектурі поліції Парижа (1 лютого 1888 р.). З цього приводу Г. Гросс зазначав: “найголовніше значення системи Бертильйона в її міжнародності, в її однаковій пристосовності у будь-якій країні земної кулі. Але це можливо лише за умови, якщо вона буде застосована скрізь однаково, зі змінами одноманітними, із заходами однаковими до найдрібнішої точності, без найменших збільшень, зменшень і покращень, так, щоб ряд чисел, повідомлений телеграфом, був зрозумілим повсюдно однаково і точно”. Цей метод незабаром був упроваджений у багатьох країнах, серед яких була й Росія. В 1890 р. перше антропометричне бюро відкрилося у Петербурзі. Його діяльність принесла вагомі результати, внаслідок чого крім столичного бюро в країні було створено 12 антропометричних станцій, а між ними налагоджено обмін інформацією. В Україні перший антропометричний кабінет був утворений у 1901 р. при розшуковому відділі поліції м. Києва.

Незабаром на зміну антропометричним бюро приходить дактилоскопічна реєстрація. За даними В.К. Лисиченка, в Російській імперії дактилоскопічний облік злочинців уперше запроваджено департаментом поліції Петербурга, а в 1908 р. згідно з царським Указом від 6 липня, реєстраційні відділення були створені у 89 губернських і найбільших містах. І.Ф. Крилов називає іншу дату. На його думку в Росії така реєстрація починає використовуватися з 1892 р. в Московській розшуковій поліції, а з 1903 р. – в Київській. Офіційно ж рішення про введення дактилоскопії в Росії було прийнято лише в грудні 1906 р.

У 1878 р. французький антрополог Ойтман та англієць О. Рейландер запропонували фотографувати злочинців двічі – у фас і в правий профіль1. Згодом ці рекомендації знайшли відображення в правилах впізнавальної фотозйомки, розроблених А. Бертильйоном, який уперше запропонував проводити фотографування злочинців в 1/7 натуральної величини із зображенням у фас і в правий профіль. Він же сконструював спеціальну установку для впізнавальної фотозйомки злочинців, яка складалася з фотокамери, стільця з головотримачем і платформи, що жорстко з’єднувала фотокамеру зі стільцем.

У 1892 р. австрійський криміналіст Г. Грос у своїй праці „Керівництво для судових слідчих як система криміналістики” виклав деякі загальні правила фотографування обстановки місць події по справах про вбивства, крадіжки, пожежі й рекомендував застосовувати при дослідженнях речових доказів мікрофотографію й рентгенографію. Грос також висловив думку про доцільність виконання впізнавальної фотозйомки злочинців не тільки у фас і профіль, а також у 3/4 повороту голови.

У розвитку судової балістики того часу значні заслуги належать росіянину, професору медико-хірургічної академії М.І. Пирогову. Він був одним із перших учених, який залучався як експерт для вирішення складних питань, пов’язаних із встановленням обставин пострілу.

У 1879 р. була видана перша робота, присвячена судово-медичному дослідженню вогнепальних ушкоджень, підготовлена судовим медиком Н. Щегловим, у якій розглядалися всі відомі на той час види вогнепальної зброї, типи снарядів і сутність процесів, які відбуваються при пострілі.

Видатні успіхи, досягнуті в розвитку науково-технічних засобів на початку ХХ століття, стали поштовхом до заснування низки судово-експертних закладів у Росії, а також до більш широкого застосування досягнень науки і техніки в кримінальному судочинстві.

За оцінкою Р.С. Бєлкіна, кінець XIX і початок XX століть ознаменувалися проривом у формуванні дійсно наукових засобів і методів боротьби зі злочинністю, істотно зміненій до того часу і кількісно, і якісно.

У 1912 р. при прокурорі Петербурзької судової палати відкривається кабінет науково-судової експертизи, який почав функціонувати 1 січня 1913 р. У тому ж році аналогічний кабінет з’являється в Москві, в 1914 р. – у Києві і Одесі. Незабаром вони стали науково-методичними центрами з упровадження досягнень науки й техніки в кримінальне судочинство.

Згодом у діяльності зазначених кабінетів набувають широкого застосування метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія, фотографія в ультрафіолетових променях та інші методи. До функцій співробітників кабінетів входять виїзди на місця події, виявлення ознак злочину, застосування фотозйомки, участь в оглядах місцевості, трупів, зламувань та інших найрізноманітніших слідів, що однозначно свідчило про зростаюче правове визнання науково-технічних досягнень як засобів доказування.

Так, за короткий період (1912-1914 рр.) у Росії сформувалася система спеціальних криміналістичних установ – кабінетів науково-судової експертизи.

В 1916 р. в Петрограді було проведено 1-й з’їзд експертів-криміналістів, який започаткував їхнє наукове спілкування. У роботі з’їзду взяли участь управляючі кабінетами науково-судової експертизи, їх помічники, окремі судові слідчі. Показово, що разом з юристами в ньому взяли участь фізики, хіміки, біологи та медики, які залучалися до участі в оглядах місць подій. Науковий потенціал учасників з’їзду, за оцінкою І.Ф. Крилова, був достатньо високий.

Після Жовтневої революції 1917 р. Декретом № 2 “Про суд” висновок обізнаних осіб допускався як доказ у кримінальній справі. На цей час діяли Київський і Одеський інститути науково-судової експертизи. Петербурзький і Московський інститути були зруйновані.

16 квітня 1919 р. було прийнято Декрет про заснування посад верховних народних слідчих і видано Інструкцію Народного Комісаріату юстиції для народних слідчих, а згодом, у 1921 р., прийнято нову Інструкцію. Прийняття згаданих Інструкцій мало велике значення. По-перше, їх введення компенсувало відхід від дії нормативних актів дореволюційного періоду, по-друге, за відсутності КПК саме в них визначалися правові норми, які передбачали застосування наукових знань і технічних засобів. Характеризуючи Інструкцію 1921 р. П.П. Михайленко зазначає, що вона “являла собою докладний, добре обґрунтований документ, який пізніше був покладений в основу відповідного розділу першого КПК УРСР”.

Перший КПК УРСР набрав чинності 20 вересня 1922 р. У ст. 61 було сформульовано положення про те, що суд не обмежений ніякими формальними доказами і від нього залежить – допустити ті чи інші докази або вимагати їх від третіх осіб, для яких такі вимоги є обов’язковими. Ст. 62 відносила до доказів висновки експертів.

Законодавче закріплення правових основ цих положень зумовило подальше формування та становлення системи організації застосування досягнень науки й техніки в боротьбі зі злочинністю.

У 1923 р. засновано кабінет науково-судової експертизи в Харкові. 10 липня 1923 р. Рада народних комісарів УРСР затвердила Положення про кабінети науково-судової експертизи, а Наркомюст видав Інструкцію про їх діяльність. До складу кабінетів входили секції ідентифікації особи, судово-фотографічних, хімічних і фізико-хімічних, а також судово-медичних досліджень.

Й.Т. Гавриленко оцінив цю подію так: “Заснування судово-експертних закладів в системі Наркомату юстиції відповідало наочним потребам слідчих і судових органів у використанні спеціальних знань для більш успішного розслідування і розгляду кримінальних справ”. “Українські кабінети стали не тільки центром експертної діяльності в республіці, а й центрами наукової роботи в галузі криміналістики та судової експертизи, базою для підвищення кваліфікації співробітників дізнання та слідства” – вказує Р.С. Бєлкін, оцінюючи роботу кабінетів науково-судової експертизи того часу.

У 1925 р. кабінети реорганізуються в інститути науково-судової експертизи. “Організація Київського, Харківського й Одеського інститутів, законодавчо закріплена в Положенні про судоустрій УРСР, прийнятому 23 жовтня 1925 р., стала новим етапом у розвитку українських експертних науково-дослідних установ”, – зазначають А.П. Сапун та М.Я. Сегай.

Після великої Вітчизняної війни робота Київського та Харківського науково-дослідних інститутів судової експертизи та Одеського інституту судової експертизи відновлюється. З 1946 р. вони перейменовані в науково-дослідні інститути судової експертизи. У 1950 р. в РРФСР і ряді інших союзних республік були створені науково-дослідні криміналістичні лабораторії.

Науково-технічна та експертна діяльність в органах міліції почалася вже у 1918 р. У наказах, стосовно кримінально-розшукової міліції, вимагалося вживати термінових та найінтенсивніших заходів щодо ознайомлення із засобами реєстрації злочинців – антропометрією, дактилоскопією, судовою фотографією, словесним портретом і т. ін. 15 лютого 1919 р. Колегія НКВС РРФСР прийняла рішення про організацію Кабінету судової експертизи, який почав діяти з 1 березня 1919 р. До його функцій входили: організація наукової експертизи на місцях; консультування працівників розшуку з найскладніших питань, які вимагають спеціальних знань; проведення експертиз; надання допомоги на місцях.

У 1920 р. при злитті кримінального розшуку і слідства було створено Центральне слідчо-розшукове управління, в якому, окрім інших, засновувалися відділи реєстраційно-дактилоскопічної та науково-судової експертизи. Основну роботу щодо провадження експертиз виконували експерти-консультанти.

У 1921 р. під час реорганізації Центр розшуку організовано науково-технічний підвідділ, до складу якого входило три бюро: реєстраційно-дактилоскопічне, науково-технічної експертизи та кримінально-статистичне. У травні 1922 р. згаданий підвідділ реорганізовано в Науково-технічний підвідділ Управління кримінального розшуку РРФСР.

Перші науково-технічні підрозділи були організовані в Петрограді, Самарі та при Центральному кримінальному розшуку України.

Громадянська війна та інтервенція помітно загальмували розвиток науково-технічної служби міліції в Україні. Постанова Ради народних комісарів УРСР “Про організацію відділів кримінального розшуку” вийшла тільки 3 квітня 1920 р., а науково-технічна служба фактично почала створюватися лише з 1921 р. У складі управління судово-кримінального розшуку Головного управління міліції НКВС УРСР у грудні 1921 р. функціонували дактилоскопічне, кримінально-статистичне, центральне реєстраційне відділення, відділення фотографії та криміналістичний музей. У губернських містах у відділах кримінального розшуку діяли реєстраційні та дактилоскопічні бюро й фотолабораторії.

Значні заслуги в історії створення криміналістичних установ системи НКВС належать В.Л. Русецькому, С.М. Потапову, П.С. Семеновському. Двоє перших були організаторами науково-технічного відділу кримінального розшуку республіки, а третій – організатором Центрального бюро дактилоскопічної реєстрації. Успішно просувалось у ті роки створення науково-технічних установ і на місцях.

КПК УРСР 1927 р. вміщував ряд нових положень щодо використання спеціальних знань та науково-технічних засобів, а вже існуючі були розширені й удосконалені. У ст. 64, зокрема, вказувалося, що експертиза призначається в разі, коли для розслідування або розгляду справи необхідні спеціальні знання в галузі досліджуваного питання.

Також у кодексі відзначалося, що експертні висновки, як і інші докази, мають розцінюватися слідчим і судом у сукупності та в порівнянні з іншими даними справи.

Ст. 189 КПК передбачала у разі необхідності запрошення експертів для участі в огляді. В коментарі до цієї статті дається рекомендація частіше виконувати фотографування об’єктів огляду. Для огляду і розтину трупа, для огляду потерпілого або обвинуваченого, і в інших випадках, коли потрібна медична експертиза, слідчий запрошує як експерта судового медика свого району або представника інституту науково-судової експертизи. У разі утруднення такого виклику запрошується найближчий лікар (ст. 190).

Таким чином, законодавець істотно розширював коло питань, для вирішення яких стало можливим застосовувати спеціальні знання, а також установлював більш чіткі та виважені норми для регулювання цієї діяльності, що стимулювало й активізувало роботу з удосконалення науково-технічних засобів.

А.І. Вінберг зазначав: “Період, починаючи з 1927 р., можна охарактеризувати як період помітного піднесення й активізації ролі науково-дослідних експертних криміналістичних закладів”. У цей час формується мережа лабораторій науково-судової експертизи при юридичних вузах, де розгортається експертна та науково-дослідницька робота.

До Великої Вітчизняної війни науково-технічні апарати структурно входили до складу оперативних відділів НКВС СРСР і були найширшою відомчою мережею криміналістичної експертизи. Під час війни чисельність науково-технічних апаратів, як і міліції у цілому, значно зменшилася. Але не зважаючи на це їхня практична діяльність продовжувалася.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років науково-технічні відділи відокремилися в самостійну службу. Ці підрозділи стали брати на озброєння порівняльні мікроскопи, репродукційні установки, мікрофотонасадки, нові експертні валізи, джерела ультрафіолетового випромінювання та ін. Більш точну дату надання самостійності науково-технічним підрозділам міліції вказують Т.В. Авер’янова та В.Ф. Статкус (1948 р.).

У 1945 р. при науково-технічному відділі Головного управління міліції НКВС СРСР створено Науково-дослідний інститут криміналістики, який у 1956 р. був перетворений у Всесоюзний науково-дослідний інститут міліції. У той же період починається організація науково-технічних підрозділів міських і районних ОВС.

У свою чергу, слідча практика неухильно йшла шляхом широкого використання допомоги фахівців для вирішення найрізноманітніших завдань. У цей період набули подальшого розвитку наука і техніка, підвищились вимоги до досудового слідства. Більш широкого використання при розслідуванні набули судова фотографія, трасологія, судова балістика, техніко-криміналістичне дослідження документів. Все частіше під час провадження слідчих дій використовувалась криміналістична техніка. Для підвищення ефективності роботи слідчих у 1952 р. було прийнято рішення про комплектування валіз для роботи на місці події. Трохи згодом, на підставі вивчення досвіду ряду зарубіжних держав з’являються пропозиції щодо створення пересувних криміналістичних лабораторій (ПКЛ) на базі спеціальних автомобілів і навіть мотоциклів із коляскою. Перший вітчизняний зразок ПКЛ на базі автомобіля УАЗ-452 було розроблено в 1968-1969 рр. у Всесоюзному інституті по вивченню причин і розробці заходів попередження злочинності спільно з оперативно-технічним управлінням МВС СРСР. У 1980 р. Є.М. Свєтлаков запропонував комплектувати ПКЛ на базі автобуса “ЛАЗ” або на шасі автомобіля “Газ-66”, що зумовлювалося великою площею салону.

У 1954 р. в прокуратурі вводяться посади прокурорів-криміналістів, що було пов’язано з “...необхідністю широкого розповсюдження й впровадження наукових прийомів і методів слідства” – вказував Б.М. Коврижних. Одним з напрямків їх діяльності була організація криміналістичних кабінетів в обласних, крайових і республіканських прокуратурах. Чисельність експертів в Україні на той час все ж таки залишалася незначною.

До кінця 50-х років було остаточно сформовано систему судово-експертних закладів. Багато з них мали в своєму розпорядженні найсучасніші засоби криміналістичної техніки.

Постійно зростаючі можливості науково-технічних засобів, належна розробленість питань теорії й практики криміналістики і судової експертизи в поєднанні зі зростаючими потребами практики вимагали подальшого вдосконалення правових основ застосування науково-технічних засобів у правозастосовчій діяльності.

У КПК УРСР 1960 р. більш детально регламентувався порядок призначення та проведення експертизи (ст. 75-76). Закріплювалася можливість фотографування речових доказів під час огляду (ч. 3 ст. 191) і відтворення обстановки й обставин події (ч. 1 ст. 194). Додатками до протоколів слідчих дій було визначено фотознімки, плани, схеми й інші матеріали, які пояснюють його зміст (ч. 3 ст. 85), - тобто результати застосування науково-технічних засобів. Згодом, шляхом внесення доповнень до КПК, було законодавчо закріплено вироблені й апробовані практикою організаційні форми застосування звукозапису в розслідуванні (ст. 851; ч. 6 ст. 114 КПК), а також кінозйомки та відеозапису (ст. 852; ч. 6 ст. 114 КПК).

Поява цих правових норм підвищила загальну інформаційну цінність, доказове значення, об'єктивність і наочність слідчих і судових дій.

У 1963 р. вперше в системі органів внутрішніх справ УРСР у м. Харкові в науково-технічному відділі почала діяти лабораторія по дослідженню продуктів харчування. Трохи згодом у декількох областях організовуються хімічні та біологічні лабораторії. У 1972 р. в науково-технічному відділі УВС Ворошиловградської області заснована одна з перших в СРСР лабораторія ядерно-фізичних досліджень.

25 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про судову експертизу”, що сприяло впорядкуванню питань, пов’язаних із судово-експертною діяльністю. Завдяки цьому було створено єдину правову базу для діяльності всіх закладів і осіб, які займаються провадженням експертиз.

Крім того, Законом України “Про внесення змін в КПК України”, який набрав чинності з 29 червня 2001 р., КПК доповнено деякими положеннями, які регламентують застосування науково-технічних засобів. Зокрема, захисникові надано право застосовувати науково-технічні засоби при провадженні дізнання, досудового слідства та в суді (п. 5 ст. 48). Ст. 871 регламентує фіксацію судового процесу технічними засобами.

Слід зазначити, що чинна система кримінально-процесуальних норм щодо застосування науково-технічних засобів свого часу була зорієнтована на суспільні відносини і рівень розвитку науки й техніки початку 60-х років, і, незважаючи на деякі зміни та доповнення, внесені до КПК, практично повністю зберегла свої основні риси до цього часу й тому потребує докорінного реформування.

Історичні факти свідчать, що формування, становлення й розвиток організаційних і правових основ застосування науково-технічних досягнень у розкритті та розслідуванні злочинів являє собою складний процес, який протікає під впливом багатьох різноманітних об’єктивних і суб’єктивних факторів. Особливе місце серед них, на думку В.А. Волинського, займає фактор ідеології, існування якого до недавніх пір взагалі не визнавалось у вітчизняній криміналістиці. Між тим, вплив цього фактора більш ніж наочно проявився в недалекому минулому, і не тільки взагалі у розвитку вітчизняної науки і техніки (критика “кібернетики – як лженауки”, морганістської генетики і т. ін.), а зокрема й криміналістики, її методів і засобів. І дійсно, до початку так званої “перебудови”, до відкриття “залізної завіси” у вітчизняній криміналістичній літературі майже не можна було зустріти джерела, де б не піддавалася критиці “реакційна сутність буржуазної криміналістики”. Звичайно, цей фактор не міг позитивно позначитись на розвитку вітчизняної криміналістики.

У 1992 р. з метою підвищення рівня техніко-криміналістичного забезпечення розкриття злочинів і розслідування кримінальних справ, а також ефективності роботи експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ наказом МВС України від 09 березня 1992 р. № 140 було затверджено Положення про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів (ЕКП) органів внутрішніх справ України. Цим Положенням на ЕКП покладено такі основні завдання:

• техніко-криміналістичне забезпечення слідчих дій і оперативно-розшукових заходів;
• проведення криміналістичних досліджень з метою створення науково-обґрунтованої бази доказів при розслідуванні кримінальних справ;
• виявлення осіб, причетних до скоєння злочинів, за допомогою криміналістичних обліків (п. 1.2.1.). Як видно, у згаданому Положенні не йшлося про проведення експертно-криміналістичними підрозділами МВС судових експертиз.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 1998 р. № 617 був утворений Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ) Міністерства внутрішніх справ України. З цього приводу його керівник І.П. Красюк говорив: “Створення такого центру дало змогу зосередити в одній установі значний науково-технічний потенціал, що дозволило істотно підвищити рівень експертно-криміналістичної діяльності”.

Відповідно до згаданої Постанови Кабінету Міністрів МВС України видано накази від 18 січня 1999 р. № 30 “Про затвердження Положення про Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України, штатів цього Державного центру, Типового положення про науково-дослідний експертно-криміналістичний центр при ГУМВС України в Криму, м. Києві та Київській області, УМВС України в областях, м. Севастополі та на транспорті, а також типової структури цього центру”, та від 30 серпня 1999 року № 682 “Про затвердження Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України” (далі – Настанови), якими було визначено, що експертно-криміналістична служба МВС України входить до блоку кримінальної міліції і складається з експертно-криміналістичних підрозділів, до яких належить Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ; ДНДЕКЦ, НДЕКЦ є самостійними структурними підрозділами МВС, підпорядковуються міністру, начальникам ГУМВС, УМВС, УМВСТ (п. 1.1.1.).

Даною Настановою на співробітників експертно-криміналістичної служби МВС України покладено такі основні завдання:

• техніко-криміналістичне забезпечення слідчих дій (п. 3);
• техніко-криміналістичне забезпечення оперативно-розшукових заходів (п. 4);
• проведення експертиз та досліджень (п. 5);
• ведення криміналістичних обліків (п. 6).

З метою розвитку й удосконалення експертної діяльності Постановою Кабінету міністрів України від 20 червня 2000 р. № 988 на базі Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру і експертно-криміналістичних центрів в областях та на транспорті утворено експертну службу МВС України, яка діє відповідно до Закону України “Про судову експертизу”, і є складовою частиною системи державних судово-експертних закладів України.

Видання цієї Постанови, безумовно, є кроком уперед, і її значення для практики боротьби зі злочинності переоцінити важко. Але, на нашу думку, службу, про яку йдеться, було б доцільніше іменувати експертно-криміналістичною, а не експертною, оскільки її функції не обмежуються проведенням судових експертиз і досліджень. На її підрозділи, крім цього, покладено завдання щодо техніко-криміналістичного забезпечення слідчих дій, оперативно-розшукових заходів, ведення криміналістичних обліків тощо.

На сьогодні існують суперечності між законами України “Про Судову експертизу” та “Про міліцію”, щодо діяльності експертної служби МВС України. Зі змісту п. 10 ст. 10 Закону України “Про міліцію” випливає, що на працівників експертно-криміналістичних підрозділів цим законом не покладено обов’язку проводити судові експертизи з кримінальних справ, що, однак, передбачено Законом України “Про судову експертизу” та Настановою “Про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України”.

На цій підставі у криміналістичній та кримінально-процесуальній літературі триває дискусія з приводу правових основ діяльності експертно-криміналістичної служби МВС України. При цьому ряд авторів стоять на засадах того, що ця служба не повинна проводити судові експертизи.

На нашу думку, на сьогодні позбавляти експертну службу МВС України права провадження судових експертиз недоцільно, оскільки ця служба, як показує офіційна статистика, щороку виконує близько 188460 судових експертиз. Тільки в спеціалізованих навчальних закладах системи МВС здійснюється підготовка експертів-криміналістів (Київський Національний університет внутрішніх справ та Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ). У 2006 р. прийнято рішення про заснування факультетів підготовки експертів-криміналістів у Харківському національному та Львівському державному університетах внутрішніх справ. До того ж ця служба забезпечена найсучаснішими науково-технічними засобами і є найчисельнішою серед судово-експертних закладів України.

З метою приведення діяльності експертної служби МВС України до вимог закону пропонуємо внести доповнення у п. 10 ст. 10 Закону України “Про міліцію”, згідно з яким викласти її у наступній редакції: “проводити судові експертизи в кримінальних справах, криміналістичні дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, забезпечувати у встановленому порядку участь спеціалістів експертно-криміналістичної служби у слідчих діях”.

Примітки:

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс;

ЕКП – Експертно-криміналістичний підрозділ;

НДЕКЦ – Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр;

ДНДЕКЦ – Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр.

Джерело – глава з монографії:

Коваленко В.В. Застосування науково-технічних засобів спеціалістами при проведені слідчих дій: Монографія. МВС України, Луган. держ. університет внутрішніх справ – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. – 208 с.