Поняття спеціальних знань, основні форми та суб'єкти їх використання (застосування) у судочинстві

У практиці розслідування злочинів часто виникають питання, що виходять за межі правових, для вирішення яких недостатньо професійних знань слідчого. У таких випадках кримінально-процесуальним законодавством слідчому надано право використовувати допомогу експертів, спеціалістів, перекладачів, педагогів та інших осіб, котрі володіють спеціальними знаннями.

I. У найбільш загальному розумінні знання – це результат пізнання, сукупність відомостей у якій-небудь галузі. Своєрідною формою використання знання є досвід, що поєднує знання з уміннями і навичками – психологічними новоутвореннями, що сприяють раціональному, точному, швидкому й ощадливому виконанню операцій і дій на підставі й для реалізації знання. Слово ж “спеціальний” тлумачиться як призначений виключно для кого-, чого-небудь, який має особливе призначення, та як той, що стосується окремої галузі науки, техніки, мистецтва тощо, призначений для спеціалістів цієї галузі.

Поняття “спеціальні знання” розглядалося багатьма науковцями протягом ряду років. Однак дане питання залишається дискусійним і сьогодні, насамперед, через різні підходи до його тлумачення. Так, З.М. Соколовський зазначає, що під спеціальними знаннями слід розуміти “сукупність відомостей, отриманих у результаті професійної спеціальної підготовки, що створюють для їх власника можливість вирішення питань у якій-небудь галузі”. Основною ознакою в даному визначенні, на його думку, є вид професійної підготовки, у межах якого вивчаються відомості, необхідні для вирішення питання, яке виникло в справі.

І.В. Постика визначає спеціальні знання “як сукупність пізнань у певній галузі науки, техніки чи мистецтва на сучасному рівні їх розвитку, застосовуваних з метою доказування, яке провадиться у встановленому законом порядку”. Істотним недоліком даного визначення є посилання на застосування спеціальних знань лише з метою доказування, а, як відомо, спеціальні знання можуть використовуватися і з метою пізнання певних фактів і явищ. Позитивним же є посилання на сучасний рівень розвитку певної галузі знань. Як зазначає В.Г. Гончаренко, “спеціальні знання – це сукупні знання спеціалістів у даній галузі, що характеризують досягнення конкретної наукової чи технічної галузі, тому вони завжди відбивають сучасний рівень розвитку науки, техніки, мистецтва, навіть якщо окремі спеціалісти з якихось причин відстають від цього рівня”.

Г.М. Надгорний вважає, що спеціальні знання – це знання, які не відносяться до загальновідомих і які створюють передумови професійної підготовки з наукових, інженерно-технічних і виробничих спеціальностей, а також не загальновідомі знання, необхідні для заняття якими-небудь видами діяльності. Оцінюючи дане визначення, В.К. Лисиченко і В.В. Ціркаль зазначають, що в ньому не відображена кримінально-процесуальна специфіка застосування спеціальних знань. Крім того, виходячи з аналізу наведеного визначення виникає питання: які знання слід вважати загальновідомими? На нашу думку, категорії загальновідомі чи не загальновідомі знання повинні розглядатися відносно процесу розслідування злочинів. Як правильно вважає більшість дослідників, стосовно процесу розслідування юридичні знання є не спеціальними, а обов'язковими (фаховими), оскільки особа, котра їх не має, не може здійснювати слідчу діяльність. Знання ж, наприклад, з галузі фізики, хімії чи педагогіки відносно процесу розслідування є спеціальними, тому що необхідність у їх використанні виникає при розслідуванні далеко не кожного злочину. До того ж такі знання виходять за межі професійної підготовки слідчого. Загальними ж (загальновідомими) знаннями є філософські знання, оскільки “категоріальний апарат криміналістики ґрунтується, зокрема, на засадах філософії”, – справедливо відзначають А.В. Іщенко і Р.П. Марчук.

Нині прийнято виділяти два види знань – практичні (повсякденні) й наукові. Історично людське знання спочатку являло собою сукупність практичних знань. Завдяки мові, а пізніше – писемності накопичений людський досвід (випадкові, інтуїтивні відкриття, винаходи тощо) зі зміною поколінь не гинули, а ставали суспільним надбанням. Так сформувалася надзвичайно широка галузь знань, що акумулювала в собі багатовіковий досвід практичної діяльності. Під практичними знаннями розуміються знання, накопичені людьми в побуті та повсюдній виробничій діяльності, виражені в так званих рецептурних правилах. Розумова сторона практичних знань підкреслюється терміном “здоровий глузд”. Пізнання сутності речей не є метою практичного знання. Воно відповідає на запитання “як”, але не дає відповіді на питання “чому”.

Наукові знання являють собою розгалужену систему знань. Вони стають доступними людині тільки в результаті пізнавальної діяльності на рівні теоретичного мислення, заснованої на відповідній (спеціальній) освітній підготовці. Наукове знання спрямоване на вивчення суті явища з метою одержання об'єктивної істини на основі осмислення і пояснення установлених фактів.

Практичні й наукові знання взаємозалежні та взаємозумовлені. З одного боку – практичні знання складають емпіричну базу для застосування наукових знань, з іншого – деякі практичні знання у результаті наукових досліджень одержують наукове обґрунтування і включаються в наукові знання. Таким чином результати наукового пізнання по мірі впровадження в практику стають практичними знанням. Правий В.М. Махов, котрий зазначає, що спеціальні знання, які прийшли в практику з науки, зберігають свою наукову основу. Наукова основа, що забезпечує вірогідність спеціальних знань, - важлива умова їх використання в кримінальному судочинстві.

Аналіз ст.ст. 75 і 1281 КПК України показує, що в кримінальному процесі використовуються наукові, технічні або інші спеціальні знання, які допомагають слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів. Тобто закон називає спеціальними не тільки наукові, але й технічні знання. Технічні знання містять елементи як наукового, так і практичного знання, складовим якого є і практичні навички, придбані в результаті досвіду і практичної діяльності. Досвід же це єдність уміння і знання.

Як наукові елементи Г.М. Надгорний включає в цю систему різні науково-технічні теорії, що спираються на природничонаукові закони, а як елементи практичного знання – рецептурні правила, що складають основний зміст описів технологічних процесів, окремих видів робіт тощо. В.К. Лисиченко та В.В. Ціркаль доповнюють даний перелік структурних елементів технічних знань існуючими в техніці описами й технічними характеристиками різних знарядь праці, схем приладів і механізмів, правилами їх експлуатації, а також правилами техніки безпеки.

За визначенням В.К. Лисиченка і В.В. Ціркаля, “спеціальні знання – це не загальновідомі в судочинстві наукові, технічні та практичні знання, набуті в результаті професійного навчання або роботи за певною спеціальністю особою, залученою як спеціаліст або експерт з метою сприяння слідству або суду в з'ясуванні обставин справи чи давання висновку з питань, для вирішення яких потрібне їх застосування”. Наведене визначення видається найбільш повним, відбиває юридичний характер даного поняття, однак, на нашу думку, вказівка в ньому на експерта і спеціаліста істотно звужує коло осіб – носіїв спеціальних знань. Як відомо, спеціальні знання застосовують не тільки спеціалісти й експерти, але й слідчі, оперативні працівники, прокурори-криміналісти, педагоги, перекладачі й інші учасники розслідування, що не є спеціалістами чи експертами. Крім того, на нашу думку, реалізація спеціальних (головним чином технічних) знань нерозривно пов'язана з навичками застосування науково-технічних засобів, що також має знайти відображення у визначенні спеціальних знань. Ч. 2 ст. 1281 містить пряму вказівку на те, що спеціаліст зобов'язаний брати участь у слідчій дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння слідству у виявленні, закріпленні та вилученні доказів. Навичка – це уміння, вироблене вправами, звичкою. Знання без навичок і навички без знань взаємовиключають застосування одне одного.

На думку Є.Г. Коваленка “під спеціальними знаннями розуміються незальновідомі різноманітні знання окремих осіб, необхідні органу дізнання, слідчому і суду для використання їх в кримінальному процесі спеціалістом або експертом і які в решті решт можуть стати джерелами доказів”. У даному визначенні, крім недоліків які містяться у наведених вище визначеннях різних авторів, відсутня вказівка на мету застосування спеціальних знань. Крім того, помилковим, на нашу думку, є твердження, що спеціальні знання “... в решті решт можуть стати джерелами доказів”. Знання не можуть стати джерелами доказів, бо ст. 65 КПК України не знає такого джерела як “спеціальні знання”. Спеціальні знання це лише “інструмент”, який може бути використаний для встановлення фактичних даних, які, у разі дотримання певних процедурних правил, можуть стати доказами.

Як зазначає В.Г. Грузкова, “спеціальні знання поєднують у собі, по-перше, наукові знання, що дозволяють розкрити (власне, “пізнати”) природу досліджуваних явищ, їхню сутність; по-друге, життєвий досвід – найбільш раціональні, ефективні алгоритми практичної діяльності; по-третє, знання з галузі техніки, що акумулюють сучасну науково-технічну інформацію і досвід її практичної реалізації. У системі “спеціальні знання” вони виступають у діалектичній єдності”. Аналіз даного визначення показує, що при всіх його перевагах у ньому також немає вказівки на юридичну (кримінально-процесуальну) специфіку використання спеціальних знань.

В.М. Махов визначає спеціальні знання як знання, властиві різним видам професійної діяльності, за винятком знань, які є професійними для слідчого і судді, використовуваних при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ у суді з метою сприяння встановленню істини в справі, у випадках і порядку, визначених кримінально-процесуальним законодавством. Основною ознакою, що відрізняє наведене визначення від багатьох інших, є те, що В.М. Махов із сукупності спеціальних знань вилучив не правові, а професійні знання слідчих і суддів. Звідси виникає питання: який обсяг знань охоплюється професійними знаннями слідчого (судді)? Безумовно, професійними для слідчого є юридичні знання. Криміналістика – юридична наука, і знання з її галузі є юридичними, тобто професійними для слідчого. Навряд чи в когось викликає заперечення твердження про те, що без знання положень криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів ведення досудового слідства неможливе. Однак, одночасно з даними розділами криміналістики, кожен майбутній слідчий, одержуючи юридичну освіту, вивчає і такий розділ, як криміналістична техніка. На думку В.М. Махова, з цього розділу слідчому потрібні знання в обсязі, що дає уявлення про можливості експертних досліджень і спеціалістів-криміналістів, залучуваних до участі в слідчих діях, а також знання, необхідні для правильної оцінки доказів. Щодо експертних досліджень, то знання слідчого дійсно можуть бути обмежені знаннями їх сучасних можливостей. Що ж стосується використання науково-технічних засобів для виявлення, фіксації та вилучення різних видів матеріальних слідів, слідчий знаннями про їх можливості обмежуватися не повинен. Оскільки законодавець не передбачив обов'язкової участі спеціаліста-криміналіста в слідчих діях, слідчий у кожному конкретному випадку вирішує питання: самостійно застосовувати науково-технічні засоби (а для цього треба мати навички їх застосування), чи залучати для виконання такої роботи спеціаліста-криміналіста. Ще в 1980 р. В.Г. Гончаренко ввів поняття “спеціальні криміналістичні знання”, яке у процесуально-правовому розумінні охарактеризував як знання в галузі криміналістичної техніки, застосовувані спеціально підготовленими особами для пізнання об'єктів при здійсненні юридичної діяльності з їх природничонаукової та технічної сторін.

П.П. Іщенко запропонував увести в науковий ужиток термін “криміналістичні знання і навички”. У широкому розумінні це знання і навички, придатні для виявлення, закріплення, вилучення і дослідження доказів.

На думку Н.І. Клименко та Р.Г. Домбровського, зміст криміналістичних знань становить криміналістична практична пізнавальна діяльність, здійснювана з приводу її об'єкта – злочинної діяльності. Пізніше Н. Клименко та О. Клевцов запропонували таке поняття, як “нетрадиційні криміналістичні знання”. На їх думку, це знання і методи, які не дістали достатнього визнання в теорії криміналістики та впровадження в практику і які криміналістика пристосовує і використовує у своїх цілях для розкриття і розслідування злочинів. До нетрадиційних криміналістичних знань вони відносять одорологію, фоноскопію, голографію, детекцію брехні, прогнозування.

Отже, чітких меж між спеціальними криміналістичними знаннями і навичками та професійними знаннями слідчого немає. З урахуванням того, що основна маса слідчих більшою чи меншою мірою володіє спеціальними криміналістичними знаннями і навичками (оскільки це передбачено програмами підготовки слідчих), вважаємо, що криміналістичні знання і навички відносяться до професійних знань слідчого. Тому вірніше буде вилучення з визначення поняття “спеціальні знання” не професійних, а правових знань.

Визначаючи поняття “спеціальні знання”, А.В. Іщенко та Р.П. Марчук указують: “На сучасному етапі розвитку кримінально-процесуальної науки та криміналістики спеціальні знання є умовною назвою не загальновідомих, конкретно-наукових та практичних знань, за винятком знань у галузі матеріального та процесуального права”.

М.Г. Щербаковський та О.А. Кравченко спеціальні знання розуміють “...як систематизовані наукові знання, вміння і навички в певній сфері людської діяльності (виключаючи знання в галузі матеріального і процесуального права), отримані в результаті цілеспрямованої професійної підготовки і досвіду роботи й використовуються з метою збирання доказової та орієнтуючої інформації, яка має значення для справи”. Спільною позитивною рисою для двох останніх визначень є те, що їх автори виключають з поняття “спеціальні знання” знання в галузі матеріального і процесуального права. Загальними недоліком є відсутність указівки на відповідність таких знань сучасному рівню розвитку відповідних галузей людської діяльності. Даний недолік притаманний і визначенню, запропонованому Б.В. Романюком, котрий вважає, що “спеціальні знання – це сукупність науково-обґрунтованих відомостей окремого (спеціального) виду, якими володіють особи (спеціалісти) у межах будь-якої професії в різних галузях науки, техніки, мистецтва та ремесла, і які відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства використовуються ними для успішного вирішення завдань кримінального судочинства”.

Ми вважаємо, що істотною ознакою, котра характеризує спеціальні знання, є їх наукова основа, оскільки саме вона забезпечує вірогідність отриманих з їх допомогою результатів.

З урахуванням викладеного можна сформулювати таке визначення “спеціальних знань”: спеціальні знання – це наукові й практичні знання та навички, які відповідають сучасному рівню розвитку відповідних галузей людської діяльності (за винятком знань у галузі процесуального і матеріального права), використовуються (застосовуються) при розслідуванні злочинів і судовому розгляді кримінальних справ з метою сприяння слідству чи суду в збиранні та дослідженні доказів.

На нашу думку, наведене визначення повною мірою відповідає сучасним уявленням про природу спеціальних знань як кримінально-процесуальної та криміналістичної категорії.

II. В.С. Кузьмічов і Г.І. Прокопенко до суб'єктів використання спеціальних знань у процесі розслідування злочинів відносять слідчого, начальника слідчого відділу, особу, яка здійснює дізнання, прокурора, прокурора-криміналіста, спеціаліста, експерта, оперативного співробітника, осіб, що володіють спеціальними знаннями але не наділені процесуальними правами. Б.В. Романюк щодо суб'єктів застосування спеціальних знань як їх безпосередніх носіїв зазначає, що такими, відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є слідчий, експерт і спеціаліст.

Слід чітко розрізняти суб'єктів використання і суб'єктів застосування спеціальних знань. І.В. Пиріг вважає, що в якості критерію відмежування цих термінів треба ставити об’єкт, по відношенню до якого проводяться дії. Якщо об’єкти не матеріальні (ідеальні), треба вживати термін „використання”, а якщо матеріальні – „застосування”. Дана точку зору заслуговує на увагу, однак, на наш погляд, правильнішим буде в якості такого критерію розглядати значення слів “використовувати” і “застосувати”. За визначенням С.І. Ожегова та Н.Ю. Шведової, застосувати - здійснити на ділі, на практиці. Використовувати – скористатися, ужити з користю. Таким чином, застосовувати спеціальні знання можуть їх носії, а використовувати – суб'єкти доказування, які відповідно до свого процесуального статусу наділені таким правом.

Виходячи з норм КПК України, суб'єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини: особа, яка здійснює дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, суддя, суд. Саме вони в межах своєї компетенції зобов'язані прийняти всі передбачені законом міри до встановлення події злочину, осіб, винних у скоєнні злочину, і до їх покарання. Звичайно, при цьому вони мають право (а у встановлених законом випадках – зобов'язані) використовувати спеціальні знання призначаючи експертизи, залучаючи спеціалістів, перекладачів та ін. Таким чином, суб'єктами використання спеціальних знань у процесі розслідування злочинів є суб'єкти розслідування: слідчий, начальник слідчого відділу, особа, яка здійснює дізнання, прокурор. Суб'єктами ж застосування спеціальних знань є їх безпосередні носії – експерт, спеціаліст, перекладач, особа, котра розуміє розмовні знаки німих (глухих), педагог та ін.

При цьому слід мати на увазі, що слідчий, начальник слідчого відділу, особа, яка здійснює дізнання, прокурор можуть не тільки використовувати спеціальні знання залучених для участі в розслідуванні осіб, але й застосовувати власні спеціальні знання за умови, що вони ними володіють.

Суперечним є питання про статус прокурора-криміналіста як суб'єкта використання чи застосування спеціальних знань. Як справедливо зазначає М.О. Селіванов, прокурор-криміналіст завдяки своєму службовому положенню має ширші повноваження ніж спеціаліст, і окрім дій з надання слідчому допомоги науково-технічного характеру, має право самостійно провадити розслідування. Найточніше охарактеризував положення прокурора-криміналіста Б.М. Коврижних, котрий вважає, що прокурор-криміналіст не повинен виступати як “надслідчий”. У той же час він і не є помічником слідчого, спеціалістом, запрошеним для участі у провадженні огляду. На нашу думку, прокурор-криміналіст – це прокурор, котрий належним чином володіє спеціальними криміналістичними знаннями, має визначені права і зацікавлений у швидкому, повному, всебічному й об'єктивному розслідуванні. За практикою, яка склалася, користуючись повноваженнями прокурора відділу, прокурор-криміналіст може самостійно проводити слідчі дії, застосовуючи при цьому власні спеціальні знання або використовуючи спеціальні знання інших осіб. Таким чином, прокурор-криміналіст, так само, як і слідчий, може виступати і як суб'єкт використання, і як суб'єкт застосування спеціальних знань.

На практиці, а часто й у спеціальній літературі, всіх осіб, котрі володіють спеціальними знаннями і залучаються для надання допомоги слідчому та оперативному працівникові в ході розслідування (крім проведення експертизи), іменують спеціалістами. Однак такий підхід, на нашу думку, не цілком виправданий, оскільки вносить плутанину в термінологію.

За визначенням Т.В. Авер'янової та співавторів, спеціаліст – фізична особа, що має спеціальні знання і навички, та володіє процесуальним статусом. Аналогічної точки зору дотримуються М.О. Селіванов, В.С. Кузьмічов, Г.І. Прокопенко та ряд інших авторів. Оскільки застосування спеціальних знань у непроцесуальній формі кримінально-процесуальним законодавством не урегульовано, то й особа, котра залучається для виконання такої роботи, процесуального статусу не має. “На досудовому слідстві спеціаліст як процесуальна фігура немислима поза межами слідчих дій”, – справедливо зазначає М.О. Селіванов.

Виходить, що особа, котра володіє спеціальними знаннями, здобуває процесуальний статус спеціаліста лише у випадку залучення її до участі в слідчій дії (ст. 1281 КПК України).

Невірним, на нашу думку, є віднесення деякими авторами до спеціалістів у процесуальному значенні цього терміна педагогів, ревізорів перекладачів, осіб, які розуміють знаки німих і глухих, прокурорів-криміналістів, оскільки їхня процесуальна компетенція відрізняється від компетенції, наданої статтею 1281 КПК України спеціалістові, на що вказують багато авторів.

У спеціальній літературі постійно здійснюються спроби сформулювати визначення спеціаліста в процесуальному значенні цього терміна. Одним з перших дав таке визначення А.І. Вінберг, котрий зазначив, що “спеціаліст – це особа, яка не підмінює слідчого, це обізнана у певній галузі знань особа, покликана своїми спеціальними знаннями допомогти слідчому в усіх тих випадках, коли з питань, які мають значення для справи, потрібна її допомога і коли при цьому немає необхідності в призначенні слідчим експертиз”. П.П. Іщенко визначив спеціаліста в кримінальному судочинстві як “особу, яка володіє спеціальними знаннями і навичками залучену органом дізнання, прокурором або судом для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні доказів”. Друге визначення вигідно відрізняється від першого своєю стислістю і вказівкою на наявність у спеціаліста не тільки знань, але й навичок. Спільним же недоліком для обох визначень є відсутність указівки на характер знань і навичок, якими повинен володіти спеціаліст.

М.Г. Щербаковський та О.А. Кравченко запропонували внести до нового КПК України таке визначення поняття “спеціаліст”: “спеціаліст – залучена до проведення процесуальної дії не зацікавлена в справі особа, котра володіє спеціальними знаннями, які використовує в порядку, встановленому цим Кодексом”. Згодом О.А. Кравченко дещо змінив своє ставлення до цього визначення і виклав його в такій редакції: “спеціаліст – залучений до участі в проведенні слідчої дії фахівець, котрий використовує спеціальні знання і навички для надання допомоги дізнавачеві, слідчому чи суду у виявленні та роз’ясненні окремих фактів, які мають доказове значення”. Слід зауважити, що спеціаліст, як зазначалося нами раніше, може лише застосовувати, а не використовувати свої спеціальні знання і навички. До того ж в останньому визначенні є суттєва неточність. Як відомо, суд проводить не слідчі, а судові дії. Тому спеціаліст може надати допомогу суду лише при проведенні судових, а не слідчих дій, що, однак, випливає зі змісту наведеного визначення.

На думку Б.В. Романюка, “спеціаліст – це особа, яка володіє певними спеціальними знаннями, навичками та досвідом діяльності в галузі науки, техніки, мистецтва та ремесла і залучається особою, яка здійснює дізнання, слідчим або судом для надання їм допомоги в організації, проведенні та оформленні слідчих дій”. За визначенням В.Я. Марчака, “спеціаліст у кримінальному процесі – це особа, яка володіє необхідними спеціальними знаннями та вміннями і надає слідчому або судові науково-технічну та іншу допомогу з метою отримання необхідної інформації та надання пояснень, необхідність у яких виникає у ході розслідування”. Основним недоліком даних визначень, як і деяких інших, є відсутність указівки на незацікавленість спеціаліста в результатах справи, що прямо передбачено ч. 1 ст. 1281 КПК України.

Діючий КПК України не містить визначення поняття “спеціаліст”. Таке визначення наведено в ч. 1 ст. 77 проекту КПК України, згідно з яким “спеціалістом є незаінтересована в справі особа, яка має відповідну освіту або володіє науковими, технічними чи іншими спеціальними знаннями чи навичками, використовуючи які надає особі, яка здійснює дізнання, слідчому, суду чи судді допомогу у виявленні і з'ясуванні доказового значення окремих фактів, проведенні й оформленні процесуальних дій”. Аналіз наведеного визначення свідчить, що в ньому є деякі, на нашу думку, суттєві неточності. Зокрема, простежується розмежування спеціальних знань і навичок: вжитий сполучник “чи” дорівнює сполучникові “або”. Між тим у п. 3. ч. 3 ст. 77 проекту КПК зазначено, що спеціаліст зобов'язаний брати участь у провадженні процесуальної дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння у виявленні, закріпленні, вилученні та дослідженні доказів... До того ж, як ми зазначали раніше, знання без навичок і навички без знань взаємно виключають застосування одне одного.

З урахуванням викладеного і на основі запропонованого нами визначення “спеціальних знань” можна сформулювати таке визначення поняття “спеціаліст” у процесуальному значенні цього терміна: це особа, яка не зацікавлена в результатах справи, має наукові та практичні знання й навички у відповідній галузі людської діяльності (за винятком знань у галузі процесуального і матеріального права) залучена у встановленому процесуальним законом порядку органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом для сприяння у збиранні доказів.

Наведене визначення дозволяє чітко відмежувати спеціаліста (у процесуальному значенні цього терміна) від всіх інших осіб – носіїв спеціальних знань, котрі в широкому значенні цього слова також є спеціалістами.

З метою уникнення змішання понять у кримінальному процесі та криміналістиці осіб – носіїв спеціальних знань до залучення їх до участі в слідчих діях як спеціалістів та осіб, залучених до участі в оперативно-розшукових заходах і надання слідчому допомоги довідкового характеру, а також таких осіб, які залучені до участі в слідчих діях, але не підпадають під статус спеціаліста в процесуальному значенні цього терміна, слід іменувати “обізнаними особами” або “фахівцями”.

З’ясування значення термінів “фахівець” і “обізнана особа” показує, що по суті вони є синонімами. Зважаючи на це ми підтримуємо пропозицію А.В. Іщенка та Р.П. Марчука щодо доцільності вживання терміну “фахівець”, коли йдеться про осіб – носіїв спеціальних знань, на яких не поширюється правовий статус спеціаліста в процесуальному розумінні цього терміну.

Однозначного вирішення питання про форми використання спеціальних знань у процесі розслідування злочинів у літературі не знайшлося. Ми солідарні з авторами, котрі допускають використання спеціальних знань у практиці розслідування як у процесуальних, так і в непроцесуальних формах. До основних процесуальних форм застосування спеціальних знань і технічних засобів В.К. Лисиченко та В.В. Ціркаль відносять: 1) безпосереднє використання їх слідчим, прокурором (у тому числі криміналістом) і складом суду при виконанні своїх процесуальних функцій збирання, дослідження й оцінки доказів; 2) участь спеціалістів при провадженні слідчих дій; 3) призначення і провадження судових експертиз. Дану позицію, по суті, цілком відтворює Б.В. Романюк, зазначивши, що форма реалізації спеціальних знань залежить насамперед від суб'єкта, виду діяльності та мети їх застосування. До непроцесуальних – відносять консультативну та довідкову діяльність суб'єктів спеціальних знань (усну чи у вигляді довідок); проведення ревізійних чи аудиторських дій; участь суб'єктів спеціальних знань в оперативно-розшукових заходах; попередні дослідження матеріальних об'єктів спеціалістами й експертами (в усній чи письмовій формі); результати перевірок за криміналістичними обліками (у вигляді довідок).

Що ж стосується безпосереднього проведення слідчих дій, то тут спеціальні знання можуть використовуватися тільки в процесуальних формах. “У кримінальному процесі, порядок і умови якого регламентуються нормами КПК, не може бути непроцесуальних форм застосування спеціальних знань. Застосування в непроцесуальних формах у кримінальному процесі даних природничих і технічних наук суперечить закону”, – зазначають В.К. Лисиченко та В.В. Ціркаль.

У ході проведення слідчих дій КПК України передбачає такі форми використання спеціальних знань, як залучення спеціаліста (ст. 1281), перекладача (ст. 128), особи, котра розуміє розмовні знаки німих чи глухих і бере участь у їх допиті (ст. 169), присутність педагога, а в разі необхідності лікаря під час допиту неповнолітнього свідка (ст. 168 КПК України). Спеціальні знання, як зазначалося раніше, можуть застосовуватися і самим слідчим за умови, що він ними володіє.

Форми використання спеціальних знань у ході проведення слідчих дій поділяють на основні та допоміжні.

Основними процесуальними формами використання спеціальних знань у ході проведення слідчих дій є:

1. Безпосереднє застосування слідчим власних спеціальних знань. Можливість застосування власних спеціальних знань слідчим з метою виявлення, фіксації та вилучення криміналістично значущої інформації загальновизнана, а піддана сумніву, мабуть, єдиним автором – В.М. Маховим. Однак наведені ним на користь своєї позиції аргументи здаються малопереконливими.

Як показує аналіз літературних джерел, суперечливим залишається питання щодо можливості застосування слідчим спеціальних знань і науково-технічних засобів під час дослідження матеріальних об'єктів. Розглядаючи дане питання В.К. Лисиченко та В.В. Ціркаль дійшли висновку, що слідчий за наявності в нього спеціальних знань і володіння методикою може здійснити ідентифікаційні дослідження. Однак такі дослідження будуть попередніми. Висновки, зроблені слідчим на підставі такого роду досліджень, не мають доказового значення і не можуть фіксуватися в процесуальних актах, тобто не мають ніякої процесуальної сили. Подібної точки зору дотримуються й інші автори.

Що ж стосується неідентифікаційних досліджень, то, на думку В.К. Лисиченка та В.В. Ціркаля, відомості про виявлений слідчим факт, умови, за яких він спостерігається, режим використання засобів та ін. повинні заноситися до протоколу, і при дотриманні встановлених законом правил оформлення слідчих дій результати таких досліджень мають доказове значення в справі. Поділяючи дану точку зору, все-таки зазначимо, що застосовувати науково-технічні засоби суб’єкт доказування може в тих випадках, коли він досліджувані сліди та речові джерела не піддає змінам, а прийоми надання інформації, які застосовуються, доступні розумінню всіх учасників процесу.

Говорячи про застосування власних спеціальних знань слідчим, Б.В. Романюк стверджує, що “... забезпечити високу якість досудового слідства та встановлення об’єктивної істини в справі може тільки слідчий, який досконало володіє максимально можливою сумою спеціальних знань”.

Безсумнівно, дослідження матеріальних об'єктів вимагає застосування спеціальних, головним чином криміналістичних знань і науково-технічних засобів, причому, на досить високому рівні. Однак майбутні слідчі під час навчання у вищих юридичних навчальних закладах отримують спеціальні (переважно криміналістичні) знання в обсязі, достатньому для орієнтації в можливостях їх використання, але фактично не мають реальної можливості придбання стабільних практичних навичок застосування науково-технічних засобів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження матеріальних об'єктів, оскільки для цього не вистачає відведеного часу. Крім того, зі збільшенням навантаження під час виконання своїх службових обов’язків слідчий має все менше можливостей застосовувати власні спеціальні знання та науково-технічні засоби, якщо навіть він ними володіє на достатньо високому рівні. Тому на сучасному етапі власні спеціальні знання слідчого більшою мірою застосовуються для здійснення контролю за належним застосуванням спеціальних знань і науково-технічних засобів залученими до участі в слідчих діях особами (спеціалістами).

Таким чином, слідчий, за наявності в нього спеціальних знань і навичок в галузі криміналістичної техніки може їх самостійно застосовувати, за винятком випадків, коли, згідно з КПК, він зобов'язаний залучити фахівця певної професії. Однак це не є раціональним, і до того ж суперечить принципам розподілу праці. У зв'язку з цим, на нашу думку, реальне поліпшення якості досудового слідства можливе лише за умови залучення до розслідування з метою виявлення, фіксації, вилучення, а тим паче дослідження доказів, відповідних спеціалістів (насамперед криміналістів) і застосування останніми сучасних науково-технічних засобів. У зв’язку з цим посилюються роль і значення експертної служби МВС як під час участі у слідчих діях, так і при провадженні судових експертиз, участі в оперативно-розшукових заходах і здійсненні обліково-реєстраційної діяльності.

2. Участь спеціаліста у проведенні слідчих дій. Іншою процесуальною формою використання спеціальних знань у слідчих діях є залучення спеціаліста, участь якого створює гарантію одержання належних доказів у випадках, які вимагають застосування спеціальних знань, сприяє виявленню доказів, котрі могли бути упущені слідчим через його непоінформованість у спеціальних питаннях.

Правовий статус спеціаліста урегульований статтею 1281 КПК України. Спеціаліст не є самостійною фігурою в кримінальному процесі. Він не має права самостійно провадити будь-які дії, а діє через слідчого і під його безпосереднім керівництвом, надає слідчому допомогу в збиранні доказів.

За способом реалізації спеціальних знань, згідно з КПК України, участь спеціалістів у провадженні слідчих дій може бути факультативною (ст. 1281) і обов'язковою (ст. 192, ч. 2 ст. 193).

Вивчення спеціальної літератури та слідчої практики показує, що спеціалісти залучаються до участі в слідчих діях у разі: 1) відсутності спеціальних знань і навичок у слідчого; 2) недостатнього оволодіння слідчим прийомами і засобами швидкого і доброякісного виконання тієї чи іншої роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок; 3) необхідності з етичних чи тактичних точок зору доручити здійснення визначених дій саме спеціалістові; 4) одночасного застосування ряду НТЗ; 5) необхідності виконати великий обсяг роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок.

Залучені до участі в проведенні слідчої дії спеціалісти можуть надати такі основні види допомоги: криміналістичну, консультативну, методичну й технічну.

Дискусійним залишається питання щодо можливості фіксації в протоколі слідчої дії консультацій і пояснень, які даються спеціалістами з приводу спеціальних питань, при провадженні слідчих дій. Ми поділяємо точку зору тих авторів, котрі висловлюються проти фіксації в протоколах таких консультацій і пояснень. Однак результати діяльності спеціаліста, у тому числі й у формі консультацій, усе ж повинні якимось чином фіксуватися в процесуальних документах, інакше допомога, яка надається ними, втрачає будь-який смисл. У цьому зв'язку С.Д. Кобернік і співавтори пропонують запровадити спеціальне доповнення до протоколів слідчих дій, проведених за участю спеціалістів, під назвою “Діяльність спеціаліста/ів/”, яке відноситься, у відповідності до ст. 85 КПК України, до матеріалів, що додаються до протоколу, які пояснюють його зміст. У такому додатку повинні бути показані основні види сприяння спеціалістів слідчому: а) застосування науково-технічних засобів; б) консультації; в) рекомендації. Дана концепція була підтримана В.Л. Буркацьким, котрий у її розвиток запропонував результати діяльності спеціаліста в ході огляду місця події фіксувати в “Довідці спеціаліста про результати огляду місця події”. У такій довідці було запропоновано вказувати не тільки основні види сприяння спеціаліста (консультації, рекомендації), але й результати оцінки спеціалістом деяких елементів місця події. Виходячи з аналізу ст. 1281 КПК України висловлені пропозиції, щодо консультацій, рекомендацій та результатів застосування науково-технічних засобів, не суперечать вимогам закону, оскільки ч. 3 даної статті надає спеціалістові право робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів. Тому усні заяви повинні фіксуватися в протоколі, а письмові – прилучатися до протоколу. На нашу думку, більш прийнятним видається наведена вище пропозиція, висловлена С.Д. Коберніком і співавторами, оскільки оцінка елементів слідчих дій, як це пропонує В.Л. Буркацький, не входить до компетенції спеціаліста, і тому її результати не повинні фіксуватися в процесуальних документах. “Фіксування будь-яких суджень спеціаліста, заснованих на його спеціальних знаннях, у процесуальному документі являє собою сурогат експертизи, тобто експертизи, не забезпеченої належними процесуальними гарантіями. Зрозуміло, такого роду “експертизам” не місце в кримінальному процесі”, – справедливо зазначає М.О. Селіванов.

На наш погляд, такий додаток доцільно назвати “Технологічною картою спеціаліста (криміналіста, автотехніка, судового медика, тощо)”. Заповнювати технологічну карту повинен сам спеціаліст із зазначенням умов і результатів застосування науково-технічних засобів.

З ініціативи автора такі технологічні карти було запроваджено в практику розслідування злочинів в УМВС України в Луганській області. Це спеціально розроблені формалізовані бланки для опису в них виявлених слідів (рук, ніг, взуття тощо), результатів діяльності спеціаліста та застосування науково-технічних засобів. Як показало вивчення кримінальних справ, із введенням у практику таких додатків якість опису слідової інформації, яка виявляється в ході оглядів, значно покращилася. На нашу думку, даний позитивний досвід заслуговує впровадження в практику слідчих підрозділів на всій території України.

Допоміжні процесуальні форми використання спеціальних знань у ході проведення слідчих дій. Ми поділяємо точку зору В.К. Лисиченка, котрий відносить до допоміжних процесуальних форм використання спеціальних знань залучення перекладача (ст. 128 КПК України); особи, яка розуміє розмовні знаки німих чи глухих і бере участь у їх допиті (ст. 169 КПК України); присутність педагога під час допиту неповнолітнього свідка (ст. 168 КПК України). За способом реалізації спеціальних знань участь перелічених фахівців у слідчих діях у встановлених законом випадках є обов'язковою. Виходячи з норм КПК України, їхні функції істотно відрізняються від функцій спеціаліста, котрого залучають до участі в слідчих діях (ст. 1281 КПК України) не тільки за цілями, але і за способом їх реалізації, а також за процесуальним значенням результатів їхньої діяльності, яка носить допоміжний характер.

У той же час викликає заперечення віднесення В.К. Лисиченком до допоміжних процесуальних форм використання спеціальних знань провадження ревізій. Згідно з ч. 1 ст. 66 КПК України, слідчий по справах, які знаходяться в його провадженні, має право вимагати проведення ревізій. У такому випадку керівник відповідної організації, як правило контрольно-ревізійного управління (КРУ), доручає її провадження одному чи кільком своїм співробітникам (ревізорам), котрі діють у рамках Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, та Інструкції “Про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів”, затвердженої Наказом Головного контрольно-ревізійного управління України Державної контрольно-ревізійної служби в Україні від 26 листопада 1999 р. № 107. Оскільки проведення ревізії не регламентоване КПК України, дана дія не є процесуальною.

Отже, проведення ревізії є непроцесуальною формою використання спеціальних знань.

Детальніше допоміжні процесуальні форми використання спеціальних знань у ході проведення слідчих дій у даній роботі не розглядатимуться, оскільки це не входить у предмет нашого дослідження.

Примітки:

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс.

Джерело – глава з монографії:

Коваленко В.В. Застосування науково-технічних засобів спеціалістами при проведені слідчих дій: Монографія. МВС України, Луган. держ. університет внутрішніх справ – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. – 208 с.