Педагогіка як наука, її предмет і основні категорії

Педагогіка – наука про виховання, освіту і навчання людини на всіх вікових етапах його розвитку. Предмет педагогіки – виховання як особлива функція суспільства.

Основні поняття (категорії) педагогіки:

• розвиток особи;
• виховання особи;
• утворення особи;
• навчання особи;
• виховні відносини;
• формування особи.

Розвиток – це процес внутрішньої послідовної кількісної і якісної зміни фізичних, психічних і духовних сил людини, які забезпечують реалізацію його життєвого потенціалу, його суті і призначення. Існують наступні форми розвитку: фізичне, фізіологічне, психічне, соціальне і духовне. Фізичний розвиток – зміна зростання, ваги, пропорцій тіла, накопичення м'язової маси. З фізичним взаємозв'язаний фізіологічний розвиток людини. Змінюються його функції в області травлення, серцево-судинній і ін. систем. Фізичний і фізіологічний розвиток лежить в основі психічного розвитку – ускладнюються процеси віддзеркалення людиною дійсності, складні психічні утворення: потреби, здібності, інтереси. Соціальний розвиток людини, продовження психічного розвитку, – поступове входження його в суспільних, економічних, виробничих, правових, професійних і ін. відношення. Вінцем розвитку людини є розвиток духовне – осмислення свого призначення в життя, появу відповідальності перед поколіннями, прагнення до постійного вдосконалення. Розвиток людини відбувається через виховання, передаючи досвід свій власний і попередніх поколінь.

Виховання – процес передачі досвіду одним поколінням і засвоєння його іншим, що забезпечує розвиток людини.

Освіта – це процес і результат засвоєння особою певної суми знань, умінь і навиків і забезпечення на цій основі відповідного рівня розвитку особи; здійснюється через освітню систему – всі види освітніх установ з їх матеріальною базою, кадрами, науково-методичним забезпеченням. За допомогою освіти йде управління розвитком людини. Освіта здійснюється через навчання.

Навчання – цілеспрямований процес взаємодії викладача і що вчаться, в ході якого здійснюється освіта людини, передача і засвоєння знань, умінь і навиків. Навчання – процес двосторонній, тобто що складається з двох частин: викладання (сфера діяльності педагога) і учення (сфера діяльності учня).

Здійснюючи виховання, освіту і навчання, люди в суспільстві вступають між собою у виховні відносини – різновид відносин людей між собою, направлених на розвиток людини за допомогою виховання, освіти і навчання.

Формування особи – це процес і результат її розвитку під впливом середовища, спадковості і виховання. На кожному віковому етапі розвиток отримує свій ступінь сформованості.

Основними внутрішніми чинниками розвитку людини є: самовиховання, самоосвіта і самонавчання. Самовиховання – це процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою внутрішніх душевних чинників, що забезпечують розвиток. Самоосвіта – це система внутрішньої самоорганізації по засвоєнню досвіду поколінь, направлена на власний розвиток. Самонавчання – процес безпосереднього отримання людиною досвіду поколінь за допомогою власних устремлінь і самим вибраних засобів.

Педагогічна галузь людських знань чи є не найстародавнішою і по суті невід’ємна від розвитку суспільства. Виховання як засіб підготовки підростаючих поколінь виник з появою людського суспільства. Довгий час діти засвоювали досвід в процесі спільної трудової діяльності і повсякденного спілкування із старшими. Так було в дородовому суспільстві і при родовому ладі. Досвід у той час був ще порівняно простим і виховання не було специфічною областю професійної діяльності людей. Таке положення зберігалося і в рабовласницьку епоху. Відомо, наприклад, що перша згадка про школу зустрічається в староєгипетських джерелах за 2,5 тис. років до наший ери. У пізній період рабовласницького ладу, коли виробництво і наука досягли значного розвитку, виховання виділяється в особливу суспільну функцію, виникають виховні установи, з'являються особи, професією яких стає навчання і виховання дітей. Це мало місце в багатьох стародавніх країнах, але більш менш достовірні відомості про школи дійшли до нас з Єгипту, країн Близького Сходу і античної Греції.

З античної Греції і веде своє походження термін педагогіка. Грецьке слово «педагогіка» (від грецьк. paidos – дитя і ago – веду, виховую) позначає той, що веде дитя. У Стародавній Греції педагогами називалися рабині, яким аристократи доручали наглядати за дітьми. Надалі педагогами почали називати людей, які займалися навчанням і вихованням дітей. Із Стародавньої Греції ведуть своє походження і інші педагогічні поняття: школа (schoоle) – дозвілля; гімназія (gimnasion) – суспільна школа фізичного розвитку, а надалі просто середня школа; канікули – час, коли сонце входило в сузір'я пса.

Основні етапи розвитку педагогіки. По характеру системи педагогічних знань виділяють три періоди розвитку педагогіки як науки.

I період – педагогічні знання донауковогоо періоду, систематизовані на основі емпіричного досвіду виховання і освіти у формі народної мудрості поколінь. У сучасних умовах систему цих знань відносять до народної педагогіки, основою якої є сімейне і суспільне виховання, народна творчість, народна мудрість, що знайшла віддзеркалення в афоризмах, крилатих словах, заповідях, казках, прислів'ях і приказках, традиціях і звичаях народу.

ІІ період – виникнення теоретичних педагогічних концепцій для побудови цілісної системи світської освіти. Цей період характеризується перш за все педагогічними ідеями і положеннями, що містяться у філософських системах старовини. Думки про виховання людини, формуванні його особи знаходимо у філософських працях Конфуція (Стародавній Китай), Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта (Стародавня Греція), Квінтіліана (Стародавній Рим).

В період середньовіччя педагогічні ідеї розвивалися в рамках богослов'я – теології. В цей час виник томізм (по імені відомого теолога Хоми Аквінського) який пізніше знайшов відображення у філософській думці багатьох західних країн.

У епоху Відродження педагогічні думки про виховання знайщли відображення в роботах філософів раннього соціалізму-утопізму Ф. Рабле, М. де Монтеня, Т. Мору, Т.Кампанелли, де Фельтре, Э. Роттердамського.

Педагогіка як наука була виділена з філософії на початку XVIII століття англійським філософом Френсисом Беконом, який в своїй праці «Про гідність і примноження наук», перераховуючи існуючі науки, назвав і педагогіку як окрему від філософії науку. Але самостійний розвиток педагогіки як науки пов'язано з ім'ям Яна Амоса Коменського (1592-1670), чеського ученого, автора «Великої дидактики». У своїх трактатах він виклав погляди на роль освіти, підходи до визначення змісту, принципів, форм і методів навчання. Їм науково обгрунтована класно-урочна система навчання, яка відразу почала широко застосовуватися в братських школах в Україні, Білорусії і використовується до цих пір. Треба відзначити, що Україна в цей період переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Тут розвивалися дїяківські, церкво-парафіяльні, братські, січові, козацькі і полкові школи. Середню ланку освіти представляли слов'яно-греко-латинські школи і колегіуми, вище – академії (Києво-Могилянська. Острожська). У цей період видаються педагогічні праці І. Гизеля «Синопсис», М.Смотріцкого «Граматика словенська», Е. Славінецкого «Громадянство звичаїв дитячих», Ф. Прокоповіча «Перше учення отрокам» і ін.

В період розвитку капіталізму педагогічні концепції розроблялися вченими різних країн: у Франції – Д. Дідро, Д. Гельвециєм, Ж.-Ж. Руссо, автором відомого твору «Еміль, або про виховання», в Швейцарії – І. Песталоцці, автором творів «Лінгард і Гертруда», «Книга для матерей» і ін., в Германії – А. Дістервегом з його видатною працею «Керівництво для німецьких вчителів». Основна ідея просвітителів кінця XVIII– початку XIX в. полягала в тому, що головне у вихованні – створення найбільш сприятливих умов для розвитку природних завдатків дитини.

Серед українських просвітителів слід виділити Р. Сковороду, який виступав проти церковно-схоластичного і аристократичного для феодала виховання. У своїх творах він відстоював ідеї природного виховання, викладання на рідній мові, багатостороннього розвитку дитини, а також прагнув зробити освіту доступною для всіх шарів суспільства.

Особливий внесок в розвиток педагогіки як науки вніс К.Д. Ушинський (1821-1870). Його праці «Про народність в суспільному вихованні», «Людина як предмет виховання» розкривають класичні педагогічні ідеї. Головні з них – пізнання закономірностей виховання, процес формування людини в людині, гуманізм і демократизація системи навчання і виховання, психолого-педагогічні основи уроку і ін. По створених ним підручниках для початкової школи «Дитячий світ» і «Рідне слово» навчалося не одне покоління дітей. Ідеї народності у вихованні розвивали і такі українські педагоги, як О.В.Духнович (Народна педагогія), І. Бертішевський (Педагогія російська). Цей період характеризується також педагогічними ідеями М. В. Ломоносова, Т. Р. Шевченка, І. Я. Франко, П. А. Грабовського, М. М. Коцюбинського, Л. Українки, А.І. Герцена, В. Р. Белінського, М. А. Добролюбова, Н. Р. Чернишевського, Н. П.Драгоманова, Н. І. Пірогова, Л. Н, Толстого, З. Русової, X. Алчевської і ін.

III період – становлення і розвиток сучасної педагогіки як наукової системи, методологічною основою якої став діалектичний підхід до теорії розвитку особи, суспільства, людства, цілісний всесторонній підхід до формування особи, представлений працями таких відомих сучасних педагогів і психологів, як А. З. Макаренко, В. А. Сухомлінський, З. Т. Шацкий, А. П. Пінкевіч. М, М. Пістрак, З. X. Чавдаров, Г. С. Костюк і багато інших. Їх концепції відобразили нові підходи до виховання всесторонньо гармонійної особи в колективі засобами колективної праці і тому подібне Великий внесок до розвитку сучасної педагогіки внесли вчителі-новатори (Н.П. Гузік, Е. Н. Ільін, М. П. Щетінін, В. Ф. Шаталов). Вони висунули ідею нових взаємин з учнями в процесі навчання і виховання, розробили теорію співпраці педагога і учня, апробовували на практиці ідеї навчання без примушення, навчання з випередженням, великими блоками, нові форми роботи, формування інтелектуального фону класу на основі диференціації і індивідуалізації навчання виходячи з того, що кожен навчається – особа, індивідуальність зі своїми можливостями і завдатками.

Джерело – глава з навчального посібника:

Основи психології і педагогіки: Консп. лекц. / Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2009. – 174 с.