Аліментне зобов'язання як вид сімейного право відношення та коло його суб'єктів

Класифікацію сімейних правовідносин можна проводити за різними критеріями. За своєю юридичною природою сімейні правовідносини діляться на особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові правовідносини виникають при укладенні та припинені шлюбу, обранні подружжям прізвища при укладанні та розірванні шлюбу, при зміні прізвища, при вирішення питань, пов'язаних з материнством та батьківством, з повагою до індивідуальності, розподілом обов'язків та вирішенням питань життя у сім'ї, з особистою свободою, з обов'язком подружжя турбуватися про сім'ю. До них також відносяться відносини, пов'язані з реалізацією дитини права жити та виховуватись у сім'ї, на спілкування з батьками та іншими родичами, на захист прав та інтересів дитини та ін.

Особисті немайнові відносини між членами сім'ї є багатогранними, різноплановими, але вони регулюються правом лише у головних моментах. Дореволюційний вчений Г.Ф. Шершеневич зазначав, що фізичний та моральний склад сім'ї створюється за правом. Привнесення юридичного елементу у особисті відносини членів сім'ї здається недоречним та таким, що не досягає поставленої мети. Якщо юридичні норми співпадають з етичними, вони здаються зайвими, якщо вони їм суперечать, тоді їх боротьба є нерівною з огляду на те, що сімейні відносини є замкнутими та невловимими. Юридичний елемент є необхідним та цілеспрямованим у сфері майнових відносин членів сім'ї. Визначення внутрішніх та зовнішніх майнових відносин в сім'ї складає єдине можливе завдання права. Право має справу тільки з зовнішнім світом, але не з душевним.

Майнові відносини складають значну частину предмету регулювання сімейного законодавства. Це відносини між подружжям з приводу спільного та особистого майна, аліментні обов'язки подружжя (колишнього подружжя), батьків та дітей, інших членів сім'ї та ін.

У сімейному праві, як ми вже відзначали, особисті відносини мають пріоритетний характер, майнові ж відносини завжди пов'язані з ними та випливають з них. Майнові відносини у сім'ї, хоча і мають важливе значення, але походять від особистих, оскільки виникають тільки при наявності останніх і обслуговують їх.

Виходячи з суб'єктного складу можна виділити такі сімейні правовідносини:

• між подружжям;
• між колишнім подружжям;
• між батьками та дітьми;
• між усиновителями та усиновленими;
• між опікунами, піклувальниками та підопічними дітьми;
• між патронатними вихователями та прийомними дітьми;
• між іншими членами сім'ї та родичами.

Слід окремо зупинитись на таких видах сімейних правовідносин, що виникають між усиновителями та усиновленими, між патронатними вихователями та прийомними дітьми. Та обставина, що всиновлені у правовому відношенні повністю прирівнюються до рідних дітей, призводить до неоднозначного визначення місця цього виду правовідносин серед сімейних правовідносин. Деякі автори стверджують, що не існує окремого виду правовідносин по всиновленню, оскільки юридичний акт всиновлення створює зв'язок спорідненості, всиновлення породжує батьківські правовідносини.

Ми приєднуємось до тих науковців, які розглядають відносини всиновлення як окремий вид сімейних правовідносин. Як зазначає І.М. Кузнецова, сімейні відносини – це не тільки відносини суспільні, але й біологічні, тому природній зв'язок не може бути штучно створений. Законодавство не випадково говорить, що права та обов'язки між усиновителями та усиновленими прирівнюються до прав та обов'язків, що виникають в результаті походження (ст. 117 КпШС), тобто мається на увазі рівне правове становище суб'єктів, а не тотожність відповідних відносин. Передбачена ст. 115 КпШС та ст. 229 СК можливість запису всиновлювача у Книзі реєстрації народжень батьком (матір'ю) ще не свідчить про тотожність відповідних відносин.

Що ж стосується патронатної сім'ї, то слід вважати сімейними правовідносинами тільки ті, що пов'язують патронатного вихователя та прийомну дитину. Суб'єктами сімейних правовідносин є виключно фізичні особи, ними не можуть бути органи опіки та піклування. На нашу думку, слід доповнити СК України положенням, відповідно до якого відносини між патронатними вихователями та прийомними дітьми прирівнюються до відносин між опікунами, піклувальниками та підопічними дітьми, а до того на практиці застосовувати відповідні норми за аналогією.

По характеру захисту суб'єктивних прав В.А. Рясенцев поділив сімейні правовідносини на три групи. У першу групу входять відносні права, яким властивий відносних характер, але абсолютний характер захисту від посягань зі сторони усіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернене лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).

У другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується усіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.

У третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. До цієї групи відносяться немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого подружжя. У цю групу входять також аліментні зобов'язання.

Аліментне зобов'язання є різновидом сімейного правовідношення і характеризується певними особливостями. Як вже відзначалось, не всі сімейні відносини регулюються правовими нормами. Аліментне зобов'язання – це різновид сімейних правовідносин і не може існувати поза юридичною формою.

У цій монографії ми використовуємо саме термін "аліментне зобов'язання", хоча ставлення науковців до визначення цього виду сімейних правовідносин не є однозначним.

Деякі автори взагалі ставлять під сумнів використання цього терміну, оскільки закон говорить про "аліментний обов'язок" ("обов'язок по утриманню"), а не "аліментне зобов'язання", крім того, така термінологія пов'язується з цивільними зобов'язаннями. Разом з тим ці застереження, видається, не мають за собою ніякого підґрунтя. Аліментне зобов'язання суттєво відрізняється від цивільно-правового, і термінологія тут ні до чого. До того ж, наприклад, у СК РФ використовується саме термін "аліментне зобов'язання". Як підкреслювалось у науковій літературі, на відміну від терміна "обов'язок" термін "зобов'язання" у науці і практиці дає можливість врахувати, що суб'єктивному аліментному обов'язку відповідає суб'єктивне право аліментноуповноваженої особи.

В юридичній літературі по-різному визначається поняття "аліментне зобов'язання". Так, Є.М. Ворожейкін розуміє під аліментами будь-яку допомогу одного члена сім'ї іншому. Така позиція зазнала справедливої критики у літературі, оскільки аліменти – це не будь-яка допомога, а надана на виконання сімейно-правового обов'язку.

На відміну від Є.М. Ворожейкіна інші автори дають найбільш вузьке поняття аліментів і розглядають аліментне зобов'язання як наслідок порушення нормальних сімейних зв'язків, коли добровільно утримання не надається.

Так, М.Г. Масевич обґрунтовує свою позицію, зокрема, тим, що у Кодексі про шлюб та сім'ю термін аліменти не застосовується , коли йде мова взагалі про обов'язок по утриманню членів сім'ї. Проте слід погодитись з тими авторами, які вказують на те, що законодавець не поділяє терміни "утримання" та "аліменти", використовуючи їх як синоніми5. До того ж, на час виходу у світ статті М.Г. Масевич вже було законодавчо передбачено добровільний порядок сплати аліментів, на що звертає увагу і сам автор. Слід погодитись з Є.М. Ворожейкіним, який вказує на помилковість твердження М.Г. Масевич, що фактичний склад, необхідний для будь-яких аліментних правовідносин, охоплює також; "порушення природних зв'язків", оскільки аліментні відносини не завжди пов'язані з порушенням сімейних зв'язків.

Про порушення сімейних зв'язків взагалі можна говорити тільки у соціологічному, а не юридичному розумінні. Оскільки фактичний склад, що є підставою виникнення аліментного зобов'язання, не передбачає "порушення сімейних зв'язків", то і поняття аліментного зобов'язання повинно визначатись відповідно до цього.

О.Й. Пергамент під аліментними зобов'язаннями розуміє встановлений законом обов'язок певних членів сім'ї утримувати інших, що мають у цьому потребу, членів сім'ї. Це поняття, сформульоване О.Й. Пергамент, є найбільш поширеним і загальновизнаним. Так, наприклад, Л.І. Пацева, повністю повторюючи у своєму дослідженні це визначення, підкреслює, що аліментне зобов'язання виникає і існує безвідносно до того, порушені сімейні зв'язки чи ні, а також і від того, чи виконуються зобов'язання добровільно. З.В. Ромовська також підкреслює, в противагу О.С. Іоффе, що аліментний обов'язок може існувати навіть тоді, коли шлюб між батьками не розірвано, і коли батько не ухиляється від утримання дітей.

Проте і визначення О.Й. Пергамент потребує уточнення. До змісту будь-якого правовідношення включаються права та обов'язки його суб'єктів. Не може існувати обов'язок як такий, поза юридичною матерією сімейного правовідношення.

Як підкреслює З.В. Ромовська, аліментне зобов'язання – це не тільки обов'язок однієї сторони. Це, насамперед, правовідношення, в якому обов'язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої, тому аліментне зобов'язання може бути визначене як "правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана при наявності умов, передбачених законом, утримувати іншу сторону, члена своєї сімї чи родича, а остання вправі вимагати виконання даного обов'язку". Визначення, що дала З.В. Ромовська, на наш погляд, є найбільш вдалим, бо не тільки визначає аліментне зобов'язання як правовідношення, але й більш точно вказує на суб'єктний склад цього пра-вовідношення. Подібне визначення дає A.M. Рабець, яка розуміє під аліментним зобов'язанням обов'язок одних членів сім'ї утримувати інших її членів добровільно або в порядку та межах, встановлених законом та право останніх вимагати утримання від зобов'язаних членів сім'ї.

Аліментне правовідношення належить до відносних, бо його суб'єктний склад завжди конкретизовано. Оскільки у цьому зобов'язанні на одній стороні зосереджені тільки права, а на іншій – тільки обов'язки, то його можна назвати одностороннім. Як підкреслює В.Ф. Яковлев, саме особистий характер сімейноправових зв'язків – причина відсутності у цій галузі абсолютних правовідносин, оскільки сімейно-правові зв'язки є відносними.

Аліментне зобов'язання має особистий характер, оскільки суб'єктами його можуть бути тільки особи, що вказані у законі, пов'язані певними зв'язками, що носять сімейний характер.

Як підкреслюється у науковій літературі, правовий статус суб'єкта сімейно-правових зв'язків характеризується суворою персональною індивідуалізацією, невідчужуваністю прав та обов'язків, а значить неможливістю заміни одного суб'єкта іншим. Все це є характерним і для аліментних відносин.

Більшість авторів, що визначають поняття "аліментне зобов'язання", виходить з чисто юридичного розуміння сім'ї та членства у сім'ї, яке полягає у окресленні кола осіб, що пов'язані сімейними правами і обов'язками. Тому більшість визначень, за виключенням того, що належить З.В. Ромовської, вказує на існування аліментного зобов'язання саме між членами сім'ї.

Аліментне зобов'язання не може передаватись іншим особам, а тому смерть або оголошення померлим аліментнозобов'язаної чи аліментоуповноваженої особи веде до припинення існуючого аліментного зобов'язання. Перехід такого права чи обов'язку до спадкоємців не відповідає самій суті аліментного зобов'язання і в зв'язку з цим не допускається законом.

На відміну від сімейного законодавства України та інших країн СНД, Цивільний кодекс Франції розглядає аліментне зобов'язання як цивільно-правове, а тому у певних випадках можливий перехід його до іншої особи, а також і перехід до спадкоємців боржника. У Німеччині зобов'язання по утриманню також регулюються цивільним законодавством. Згідно з § 1586b Німецького Цивільного уложення, зі смертю зобов'язаної особи обов'язок сплати аліментів переходить до його спадкоємців.

З особистого характеру аліментного зобов'язання випливає і така його особливість, як безоплатний характер. Тобто надання утримання не створює для особи, що утримує аліменти, ніякого обов'язку щодо аліментозобов'язаної особи. Це випливає з мети аліментного зобов'язання, яка полягає у забезпеченні отримання нужденними членами сім'ї матеріальної допомоги за рахунок інших осіб, що перебувають з ними у сімейно-правових відносинах. Разом з тим, як зазначає A.M. Рабець, воно має й інші цілі, зокрема, виховну, а взагалі інститут аліментного зобов'язання спрямований на зміцнення сім'ї. Проте більш точніше говорити про зміцнення сім'ї тільки у тих випадках, коли аліменти стягуються у шлюбі, та про захист неповної сім'ї за допомогою аліментів, коли шлюб розпався.

З вищезгаданої головної мети випливає також те, що аліментні зобов'язання мають триваючий характер, тобто право на отримання аліментів не погашається давністю, оскільки потреба у матеріальному утриманні об'єктивно існує протягом усього життя людини.

Аліментні зобов'язання відрізняються від інших правовідносин своїм суб'єктним складом, їх учасниками є тільки громадяни і при тому ті, які за загальним правилом є в близькому кровному спорідненні між; собою, у відносинах усиновлення, перебувають чи перебували у шлюбі. І лише в окремих випадках аліментний обов'язок щодо неповнолітніх та непрацездатних членів сім'ї може бути покладений на вітчима, мачуху, пасинків, падчерок та інших осіб.

Аліментне зобов'язання характеризується наявністю двох суб'єктів – аліментозобов'язаного та аліментоуповноваженого. Останній має суб'єктивне право вимагати надання утримання, якому відповідає юридичний обов'язок аліментозобов'язаної особи. A.M. Рабець вказує на можливість існування множинності суб'єктів у аліментному зобов'язанні на стороні уповноваженої особи, наприклад, у правовідносинах між батьками та кількома неповнолітніми дітьми. Таке правовідношення становить собою часткове зобов'язання. В цьому випадку, – зазначає А.М. Рабець, – в наявності єдине правовідношення, а не два чи більше самостійних правовідносин. Проте слід погодитись з Т.А. Фадєєвою, яка піддає критиці цю позицію і вказує, що аліментне зобов'язання виникає між кожним з батьків і кожним з дітей, в аліментному зобов'язанні взагалі неможлива множинність осіб.

Аліментне зобов'язання має у більшості випадків взаємний характер, що відрізняється від взаємних цивільно-правових зобов'язань. В останніх кожен контрагент володіє одночасно і правами, і обов'язками. Проте у сімейному праві не може існувати одночасно обов'язок однієї особи утримувати іншу і право отримувати аліментні платежі від неї. Взаємні аліментні зобов'язання не існують одночасно.

Таким чином, взаємність аліментних зобов'язань суттєво відрізняється від відповідної ознаки цивільного правовідношення. У сімейних правовідносинах це означає, що одна особа, яка потребує допомоги і отримує її, у майбутньому сама за певних обставин може стати аліментозобов'язаною особою. Так, наприклад, батьки утримують своїх неповнолітніх дітей, а потім повнолітні діти утримують вже непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги. Це характерно для регулювання більшості аліментних відносин, проте, як буде зазначено далі, цей підхід не можна визнати справедливим щодо фактичних вихователя і вихованця. Взаємний обов'язок надавати утримання стосується в першу чергу подружжя, батьків та дітей, ці особи не можуть ухилятись від виконання своїх аліментних обов'язків, посилаючись на матеріальні можливості інших членів сім'ї та родичів. Аліментні обов'язки останніх мають субсидіарний характер.

Оскільки саме аліментні відносини охоплюють найбільшу кількість суб'єктів сімейного права, то, на думку деяких науковців, саме коло суб'єктів аліментних відносин повинно визначити і членство у сім'ї. Так, Н.М. Єршова вказує на те, що хоча законодавче визначення поняття сім'ї відсутнє, закон, встановлюючи аліментні зобов'язання, тим самим побічно окреслює межі сім'ї. Належність до сім'ї як підстава аліментування, – зазначає Н.М. Єршова, – пов'язується або зі спорідненістю (батьки та діти, дід, бабуся та онуки, брати та сестри), або з відносинами свояцтва (вітчим і мачуха, пасинок і падчерка), або з відносинами, що фактично склалися щодо утримання і виховання (фактичний вихователь та вихованець. Таким чином, Н.М. Єршова перераховує усіх учасників аліментних зобов'язань, що, на її думку, є членами сім'ї, принаймні у сімейному праві.

У зв'язку з тим, що раніше у шлюбно-сімейному законодавстві України було відсутнє закріплення поняття сім'ї, важливим є аналіз глави 13 КпШС України "Аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичів", оскільки про членство у сім'ї законодавець згадував тільки тут. Щоправда, у ст. 2 КпШС України, що встановлювала коло відносин, на які поширювалась його дія, згадується і про регулювання відносин "між; іншими членами сім'ї", проте тут розумілося саме аліментування. Інші відносини цих учасників аліментних зобов'язань сімейним правом не регулювались, за виключенням ст. 65і КпШС України, яка передбачала право діда та бабусі на спілкування з онуками.

Сама назва глави 13 КпШС України не відповідає поширеній раніше серед науковців думки, що коло членів сім'ї визначається суб'єктним складом сімейних правовідносин. Так, з назви зазначеної глави та положень її статей можна зробити висновок, що існують аліментні зобов'язання між: іншими родичами (дід, бабуся, брат, сестра), які разом з тим згідно з безпосереднім тлумаченням ст. 95 КпШС України не є членами сім'ї. Проте вже ст. 96 КпШС України вказує на обов'язок онуків утримувати своїх діда (бабусю), називаючи останніх членами сім'ї.

Відповідна глава російського Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 р. називалась, на відміну від КпШС України, "Аліментні зобов'язання інших членів сім'ї", проте у відповідних статтях не використовувався термін "інший член сім'ї". У новому СК РФ 1996 p. збережено цей же підхід.

У зв'язку з цим В.А. Рясенцев справедливо зауважує, що термін "член сім’ї" у сімейному праві не завжди свідчить, що сім'я фактично існує. Наприклад, сестра, що народилася у одному шлюбі, стягує аліменти з брата, що походить від другого шлюбу її батька. В спільній сім'ї – підкреслює В.А. Рясенцев, – вони ніколи не жили і не виховувались, їх пов'язує тільки спорідненість. Таким чином, закон застосовує термін "член сім'ї" до тих, хто раніше входив до неї, а також до осіб, що взагалі не належали до складу однієї сім'ї.

З цього можна зробити висновок, що аліментні зобов'язання виникають як у сім'ї, так і поза нею, якщо розуміти під сім'єю певну спільність, а не просто коло осіб, пов'язаних сімейними правами та обов'язками. У зв'язку з цим взагалі викликає сумнів доцільність використання російським законодавцем терміну "член сім'ї" стосовно суб'єктів аліментних зобов'язань.

Як зазначає Є.М. Єршова, спорідненість породжує юридичні наслідки і тоді, коли вона не пов'язана з фактичними сімейними відносинами, зі спільністю побуту, і вказує на правильність принципу встановлення аліментних зобов'язань на підставі факту спорідненості, що проводиться у шлюбно-сімейному законодавстві, оскільки утримання повинно надаватися незалежно від проживання у одній сім'ї, а факт спорідненості має більшу визначеність. Факту членства у сім'ї можна надати юридичне значення в окремих випадках, встановлюючи підстави виникнення аліментних зобов'язань, наприклад, стосовно свояцтва, фактичного виховання, проте до цього питання ми ще повернемось пізніше.

Разом з тим слід зазначити, що у чинному СК України регулюванню сімейних відносин інших родичів, свояків, фактичного вихователя та вихованця приділено значно більше уваги, ніж у КпШС України. Положення п'ятого розділу нового СК України дозволяють, на перший погляд, чітко розрізнити інших родичів та інших членів сім'ї, при цьому до останніх належать свояки (мачуха, вітчим, падчерка, пасинок), фактичні вихователь та вихованець.

Разом з тим на час існування аліментних зобов'язань останні можуть вже не належати до однієї сім'ї, у цьому випадку вони є "колишніми членами сім'ї". Крім того, власне інші родичі можуть також бути членами однієї сім'ї, або, навпаки, ніколи не перебувати в складі однієї сім'ї. Ми пропонуємо взагалі змінити назву п'ятого розділу СК України "Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів", а також відповідних глав цього розділу, виключивши посилання на членство у сім'ї. Так, наприклад, глава 22 СК України могла б мати назву "Обов'язок по утриманню інших родичів, свояків та інших осіб".

КпШС України поділяє інших членів сім'ї та власне родичів, і, наприклад, щодо братів (сестер) ніде не говориться, що вони є членами сім'ї, тоді як у ст. 95 брати (сестри) визначаються як "інші родичі". Таким чином, буквальне тлумачення ст.ст. 95-96 Кодексу призводить до висновку, що брати і сестри не включені законодавством до членів сім'ї. Можна було б припустити, що законодавець просто пов'язує аліментні зобов'язання зі спорідненістю щодо брата (сестри), а не з належністю до сім'ї. Але у ст. 96 закон називає діда та бабусю "іншими членами сім'ї", а у ст. 95 цих же родичів як аліментозобов'язаних – "іншими родичами". Тому видається, що законодавець просто припускається певної неточності і непослідовності, що якраз і пояснювалось відсутністю у КпШС України власне самого поняття сім'ї та членства у сім'ї.

Такий підхід законодавця призвів до того, що у літературі почали розрізняти юридичне та соціологічне поняття сім'ї, належність до сім'ї як підстава аліментування та фактичне проживання однією сім'єю. Так, наприклад, Н.М. Єршова спочатку пише, що належність до сім'ї як підстава матеріального утримання пов'язується, зокрема, зі спорідненістю, а потім зазначає, що спорідненість породжує юридичні наслідки і тоді, коли вона не пов'язана з фактичними сімейними відносинами, зі спільністю побуту. Інтереси потребуючих допомоги членів сім'ї забезпечуються незалежно від того, проживають вони з родичами, зобов'язаними їх утримувати, однією сім'єю чи ні.

В.П. Маслов зазначає, що обов'язок вітчима (мачухи) по утриманню пасинка (падчерки) – це обов'язок їх як членів сім'ї, тобто він виникає тільки тоді, коли пасинок (падчерка) є членами їх сім'ї. Оскільки вони не родичі, а свояки, про це свідчить сама назва глави – "Аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичів". Проте пізніше він пов'язує сімейні відносини з находженням на вихованні чи утриманні, а щодо фактичних вихованців прямо підкреслює, що виховання та утримання як члена сім'ї не вказує на спільне проживання. Воно може і не супроводжуватися входженням виховуваних дітей до сім'ї вихователя.

Таким чином, аліментні зобов'язання виникають не тільки між членами сім'ї, але й, наприклад, між родичами, що ніколи не були членами однієї сім'ї, тобто спільно не проживали і не вели спільне господарство.

Є.М. Ворожейкін, досліджуючи сімейні правовідносини, прямо підкреслює, що сімейні відносини – не завжди відносини між членами сім'ї. З цим висновком не можна не погодитися.

Припинення існування сім'ї, – далі підкреслює Є.М. Ворожейкін, – не спричиняє завжди і у всіх випадках припинення сімейного правовідношення. Так, наприклад, розірвання шлюбу не призводить до припинення зобов'язання щодо утримання. Таким чином, аліментні зобов'язання можуть виникати і між колишніми членами сім'ї.

Учасники аліментного зобов'язання не обов'язково мають бути поєднані спільним проживанням та спільним побутом, тому аліментні відносини можуть виникати і існувати поза сім'єю. Закон пов'язує виникнення аліментних зобов'язань не з членством у сім'ї, а із знаходженням у шлюбі, певним ступенем спорідненості та свояцтва. З таким підходом законодавця, як вже зазначалось вище, не можна не погодитися. Проте не можна було не помітити певної неточності та непослідовності у використанні поняття "інший член сім'ї" у шлюбно-сімейному законодавстві України. Тому питання нормативного визначення поняття "сім'я", "член сім'ї" потребувало свого вирішення.

У КпШС України було відсутнє нормативне визначення поняття сім'ї. Нема чітко визначеного поняття і у міжнародно-правових актах. Слід відзначити, що ще при розробці кодексів про шлюб та сім'ю 1926 р. пропонувалося почати ці кодифіковані акти з визначення поняття сім'ї.

На думку М. Васил'єва-Южина, головним недоліком як українського, так і російського проектів була відсутність чіткого визначення поняття шлюбу та сім’ї. У законодавстві Російської імперії теж не було закріплене поняття сім'ї, а у юридичній літературі під сім'єю розумілась група осіб, пов'язаних шлюбом або спорідненістю, що живуть разом один з одним.

У науковій літературі з цього приводу склалися дві діаметрально протилежні точки зору. Так, М.В. Антопольська, Ю.А. Корольов, І.М. Кузнецова, Р.П. Мананкова, В.Ф. Маслов, В.П. Нікітіна, З.А. Підопригора, А.А. Пушкін. В. Толстой та інші дослідники вказували на неможливість визначити у законі поняття сім'ї, тому що вона є складним і багатогранним соціальним явищем, яке не вичерпується лише ознаками, що мають юридичне значення і можуть бути формально визначені.

На думку інших вчених-правознавців, потрібно закріпити саме легальне, а не тільки доктринальне визначення сім'ї. Так, 3. Ромовська свого часу вказувала на необхідність розпочати книгу шосту Цивільного кодексу "Сімейне право" визначенням поняття сім'ї та на штучність розмежування правового і соціологічного підходу у цьому питанні. Г.К. Матвеев та П.І. Сєдугін вважають, що треба дати загальне визначення сім’ї у сімейному кодексі, на яке б орієнтувалися інші галузі законодавства з урахування своєї специфіки.

Л.П. Короткова та О.П. Віхров пропонували дати загальне поняття сім’ї у окремому законі про сім'ю. Є.М. Ворожейкін підкреслює необхідність чіткого визначення терміну у законодавстві, оскільки сім'я – це основний об'єкт регулювання у сімейному праві і законодавець постійно використовує поняття сім’ї без його чіткого визначення.

Я.М. Пічач, що розкрив цю проблему в історичному плані, вказує на помилковість твердження В.Ф. Маслова і А.А. Пушкіна про неможливість визначення поняття сім'ї у законі. На його думку, доцільно було би в кодексі дати "не універсальне, а загальне визначення сім'ї, з якого всі галузі законодавства виходили б з врахуванням своєї специфіки при визначенні кола осіб, які перебувають у сімейних стосунках".

Ми приєднуємось до тих авторів, що вважали потрібним дати визначення поняття сім'ї в законі, а саме у Сімейному кодексі. Проте у науковій літературі були висловлені суперечливі погляди на цю проблему, що ускладнювало вироблення законодавчого визначення.

Є.М. Ворожейкін, який виступає за чітке визначення поняття сім’ї у законі, висловив думку, що у різних галузях права є своє поняття сім'ї, у зв'язку з чим і виникають труднощі у правозастосовної практиці. Інші дослідники також підкреслюють відсутність єдиного поняття.

З Є.М. Ворожейкіним не згодні ті вчені, на думку яких різний склад членів сім'ї ще не свідчить про те, що кожній галузі права притаманне своє поняття сім'ї. Як вказують ці вчені, кожна галузь виходить з певних загальних основ, що відображаються у сімейному законодавстві. Таким чином, можна зробити висновок, що вони визнавали існування загального поняття сім'ї, хоча у шлюбно-сімейному законодавстві донедавна було відсутнє його легальне визначення.

Найбільш чітко цю думку висловлює Р.П. Мананкова, яка пише, що навіть з точки зору формальної логіки не може бути різних понять, які визначаються одним і тим же терміном "сім'я", бо коли у кожній галузі права є своє поняття сім'ї, то це різні поняття, що повинні визначатися різними термінами. Але у даному разі посилання на закони формальної логіки не є переконливим, бо, наприклад, застава – це різні речі у цивільному, податковому, кримінальному процесуальному праві, хоча, звичайно, між: цими поняттями є щось спільне, а саме можливість майнового забезпечення певної поведінки.

З точки зору Р.П. Мананкової, є тільки одне поняття сім'ї, коли ж у тому чи іншому нормативному акті мова йде про членів сім'ї і визначається їх коло, то певні суб'єкти не просто перелічуються, вирішується питання про умови визнання цих осіб носіями відповідних прав і обов'язків, тобто про юридичні факти. В.І. Данилін та С.І. Реутов також розглядають членство у сім'ї як один із юридичних фактів у фактичному складі, що є необхідним для набуття прав, пільг, обов'язків, передбачених нормативними актами, і, як елемент фактичного складу це – певний сімейно-правовий зв'язок особи з колом громадян, передбачених у законі.

Складність проблеми полягає у тому, що сім'я як щось ціле має загальні ознаки, але ж вона складається з певних елементів і коло цих елементів (членів сім'ї) визначається по-різному залежно від цілей правового регулювання у певній галузі. Цікавим у зв'язку з цим є рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміну "законодавство", яке власне розуміється як сукупність нормативно-правових актів. Але згідно з рішенням коло цих актів у кожній окремій нормі, є різним, тобто законодавець не використовує загального поняття і термін "законодавство" вживається у різних значеннях.

А у рішенні Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення терміну "член сім'ї" прямо вказується на об'єктивну відмінність його змісту залежно від галузі законодавства. Слід до того ж відзначити, що офіційне тлумачення Конституційним Судом терміну "член сім'ї" військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони (п. 6 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ч. 4 ст. 22 Закону "Про міліцію", ч. 6 ст. 22 Закону України "Про пожежну безпеку") є достатньо широким і орієнтоване на ст. 64 Житлового кодексу України, згідно з якою членами сім'ї наймача можуть бути визнані крім його подружжя, їх дітей та батьків також і інші особи, якщо вони проживають спільно з наймачем і ведуть спільне господарство.

Таким чином, відповідно до рішення Конституційного Суду України, членами сім'ї можуть бути і фактичне подружжя, свояки та інші особи, а тому на них поширюються пільги, передбачені вищезгаданими законами. Як зазначав Є.М.Ворожейкін, поняття "член сім'ї" є більш широким у житловому праві порівняно з сімейним.

Відсутність чіткого легального поняття сім'ї та кола її членів становило значну проблему як у сімейному, так і у інших галузях права України. Аналіз ситуації, що має місце у інших (крім сімейного) галузях права, виходить за межі цієї праці, тому обмежимося лише деякими прикладами.

Так, наприклад, у кримінальному процесуальному законодавстві відсутнє визначення поняття сім'ї та членства у сім'ї, тоді як згідно зі ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення не тільки щодо себе чи близьких родичів, але й щодо членів своєї сім'ї.

Якщо ж звернутись до трудового права, то у Кодексі законів про працю України хоча і згадується про сім'ю, але не дається її визначення. Згідно ж з постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 255 "Про гарантії та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість" до членів сім'ї, на яких виплачується компенсація, належить "чоловік, дружина, а також діти і батьки подружжя, які перебувають на їх утриманні і проживають разом з ними". Більш складною є ситуація, коли законодавець просто вказує на членство у сім'ї без визначення кола членів сім'ї. У цьому випадку можуть виникнути значні складнощі на практиці.

І.М.Кузнецова у зв'язку з цим підкреслює, що коло членів сім'ї визначається по-різному в залежності від цілей правового регулювання у різних галузях права, а тому визначення поняття "сім'я" у сімейному кодексі та встановлення виключного переліку членів сім'ї призвело б до порушення їх прав та свобод чи, навпаки, до необґрунтованого розширення кола членів сім'ї.

Ми вважаємо, що це застереження недоречне, бо, як зазначає Р.П. Мананкова, членство у сім'ї як елемент багатьох фактичних складів розуміється як певний сімейно-правовий зв'язок і конкретний вид цього зв'язку (ступінь спорідненості, наприклад), визначається конкретним нормативним актом (зокрема, шляхом окреслення кола осіб). Тому за умови достатньо широкого визначення сім'ї це не може призвести до наслідків, про які попереджала І.М. Кузнецова.

Слід погодитись з Є.М. Ворожейкіним, що головне у визначенні поняття сім'ї – це встановлення кола осіб, що її складають. Сама сім'я не є колективним суб'єктом правовідносин, у правовідносини вступають окремі особи – члени сім'ї і нормативне регулювання сімейних та інших відносин здійснюється шляхом визначення кола осіб, які можуть бути віднесені до складу сім'ї, встановлення їх прав та обов'язків.

Іноді у правовій літературі сім'ю визначають як відношення або спільне життя осіб. Але, як вважає Р.П. Мананкова, визначати зміст поняття необхідно через родове поняття, а тому більш вдалим слід визнати розуміння сім'ї як об'єднання осіб, спільність осіб, союзу, малого колективу. На наш погляд, при законодавчому закріпленні поняття сім'ї неможливе посилання на малу групу, малий колектив, бо це більш характерно для соціологічного аналізу цього явища.

Що ж до визначення сім'ї як союзу, то це приводить до тавтології, тому що саме слово "союз" є ключовим у понятті шлюбу. Таким чином, більш прийнятним є визначення сім'ї як "об'єднання осіб".

Проте, як зазначає О.М. Нечаева, сама по собі спільність осіб, що не пов'язана передбаченими законодавством про шлюб та сім'ю правами та обов'язками, навіть коли у її основі лежить спільне проживання та ведення спільного господарства, не може розглядатись як сім'я з позиції сімейного права. Більшість авторів у визначенні сім'ї посилається на права та обов'язки (правовий зв'язок), підкреслюючи, що саме у правовому значенні сім'я – це зв'язок юридичний. У правовому значенні, як підкреслюють В.А. Рясенцев, І.М. Кузнецова та інші, сім'я – це коло осіб, пов'язаних правами і обов'язками, що випливають зі шлюбу, спорідненості, всиновленні та інших формах прийняття дітей на виховання.

Таким чином, з точки зору цих вчених коло членів сім'ї у сімейному праві можна окреслити, якщо визначити осіб, що згідно з шлюбно-сімейним законодавством наділяються певними правами і обов'язками. Оскільки найбільш широким за шлюбно-сімейним законодавством було коло суб'єктів аліментних правовідносин, то саме наявність аліментних прав та обов'язків в першу чергу приймалося до уваги. Так, на думку Н.М. Єршової, закон, розділяючи аліментні обов'язки батьків і дітей та інших членів сім'ї, тим самим побічно визначає рамки сім'ї, які не збігаються з її соціологічним розумінням. Є.Ф. Чернишева підкреслює, що критерієм юридичного поняття сім'ї є аліментні права та обов'язки осіб, які її складають.

Але ж, по-перше, сімейно-правові відносини – це не тільки відносини у сім'ї. Так, наприклад, аліментні зобов'язання існують і після розірвання шлюбу.

По-друге, власне термін "член сім'ї" не завжди означає, що сім'я фактично існує. Так, КпШС України застосовував цей термін і до тих, хто належить до однієї сімї, раніше належав, а також до осіб, що взагалі ніколи не входили до складу однієї сім'ї. Наприклад, сестра, що народилася у першому шлюбі, стягує аліменти з брата, який походить від повторного шлюбу її брата, проте в спільній сім'ї вони не жили і не виховувались.

Таким чином, слід розрізняти поняття "член сім'ї" та "суб'єкт сімейного правовідношення", про що не раз наголошувалось в науковій літературі.

Виходячи з вищенаведеного, у науці можна виділити різні підходи стосовно визначення поняття сім'ї. Так, наприклад, В.П. Нікітіна вважає конструкцію Є.М. Ворожейніка щодо існування сімейних правовідносин поза сім'єю хибною, що є наслідком включення у поняття сім'ї спільного проживання, духовної близькості, тобто ототожнення соціологічного поняття з юридичним. "На самом же деле, – зазначає В.П. Нікітіна, – когда отец бросает детей, уходит из семьи, распадается семья в социологическом смысле, а комплекс взаимных прав и обязанностей, связывающих отца с детьми, остается незыблемым, следовательно, семья как явление правовое сохраняется". Інші автори також розділяють поняття сім'ї в соціологічному та юридичному значенні.

Ми приєднуємось до 3. Ромовської, яка вказує на штучність розмежування соціологічного та правового поняття сім'ї. Що ж до правового зв'язку, то члени сім'ї можуть бути пов'язані не обов'язково саме сімейно-правовими відношеннями, а тому відсутність їх поміж певними особами, які спільно проживають, ще не означає відсутності між ними сімейної спільності.

Більшість авторів прямо вказують на такі істотні ознаки сім'ї, як спільне проживання та ведення спільного господарства, або взагалі на спільність життя, побуту. Разом з тим, на нашу думку, слід все ж таки визнати невдалою вказівку на спільність побуту, життя, бо така спільність є не тільки матеріальною, але й духовною, тобто у будь-якому випадку знаходиться за межами правового регулювання. Що ж до включення Г.К. Матвєєвим, Є.М. Ворожейкіним та авторами "Действующего законодательства о браке и семье" у поняття сім'ї такої ознаки, як народження і виховання дітей, то це теж; не можна схвалити. Н.В. Орлова справедливо, на наш погляд, виступає проти посилання на народження дітей стосовно поняття шлюбу3. Це стосується і поняття сім'ї, бо конкретна сім'я може і не виконувати демографічних функцій.

Ш.Д. Чіквашвілі вказує на те, що спільне проживання і ведення спільного господарства в першу чергу має значення для житлового права, а для сімейного права вирішальне значення має шлюб, спорідненість чи свояцтво. Але це не суперечить спробі дати загальне законодавче поняття сім'ї. СЛІД ТІЛЬКИ мати на увазі, що встановлення надто вузького кола членів сім'ї може порушити їх права, про що вже йшлося вище у цій роботі.

У 1926 p. M. Васил'єв-Южин вказував на такі істотні ознаки сім'ї, як спільне проживання та спільне господарство, хоча тут же робив застереження щодо вимушеної та тимчасової "охорони буржуазної сім'ї як господарської одиниці". Аргументуючи свою позицію, він звернувся до соціального законодавства того часу, яке розуміло під сім'єю осіб, що проходять військову службу, "родственно-трудовое объединение лиц разных степеней родства, живущих вместе и ведущие одно хозяйство или живущих на общие средства". Якщо оцінити це з сучасних позицій, то визначення сім'ї як "родственно-трудового объединения" пояснюється тим, що у той час переважала саме селянська сім'я. Що ж до такої ознаки, як "живущие на обшиє средства", то, наприклад, Р.П. Мананкова пише, що "субъекты семейных правоотношений, не связанные общностью жизни, и в частности проживающие раздельно, членами одной семьи не являются даже и в тех случаях, когда у них общий бюджет".

Разом з тим спільне проживання має певне значення і у сучасному сімейному праві України стосовно спільної сумісної власності подружжя. Деякі дослідники вважаюсь, що для виникнення спільної сумісної власності потрібне спільне проживання, ведення спільного господарства. Проте ми приєднуємось до тих авторі, які не пов'язують з цими обставинами виникнення спільної сумісної власності подружжя, оскільки це не передбачено чинним законом.

Спільне проживання та ведення спільного господарства не справляють впливу і на аліментні правовідносини подружжя. Разом з тим стосовно колишнього подружжя ч. З ст. 76 СК України передбачає наступне: якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.

Найбільш ґрунтовно проблема законодавчого визначення поняття сім'ї розглянута І.В. Жилінковою, яка запропонувала три можливих шляхи вирішення цієї проблеми:

1. Визнання існування у праві різних понять сім'ї стосовно кожної галузі права.
2. Включення до загального поняття сім'ї характеристик, спільних для всіх галузей права, а саме: визначення сім'ї як об'єднання осіб, пов'язаних спільністю життя та юридичними правами і обов'язками. У окремих же галузях права визначається конкретне коло членів сім'ї.
3. Прийняття за основне (базове) сімейно-правове визначення сім'’ї.

Власне законодавець при прийнятті нового Сімейного кодексу України пішов саме третім шляхом, прихильницею якого була і І.В. Жилінкова.

Разом з тим, на думку І.О. Дзери, в юридичному значенні у новому СК України поняття сім'ї відсутнє. Проте з цим навряд чи можливо погодитись. Ст. 3 СК України містить поняття сім'ї в юридичному значенні, наводяться ознаки сім'ї та підстави її виникнення. Інша річ, що це поняття законодавцем сформульовано не досить вдало.

Ми підтримуємо законодавче визначення поняття сім'ї з деякими застереженнями.

Визначення поняття сім'ї у новому Сімейному кодексі України характеризується поєднанням соціологічного (спільне проживання та побут) та юридичного аспекту (правовий зв'язок). Проте воно має певні недоліки.

Так, наприклад, членами сім'ї відповідно до ст. 3 СК України можна визнати, наприклад, двох студенток, що мешкають разом у гуртожитку і пов'язані спільним побутом. Оскільки у ч. 2 ст. 3 СК України вказується не на сімейні взаємні права і обов'язки, а особи, що спільно проживають та пов'язані спільним побутом, можуть мати взаємні цивільні, житлові та інші права і обов'язки, коло членів сім'ї не має чітких меж.

Цю проблему можна було б вирішити, виключивши з ч. 4 ст. 3 СК України посилання на інші підстави створення сім'ї, не заборонені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства, і, відповідно, доповнивши такими підставами, як свояцтво, інші (крім всиновлення) форми прийняття дітей на виховання.

У ч. 3 ст. 2 СК України зазначається, що Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому.

Виходячи з положень СК України, такими слід вважати чоловіка та жінку, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу; осіб, що взяли до своєї сім'ї дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування; осіб, пов'язаних відносинами опіки та піклування; патронатного вихователя та їх вихованців. Перші дві групи є суб'єктами аліментних правовідносин.

У наступному розділі нашої роботі ми детально розглянемо (також і з позиції членства у сім'ї) аліментні зобов'язання, що за чинним законодавством та СК України виникають між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, а зараз зупинимось на спірному у науці сімейного права питання – що саме є підставою виникнення аліментного зобов'язання? Не відповівши на це питання, не можна дати визначення самому поняттю.

У науковій літературі з цього приводу були висловлені протилежні та суперечливі погляди. Так, A.M. Рабець вказує на помилковість концепції, згідно з якою підставою виникнення аліментного зобов'язання є комплекс юридичних фактів. Автор визнає підставою виникнення аліментних зобов'язань факти, з якими закон пов'язує існування певних сімейних правовідносин, а саме шлюб, спорідненість, всиновлення, виховання або (та) утримання. Такий підхід обумовлюється й тим, що A.M. Рабець та ряд інших авторів розглядають аліментне зобов'язання як частину подружнього, батьківського правовідношення.

Ми приєднуємось до М.В. Антокольської, яка вказує на помилковість такого підходу, оскільки згадані правовідносини відрізняються за часом існування, підставами виникнення, більш того, саме існування подружнього, батьківського правовідношення входить до фактичного складу, що є підставою виникнення аліментного зобов'язання, в якості одного з елементів.

Н.А. Шингігіна вважає підставою виникнення аліментного зобов'язання сукупність юридичних фактів, проте піддає критиці погляди тих авторів, що включають шлюб у правопороджуючий фактичний склад. Як пише Н.А. Шишігіна, твердження, що однією з обставин, породжуючих аліментні зобов'язання між подружжям, є шлюб -тавтологія, оскільки якщо суб'єктами зобов'язання визначено подружжя, тим самим вже вказано, що мова йде про осіб, які знаходяться у шлюбі.

Ми поділяємо позицію В.І. Даниліна та СІ. Реутова, які вважають, що неможливо заперечувати необхідність існування конкретних сімейних правовідносин для виникнення інших певних сімейно-правових відносин. В такому випадку у якості факту (як одного з елементів фактичного складу) буде виступати не саме правовідношення, а факт знаходження особи у цьому правовідношенні. Для підтвердження своєї думки автори наводять як приклад виникнення обов'язків подружжя щодо утримання за наявності фактичного складу, одним з елементів якого є знаходження у шлюбі.

М.Г. Масевич виділяє чотири елементи фактичного складу, з якими закон пов'язує виникнення аліментних зобов'язань:

1. Факт знаходження двох осіб у певних сімейно-правових відносинах.
2. Потреба у матеріальній допомозі, як правило, у зв'язку з непрацездатністю.
3. Можливість аліментнозобов'язаної особи надавати допомогу.
4. Порушення природних сімейних відносин.

Проте, як ми вже підкреслювали, аліментні зобов'язання не пов'язуються з порушенням нормальних сімейних відносин, тому викликає заперечення наявність останнього елементу фактичного складу. У зв'язку з цим не можна погодитись і з М.В. Антокольською, яка, спираючись на висновки М.Г. Масевич, вважає помилковою позицію тих авторів (А.Й. Пергамент, В.А. Рясенцев, Н.А. Шишігіна), які не включають судове рішення до фактичного складу. М.В. Антокольська висловлює думку, що аліментні зобов'язання виникають тільки за рішенням суду, а аліментні зобов'язання щодо неповнолітніх дітей також: і на підставі іншого акту конкретизації – угоди сторін, одностороннього волевиявлення платника аліментів. Після прийняття нового СК РФ М.В. Антокольська та інші російські автори взагалі виходять з того, що обов'язковою підставою будь-якого аліментного зобов'язання є угода сторін або судове рішення. Проте з такою позицією не можна погодитися. Як вже зазначалось, законодавець достатньо чітко не розрізняє поняття "утримання" та "аліменти". Це стосується і Сімейного кодексу України.

У ч. 2 ст. 75 СК України зазначено: "право на утримання (аліменти) має дружина, чоловік, якщо вона (він) є непрацездатною, непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, а також якщо чоловік, дружина, має змогу таке утримання надавати". Таким чином, терміни "аліменти" та "утримання" використовуються законодавцем як рівнозначні.

Якщо ж звернути увагу на ч. 1 ст. 107 СК РФ, згідно з якою "особа, що має право на отримання аліментів, вправі звернутися до суду з заявою про стягнення аліментів незалежно від строку, що пройшов з моменту виникнення права на аліменти, якщо аліменти не сплачувались раніше, згідно з угодою про сплату аліментів", можна зробити висновок, що право на аліменти (а не на утримання), чи аліментне правовідношення виникає ще до угоди сторін чи рішення суду. Тому є помилковою позиція тих російських авторів, які вважають, що аліменти – це різновид утримання (тобто більш вузьке поняття), яке сплачується певній особі за угодою сторін чи рішенням суду.

Що ж до обов'язку подружжя по взаємному утриманню, то, як зазначає A.M. Рабець, цей обов'язок є правовим не тому, що входить до складу відповідного правовідношення, а в силу самого факту законодавчого закріплення, хоча коли цей обов'язок не переходить у аліментні правовідносини, він не забезпечується примусовою силою держави.

Ми приєднуємось до цієї позиції з певними застереженнями. По-перше, не можна погодитись з A.M. Рабець, коли вона вказує на декларативність закріплення обов'язку подружжя матеріально підтримувати один одного, оскільки цей обов'язок має певне юридичне значення. Тим більше сам автор разом з іншими дослідниками вказує на те, що відмову від виконання зазначеного обов'язку навіть за відсутністю аліментного зобов'язання можна розцінити як негідну поведінку у шлюбних відносинах. Це ж згідно зі ст. 75 СК України (ст. 35 КпШС України) є підставою звільнення від обов'язку по утриманню другого з подружжя (обмеження цього обов'язку строком). По-друге, слід вказати на ту обставину, що український та російський законодавець тільки щодо подружжя використовують вираз "зобов'язані матеріально підтримувати один одного", а не "утримання", оскільки останнє є синонімом терміну "аліменти" (ст. 32 КпШС України, ст. 75 СК України, ст. 89 СК РФ). Більш детально ці проблеми ми розглянемо у наступному розділі при аналізі правових норм, що регулюють відносини між подружжям щодо взаємного утримання.

Ми приєднуємось до тих авторів, які розглядають аліменти як усяку матеріальну допомогу, що надається в силу закону подружжю, родичам, своякам, фактичним вихователям (вихованцям). Рішення суду про присудження аліментів не слід включати у склад правопороджуючих фактів, оскільки воно спрямовано на захист вже існуючого суб'єктивного права.

Як пише Н.М. Єршова, слід мати на увазі, що в умовах нормальної сім'ї обов'язок щодо надання утримання вважається виконуваним, якщо не виникає будь-яких спорів. Якщо ж має місце спір або відносини, що склалися, потребують визначення аліментів у точно встановлених межах, виникає необхідність застосування закону про порядок сплати коштів на утримання. Слід зазначити, що позиція Н.М. Єршової є неоднозначною, оскільки у інших своїх працях вона не пов'язує виникнення аліментних зобов'язань з судовим рішенням.

Що ж до вказівки М.В. Антокольської щодо необхідності акту конкретизації (угода сторін, одностороннє волевиявлення чи судове рішення), без якого, на її думку, аліментні зобов'язання виникнути не можуть, то слід погодитись з A.M. Рабець, яка зазначає, що сутність аліментного зобов'язання полягає не у обов'язковій точній фіксації розміру грошових коштів, а у тому, що у передбачених законом випадках виникає обов'язок по утриманню незалежно від того, виконується він добровільно чи примусово, в нормальній сім'ї чи при порушенні сімейних зв'язків, фіксується чи ні точно розмір коштів, що надаються. Нарешті, аліментні зобов'язання існують також незалежно від того, є певні особи членами однієї сім'ї чи ніколи не проживали разом і не мали спільного побуту.

Перш ніж дати визначення поняття "аліментне зобов'язання", слід також відзначити, що новий СК України значно розширює можливості договірного регулювання аліментних відносин. Так, в шлюбному договорі може бути передбачено право на утримання і для подружжя, що є працездатним, або, навпаки, обумовлено виникнення права на аліменти додатковими обставинами, не передбачені законом, наприклад, тривалістю спільного проживання.

Проаналізувавши особливості сімейних зобов'язань, їх суб'єктний склад та підстави виникнення, ми вважаємо за потрібне запропонувати також наступне визначення аліментного зобов'язання.

Аліментне зобов'язання – це правовідношення, що виникає на підставі передбачених у законі (договорі) юридичних фактів, за яким одна сторона зобов'язана утримувати іншу сторону – подружжя, жінку (чоловіка) за умови спільного проживання без реєстрації шлюбу, родича або свояка певного ступеня спорідненості чи свояцтва, особу, яка взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, вихованця, а остання вправі вимагати виконання даного обов'язку.

Це визначення, хоча і велике за обсягом, має, на відміну від інших, більш чітке закріплення суб'єктивного складу правовідношення. В наступному розділі цієї монографії ми більш детально зупинимось на особливостях аліментних зобов'язань, що виникають між: окремими суб'єктами сімейних правовідносин.

Джерело – глава з монографії:

Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Монографія / МВС України, Луг. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 224 с.