Добровільний порядок виконання аліментних обов'язків та угоди про сплату аліментів

У юридичній літературі з проблем сімейного права звичайно зазначалось, що для цієї правової галузі характерним є імперативний метод регулювання суспільних відносин. При цьому підкреслюється, що зміст аліментних зобов'язань встановлюється законом імперативно, а тому він не може бути змінений угодою сторін, отже, законодавець не залишає простору для ініціативи суб'єктів аліментних правовідносин.

Наявність власного метода правового регулювання є важливою ознакою самостійності певної галузі права. Якщо метод правового регулювання у цивільному праві є диспозитивним і виникнення суб'єктивних прав та обов'язків в більшості пов'язано з договорами, то в сфері сімейного права угода його суб'єктів взагалі не виступає підставою виникнення особистих і майнових прав та обов'язків.

Як пише В.Ф. Яковлев, сімейне право надає особам можливість вільно, на свій розсуд визначати зміст сімейного життя, залишає її значною мірою за межами правового регулювання, але ж це є диспозитивність, що знаходиться взагалі за межами права, абсолютна більшість норм є імперативними, диспозитивні зустрічаються дуже рідко.

З цими висновками не можна не погодитись. Як ми вже зазначали, не всі сімейні відносини взагалі можуть бути предметом правового регулювання. Втручання держави у сферу сімейних відносин є обмеженим, воно може бути виправданим тільки у випадку, коли врегульовані відносини мають досить важливе значення як для окремої людини, так і для суспільства та держави. Отже, закономірним є те, що правове регулювання у цих випадках повинно мати імперативний характер і точно визначати відповідні правила поведінки.

Разом з тим зі змінами, що сталися в соціально-економічному житті країни, змінився і підхід науковців до цієї проблеми. Точне імперативне регулювання вже не задовольняло потреб практики.

Так, наприклад, неможливість самостійно визначити долю нажитого під час шлюбу майна призводило до проблем, коли подружжя (одне з них) займалося підприємницькою діяльністю.

Стосовно до аліментних відносин необхідність посилення диспозитивності та поширення застосування угод про сплату аліментів найбільш повно була обґрунтована М.В. Антокольською в її дисертаційному дослідженні "Аліментні зобов'язання". Ці наукові ідеї реалізовані у новому сімейному законодавстві Росії. Глава 16 СК РФ присвячена угодам про сплату аліментів.

На думку М.В. Антокольської, збільшення кількості диспозитивних норм, що є результатом реформи російського сімейного законодавства, призвело до зміни власне метода правового регулювання, який має вже не імперативний, а диспозитивний характер. Отже, сімейне право не є самостійною галуззю російського права, а лише частиною цивільного. Проте слід підтримати Л.М. Пчелінцеву, яка, аналізуючи нове сімейне законодавство Росії, зазначає, що метод залишився імперативним, а більшість дослідників традиційно виділяють сімейне право як окрему галузь.

На нашу думку, для сучасного сімейного права України та Російської Федерації характерним є власний, імперативно – диспозитивний метод регулювання.

Проте, перш ніж звернутись до відповідних норм чинного СК України, що передбачають укладення шлюбних договорів та договорів про сплату аліментів, проаналізуємо положення КпШС України, за яким договірне регулювання аліментних відносин дозволялось виключно в рамках шлюбного контракту.

Ст. 27і Кодексу про шлюб та сім'ю України передбачала укладення шлюбного контракту, проте відповідні положення закону не можна було визнати досконалими.

По-перше, угода укладається поміж особами, які беруть шлюб. Тобто цією можливістю не могла скористатися значна частина подружніх пар, що уклала шлюб до відповідних змін у законодавстві або прийшла до висновку про необхідність укладення контракту вже після реєстрації шлюбу. Звичайно, навіть у розвинених країнах, де інститут шлюбного договору існує досить давно, шлюбні угоди укладаються, як правило, у дуже заможних сім'ях. Більша ж частина населення підпорядковує свої відносини легальному режиму. Разом з тим у випадку, наприклад, коли одне з подружжя виявить бажання займатись підприємницькою діяльністю, виникне потреба укласти шлюбний контракт, проте раніше шлюбно-сімейне законодавство не дозволяло це зробити.

По-друге, якщо ч. 1 ст. 27і Кодексу передбачала можливість визначати майнові права і обов'язки подружжя, то у п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, говориться також і про немайнові, моральні чи особисті зобов'язання. Як зазначається у літературі, у цьому випадку Кабінет Міністрів України вийшов за мела своїх повноважень, до того ж навряд чи є доцільним регулювати особисті відносини у шлюбному контракті.

Але найбільш проблемним було правило ч. 2 ст. 27і Кодексу, згідно з яким умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Так, наприклад, згідно з п. 1 зразка шлюбного контракту, що додається до вищезгаданого Порядку, 2/3 (дві треті) майна, нажитого за час шлюбу, належить дружині, а 1/3 (одна третя) чоловіку. Це погіршує становище останнього, оскільки згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Очевидним є те, що при будь-якому іншому визначенні часток становище одного з подружжя завжди буде погіршуватись у порівнянні з законодавством. На думку деяких авторів, саме по собі зменшення частки ще не призводить до визнання відповідних умов недійсними. Недійсними є тільки ті умови шлюбного контракту, що взагалі позбавляють подружжя частки у майні, погіршують становище подружжя поза волею останнього або обмежують конституційні права. Що ж до судової практики, то Пленум Верховного Суду роз'яснював, що ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними.

Якщо уважно проаналізувати наведене роз'яснення, то можна зробити висновок, що положення шлюбного контракту визнаються судом недійсними за наявності одночасно двох умов:

• становище одного з подружжя погіршується всупереч його волі порівняно із законодавством;
• це погіршення повинно мати суттєвий характер (наприклад, одне з подружжя взагалі позбавляється частки у майні, ця частка є незначною і т.п.).

Разом з тим у ч. 2 ст. 27і КпШС України було передбачено, що становище будь-кого з подружжя не може погіршуватись порівняно з законодавством, у цій нормі говориться саме про погіршення взагалі, а не про суттєве погіршення, не передбачається також обов'язкової наявності пороку волі при укладенні контракту, тобто положення останнього, які погіршують становище будь-якого подружжя, повинні визнаватись недійсними незалежно від характеру погіршення чи наявності пороку волі. Виправити ситуацію, що у зв'язку з цим склалася, на наш погляд, міг тільки законодавець. До прийняття нового СК України існуючі раніше норми не дозволяли належним чином вирішити майнові питання життя сім'ї. Звернемо увагу на ті умови зразку шлюбного контракту, що стосуються утримання членів сім'ї.

Так згідно з п. 7 у разі втрати одним із подружжя працездатності інший зобов'язується надавати йому матеріальну допомогу у розмірі не менше 4 мінімальних заробітних плат щомісячно.

По-перше, у шлюбному контракті ніде не зафіксовано, що право на одержання утримання згідно з наведеним положенням зберігається і після розірвання шлюбу. Але ж у нормальній сім'ї, де відсутні конфлікти, подружжя цілком добровільно підтримує одне одного, при цьому психологічно у поведінці людина не керується юридичними міркуваннями. Тому наведене положення мало б в першу чергу поширюватись на ті випадки, коли сім'я розпалася і більше не існує як певна єдність.

По-друге, п. 7 шлюбного контракту, звичайно, покращує становище уповноваженої особи, але це означає погіршення становища зобов'язаної порівняно із законодавством, а саме:

• допомога повинна надаватись незалежно від потреби уповноваженої та спроможності зобов'язаної особи;
• розмір допомоги точно встановлений на майбутнє незалежно від матеріального і сімейного становища сторін.

Отже, п.7 шлюбного контракту суперечить ч. 2 ст. 27і КпШС України. І якщо у деяких випадках відхилення від імперативних норм Кодексу можна пояснити правилом ч. 4 ст. 31, згідно з яким ст.ст. 22, 24-26 застосовуються тільки у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення, то регулювання відносин по утриманню за чинним на той час законодавством залишалось імперативним.

Виходячи з наведеного, ще більше здивування викликає п. 5 зразку шлюбного контракту, запропонованого Кабінетом Міністрів України, згідно з яким Д.С. Іванов зобов'язується утримувати свою тешу. За сімейним законодавством України теща взагалі не є суб'єктом аліментних правовідносин. Ч. 2 п. 5 разом з тим передбачає, що при розподілі майна розмір частки Сидоренко Тетяни Петрівни зменшується відповідно на суму, що буде витрачена на утримання її матері. Із п. 1 зразка можна зробити висновок, що нажите під час шлюбу майно становить спільну часткову власність Д.С. Іванова та Т.П. Сидоренко. О т ж е , насправді Д.С. Іванов не приймає участі щодо утримання своєї тещі, оскільки воно здійснюється за рахунок частки Т.П. Сидоренко.

Із наведеної вище "законодавчої пастки" у літературі були запропоновані різні виходи. Так, наприклад, B.C. Гопанчук пропонує ч. 2 ст. 27і КпШС України викласти так: "При вирішенні майнових спорів між подружжям суди повинні керуватися умовами шлюбного контракту в тій частині, в якій він охоплює відносини подружжя". На думку О.А. Явор, відмова від захисту слабшої сторони є передчасною.

У новому СК України шлюбному договору присвячена окрема глава 10 "Шлюбний договір". Відповідно до ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між; ними та дітьми (ст. 93 СК України).

Таким чином, як видно з наведених положень, законодавцем нарешті вирішено два проблемних питання: стосовно можливості укладення шлюбного договору подружжям та неможливості регулювання у ньому особистих відносин. Таку позицію законодавця слід однозначно підтримати. Тому, наприклад, навряд чи можливо погодитись з позицією С Фурси, що вважає за можливим включення до шлюбного договору (контракту) умов стосовно права подружжя на віросповідання.

Як підкреслює О. Маломуж, найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства.

Так, ст. 99 СК України передбачає, що сторони шлюбного договору можуть домовитись про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то у разі невиконання одним з подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Таким чином, в шлюбному договорі може бути передбачено право на утримання і для того, хто є працездатним, а також право одного з подружжя на аліменти незалежно від його матеріального становища. Разом з тим право на аліменти працездатного подружжя може бути обумовлене іншими додатковими обставинами: строком спільного проживання, вихованням дітей, отриманням освіти тощо.

Згідно ст. 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України, а також ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Застосування законодавцем поняття "надзвичайно невигідне матеріальне становище", яке припускає широку інтерпретацію, може бути виправдане стосовно можливості визначення у шлюбному договорі правового режиму майна, але не є достатнім стосовно права подружжя на утримання.

Як зазначає З.В. Ромовська, у шлюбному договорі не може бути умови, за якою особа позбавляється того права на утримання, яке вона має за законом, або іншим чином порушуються її інтереси. Тому умова договору, за якою, наприклад, дружина буде мати право на аліменти лише у разі перебування у шлюбі протягом не менше 10 років, не буде вважатися дійсною. Отже, шлюбним договором не можна відібрати у дружини чи чоловіка того права на утримання, яке визначено законом, або змінити у гірший бік умови його виникнення чи здійснення.

Ми пропонуємо у ст. 93 СК України прямо зазначити, що шлюбним договором не може бути обмежене право на утримання непрацездатного подружжя, яке потребує матеріальної допомоги.

Умови щодо утримання може містити шлюбний договір, але разом з тим подружжя вправі укласти самостійний договір. Відповідно до ст. 78 СК України подружжя має право укласти договір про надання утримання, у якому визначити умови, розмір та строки сплати аліментів. Договір укладається письмово і посвідчується нотаріусом, при порушенні обов'язків за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Як зазначає В. Антошкіна, зі змісту ст. 78 СК України випливає, що укладення договору про надання утримання можливе, навіть, за відсутності вказаних у законі підстав для сплати аліментів, оскільки йдеться про добровільне взяття на себе аліментного зобов'язання. Разом з тим умови такого договору не можуть погіршувати становище непрацездатного подружжя, що потребує матеріальної допомоги.

На відміну від ст. 78 СК України, у ст. 189 СК України, відповідно до якої батьки мають право укласти договір про сплату аліментів для дитини, у якому визначити розмір та строки виплати, прямо зазначено: "умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлено цим Кодексом". Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується, у разі невиконання обов'язку за таким договором аліменти стягуються на підставі виконавчого напису. Ст. 201 СК України поширює дію ст. 189 також і на утримання батьками повнолітніх непрацездатних дітей.

Крім того, відповідно до ст. 109 СК України, що регулює розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей, таке подружжя має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом з письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов "їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Як зазначає В. Мироненко, введення такої норми до закону є досить слушним і слугуватиме захисту інтересів як дитини, так і того із батьків, хто проживатиме з дитиною.

Що стосується аліментних обов'язків повнолітніх дітей щодо утримання своїх батьків та аліментних зобов'язань інших членів сім'ї та родичів, то законодавець прямо не наділяє суб'єктів цих правовідносин правом укладати такі договори, що, на наш погляд, не є правильним.

Разом з тим СК України вмішує ст. 9 "Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін", згідно з ч. 1 якої подружжя, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює Сімейний кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю, якщо це не суперечить вимогам законодавства та моральним засадам суспільства.

Таким чином, можна припустити, що договори про сплату аліментів можуть укладати усі суб'єкти аліментних зобов'язань. Але чому тоді право на укладання таких договорів між; подружжям, батьками та дітьми на користь останніх прямо передбачено у кодексі, а для інших суб'єктів аліментних зобов'язань таке право не передбачене?

Крім того, СК України не дає відповіді на таке запитання: чи є наявність договору про сплату аліментів перешкодою у зверненні до суду з позовом про примусове стягнення аліментів, чи ні? Згідно з частиною 2 ст. 92 КпШС України добровільний порядок сплати аліментів не виключав права стягувача аліментів у будь-який час звернутися з заявою про стягнення аліментів до суду.

На нашу думку, угоди про аліменти повинні бути скоріше інструментом добровільного виконання аліментного зобов'язання, а вже потім розглядатись як засіб поширення диспозитивного регулювання на аліментні відносини.

Проаналізуємо також відповідні положення російського сімейного законодавства. Так, ст. 99 СК РФ передбачає, що угода про сплату аліментів (розмір, умови та порядок виплати аліментів) укладаються між особою, зобов'язаною сплачувати аліменти та їх одержувачем. А при недієздатності особи, зобов'язаної сплачувати аліменти і (або) одержувача аліментів – між законними представниками цих осіб. Неповністю дієздатні особи укладають угоди про сплату аліментів зі згоди їх законних представників.

Більшість російських науковців, аналізуючи зазначену норму, вважають, що угоди про аліменти можуть бути укладені і особами, які не мають права вимагати сплати аліментів у судовому порядку за відсутності всіх необхідних для цього підстав. Що ж до укладення аліментної угоди поміж особами, які взагалі не визнаються законодавством суб'єктами аліментних правовідносин, у літературі були висловлені різні точки зору. Так, наприклад, М.В. Антокольська вважає можливим у цьому випадку застосовувати за аналогією норми, які регулюють укладення угод про аліменти. Якщо ж визнати сімейне право самостійною галуззю, то у цьому разі слід застосовувати за аналогією норми, які регулюють укладення договору дарування.

О. Косова, розглядаючи проблему фактичних шлюбних відносин, зазначає, що угода про утримання не може бути укладена фактичним подружжям. Аліментне зобов'язання виникає тільки у зареєстрованому шлюбі, а ст. 99 СК РФ наділяє правом укласти відповідну угоду зобов'язаною та уповноваженою особами.

Ми поділяємо позицію О. Косової, на думку якої законодавець дозволяє сторонам в аліментній угоді встановлювати предмет та порядок виконання аліментного обов'язку, проте підстави виникнення аліментного зобов'язання та коло його суб'єктів, без сумнівів, повинні встановлюватись імперативно.

Як відзначає Є.М. Ворожейкін, суб'єктний склад сімейних правовідносин повинен відповідати їх особисто довірливому характеру. Звуження суб'єктного складу у значній мірі забезпечує прояв особисто-довірчого чинника в сімейному правовідношенні як його властивості. Тому не можна погодитись з тими дослідниками, які пропонують розширити коло суб'єктів аліментного зобов'язання. Сімейне законодавство повинно імперативно визначати підстави виникнення аліментних правовідносин, коло їх суб'єктів. Імперативний же характер регулювання, як ми вже зазначали, пов'язаний з важливістю цих відносин. Як пише М.В. Антокольська, сама необхідність існування угод про надання утримання між; особами, які не зазначені у законі, не викликає сумніву. З цим не можна не погодитись, але, на нашу думку, у цьому випадку повинні укладатись цивільно-правові угоди.

Так, наприклад, якщо громадянин має неповнолітню дитину, він зобов'язаний її утримувати згідно з імперативною нормою сімейного права. Можна було б надати йому можливість укласти з дитиною аліментну угоду, проте така угода не повинна погіршувати становище аліментоуповноваженої особи. Інша ситуація, якщо цей же громадянин виявить бажання утримувати, наприклад, свого племінника. У цьому випадку більш доцільним є укладення цивільно-правового договору. Тут має місце спорідненість третього ступеня, інтереси одержувача утримання не так важливі, як забезпечення неповнолітньої дитини, а тому вже не захищаються засобами сімейного права.

Ці висновки стосуються також тих випадків, коли за наявності осіб, які є суб'єктами сімейного права, відсутні всі умови виникнення аліментного зобов'язання. Коли, наприклад, подружжя хоче домовитись про надання допомоги незалежно від працездатності та потреби у матеріальній допомозі, доцільним є укладення цивільно-правового договору. У СК України слід закріпити, що якщо у шлюбному договорі сторони передбачають регулювання цивільно-правових чи аліментних відносин, то до цих положень договору відповідно застосовується цивільне законодавство та сімейне законодавство, яке регламентує укладення угод про аліменти. Сам же шлюбний договір у першу чергу повинен визначати долю майна, нажитого під час подружнього життя.

Як зазначає В.Ф. Яковлев, сімейне право не дозволяє встановлення прав та обов'язків угодою сторін, оскільки вони передбачені законом. Але порядок здійснення прав та виконання обов'язків сторони можуть визначити своєю угодою. І ця обставина є вирішальною у розмежуванні предмету сімейно-правового та цивільно-правового регулювання.

На наш погляд, ця особливість сімейного права, що обумовлюється характером відносин у сфері регулювання галузі, повинна бути збережена. Угоди про аліменти слід розглядати, на нашу думку, в першу чергу як інструмент виконання аліментного зобов'язання, підстави виникнення якого чітко врегульовані імперативними нормами сімейного права. Сторонам аліментної угоди разом з тим слід надати право визначати розмір аліментів, порядок їх сплати за умови, що становище аліментоуповноваженої особи не буде погіршуватись. Імперативна основа в нормах сімейного права у більшій мірі відповідає завданням охорони сім'ї та інтересів окремих її членів.

Як ми вже зазначали, аліментна угода, на нашу думку, повинна стати інструментом виконання аліментних обов'язків. Добровільний порядок оплати аліментів вперше був ведений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1967 р. "Про поліпшення порядку сплати і стягнення аліментів на утримання дітей". Проте він одразу ж був підданий критиці зі сторони тих авторів, які розглядали судове рішення як необхідний елемент фактичного окладу, що є підставою виникнення аліментного зобов'язання. Так, М.Г. Масевич зазначала, що заява про добровільну сплату аліментів може бути відізвана у будь-який момент.

Так, відповідно до ст. 187 СК України один з батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві. Така заява може бути ним відкликана.

КпІПС України залишав практично не врегульованим добровільний порядок сплати аліментів. Як зазначає М.В. Антокольська, за умови, коли угода про сплату аліментів існує поряд з імперативними нормами, вона не має жодного юридичного значення, тобто добровільне виконання аліментного обов'язку не отримує правового захисту2. Заява ж про сплату аліментів, що подається за місцем роботи, є одностороннім актом, а тому не може перешкоджати можливості звернення до суду. Тому, на нашу думку, найважливішим інструментом добровільного виконання аліментних зобов'язань може стати угода платника та одержувача аліментів.

Виходячи з викладеного, ми пропонуємо передбачити у СК України окрему главу, яка присвячувалась би порядку сплати та стягнення аліментів і укладенню аліментних угод. Ця глава могла б розпочиналися статтею такого змісту.

Глава... "Порядок сплати чи стягнення аліментів. Угода про сплату аліментів"

Ст... Порядок добровільної сплати аліментів.

Аліменти надаються в добровільному порядку особою, що зобов'язана платити аліменти.

Особа, зобов'язана сплачувати аліменти, та їх одержувач мають право укласти угоду про сплату аліментів, що повинна бути нотаріально посвідчена.

В угоді повинні бути визначені розмір, порядок та спосіб сплати аліментів. Одностороння відмова від виконання угоди про сплату аліментів чи одностороння зміна її умов забороняється.

При відсутності угоди про сплату аліментів одержувач аліментів вправі звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів".

У СК України не слід детально регулювати порядок укладення, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсним угоди про сплату аліментів, оскільки у цьому випадку можуть бути застосовані цивільно-правові норми. Ст. 8 СК України дозволяє субсидіарне застосування положень цивільного законодавства до сімейних відносин. Ми приєднуємось до тих авторів, які вважали необхідним обмежити застосування цивільного законодавства до сімейних відносин випадками, прямо передбаченими у законі. Наведена нижче норма і передбачає саме такий випадок.

"Ст... Порядок укладення, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсною угоди про сплату аліментів.

До укладення, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсною угоди про сплату аліментів застосовуються норми Цивільного кодексу України, що регулюють порядок укладення, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсними цивільно-правових угод.

Якщо платник та одержувач аліментів недієздатні, угода укладається законними представниками цих осіб. Не повністю дієздатні особи укладають угоду про сплату аліментів зі згоди їх законних представників.

Угода про сплату аліментів укладається особисто, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті.

Угода про сплату аліментів може бути змінена чи розірвана за взаємною згодою сторін. Зміна чи розірвання повинні бути здійснені у нотаріальній формі.

У випадку суттєвої зміни матеріального становища сторін та недосягненні згоди про зміну чи розірвання угоди заінтересована сторона вправі звернутись до суду з позовом про зміну чи розірвання угоди про сплату аліментів.

Недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення угоди має наслідком її недійсність. Якщо умови угоди про сплату аліментів погіршують становище одержувача аліментів порівняно із законом, така угода може бути визнана недійсною у судовому порядку за вимогою заінтересованої сторони, органа опіки та піклування, прокурора".

Останнє положення запропонованої нами статті потребує окремого роз'яснення. На думку Є.М. Ворожейкіна рівність, властива положенню учасників цивільно-правових відносин не є характерним для цілого ряду сімейно-правових відносин.

В.П. Маслов та О.А. Пушкін не погоджуються з цим і зазначають, що сімейні відносини завжди є горизонтальними, а не вертикальними. В.Ф. Яковлев підкреслює, що рівність суб'єктів сімейних правовідносин відображає особисту рівноправність в сімейних правовідносинах.

Проте слід мати на увазі, що юридична рівність часто супроводжує фактична нерівність суб'єктів правовідносин. Як зазначає М.В. Антокольська, у сімейному праві порівняно з цивільним фактична нерівність суб'єктів виявляється більш сильніше. Аліментні зобов'язання є взаємними, разом з тим їх метою є забезпечення утримання певної особи. Тому у наведеній нами нормі ми пропонуємо захистити саме інтереси одержувача аліментів.

Угода про сплату аліментів може покращити становище аліментоуповноваженої особи, ті ж умови, що погіршують її становище порівняно з нормами закону, можуть бути визнані судом недійсними. Це правило дозволить захистити інтереси більш слабкої сторони, якою є одержувач аліментів. Такий підхід, наприклад, реалізовано у трудовому праві України, де діє важливе правило, згідно з яким становище робітника за трудовим договором не може погіршуватись у порівнянні з колективним договором та угодами, національним законодавством та міжнародно-правовими угодами. Власне одним із аргументів на користь існування трудового та сімейного права як самостійних галузей є забезпечення інтересів, захист більш слабшої сторони у сімейних та трудових відносинах. Такою слабшою стороною є відповідно одержувач аліментів та найманий працівник.

Що ж до визначення розміру аліментів, порядку їх сплати, то тут є зрозумілим і очевидним погіршення становища одержувача аліментів у випадках заниження їх розміру, більш тривалої періодичності їх надання тощо.

Разом з тим ст. 89 СК України передбачає припинення права на утримання за домовленістю подружжя, а ст. 190 СК України – припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Ст. 201 СК України поширює також дію ст. 190 і на аліментні обов'язки батьків утримувати повнолітніх дітей.

Чинний СК РФ у ч. 2 ст. 104 передбачає такі способи сплати аліментів за угодою, як надання певного майна, одноразова сплата твердої грошової суми. Як зазначає Л.М. Пчєлинцева, у залежності від того, який спосіб сплати аліментів встановлено угодою, аліментні зобов'язання можуть мати як тривалий характер (у більшості випадків), так і виконуватись одноразово.

На нашу думку, слід виходити з головної мети аліментного зобов'язання, що полягає у забезпеченні утримання певної особи. Тому ми пропонуємо закріпити у законі норму, згідно з якою за загальним правилом є неприпустимим зворотнє стягнення аліментів. А також у будь-яких випадках заборонене їх зарахування, аліментні платежі повинні мати періодичний характер. Слід також встановити, що наведені вище положення не можуть бути змінені угодою про сплату аліментів.

Після наведених нами вище положень у новій главі, присвяченій аліментним угодам та порядку сплати чи стягнення аліментів, слід було б прямо передбачити, що угода про сплату аліментів, якщо тільки вона не розірвана і не визнана недійсною, перешкоджає зверненню до суду з вимогою про стягнення аліментів.

Джерело – глава з монографії:

Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Монографія / МВС України, Луг. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 224 с.