Деякі питання примусового порядку стягнення аліментів

За КпШС України порядок сплати чи стягнення аліментів регулювала одна-єдина ст. 92, що знаходиться у главі 12 "Аліментні обов'язки батьків та дітей". Ч. 3 ст. 97 поширює дію цієї статті і на аліментні відносини інших членів сім'ї та родичів. Проте у законі нічого не сказано про аліментні зобов'язання подружжя. Слід погодитись з В.П. Масловим, який свого часу зазначав, що добровільний порядок сплати аліментів поширюється на всіх суб'єктів аліментних зобов'язань відповідно до ст. 23 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю.

Разом з тим добровільне виконання аліментного обов'язку не перешкоджало уповноваженій особі у будь-який час звернутися з позовом до суду. Суди вимушені були розглядати справи про стягнення аліментів і у випадках відсутності юридичного спору. У юридичній літературі підкреслювалось, що саме в інтересах одержувача аліментів і встановлена можливість звернутися до суду незалежно від поведінки платника.

Наприкінці 70-х – початку 80-х років на сторінках юридичних журналів розгорнулась дискусія щодо вдосконалення порядку виконання аліментних зобов'язань. Була висловлена думка, що за відсутності юридичного спору справи про стягнення аліментів було б доцільно віднести до компетенції нотаріальних контор. Інші автори, зокрема, В. Рясенцев, виступили проти нотаріального порядку стягнення аліментів. Н. Малєін та Н.М. Єршова запропонували закріпити у законі, що суд приймає позови тільки за наявності спору, та надати заявам, які подаються за місцем роботи платника, силу виконавчого документу. Пізніше ці на перший погляд протилежні ідеї об'єднала у своєму дисертаційному дослідженні М.В. Антокольська, запропонувавши надати сторонам право укладати угоди про аліменти. Ця пропозиція реалізована у чинному сімейному законодавстві Росії, згідно з яким угода про сплату аліментів засвідчується нотаріально і її наявність перешкоджає зверненню до суду з вимогою про стягнення аліментів.

Як ми зазначали, СК України також передбачає право на укладання договору про сплату аліментів, але не визначає, чи є наявність такого договору перешкодою у зверненні до суду з позовом про примусове стягнення аліментів.

Проте, у середині 80-х років питання надання юридичного значення аліментним угодам навіть не ставилось. Натомість Указом Президії Верховної Ради СРСР з 1 березня 1985 р. був введений спрощений судовий порядок стягнення аліментів. Положення наведеного союзного акту були продубльовані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 березня 1985 р. "Про деякі зміни порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей".

Такий спрощений порядок передбачав, що заява про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей у разі у разі відсутності спору розглядається народним суддею одноособово без порушення цивільної справи. Указом Президії Верховної Ради Української РСР "Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей" від 1 березня 1985 року було встановлено, що заява про стягнення аліментів розглядається у такому спрощеному порядку при наявності згоди особи, зобов'язаної платити аліменти, або неодержанні суддею у встановлений строк її заперечень. Особливо актуальним питання стягнення аліментів у спрощеному порядку є тепер, що пов'язано з набуттям чинності з 1 вересня 2005 року новим Цивільним процесуальним кодексом України (в подальшому – ЦПК України 2004 р.). Так, ЦПК України 2004 р. вводить інститут наказного провадження, якого раніше цивільне процесуальне законодавство України не знало. При цьому законодавець, враховуючи досвід зарубіжних країн, керувався необхідністю спростити процедуру розгляду певних справ, що не відрізняються складністю, з метою оперативного захисту прав та охоронюваних інтересів особи, зменшення навантаження на суддів.

Д. Луспеник висловлена думка щодо можливості видачі судового наказу за вимогою про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини. Як вважає Д. Луспеник, не є виправданою позиція законодавця, який виключив таку вимогу у третьому читанні проекту Цивільного процесуального кодексу України. Натомість СЯ. Фурса вказує на ту обставину, що правило про стягнення аліментів без судового розгляду відповідає лише КпШС України, проте воно не узгоджується з положеннями нового СК України.

Спрощений порядок стягнення аліментів на неповнолітніх дітей у безспірному порядку звичайно згадується в літературі як прообраз наказного провадження. Такі справи по суті були виключені з числа справ, що розглядались в порядку цивільного судочинства. Як ми вище зазначали, цей порядок був введений Указом Президії Верховної Ради СРСР, положення союзного акту були продубльовані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 березня 1985 р. "Про деякі зміни порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей".

У результаті проведеного автором дисертаційного дослідження аналізу практики Ленінського та Артемівського районних судів м. Луганська за 1999-2001 роки було встановлено, що більше 80 відсотків заяв про стягнення аліментів розглядались саме у спрошенному порядку без порушення цивільної справи. Таким чином, застосування спрошенного порядку стягнення аліментів на підставі постанови судді було досить поширеним.

Чинний Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації відносить до вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, також і вимоги про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, не пов'язані з встановленням батьківства, оспорюванням батьківства (материнства) чи необхідністю залучення інших заінтересованих осіб. Проте на підставі судового наказу не можуть бути стягнуті аліменти на неповнолітню дитину у твердій грошовій сумі, на що прямо вказано Верховним Судом Російської Федерації.

Як ми вже зазначали, чинне сімейне законодавство Російської Федерації передбачає стягнення аліментів на неповнолітніх дітей за загальним правилом в певному відношенні до заробітку (доходу) батьків, а саме: 1/4 – на одну дитину, 1/3 – на двох дітей, 1/2 – на трьох і більше дітей.

Раніше такі ж правила визначення розміру аліментів на неповнолітню дитину встановлювало і законодавство про шлюб та сім'ю України. Але ж ст. 183 СК України вже не встановлює певну частку заробітку (доходу), яка буде стягуватись як аліменти на дитину. Така частка визначається судом, при цьому суд враховує обставини, передбачені ст. 182 СК України, тобто стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Тому одразу ж виникає питання стосовно того, яким чином буде визначатись розмір аліментів на неповнолітню дитину в порядку наказного провадження та чи є це можливим взагалі з огляду на особливості цього виду провадження.

На нашу думку, спрощений судовий порядок стягнення аліментів на неповнолітніх дітей повинен бути збережений у новому цивільно – процесуальному законодавстві України. Проте спочатку слід внести зміни до СК України, встановивши правило, згідно з яким розмір аліментів на неповнолітніх дітей визначається у певній частці до заробітку (доходу) платника, по-друге, передбачити, що розмір цих часток може бути як зменшено, так і збільшено судом з врахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК України. А вже після внесення відповідних змін до сімейного законодавства доповнити також і перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ.

Що стосується заперечень проти такого порядку визначення розміру аліментів стосовно випадків, коли доход платника дуже великий, або ж, навпаки, дуже низький, то ці обставини можуть бути враховані судом, який відповідно зменшуватиме або збільшувати розмір частки заробітку (доходу).

Так, відповідно до сімейного законодавства Російської Федерації та практики його застосування до обставин, що враховуються судом при вирішення питання про збільшення (зменшення) розміру частки заробітку (доходу), відносяться і такі обставини, як дуже великий чи, навпаки, дуже низький доход платника аліментів.

За загальним правилом аліменти присуджуються з дня подачі позову суду на майбутній час. Позов може бути пред'явлений як за місцем проживання стягувана аліментів, так і за місцем проживання відповідача (ст. 110 ЦПК України 2004 р.). У випадку, коли позивач подасть суду докази, що він приймав заходи для отримання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з тим, що останній ухилявся від їх сплати, суд може присудити аліменти на неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей за минулий час, але не більш ніж за три роки. Що стосується стягнення аліментів за минулий період на користь одного з подружжя, яке потребує матеріальної допомоги, то таке можливе відповідно до ст. 79 СК України не більш як за один рік (ст. ст. 34, 88 КпШС України; ст. ст. 79, 191, 201 СК України).

Норми, які би встановлювали час, з якого присуджують аліменти на утримання батьків та інших членів сім'ї та родичів, в новому СК України відсутні, так само, як і у КпШС України.

СК України не встановлює порядку примусового стягнення аліментів. Згідно зі ст. 68 Закону України "Про виконавче провадження" аліменти відраховуються із заробітної плати, пенсії чи стипендії громадян адміністрацією підприємств, установ та організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів. Якщо платник аліментів змінить місце роботи, проживання або навчання, підприємства, установи, організації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніше, як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних платежів за виконавчими документами.

Заборгованість по аліментам може утворитися з різних причин, як з вини платника аліментів (ухилення від сплати аліментів, неповідомлення про місце проживання та роботи), так і незалежно від їх вини (хвороба, неможливість працевлаштування, затримка виплати заробітної плати).

Відповідно до ч. 1 ст. 194 СК України аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання.

У випадку, коли заборгованість утворилася внаслідок того, що за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з перебуванням його за кордоном, вони, згідно з вимогами ч. 2 ст. 194 СК України, повинні бути сплачені за весь час.

У разі, якщо заборгованість виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджені аліменти, суд може звільнити платника від сплати заборгованості. Якщо заборгованість за аліментами виникла внаслідок важкої хвороби платника аліментів або з інших причин, що мають істотне значення, суд також може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості (ст. 197 СК України).

На наш погляд, повинні бути змінені норми виконавчого законодавства щодо звернення стягнення на майно боржника. За чинними нормами, таке стягнення можливе тільки стосовно заборгованості. Так, згідно з ч. 2 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", у разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд стягнення звертається на майно боржника.

Раніше сімейне законодавство України виходило з того, що стягнення аліментів у твердій грошовій сумі дозволяється за певних умов лише на неповнолітніх дітей. За загальним правилом, розмір аліментів визначався у частці до заробітку (доходу) платника. СК України передбачає, що аліменти можуть бути стягнуті як у частці від доходу, так і в твердій грошовій сумі, а також: одночасно у частці від доходу і в твердій грошовій сумі. Тому логічно було б передбачити негайне звернення стягнення на майно платника аліментів за відсутності (недостатності) заробітку (доходу).

Відповідно до ст. 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Якщо не платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує.

Згідно з ч. З ст. 195 СК України, якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

На нашу думку, розмір заборгованості слід у всіх випадках встановлювати саме у твердій грошовій сумі, а не у відсотковому відношенні. Якщо розмір аліментів може бути визначений і у частковому відношенні, то заборгованість завжди складає певну суму.

Своєчасне та належне виконання аліментних обов'язків є дуже важливим, особливо якщо мова йде про утримання неповнолітніх дітей. Аліменти стягуються у судовому порядку звичайно тоді, коли у сім'ї порушені нормальні зв'язки і вона вже не існує у соціологічному розумінні як певна єдність. Тому у судовій практиці непоодинокі випадки, коли аліментозобов'язані особи ухиляються від надання утримання. Ця проблема стосується не тільки України, вона має місце навіть у розвинених країнах. Так, несплата коштів на утримання дитини є головною проблемою у США, яка лише тепер починає розв'язуватись. За деякими даними менше половини жінок у цій країні, котрим присуджено кошти на утримання дитини, одержують їх повністю. На федеральному рівні була навіть створена Служба розшуку батьків (Parent Locator Service) та Управління з питань дотримання примусових ордерів на утримання дітей (Office of Child Support Enforcement).

В Україні згідно зі ст. 42 Закону "Про виконавче провадження" у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчим документом про стягнення аліментів державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника, при цьому витрати, пов'язані з розшуком, стягуються з останнього.

Розглянемо також: питання впливу на аліментне зобов'язання такої обставини, як знаходження аліментоуповноваженої особи в певному соціальному закладі. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що перебування непрацездатного подружжя, неповнолітньої дитини, непрацездатних дітей чи батьків відповідно у будинках інвалідів або престарілих, дитячих закладах тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаних осіб від сплати аліментів (у тому числі на користь того з батьків неповнолітнього, який і в цих випадках систематично несе витрати на забезпечення законних інтересів останнього), але може бути підставою для зменшення їх розміру. Ця позиція підтримується більшістю науковців.

Як зазначає З.В. Ромовська, у законі відсутнє спеціальне правило про звільнення від аліментного обов'язку на користь повнолітніх, що знаходяться у домах – інтернатах для інвалідів та престарілих, проте знаходження у цих закладах може призвести до відсутності потреби у матеріальній допомозі. У цьому випадку, на наш погляд, слід говорити про втрату права на аліменти, а не про звільнення від сплати аліментів. Звільнення від аліментного обов'язку є правом суду, тоді як аліментне зобов'язання не може існувати за відсутності потреби у матеріальній допомозі, якщо остання є елементом фактичного складу – підстави виникнення аліментного зобов'язання.

Ст. 82 КпШС України передбачала, що суд "вправі зменшити розмір аліментів або звільнити від їх сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації".

Наведена стаття регулює розмір аліментів, що стягуються з батьків на неповнолітніх дітей, частина третя цієї статті застосовується як у випадку, коли аліменти стягуються на користь одного з батьків, так і у випадку, коли аліменти сплачуються згідно зі ст. 87 КпШС України, оскільки остання містить посилання на ст. 82 Кодексу. Як зазначається в юридичній літературі, знаходження неповнолітньої дитини на повному утриманні держави або громадської організації саме по собі не звільняє від сплати аліментів на користь особи, яка продовжує нести витрати на утримання дитини. Звичайно, що у випадку, якщо один з батьків продовжує приймати участь у вихованні дитини і дитина відповідний час знаходиться у нього (у святкові дні, на канікулах та ін.) було б справедливим, щоб ці батьки частково, а іноді і повністю отримували б аліменти.

Згідно зі ст. 87 КпШС України, кошти на утримання дітей, влаштованих у дитячі заклади, можуть бути стягненні у розмірах, встановлених у статті 82 цього Кодексу. Ці кошти та призначені дітям державні пенсії та допомога "перераховуються на особисті рахунки цих дітей в ощадні банки". Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, особисті рахунки цих дітей можуть бути у будь-яких кредитно-фінансових установах.

Ст. 193 СК України передбачає, що влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на ім'я того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, аліменти для дитини можуть бути стягнуті з них на загальних підставах. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Але при аналізі цієї статті виникає багато запитань, на які немає відповіді. Так, наприклад, як бути, якщо аліменти ще не стягуються? Чи молена звернутися з позовом до того батька, який не турбується про дитину, тому з батьків, з ким дитина до цього проживала і який опікується нею (канікули, святкові дні)? Крім того, застосовані у ч.ч. 2 та 3 згаданої статті словосполучення "можуть бути стягнуті" та "можуть перераховуватись" дозволяють широку інтерпретацію. Тобто аліменти можуть бути стягнуті, а можуть і ні, і від чого та чиєї волі та бажання це залежить, невідомо. Аліменти можуть бути перераховані на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України, а можуть і ні, знову ж таки незрозуміло з яких причин. А, крім того, вони можуть бути перераховані не обов'язково у Державний ощадний банк при даному формулюванні статті.

На наш погляд, для того, щоб захистити права дитини, звернення за присудженням аліментів у випадку, зазначеному у ч. 2 ст. 193 СК України, треба признати обов'язком органу опіки та піклування, встановивши його відповідальність за невиконання цього обов'язку.

А кошти обов'язково повинні зараховуватись на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України, оскільки він є досить надійним і має найбільш розгалужену мережу місцевих відділень, що значно спрощує одержання дитиною чи її представником відповідних коштів.

З урахуванням зазначеного ст.193 СК України могла б мати такий вигляд:

"1. У випадку влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу аліменти з батьків стягуються на загальних підставах на ім'я того з батьків, з ким дитина проживала до цього, якщо від продовжує турбуватись про неї.

2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, до суду з заявою про стягнення аліментів для дитини повинен звернутися орган опіки та піклування за місцем знаходження закладу, у якому перебуває дитина.

Аліменти у цьому випадку перераховуються на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

3. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види соціальної допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Обов'язок звернутися у відповідні органи за призначенням соціальних витрат та відшкодування шкоди покладається на органи опіки та піклування за місцем знаходження закладу, у якому перебуває дитина.

4. Відповідальність за несвоєчасне звернення за присудженням аліментів та соціальних виплат на користь дитини несе орган опіки та піклування, зазначений у частинах 2, 3 цієї статті у розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за один місяць за кожен вид платежів за весь період. Строк давності по цим вимогам – три роки з моменту досягнення дитиною повноліття".

Ми розглянули питання стягнення аліментів з батьків на дітей, що влаштовані до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу. Разом з тим, безперечно, найбільш сприятливим є виховання дітей у сім'ї. Тільки в умовах сімейного виховання можливий повноцінний розвиток особистості. Це визнається у новому російському сімейному законодавстві. Так, згідно зі ст. 54 СК РФ, кожна дитина має право на виховання у сім’ї, а ст. 123 передбачає, що діти, які залишились без батьківського піклування, передаються на виховання у сім'ю, тобто на всиновлення, під опіку (піклування) або у прийомну сім'ю, і тільки за відсутності можливості забезпечити сімейне виховання передаються до дитячих закладів. Як зазначає Л.М. Пчєлінцева, закріплення у Сімейному кодексі положення про пріоритет сімейних форм виховання дітей, безперечно, має принциповий характер. Воно спрямоване на посилення гарантій додержання прав неповнолітніх, оскільки виховання у сім'ї має перевагу як з точки зору матеріально-побутових умов життя, так і інших різнобічних інтересів дитини.

Що стосується аліментних прав та обов'язків усиновлювача та всиновленого, то вони прирівнюються, як ми вже зазначали, до рідних батьків та дітей. Інші ж види сімейного виховання потребують окремого розгляду.

На наш погляд, осіб, що пов'язані сімейно-правовими відносинами опіки (піклування) та спільним проживанням та спільним побутом, слід віднести до членів однієї сім'ї. Як зазначає Н.М. Єршова, будь-який вид опіки та піклування незалежно від того, чи є родичами особа, над якою встановлено піклування та піклувальник (опікун), має справу з такими діями по охороні особистості, здоров'я, з піклуванням, доглядом, турботою, тобто з такою гамою особистих почуттів і взаємозв'язків, що з упевненістю можна вважати його видом сімейних відносин у тому широкому розумінні, в якому ці відносини врегульовані сімейним законодавством. Н.М. Єршова піддає критиці позицію тих авторів, що розглядають як частину сімейного права тільки опіку та піклування над неповнолітніми. На її думку, опіка та піклування – інститут сімейного права і включає всі види піклування над громадянами, які потребують особливої форми охорони своїх прав та інтересів. Разом з тим слід відзначити, що нові СК РФ та СК України, на відміну від кодексів про шлюб та сім'ю регулюють тільки відносини, які витікають з опіки та піклування над дітьми.

Не приєднуючись до дискусії щодо місця такого важливого інституту, як опіка та піклування, оскільки розгляд цього питання виходить за межі нашого дослідження, звернемо увагу на ту обставину, що особи, пов'язані відносинами опіки та піклування, повинні визнаватись членами сім'ї за умови спільного проживання та спільного побуту незалежно від того, встановлена опіка (піклування) для виховання неповнолітніх дітей чи для захисту прав та інтересів повнолітніх осіб. За відсутності же спільного проживання та спільного побуту опікунів (піклувальників) та підопічних, самі по собі правовідносини щодо опіки та піклування не створюють сімейної спільності за відсутності відповідних її ознак.

У літературі підкреслюється, що відносини опіки та піклування не можна розглядати як фактичне виховання, вони не породжують взаємних майнових прав та обов'язків.

Це підкреслювалось у ч. 2 ст. 85 КпШС РРФСР, а згідно з ч. З ст. 96 СК РФ обов'язок щодо утримання фактичного вихователя не покладається на осіб, що знаходяться на вихованні у прийомній сім'ї.

СК України цього не передбачає, тому, на нашу думку, необхідно закріпити наведене положення у новому сімейному законодавстві України. Крім того, на рівні закону потребує врегулювання створення та функціонування прийомних сімей. Створення та підтримка прийомних сімей свідчить про відродження інституту патроната, сутність якого полягає у оплатному вихованні дітей. Після прийняття Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім'ю в 1968 році він залишався тільки у шлюбно-сімейному законодавстві Узбецької РСР та Литовської РСР2. У радянській науковій літературі були висловлені різні точки зору щодо доцільності існування цього інституту. Так, на думку А.І. Пергамент, така форма виховання не може повністю забезпечити право дитини нам виховання, створити належні сімейні відносини.

Є.М. Ворожейкін піддає критиці пропозицію А.І. Пергамент щодо відміни інституту патронату і зазначає, що останній доповнює опіку та піклування для тих випадків, коли дитину бажано передати на виховання певній сім'ї, яка разом з тим не може самостійно забезпечити дитину матеріально. Останнього часу у літературі була висловлена ідея про повернення до патронату, вона реалізована при прийнятті нового СК України, глава 20 якого присвячена патронату над дітьми.

Відповідно до ст. 252 СК України за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату. Разом з тим в літературі вказується на недосконалість відповідних положень СК України, присвячених патронату.

В Україні утворення прийомних сімей почалося з прийняттям Кабінетом Міністрів постанови від 2 березня 1998 р. № 241 "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім'ю". Як видно вже з назви цього нормативно-правового акту, експеримент спочатку запроваджений в Запорізькій області, потім практика створення прийомних сімей була поширена також на Автономну Республіку Крим, Львівську, Одеську, Харківську області та місто Київ, а згодом і на всі регіони України.

Крім прийомних сімей, в Україні також створюються і діють дитячі будинки сімейного типу. Згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 року № 564, дитячий будинок сімейного типу – це окрема сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, що не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Проте, на нашу думку, наведене визначення дитячого будинку сімейного типу як окремої сім'ї не є вдалим. Дитячий будинок звичайно розуміється як заклад, тоді як сім'я є природнім утворенням.

На відміну від дитячого будинку сімейного типу у прийомна сім'я – це сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавленних батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання. На жаль, у новому СК України не врегульоване створення та функціонування прийомної сім! При цьому прийомну сім'ю можливо було б визначити таким чином.

"Прийомна сім'я – це сім'я, яка взяла на підставі договору на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування".

Згідно з п. 11 Положення про прийомну сім'ю за прийомними дітьми "зберігаються раніше призначені аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, які перераховуються на їх особові рахунки, відкриті в установах банку. Прийомні батьки мають право використовувати ці кошти за погодженням з органами опіки та піклування тільки для спеціального лікування (операція на серці, трансплантація тощо), придбання спеціальних інструментів для розвитку талантів дитини, спеціальних допоміжних засобів для дитини з вадами фізичного розвитку". Таким чином, за загальним правилом прийомні батьки не мають права використовувати зазначені кошти, це допускається скоріше як виключення.

Ч. 1 ст. 84 СК РФ передбачає інший порядок, відповідно до якого аліменти сплачуються прийомним батькам.

СК України не встановлює порядок використання аліментів, пенсій та інших соціальних виплат, призначених дітям, які передані на виховання у сім'ю патронатного вихователя.

На наш погляд, слід зберегти закріплений у Положенні про прийомну сім'ю порядок, оскільки витрати на утримання дітей фінансуються з бюджету. Правило ж, передбачене сімейним законодавством Російської Федерації, тільки ускладнює відносини у прийомній сім’ї. З урахуванням наведених вище міркувань щодо стягнення аліментів на дітей, влаштованих у дитячі заклади, пропонуємо закріпити наступну норму: "Аліменти, а також пенсії та інші соціальні виплати на дітей, влаштованих у сім'ю патронатного вихователя, зараховуються на особисті рахунки дітей, відкриті у Державному Ощадбанку України. Прийомні батьки мають право використовувати ці кошти за погодженням з органами опіки та піклування тільки для спеціального лікування (операція на серці, трансплантація тощо), придбання спеціальних інструментів для розвитку талантів дитини, спеціальних допоміжних засобів для дитини з вадами фізичного розвитку.

Обов'язок стягнення аліментів та звернення за призначенням соціальних виплат на дітей, влаштованих у сім'ю патронатного вихователя, покладається на орган опіки та піклування.

За несвоєчасне виконання цього обов'язку на орган опіки та піклування покладається відповідальність у розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за один місяць за кожен вид платежів за весь період. Строк давності складає три роки з моменту досягнення дитиною повноліття".

Регулювання аліментних зобов'язань тісно пов'язане з рівнем життя населення, можливостями системи соціального забезпечення. Так, наприклад, у Швеції з 1978 р. взагалі відмовились від стягнення аліментів з дітей на користь батьків, оскільки останні достатньо забезпечуються державою. Вдосконалення законодавства, що регулює аліментні відносини, є необхідною частиною сімейної політики держави. Мета ж останньої полягає в забезпеченні сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім'ї як основи суспільства.

У сімейному ж праві до останнього часу залишалась невирішеною проблема відповідальності за невиконання (неналежне виконання) аліментних обов'язків.

У правовій літературі була висловлена думка, що примусове стягнення аліментів слід розглядати як відповідальність платника. Інші ж автори звертали увагу на те, що не взагалі будь-яке примусове стягнення є відповідальністю, а тільки примусове стягнення у випадку ухилення від сплати аліментів.

Ми приєднуємося до тих науковців, які взагалі не розглядали примусове стягнення аліментів як форму сімейно-правової відповідальності. Як зазначає Н.С. Малєін, концепція, згідно з якою виконання обов'язку під примусом розглядається як відповідальність, призводить у сімейному праві до фактичної безвідповідальності, оскільки у цьому випадку вважається, що правопорушник і так несе відповідальність у вигляді примусового стягнення аліментів. У зв'язку з цим в літературі вже давно пропонувалось передбачити у сімейному законодавстві стягнення штрафу, неустойки, збитків і т.п. Ця ідея була реалізована у новому СК РФ, ст. 115 якого передбачає відповідальність за несвоєчасну сплату аліментів у вигляді неустойки у розмірі однієї десятої відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення, а також стягнення збитків у частині, що непокриті неустойкою, та у СК України, ст. 196 якого також передбачає стягнення неустойки у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Проте стягнення збитків СК України не передбачає. На нашу думку, слід стягувати також і збитки, але тільки реальні, оскільки аліменти стягуються не для одержання доходів, а для забезпечення існування певної особи.

Тому пропонуємо ст. 196 СК України доповнити частиною 3 такого змісту: "Одержувач аліментів має право також стягнути з винної в несвоєчасній сплаті аліментів особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, завдані простроченням виконання зобов'язання реальні збитки, непокриті неустойкою".

Всі запропоновані нами новели у сімейному законодавстві слід, на нашу думку, сконцентрувати у окремій главі СК України "Порядок сплати чи стягнення аліментів. Угоди про сплату аліментів". Крім того, у цій главі можливо було б розмістити статті, присвячені зміні розміру та способу сплати аліментів, припиненню аліментних зобов'язань.

Джерело – глава з монографії:

Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Монографія / МВС України, Луг. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 224 с.