Аліментні права й обов'язки батьків і дітей
Особлива увага у сімейному законодавстві приділяється регулюванню відносин по утриманню батьками своїх неповнолітніх дітей. Ці відносини мають велике значення і ґрунтуються на пануючих у суспільстві моральних принципах. Врегульовані правовими нормами, вони забезпечуються примусовою силою держави.
Є.М. Ворожейкін та деякі інші автори не розглядають аліментне зобов'язання як самостійне правовідношення і вважають, що права та обов'язки між батьками та їх неповнолітніми дітьми щодо утримання охоплюються батьківським правовідношенням. Інші дослідники пропонують відмовитись в сімейному праві від концепції єдиного шлюбного правовідношення. На нашу думку, як аліментні зобов'язання подружжя, так і батьків та дітей є цілком самостійними правовідношеннями, а тому їх не слід включати до більш складних батьківських чи подружніх.
Ст. 51 КпШС України встановлювала підстави виникнення прав та обов'язків батьків та дітей, згідно з якою "взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку".
Відповідно до ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.
У літературі відсутня єдина точка зору щодо зазначеної норми. Тому не вирішеним є і питання щодо підстав виникнення аліментного правовідношення між: батьками та їх неповнолітніми дітьми.
Наприклад, деякі автори вважають, що підставою виникнення прав та обов'язків батьків і дітей є фактичний склад, що включає у себе власне спорідненість та засвідчення спорідненості у встановленому законом порядку.
Ми не поділяємо цю точку зору і приєднуємося до тих дослідників, які розглядають спорідненість як єдину підставу виникнення правовідносин між батьками та їх дітьми. При цьому в багатьох працях справедливо зазначається, що ті автори, які вважають підставою виникнення прав та обов'язків батьків та дітей фактичний склад, просто не розрізняють підстави виникнення правовідношення і способи встановлення наявності цих підстав.
Н.М. Єршова, що вказує на необхідність фактичного складу для виникнення правовідносин, пов'язує це з тією розбіжністю, що існує між дійсним походженням дитини по батьківській лінії та можливостями юридичного засвідчення цього факту. СЯ. Паластіна вважає, що кровна спорідненість не є єдиною підставою батьківських прав та обов'язків батька позашлюбної дитини і разом з тим піддає критиці тих авторів, які відносять до фактичного складу судове рішення чи реєстрацію встановлення батьківства, оскільки відповідні права та обов'язки вже існують. Підставою їх виникнення, на думку С.Я. Паластіної, є поряд зі спорідненістю юридичний акт – визнання батьківства шляхом подання спільної з матір'ю дитини заяви чи юридичні вчинки – спільні проживання та ведення спільного господарства і т.д. Проте все це не підстави виникнення правовідносин, а умови встановлення походження дитини.
За зарубіжним законодавством довгий час не ДОЗВОЛЯЛОСЬ встановлення походження дитини, народженої у результаті адюльтера, і дозволялось з великими застереженнями по відношенню до дітей, народжених у конкубінаті. У наш час дозволяється встановлення юридичного зв'язку поміж позашлюбною дитиною та його батьками шляхом легітімації у результаті укладення шлюбу після народження, походження дитини також може бути встановлено добровільно чи через суд. Що ж до аліментування, то розвиток законодавства спрямований на покращення становища позашлюбних дітей. Згідно з §1609 Німецького Цивільного уложення встановлено навіть переважне право позашлюбних дітей на одержання утримання по відношенню до народжених у шлюбі. Еволюція ж радянського сімейного законодавства з цього питання була суперечливою. З 1968 року при встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. Ця норма щодо судового встановлення батьківства була сформульована у Основах законодавства СРСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, а згодом закріплена у республіканських кодексах (ст. 53 КпШС України).
У літературі підкреслювалось, що ці умови характерні для сімейних відносин, тобто унеможливлюється встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася внаслідок тимчасового, випадкового зв'язку. При цьому звичайно вказувалось, по-перше, на те, що такий зв'язок є аморальним і не породжує будь-яких юридичних наслідків, по-друге, на складність встановлення дійсного походження дитини.
Правова норма, закріплена у ст. 53 КпШС України, піддавалась критиці більшістю дослідників. Так, деякі автори справедливо звертали увагу власне на невдалу редакцію відповідної статті, оскільки значення юридичного факту, з яким закон пов'язує можливість судового встановлення батьківства, має визнання відповідачем батьківства, а не докази, що це підтверджують, оскільки останні – засіб встановлення юридичних фактів. Як вказують В.П. Нікітіна та Г.В. Яковлева, покладення всієї відповідальності на матір при народженні дитини внаслідок зв'язку, що не супроводжується вказаними у законі ознаками, достатніми для встановлення батьківства, не відповідає моральним нормам і не може бути виправдано юридично. Нарешті, така ситуація суперечить міжнародно-правовим нормам.
Що ж до аргументів про неможливість встановлення дійсного походження дитини, то за сучасного розвитку науки вони втратили своє значення. Проте, судова практика виходила з того, що "оскільки підставою для встановлення судом батьківства є наявність передбачених ст. 53 КпроШС обставин, а не інтимні стосунки з матір'ю дитини, сам по собі висновок судово-біологічної експертизи про безспірне батьківство особи за відсутності жодної з цих обставин не може тягти за собою встановлення судом батьківства".
Л.А. Савченко звертає увагу на можливості "геномної дактилоскопії" і вказує на необхідність подальшої конкретизації підстав для судового встановлення батьківства. Проте більш прийнятною є позиція авторів нового СК України, ч. 2 ст. 128 якого закріплює правило, за яким суд при встановленні батьківства бере до уваги будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Таким чином, встановлення батьківства не обмежується якими би то не було формальними обставинами.
Єдиною підставою виникнення взаємних прав та обов'язків (також і щодо аліментування) батьків і дітей є дійсне походження дітей, посвідчене у встановленому законом порядку. Ті ж науковці, які розрізняють поняття утримання та аліменти, відповідно вважають, що аліментне правовідношення не існує до судового рішення, існування ж батьківського правовідношення створює тільки потенціальну можливість виникнення аліментного зобов'язання. Пчелінцева Л.М. до фактичного складу, що, на її думку, є підставою аліментного обов'язку батьків по відношенню до неповнолітніх дітей, включає угоду сторін про сплату аліментів або рішення суду про сплату аліментів. Разом з тим пізніше цей же автор стверджує, що зобов'язана особа може особисто сплачувати аліменти і за відсутності письмової угоди.
Як ми вже зазначали, законодавець не розрізняє поняття "утримання" та "аліменти", це стосується і нового СК України. Так, згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 181 СК України за домовленістю між: батьками дитини той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні у грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі, а також батьки відповідно до ст. ст. 189, 190 СК України можуть укласти договір про сплату аліментів на дитину або договір про припинення прав на аліменти у зв'язку з передачею права власності на майно.
Раніше ми вже аналізували відповідні норми щодо аліментування подружжя. У ч. 2 ст. 75 СК України прямо зазначається, що право на утримання (аліменти) має дружина, чоловік, якщо вона, він є непрацездатною, непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, а також, якщо чоловік, дружина має змогу таке утримання надавати. Таким чином, не можна розглядати аліменти як різновид утримання, оскільки власне законодавець не розрізняє цих понять.
Не можна погодитись з тими авторами, які розглядають договір між батьками про сплату аліментів на неповнолітню дитину як підставу (елемент фактичного складу) виникнення аліментного обов'язку, оскільки аліментне зобов'язання вже існує з часу народження дитини незалежно до наявності чи відсутності такого договору.
Отже, факт спорідненості є єдиною підставою виникнення аліментного зобов'язання між батьками та неповнолітніми дітьми. У сімейному праві юридичним фактом є спорідненість певного, у даному разі першого, ступеня. Під спорідненістю розуміється кровний зв'язок між особами, що ґрунтується на походженні однієї особи від іншої (пряма спорідненість) чи на походженні від спільного предка (бокова спорідненість). Ступінь спорідненості визначається кількістю народжень, що пов'язує родичів.
У літературі була висловлена точка зору, згідно з якою постійний зв'язок, що виникає при всиновленні (удочерінні), не відрізняється від кровного зв'язку, від спорідненості. О.А. Пушкін звертає увагу на те, що з актом всиновлення закон пов'язує виникнення правових відносин, аналогічних існуючим між батьками і дітьми, а усиновлення є такою ж за своєю юридичною силою основою виникнення батьківських прав та обов'язків, як і походження дітей від батьків. І.М. Кузнецова зазначає, що у даному випадку законодавець прирівнює відповідні відносини, не маючи на увазі тотожності, оскільки штучно не можна створити природно-біологічний зв'язок. Разом з тим, на думку І.М. Кузнецової, підставою виникнення батьківських прав та обов'язків є не тільки походження дітей, але також їх всиновлення. Л.А. Савченко теж вказує на те, що у ст. 51 КпШС України не зазначена ще одна підстава виникнення батьківських прав і обов'язків, якою є усиновлення (удочеріння).
Ми приєднуємось до тих авторів, які вважають відносини щодо всиновлення самостійним різновидом сімейних правових відносин. Тому більш точним буде розглядати всиновлення саме як підставу виникнення прав та обов'язків усиновителя та всиновленого, єдиною же підставою виникнення правовідносин (також і щодо аліментування) між батьками і дітьми є факт спорідненості. Слід визнати неточним роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, який зазначає наступне. "Оскільки батьківські права й обов'язки виникають в усиновителів внаслідок усиновлення, а не походження від них дітей, слід мати на увазі, що у випадках ухилення усиновителя від виконання цих обов'язків або зловживання цими правами може бути порушено справу про скасування усиновлення, а не про позбавлення батьківських прав". Для практики це не має великого значення, проте з наукової точки зору більш точним буде говорити не про батьківські права та обов'язки, а про права та обов'язки, прирівняні до них.
Відсутність природно-біологічного зв'язку справляє вплив на вирішення ряду питань, які регулюються не однаково по відношенню до родичів та усиновителів (наприклад, припинення права на виховання дитини внаслідок позбавлення батьківських прав чи припинення аналогічних прав усиновителів не співпадає ні за підставами, ні за наслідками).
У літературі поширена точка зору, що при скасуванні усиновлення у разі збереження за дитиною права на утримання, стягнення здійснюється за правилами, передбаченими ст. 95 КпШС України щодо фактичного вихованця. Проте з цим не можна погодитись, оскільки у ст. 126 КпШС України вказується на збереження права одержувати утримання, а не про виникнення цілком нового зобов'язання. Разом з тим це обумовлюється відсутністю у дитини батьків (неможливістю її утримувати), а також; скасуванням усиновлення внаслідок неналежного виконання усиновителем своїх обов'язків.
Положення ст.ст. 232, 239 нового СК України щодо правових наслідків усиновлення та його скасування не заперечують висловлену вище автором цієї роботи позицію.
Відповідно до ч. 6 ст. 239 СК України у разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст. 238 цього Кодексу (коли усиновлення суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання), якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу. Цей аліментний обов'язок, як і передбачений ч. 6 ст. 237 СК України, має самостійну правову природу.
Разом з тим новели нового СК України щодо інституту всиновлення, зокрема, норма ст. 242 СК України, яка передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, потребують окремого наукового аналізу, що виходить за межі цієї роботи.
У нормальній сім'ї, яка належним чином здійснює свої функції, аліментне зобов'язання виконується добровільно. Автори "Действующего законодательства о браке и семье" зазначають, що звичайно аліменти сплачуються за рішенням суду у тих випадках, коли батьки припиняють шлюбно-сімейні відносини та спільно не проживають. Проте вони підкреслюють, що коли батьки ухиляються від обов'язку по утриманню дітей, аліменти стягуються у судовому порядку незалежно від того, живуть вони разом чи ні.
Уявляється, що аліменти за рішенням суду стягуються звичайно у випадках припинення сімейної спільності, якщо розуміти її як наявність спільного побуту та спільного проживання.
Той з батьків, який за судовим рішенням сплачує аліменти, та дитина звичайно не пов'язані спільним побутом та спільним проживанням, оскільки в іншому випадку аліментне зобов'язання виконувалося би добровільно і не було б потреби звертатися до суду. Разом з тим не можна до підстав виникнення аліментного зобов'язання відносити "окреме проживання та ненадання утримання". Чинний закон не пов'язує виникнення аліментного зобов'язання чи право стягувача звернутися з заявою про стягнення аліментів до суду з втратою сімейної спільності, тобто припиненням спільного проживання та відсутністю спільного побуту. Аліментне зобов'язання виникає з моменту народження дитини.
Слід звернути увагу на те, положення КпШС України мали суперечливий характер, оскільки ст. 80 КпШС України передбачала стягнення коштів на утримання дітей в судовому порядку у випадку, коли батьки ухиляються від виконання цього обов'язку, а згідно з ч. 2 ст. 92 добровільний порядок сплати аліментів не виключав права стягувача аліментів у будь-який час звернутися з заявою про стягнення аліментів до суду. Якщо остання редакція ст. 92 КпШС України передбачала саме звернення з заявою, то раніше у цій статті йшлося про позов до суду. Стягнення аліментів судом певний час було можливим у спрощеному порядку за відсутності юридичного спору.
З.В. Ромовська зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 92 КпШС України добровільний порядок сплати аліментів не виключав права стягувача аліментів у будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів. Аналогічної норми у СК України нема. Тому, якщо, наприклад, батько добровільно сплачує дитині аліменти у сумі, достатній для задоволення її розумних потреб, у позові матері про примусове стягнення аліментів має бути відмовлено.
В.М. Співак вважає, що і за новим СК України сплата аліментів в добровільному порядку не позбавляє права звернутись до суду з позовом про стягнення аліментів.
На нашу думку, виконання аліментного зобов'язання в добровільному порядку не може бути підставою відмови в задоволенні позову про стягнення аліментів.
Разом з тим відповідно до ст. 189 СК України батьки мають право укласти нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів для дитини, у якому визначають розмір та строки їх виплати. У разі невиконання одним з батьків своїх обов'язків за договором, аліменти з нього стягуються на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Проте поза увагою законодавця залишились такі важливі питання, як порядок укладання, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсним договору про сплату аліментів. Дана норма також передбачає, що умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Але не зрозуміло, про які права йде мова, коли аліментні зобов'язання батьків мають безумовний характер, а розмір аліментів, що реально може порушуватись, законодавець не встановлює, а вказує у ч. 1 ст. 183 СК України, що частка заробітку, яка стягується як аліменти, визначається судом.
Здається, що невизначення на законодавчому рівні розміру аліментів, які стягуються на дитину, зводить нанівець положення ст. 189 СК України, згідно з якими батьки мають право укласти договір про сплату аліментів, оскільки у будь – якому випадку можна стверджувати, що визначений сторонами розмір аліментів порушує (або не порушує) права дитини, якщо певний розмір не встановлено законом. Окрім цього, законодавцем не зазначено, чи є наявність правозгідної угоди про сплату аліментів на дітей перешкодою у зверненні до суду за примусовим стягненням аліментів.
Одним з найбільш дискусійних у сімейному праві до останнього часу є питання встановлення оптимального розміру аліментів на неповнолітніх дітей. З 1936 р. закон передбачає сплату аліментів не у абсолютній сумі, а у вигляді частки заробітку (1/4, 1/3, 1/2). Як вказував Ф.І. Вольфсон, цей метод краще забезпечує дітей, позбавляє необхідності кожного разу звертатися до суду при зміні розміру заробітку. Саме ці аргументи постійно наводять у своїх працях прихильники стягнення аліментів у частці до заробітку (доходу) платника. У літературі звичайно підкреслюється, що саме такий порядок спрямований на забезпечення дитині не тільки необхідного мінімуму для існування, але й збереження, наскільки це можливо, того рівня життя, який дитина мала б за умови нормальних стосунків батьків. По-друге, саме такий порядок визначення розміру аліментів має перевагу і з тієї точки зору, що при зміні розміру заробітку не потрібно кожного разу звертатись до суду.
Проте у науковій літературі існують і інші думки з цього приводу. Так, Л.П. Короткова та А.П. Віхров вважають, що за сучасних економічних умов порядок визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) є архаїчним, оскільки без змін існує з 1936 р. і розрахований на середній заробіток (доходи) в умовах відсутності різкого соціального розшарування. З цим вони пов'язують і проблему ухилення від сплати аліментів. Сучасній економічній ситуації більше відповідає, на думку цих авторів, стягнення аліментів у твердій сумі в залежності від матеріального становища батьків та потреб дитини.
У 1978-1979 роках на сторінках журналу "Советская юстиция" розгорнулась дискусія щодо розміру та порядку сплати аліментів не неповнолітніх дітей. У цій дискусії брали участь як науковці, так і практичні працівники. В процесі обговорення була висловлена думка, що розмір аліментів встановлено довільно, оскільки, наприклад, якщо на одну дитину стягується чверть, то на двох дітей – по шостій частині заробітку (доходу) на кожну дитину. Тому пропонувалось зменшити розмір аліментів на одну дитину до 1/6 частки. Було також запропоновано збільшити розмір аліментів на чотирьох і більше дітей та стягувати у цьому випадку більше 50% заробітної плати.
Саме цю позицію згодом підтримала М.В. Антокольська, яка запропонувала стягувати 1/6 частку заробітку на кожну дитину незалежно від того, проживає вона разом з платником чи окремо. Введення цього правила усунуло би необхідність вирішувати питання про зменшення розміру аліментів. М.В. Антокольська також вважала можливим передбачити стягнення більше 50% заробітку відповідача у випадках, коли він має більше трьох дітей, обмеживши можливість стягнення із заробітку не 50%, а 20-25%4.
Проте у ході дискусії позиція щодо зменшення розміру аліментів на одну дитину була піддана справедливій критиці. Підкреслювалось, що введення цього правила призвело би до погіршення становище дитини, оскільки більш поширеною є саме малодітна сім'я, тому слід передбачити стягнення 1/2 заробітку на двох та більше дітей, тобто не зменшувати, а збільшити розмір аліментів.
Зверталася також увага на те, що у цьому випадку не можна підходити формально, підраховуючи частку кожної дитини. Нарешті, в ході дискусії була висловлена пропозиція стягувати аліменти і у твердій грошовій сумі.
Згідно з ч. З ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі, а ч. 1 ст. 183 передбачає, що частка заробітку доходу матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти для дитини, визначається судом.
На наш погляд, у зв'язку з тим, що більшість населення має певні доходи, для того, щоб максимально забезпечити права дитини, не навантажувати суди зайвою роботою, не слід було відмовлятись від стягнення аліментів у певній, визначеній у законі частці до заробітку (доходу). Ця форма стягнення аліментів існує вже майже 66 років і пройшла випробування практикою, а в тому випадку, коли для цього є якісь обставини, що мають істотне значення (в тому числі надто великі чи малі доходи), суду повинне бути надане право стягнути аліменти у більшому (чи меншому) розмірі.
Слід підтримати позицію російського законодавця, який, по-перше, зберіг порядок, згідно з яким розмір аліментів на неповнолітніх дітей визначається у частці до заробітку (доходу) платника (1/4, 1/3, 1/2 відповідно), по-друге, передбачив, що розмір цих часток може бути як зменшено, так і збільшено судом з врахуванням матеріального, сімейного становища сторін та інших заслуговуючих на увагу обставин.
У науковій літературі була поширена думка щодо необхідності встановлення мінімального та максимального розміру аліментів, яка частково реалізована у законодавстві. Це обґрунтовувалось звичайно тим, що у випадку невеликого розміру аліментів дитина не буде отримувати необхідних коштів, тоді як з заможних батьків будуть стягуватись кошти фактично на утримання не тільки дитини, але й інших осіб. Ст. 182 СК України встановлює мінімальну суму аліментів, яка не може бути за жодних обставин меншою ніж неоподатковуваний мінімум доходів громадян, максимального розміру аліментів СК України не встановлює.
Л.А. Коротковою та А.П. Віхровим було запропоновано встановити мінімальну та максимальну межу у розмірі відповідно прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. Звичайно, за нормальних економічних умов остання повинна перевищувати прожитковий мінімум. За існуючих же реалій неможливо втілити пропозицію цих авторів у життя, оскільки у цьому разі мінімум перевищував би максимум.
Слід зазначити, що 1 березня 2005 р. Верховною Радою України було прийнято за основу законопроект про внесення змін до СК України щодо збільшення розміру аліментів на дітей, поданий народним депутатом України О.Б. Фельдманом (реєстр. № 5388-1), який передбачає мінімальний розмір аліментів на одну дитину на рівні ЗО відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законодавством України на дитину відповідного віку.
Комітету Верховної Ради України з питань правової політики доручено доопрацювати зазначений законопроект, врахувавши, зокрема, пропозиції, викладені в законопроекті, поданому народним депутатом В.М. Олуйком (реєстр. № 5388), і внести його на розгляд Верховної Ради України у другому читанні. Законопроект, поданий народним депутатом В.М. Олуйком, передбачає встановити мінімальний розмір аліментів на рівні 10 відсотків мінімальної заробітної плати.
На нашу думку, недоцільно встановлювати якісь межі, принаймні, при визначенні розміру аліментів у частці від заробітку (доходу). Ми пропонуємо передбачити в ст. 183 СК України певну частку від заробітку (доходу), яка буде стягуватись як аліменти на дитину (1/4, 1/3, 1/2 заробітку (доходу) відповідно), але разом з тим надати суду можливість зменшувати та збільшувати розмір аліментів в залежності від матеріального і сімейного становища сторін аліментного зобов'язання, інших обставин, передбачених ст. 182 СК України. Тобто суд буде мати можливість підвищити розмір аліментів понад передбачену частку заробітку (доходу) у випадку, коли коштів на утримання дитини недостатньо. З іншої сторони, можливо буде і зменшити розмір стягуваних коштів, коли він є надто великим з точки зору мети аліментного зобов'язання.
Вдосконалення потребує і стягнення аліментів на неповнолітніх дітей у твердій грошовій сумі. Згідно зі ст. 85 КпШС України аліменти можуть бути визначені в твердій грошовій сумі у випадках, коли один з батьків, зобов'язаний сплачувати аліменти, має нерегулярний, мінливий заробіток (доход) або коли частину заробітку (доходу) він одержує в натурі, а також в інших випадках, коли стягнення аліментів у частковому відношенні до заробітку (доходу) неможливе або утруднене.
Відповідно до ст. 184 СК України у випадку, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одерджувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Разом з тим на практиці досить поширеною є ситуація, коли у відповідача відсутній постійний доход, або він не працює легально та разом з тим має у власності певне майно.
Ст. 85 КпШС України взагалі не була розрахована на такі випадки, оскільки згідно з ч. 2 цієї статті в усіх випадках стягнення аліментів у твердій грошовій сумі розмір цієї суми визначається, виходячи з гаданого заробітку (доходу) одного з батьків стосовно до положень, викладених у статті 82 цього Кодексу.
На наш погляд, у ч. 1 ст. 184 СК України слід після слів "одержує в натурі" внести доповнення "або в нього відсутні заробіток і (або) інший доход". Крім того, у новому СК України відсутня спеціальна норма, яка встановлювала б порядок визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. На нашу думку, враховуючи запропоновані пропозиції щодо внесення змін до сімейного законодавства, слід також запозичити положення СК РФ, згідно з ч. 2 ст. 83 якого розмір твердої грошової суми встановлюється судом таким чином, щоб максимально зберегти дитині попередній рівень забезпеченості з урахуванням матеріального, сімейного положення сторін та інших обставин, що заслуговують на увагу.
Ч. 2 ст. 82 КпШС України передбачала, що розмір аліментів може бути зменшений судом, якщо у того з батьків, який зобов'язаний платити аліменти, є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому розмірі (ч. 1 ст. 82) виявилися б менш забезпеченими матеріально, ніж діти, які одержують аліменти, а також у випадках, коли той з батьків, з якого стягуються аліменти, є інвалідом першої чи другої групи, або коли діти працюють і мають достатній заробіток, або з інших поважних причин. 4.2 ст. 82 КпШС передбачала можливість і повного звільнення від сплати аліментів, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.
Таким чином, КпШС України передбачав можливість зниження (але не збільшення) розміру аліментів як право, а не як обов'язок суду. На цю обставину звертав увагу і Пленум Верховного Суду України, підкреслюючи, що суд, виходячи з конкретних обставин справи, має право відхилити прохання відповідача про стягнення аліментів у меншому розмірі, ніж встановлено ч. 1 ст. 82 КпШС, а також відмовити (повністю або частково) у задоволенні вимог про зниження розміру аліментів чи звільнення від їх сплати, оскільки закон передбачає можливість, а не обов'язковість задоволення таких вимог.
Отже, розмір аліментів міг бути зменшений, якщо платник є інвалідом першої чи другої групи. Проте, як справедливо підкреслюється у науковій літературі, підставою зниження розміру аліментів є не сама по собі інвалідність, а викликані нею ускладнення у задоволенні власних потреб платника. Якщо той з батьків, що є інвалідом та сплачує аліменти на дитину, є матеріально достатньо забезпечений, суд повинен відмовити йому у зниженні розміру аліментів.
Була висловлена точка зору, що у випадку, коли неповнолітній працює та має достатній заробіток, суд може розглянути питання про можливість повного звільнення платника аліментів від їх сплати. Проте, як зазначав свого часу Ш.Д. Чіквашвілі, це не випливає із чинного закону, не передбачено також і звільнення батьків від утримання неповнолітніх дітей, які уклали шлюб.
Натомість ст. 188 СК України встановлює єдину підставу звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину – якщо її дохід набагато перевищує доход кожного з них і забезпечує повністю її потреби.
В кожному конкретному випадку наявність цих обставин повинна бути встановлена судом. Намагання деяких авторів знайти відповідні орієнтири при застосуванні ст. 188 СК України серед положень кримінального та податкового законодавства не є обґрунтованими.
Раніше перелік підстав, за наявності яких суд мав можливість зменшити аліменти, не був вичерпним, оскільки у ч. 2 ст. 82 КпШС України законодавець вказував і на "інші поважні причини". О. Пергамент та І. Кузнецова зазначають, що ця підстава повинна тлумачитись обмежено як виключення із загального правила. Ми пропонуємо не встановлювати перелік підстав, а передбачити можливість як зменшення, так і збільшення розміру аліментів з врахуванням матеріального та сімейного становища сторін аліментного зобов'язання у випадку, якщо у СК України буде встановлено фіксований розмір аліментів, який стягується у частці з заробітку батьків.
Проте існує проблема, яка потребує окремого розгляду. КпШС України передбачав два самостійних правила щодо зниження розміру аліментів за наявності інших неповнолітніх дітей, які проживають разом з платником, та щодо визначення розміру аліментів у випадках присудження їх за кількома рішеннями суду або постановами судді (ст. 82 та 83 КпШС України). Хоча про це у ст. 82 КпШС України прямо не зазначено, проте це правило розраховане саме на дітей, які проживають спільно з батьками. Як роз'яснював Пленум Верховного Суду України, при зменшенні розміру аліментів з тих підстав, що в позивача є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому законом розмірі виявились би менше забезпеченими матеріально, враховується заробіток позивача, наявність дітей, які живуть з ним, та інших непрацездатних членів сім'ї, яким він за законом зобов'язаний надавати утримання.
Як зазначала М.В. Антокольська, ці правила ускладнюють законодавство і порушують інтереси дітей платника аліментів від наступних шлюбів та його власні, до того ж, вони призводять до фіктивних позовів. Встановлення причин стягнення аліментів на дітей, які спільно з відповідачем проживають, суперечить закону, тому що аліментний обов'язок батьків не залежить від того, надають вони кошти добровільно дітям, що спільно з ними проживають, чи сплачують їх за рішенням суду3.
На наш погляд, як варіант, можливим було б встановлення у СК України рівного обов'язку платника утримувати кожну дитину незалежно від його примусового чи добровільного виконання. При цьому також цілком можливо зберегти існуючий принцип визначення розміру аліментів у частці заробітку (відповідно 1/4, 1/3, 1/2). Відповідна ж норма могла б мати такий вигляд: "Батьки зобов'язані надавати утримання на неповнолітніх дітей у розмірі: на одну дитину – 1/4, а якщо платник має двох чи трьох дітей – 1/6 частину заробітку (доходу) на одну дитину. За наявності у платника чотирьох і більше дітей розмір аліментів на одну дитину визначається відповідно до кількості дітей виходячи з того, що загалом на утримання усіх дітей спрямовується 1/2 частина заробітку (доходу). При визначенні розміру аліментів приймаються до уваги усі неповнолітні діти платника незалежно від їх належності до складу однієї сім'ї".
Крім того, як ми вже зазначали, необхідно надати суду право змінювати розмір аліментів з врахуванням матеріального та сімейного становища. Наведена ж норма змусить суд у будь-якому разі враховувати усіх неповнолітніх дітей відповідача.
Підставою виникнення аліментного зобов'язання між; батьками та неповнолітніми дітьми є факт спорідненості. Утримання повинно надаватись незалежно від розміру доходів, які мають батьки, і від того, чи задовольняють ці доходи їх власні потреби. У літературі підкреслюється безумовний характер цих зобов'язань. Обсяг аліментних платежів раніше був чітко визначений законодавством. СК України, як вже зазначалось, не встановлює певного розміру аліментів на дітей.
Іншими є підстави встановлення аліментів на повнолітніх дітей та на користь батьків. Для виникнення обов'язку батьків по утриманню своїх повнолітніх дітей, а також обов'язку повнолітніх дітей по утриманню їх батьків одного тільки факту спорідненості недостатньо. У цьому разі необхідна наявність і інших фактів: непрацездатність, потреба у отриманні матеріальної допомоги, а щодо аліментного обов'язку батьків також і можливість надавати допомогу.
Розмір аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей та на користь батьків згідно зі ст.ст. 200, 205 СК України встановлюється у частковому відношенні до заробітку (доходу) і (або) у твердій грошовій сумі.
У літературі була висловлена точка зору, що при визначенні розміру аліментів на батьків останнім повинен забезпечуватись рівень життя не нижчий, ніж мають діти. Проте з цим погодитись не можна, в першу чергу необхідно враховувати об'єктивні потреби аліментоуповноваженої особи, а не рівень життя платника.
Деякі науковці пропонували поширити стягнення аліментів на утримання повнолітніх дітей, які навчаються, до досягнення ними 23-річного віку. Ця позиція знайшла свою реалізацію у ст. 199 СК України.
Відповідно до ст. 199 СК України якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
Слід звернути увагу на взаємний характер аліментних зобов'язань батьків та дітей: батьки утримують своїх неповнолітніх (повнолітніх непрацездатних) дітей, а повнолітні діти, у свою чергу, виконують аліментний обов'язок щодо непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Взаємний характер аліментних правовідносин підкреслюється і санкцією, передбаченою ч. 1 ст. 204 СК України (ч. З ст. 81 КпШС України), згідно з якою діти можуть бути звільнені від обов'язку щодо утримання своїх батьків та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.
Практика свідчить, що батьки дуже рідко звертаються до суду з позовними вимогами про стягнення аліментів зі своїх повнолітніх дітей. Так, як виявилось в результаті дослідження судової практики, за 1999-2001 роки у Ленінському та Артемівському районних судах м. Луганська була розглянута тільки одна справа про стягнення аліментів на батьків. Після безрезультатних розшуків відповідача у справі – дорослого сина, батьки зрештою відмовились від позову.
Разом з тим слід зазначити, що звичайно діти надають добровільно матеріальну допомогу своїм батькам навіть за відсутності відповідного аліментного обов'язку, а при ухиленні від виконання цього обов'язку батьки, як правило, не звертаються до суду з моральних міркувань.
Т.А. Фаддєєва вважає, що до фактичного складу, який є підставою виникнення аліментного зобов'язання, входить рішення суду. Інше тлумачення, на думку Т.А. Фаддєєвої, призводить до того, що стосовно до повнолітніх дітей аліментний обов'язок може виявитись просто погашеним, тому що і батьки мають право отримувати аліменти від своїх повнолітніх дітей, і повнолітні непрацездатні діти, які потребують допомоги, також; мають право на одержання утримання від своїх батьків.
На наш погляд, в даному випадку слід було або запозичити з СК РФ положення, згідно з яким тільки працездатні повнолітні діти зобов'язані утримувати своїх батьків, або зазначити, що на непрацездатних повнолітніх дітей такий обов'язок покладається, якщо вони є матеріально забезпеченими.
Разом з тим ця проблема була вирішена у СК України іншим шляхом. Ч. 1 ст. 198 СК України обумовлює виникнення обов'язку батьків утримувати повнолітніх дітей можливістю надавати допомогу, тоді як раніше ст. 80 КпШС України не передбачала такої умови. Отже, тепер виникнення взаємних аліментних обов'язків є неможливим.
Що ж до неповнолітніх дітей, які хоча б і отримують заробіток, за ними зберігається право на аліменти, тому на неповнолітніх дітей не може одночасно покладатись обов'язок утримувати своїх батьків.
М.В. Антокольська вважає це справедливим щодо дітей, які уклали шлюб до досягнення повноліття. Разом з тим вона не виключає інше вирішення питання щодо неповнолітнього, який займається підприємницькою діяльністю і отримав повну цивільну дієздатність, тому що за чинним російським законодавством остання обставина звільняє батьків від відповідного обов'язку, якщо емансипована дитина має певні доходи. З нашої точки зору, у будь-якому випадку не слід обтяжувати становище неповнолітньої дитини. Але справедливо було б звільнити батьків від утримання повністю дієздатної дитини.
Як ми вже зазначали, відповідно до ст. 188 СК України батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо її дохід набагато перевищує доход кожного з них і забезпечує повністю її потреби, тоді як ст. 206 СК України передбачає, що у виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.
Згідно з ч. 1 ст. 81 КпШС України діти зобов'язані піклуватися про батьків і подавати їм допомогу. Ст. 172 СК України передбачає, що дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. У літературі були висловлені різні точки зору щодо природи цього обов'язку, проте більшість авторів дійшло висновку, що не можна забезпечити піклування про батьків примусово, отже, включення відповідного положення у закон має виховне значення. Обов'язок дітей піклуватися про своїх батьків розглядається як самостійний обов'язок, що не залежить від наявності відповідного аліментного зобов'язання.
На думку деяких дослідників, невиконання дітьми цього обов'язку разом з тим може потягти за собою стягнення з них коштів, необхідних для забезпечення стороннього догляду чи утримання батьків у пансіонаті для громадян похилого віку. Н.М. Єршова піддає критиці цю позицію, тому що обов'язок піклуватись про батьків має виключно особисто-правовий, немайновий характер. Будь-яка майнова вимога батьків, підкреслює вона, може розглядатися тільки у плані аліментних обов'язків дітей. Піклування ж про батьків неможливо замінити грошима чи майном. Є.М. Ворожейкін також: розглядав піклування про батьків як обов'язок особистого, а не майнового характеру, проте на відміну від Н.М. Єршовою не пов'язував це з можливістю стягнення відповідних коштів у разі невиконання обов'язку піклуватись про батьків. Є.М. Ворожейкін пропонував прямо закріпити у законодавстві відповідне положення.
Ця пропозиція Є.М. Ворожейкіна була реалізована у шлюбно-сімейному законодавстві. Так, згідно з ч. З ст. 81 КпШС України повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, та ін.). Пленум Верховного Суду України вказував на те, що до додаткових витрат можуть бути притягнуті ті повнолітні діти, які не піклуються про своїх батьків. У ст. 88 СК РФ законодавець передбачив цю обставину: при відсутності піклування повнолітніх дітей про непрацездатних батьків і при наявності виключних обставин повнолітні діти можуть бути притягнуті судом до участі у додаткових витратах, викликаних цими обставинами.
СК України не пов'язує участь у додаткових витратах з відсутністю належного піклування про батьків. Згідно з ст. 203 СК України дочка, син, крім сплати аліментів, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних важкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
Слід схвалити позицію російського законодавця, який пов'язує стягнення додаткових витрат не з наявністю аліментних зобов'язань, а з відсутністю піклування про своїх батьків.
Згідно зі ст. 86 КпШС України, батьки, які сплачують аліменти на неповнолітніх дітей, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво дитини та ін.).
На відміну від сплати додаткових витрат непрацездатним батькам, наведена стаття проіснувала без змін з часу прийняття КпШС України. Необхідність цієї норми зрозуміла. Порядок визначення розміру аліментів на неповнолітніх дітей розрахований на збереження, по можливості, того рівня матеріального забезпечення, який дитина мала до порушення сімейної спільності. Коли ж виникає потреба у додаткових витратах, вони повинні бути стягнені з батьків окремо.
Відповідна норма передбачена у ст. 185 СК України, згідно з якою той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
У літературі була висловлена думка, що кошти, які надаються батьками на покриття додаткових витрат, є одним з різновидів аліментних платежів. Проте більшість дослідників вважає, що додаткові витрати не є аліментами, на відміну від останніх, вони мають іншу мету. Це стосується і обов'язку дочки, сина брати участь у додаткових витратах на батьків.
Л. Пацевою було запропоновано розмір додаткових платежів встановлювати як у частковому відношенні, так і у твердій сумі в залежності від обставин. На наш погляд, більш доцільно передбачити стягнення додаткових витрат у твердій грошовій сумі, тому що у цих випадках йдеться про фактично понесені або передбачувані витрати. Слід схвалити положення ст. 185 СК України, яка передбачає, що додаткові витрати з урахуванням обставин, що мають істотне значення можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
Ми схвалюємо позицію українського законодавця щодо встановлення у СК України обов'язку повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних важкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Але пропонуємо аналогічний обов'язок покласти також і на батьків щодо повнолітніх непрацездатних дітей, обумовивши його платоспроможністю зобов'язаної особи.
Подальше вдосконалення законодавства, що регулює аліментні відносини батьків та дітей, має виключно важливий характер для функціонування сім'ї, а тому повинне бути у центрі постійної уваги законодавців, наукових та практичних працівників. При вдосконаленні сімейного законодавства необхідно використати наявні наукові розробки, досвід застосування норм КпШС України та нового СК України.
Аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичів гл. 22 чинного СК України (гл. 13 КпШС України) присвячена регулюванню аліментних обов'язків інших членів сім'ї та родичів. Як ми вже зазначали вище при аналізі аліментних зобов'язань, аліментний обов'язок цих осіб має субсидіарний характер.
Відповідно до положень КпШС України аліментозобов'язані суб'єкти можуть бути поділені на дві групи. Подружжя (колишнє подружжя), батьки та діти зобов'язані утримувати у встановлених законом випадках один одного незалежно від обов'язків інших осіб щодо надання утримання. Інші ж члени сім'ї та родичі належать до другої групи.
На них закон покладає аліментні обов'язки тільки за умови відсутності аліментозобов'язаних осіб першої черги – тобто подружжя (колишнього подружжя), батьків, повнолітніх дітей або коли батьки з поважних причин не в змозі утримувати своїх неповнолітніх дітей (ст. ст. 95, 96 КпШС України). У зв'язку з цим у юридичній літературі підкреслюється субсідіарний, додатковий характер аліментних обов'язків інших членів сім'ї та родичів.
В.Ф. Маслов, наприклад, вказував на субсидіарний (додатковий) характер аліментних обов'язків інших членів сім'ї та родичів, тому що останні виникають тільки у тих випадках, коли виключається можливість існування основних та первісних аліментних відносин. Умова відсутності основних аліментних правовідносин відповідала раніше діючому законодавству.
Проте нова редакція ст. 95 КпШС України, а також і СК України передбачили можливість покладення обов'язку по утриманню неповнолітніх дітей на відповідних осіб і у тому випадку, якщо батьки з поважних причин не в змозі їх утримувати (надавати їм належного утримання). Отож, можливе одночасне існування основного аліментного правовідношення, суб'єктами якого є батьки та їх неповнолітні діти, та субсидіарного (додаткового), у якому аліентозобов'язаними особами є дід (баба), брат (сестра), вітчим (мачуха), а за КпШС України також; і фактичний вихователь.
Тому не можна погодитись з Г.С. Волосатим, який зазначає, що аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичів виникають у випадках, коли виключається можливість виникнення основних аліментних зобов'язань. У відповідних статтях СК України (за винятком ч. 2 ст. 267, ст. 269) говориться про неможливість з поважних причин надавати утримання, але не про відсутність основних аліментних зобов'язань.
За чинним СК України суб'єктів аліментних зобов'язань можна поділити на три групи (черги):
- подружжя (колишнє подружжя), батьки та діти;
- дід, баба, онуки (прадід, прабаба, правнуки), брати, сестри;
- вітчим, мачуха, падчерка, пасинок, фактичний вихователь, вихованець.
Аліментні зобов'язання останніх двох груп (черг) суб'єктів мають субсидіарний характер.
Подружжя (колишнє подружжя), батьки та діти зобов'язані утримувати у встановлених законом випадках один одного незалежно від обов'язків інших осіб щодо надання утримання. На осіб другої черги аліментний обов'язок покладається за відсутності осіб першої черги, або якщо вони з поважних причин не можуть надавати належного утримання. Особи третьої черги притягуються до виконання аліментного обов'язку за відсутності осіб першої та другої черги, або якщо вони з поважних причин не можуть надавати належного утримання.
Виключенням з цього загального правила є аліментний обов'язок фактичного вихователя щодо утримання вихованця, а також повнолітніх осіб щодо утримання непрацездатних повнолітніх братів та сестер. До фактичного складу, що є підставою виникнення їх аліментного обов'язку входить саме відсутність аліментозобов'язаних осіб відповідно першої – другої та першої черги.
При аналізі правового регулювання аліментних обов'язків суб'єктів другої та третьої черги можна встановити деякі розбіжності. Так, наприклад, при встановленні аліментного обов'язку братів та сестер враховуються наявність чи відсутність чоловіка та дружини у дітей. Тоді як аліментні обов'язки вітчима, мачухи та фактичного вихователя щодо малолітніх, неповнолітніх дітей не пов'язуються з відсутністю чоловіка, дружини у останніх.
Згідно зі ст. 270 СК України обов'язок пасинка, падчерки утримувати вітчима, мачуху виникає за умови відсутності у останніх чоловіка, дружини, повнолітніх дітей, братів та сестер, але чомусь серед аліментозобов'язаних осіб не зазначені батьки, які відносяться до суб'єктів першої черги. Аналогічно вирішується це питання і у ст. 271 СК України, яка встановлює обов'язок особи утримувати тих, з ким вона проживала однією сім'єю до досягнення повноліття.
Слід зазначити, що у ст. ст. 95 та 96 КпШС України законодавець використовував словосполучення "обов'язок по утриманню... може бути покладений". Тому буквальне тлумачення цих статей може привести до висновків, що закон наділяв суд правом покласти аліментні обов'язки на інших членів сім'ї та родичів. З.В. Ромовська справедливо вказує на невдалість наведеного вище формулювання, оскільки не можна наділяти суд правоутворюючою функцією, рішення суду тільки підтверджує наявність вже існуючого суб'єктивного права. У зв'язку з цим слід визнати більш вдалим підхід до цього питання у чинному СК України.
Ми поділяємо ту позицію, що судове рішення не входить до фактичного складу, на підставі якого виникає аліментне правовідношення. Аліментні ж правовідносини батьків та неповнолітніх дітей, як ми вже зазначали, взагалі мають підставою єдиний юридичний факт – спорідненість. Ці висновки слід визнати справедливими і щодо аліментних обов'язків інших членів сім'ї та родичів. Тому не можна, наприклад, погодитись з Г.С. Волосатим, який, коментуючи положення КпШС України, пише, що обов'язок на діда (бабусю) по утриманню онуків не може бути покладений, коли у діда (бабусі) будуть відсутні необхідні для цього засоби. Аліментне зобов'язання виникає незалежно від рішення суду, ст. 95 КпШС України не обумовлювала виникнення відповідного обов'язку спроможністю надавати утримання (аліменти).
Разом з тим чинний СК України передбачає, що обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів виникає тільки у тому випадку, коли аліментозобов'язана особа є матеріально забезпеченою.
Як ми вже зазначали, назву глави 13 КпШС та використання у ній словосполучення "інші члени сім'ї та родичі" слід визнати невдалою. Справа в тому, що перераховані у ст. ст. 95-96 суб'єкти аліментних правовідносин не обов'язково є членами однієї сім'ї у соціологічному розумінні.
Глава 10 КпШС РРФСР взагалі мала назву "Аліментні зобов'язання інших членів сім'ї", а відповідна глава нового СК РФ також називається "Аліментні зобов'язання інших членів сім'ї". Разом з тим у відповідних нормах цих кодифікованих актів поняття "член сім'ї" не використовується, тобто воно власне закріплене тільки у назві глав, а також у нормах щодо визначення розміру аліментів, які стосуються усіх перерахованих у відповідних главах осіб.
Все це надавало підстави для розмежування соціологічного та юридичного поняття сім'ї. Останнім охоплювалось коло осіб, пов'язаних сімейно-правовими відносинами, хоча ці особи могли взагалі ніколи не проживати однією сім'єю, тобто не бути членами однієї сім'ї у соціологічному розумінні.
Як зазначала Н.М. Єршова, належність до сім'ї в якості матеріального утримання пов'язане або зі спорідненістю (дід, баба, онуки, брати, сестри), або з відносинами свояцтва (вітчим, мачуха, пасинок, падчерка), або з відносинами, які фактично склалися щодо виховання та утримання (фактичні вихователі та вихованці). Разом з тим цей дослідник вказує на те, що спорідненість породжує юридичні наслідки і тоді, коли вона не пов'язана з фактичними сімейними відносинами.
В.П. Маслов, розглядаючи аліментні зобов'язання вітчима (мачухи), також пов'язує сімейний зв'язок зі знаходженням на вихованні чи утриманні. Проте пізніше, аналізуючи аліментні зобов'язання фактичного вихователя, В.П. Маслов підкреслює, що виховання та утримання як члена сім'ї не вказує на спільне проживання. Воно може і не супроводжуватись входженням виховуваних дітей до сім'ї вихователя.
Гл. 22 СК України має назву "Обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів". Положення нового СК України дозволяють, на перший погляд, чітко розрізнити інших родичів та інших членів сім'ї, при цьому до останніх належать свояки (мачуха, вітчим, падчерка, пасинок), фактичні вихователь та вихованець.
Разом з тим на час існування аліментних зобов'язань останні можуть вже не належати до однієї сім'ї, у цьому випадку вони є "колишніми членами сім'ї". Крім того, власне інші родичі можуть також бути членами однієї сім'ї, або, навпаки, ніколи не перебувати в складі однієї сім'ї.
Фактичний вихователь може бути родичем певного ступеня спорідненості, наприклад, якщо дядько та тітка виховують племінника (племінницю), а може не бути родичем.
У ст. 270 СК України, що регулює обов'язок падчерки, пасинка утримувати мачуху, вітчима, на відміну від ст. 271 СК України, яка встановлює аліментний обов'язок фактичного вихованця, говориться не про проживання однією сім'єю, а про надання систематичної матеріальної допомоги не менш як п'ять років. Таким чином, падчерка, пасинок та мачуха, вітчим можуть ніколи не бути членами однієї сім'ї.
Ми пропонуємо взагалі змінити назву п'ятого розділу СК України "Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів", а також відповідних глав цього розділу, виключивши посилання на членство у сім'ї. Так, наприклад, глава 22 СК України могла б мати назву "Обов'язок по утриманню інших родичів, свояків та інших осіб".
Таким чином, чинне сімейне законодавство України та Російської Федерації призводить до необґрунтованого розрізнення соціологічного та юридичного поняття сім'ї. Редакцію ж статей глави 13 КпШС України у цьому відношенні взагалі не можна розцінити інакше, як неточність, допущену свого часу законодавцем.
До речі, в літературі певний час тривала дискусія з приводу наступного важливого питання: на якій підставі покладається обов'язок щодо утримання на тих родичів (дідуся, бабусю, братів та сестер), що виховують та утримують дитину. В.А. Рясенцев вважає, що ці особи повинні залучатися до аліментування саме як родичі певного ступеня спорідненості, а не як фактичні вихователі. Інші ж автори займають протилежну позицію і вказують на те, що коли близькі родичі здійснюють фактичне виховання, вони залучаються до аліментування саме як фактичні вихованці. Р.П. Мананкова приєднується до них і, зокрема, аргументує свою позицію тим, що редакція ст. 85 КпШС РРФСР максимально забезпечує інтереси неповнолітніх фактичних вихованців. Проте на відміну від Н.Єршової та В.П. Маслова вона вказує саме на можливість цього, а не на обов'язковість застосування ст. 85 КпШС РРФСР.
Не можна не погодитись з Р.П. Мананковою. Дійсно, ст. 85 КпШС РРФСР не обумовлювала існування аліментного зобов'язання матеріальним становищем фактичного вихователя, тоді як згідно зі ст.ст. 82-83 брати (сестри), дід (бабуся) були зобов'язані надавати утримання тільки у тому разі, коли вони мали достатні кошти. За таких умов аліментний обов'язок щодо неповнолітніх дітей, яких виховували та утримували близькі родичі (дід, бабуся, брат, сестра), покладався на останніх навіть за відсутності у них достатніх коштів на підставі ст. 85 КпШС РРФСР. Інша ситуація існувала і існує тепер згідно з українським шлюбно-сімейним законодавством. КпШС України не обумовлював існування аліментного правовідношення матеріальним становищем родича чи фактичного вихователя. Згідно з положеннями чинного СК України обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів завжди обумовлюється їх матеріальними можливостями. Крім того, як ми вже зазначали, СК України встановлює три групи (черги) суб'єктів аліментних зобов'язань і на фактичного вихователя аліментний обов'язок покладається в останню чергу, якщо у дитини немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер.
Таким чином, за сімейним законодавством України дід (бабуся), брат (сестра) повинні у будь-якому випадку залучатись до аліментування саме як родичі певного ступеня спорідненості, аліментний обов'язок яких встановлений ст. ст. 265, 267 СК України. Що ж стосується ст. 271 СК України, яка встановлює обов'язок особи утримувати тих, з ким вона проживала однією сім'єю до досягнення повноліття, то тут говориться про інших родичів, більш далекого ступеня спорідненості.
Н. Єршова та В.П. Маслов вказують на те, що відносини поміж вітчимом (мачухою) і пасинком (падчеркою), а також фактичним вихователем та вихованцями близько примикають до відносин поміж рідними батьками і дітьми, тому що в цих випадках, як правило, діти проживають спільно з аліментнозобов’язаними особами, а останні вже фактично здійснюють виховання та утримання. На думку цих авторів, аліментний обов'язок покладається на родичів тільки за відсутності вітчима (мачухи), фактичного вихователя або неможливості покладення на них цього обов'язку.
Таким чином, фактично встановлюється не дві черги, як це було передбачено законодавством, а три черги аліментнозобов’язаних осіб. Проте, як зазначав Ш.Д. Чіквашвілі, кодекси про шлюб та сім'ю не передбачали солідарної відповідальності за аліментним зобов'язанням. У ч. 2 ст. 87 КпШС РРФСР навіть підкреслювалось, що коли "утримувати дану особу зобов'язані одночасно декілька осіб, то суд у залежності від їх матеріального та сімейного стану визначає розмір участі кожного з них у виконанні цього обов'язку. При цьому суд враховує усіх зобов'язаних до сплати осіб, незалежно від того, чи пред'явлена вимога до усіх осіб чи тільки до одного або декількох з них".
У зв'язку з цим слід вказати на невдале формулювання ч. З ст. 96 нового СК РФ, оскільки наведена стаття тепер передбачає право, а не обов'язок суду: коли утримувати члена сім'ї, який вимагає аліменти, зобов'язані декілька осіб, то суд у залежності від їх матеріального та сімейного стану визначає розмір участі кожного з них у виконанні аліментного обов'язку. При визначенні розміру аліментів суд має право врахувати усіх осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, незалежно від того, чи пред'явлений позов до усіх осіб, до одного з них, або до декількох з них. Таким чином, перше речення ч. З ст. 96 СК РФ зобов'язує суд визначити розмір участі у виконанні аліментного обов'язку усіх аліментнозобов’язаних осіб, друге ж речення передбачає право суду, тобто суд може врахувати (а може і не враховувати) усіх осіб незалежно від пред'явлення до них позову.
Слід схвалити позицію українського законодавця, який у ст. 272 СК України закріплює положення, згідно з яким розмір аліментів визначається з урахуванням обов'язку всіх зобов'язаних осіб, які повинні надавати утримання.
Разом з тим слід зазначити, що положення ст. 96 СК РФ не відповідають позиції тих науковців, які пов'язують виникнення аліментного зобов'язання з наявністю судового рішення чи угоди. З процитованих положень чітко видно, що аліментний обов'язок виникає ще до винесення судом рішення. Тобто законодавець не розділяє поняття утримання і аліменти, підставою виникнення аліментного зобов'язання не є рішення суду чи угода сторін. Ці висновки відповідають положенням як російського, так і українського сімейного законодавства.
Н. Єршова звертає увагу на те, що саме умова наявності "достатніх коштів" у аліментнозобов’язаної особи є своєрідною перешкодою для покладення обов'язків по утриманню, коли у дитини є особи, зобов'язані утримувати виходячи з існуючих вже раніше виховання та утримання. Проте слід погодитись з В.А. Рясенцевим, що при наявності декількох осіб, одночасно зобов'язаних утримувати (наприклад, вітчим та дідусь), суд в залежності від їх матеріального і сімейного положення визначає розмір участі кожного з них у виконанні цього обов'язку. Оскільки законодавець у КпШС встановлював тільки дві черги аліментозобов'язаних осіб, до виконання відповідного обов'язку повинні були залучатись усі особи другої черги за відсутності подружжя, повнолітніх дітей, батьків (або якщо батьки з поважних причин не в змозі утримувати неповнолітніх дітей). Положення відповідних статей КпШС РРФСР відрізнялись від положень ст.ст. 95-96 КпШС України, зокрема, тим, що обумовлювали виникнення аліментного обов'язку родичів наявністю достатніх коштів. Проте і за раніше діючим шлюбно-сімейним законодавством РРФСР у випадку, наприклад, коли у дитини є дідусь та фактичний вихованець, можливим було існування двох ситуацій. По-перше, коли у дідуся відсутні достатні кошти, аліментне зобов'язання не може виникнути поміж; ним та дитиною, тому, звичайно, до аліментування залучався фактичний вихователь. По-друге, у випадку, коли у дідуся є достатні кошти, виникає відповідне аліментне зобов'язання. Отже, як дідусь, так і фактичний вихователь повинні бути одночасно залучені до аліментування.
За ст. 95 КпШС України у наведеній ситуації на дідуся та фактичного вихователя законодавцем покладається аліментний обов'язок одночасно незалежно від наявності у будь-кого з них достатніх коштів. Як ми вже зазначали, СК України покладає обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів тільки за умови платоспроможності аліментозобов'язаної особи та встановлює три групи (черги) осіб, що залучаються до аліментування.
Перейдемо тепер до більш детального аналізу аліментних зобов'язань інших членів сім'ї та родичів. Суб'єктів аліментних правовідносин можна у даному випадку поділити на три групи: родичі, свояки та особи, пов'язані фактичним вихованням та утриманням.
КпШС України свого часу регулював відносини тільки родичів певного ступеня спорідненості, а саме першого та другого. До першого ступеня спорідненості відносяться батьки і діти, до другого – дід (бабуся), онуки, брат (сестра). Для другого ступеня спорідненості характерним було те, що правового впливу зазнавали відносини тільки щодо утримання, близькі родичі не зобов'язані виховувати своїх неповнолітніх братів (сестер), онуків, це їх моральний обов'язок.
Ст. 65і КпШС України (ст. 57 КпШС РРФСР) передбачила право діда і баби на спілкування зі своїми неповнолітніми онуками. Як підкреслює Н.М.Єршова, надання цього права діду та бабусі певною мірою наближає їх становище до становища батьків. Не випадково відповідна норма розміщена саме у главі, присвяченій правам та обов'язкам батьків по вихованню дітей. Ст. 67 нового СК РФ надає право на спілкування з дітьми не тільки діду та бабусі, але й брату, сестрі, а також і іншим родичам. Як підкреслюють автори Коментарю СК РФ, це право мають родичі навіть віддалених ступенів спорідненості.
Гл. 21 СК України "Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів" закріпила права діда, баби, прабаби та прадіда на виховання та захист внуків, правнуків, права братів, сестер, мачухи, вітчима, та особи, яка взяла дитину у свою сім'ю, на виховання та захист малолітніх, неповнолітніх дітей, а також на захист повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки. Таким чином, з моменту набрання чинності новим СК України сімейне право України регулює не тільки відносини щодо утримання, а й особисті відносини між: іншими членами сім'ї та родичами. До того ж регулювання поширюється також і на третій ступінь спорідненості (прабаба, прадід, правнуки), це стосується і аліментних зобов'язань (ст. 266 СК України).
Аліментне зобов'язання родичів виникає незалежно від проживання однією сім'єю, виховання чи утримання. Дід (бабуся), онуки, брат (сестра), пов'язані аліментними правовідносинами, можуть ніколи не складати одну сім'ю у соціологічному розумінні, вони можуть навіть ніколи не бачити один одного.
Як підкреслює Ю.О. Заіка, дід, баба, онуки, брати, сестри зобов'язані надавати допомогу один одному незалежно від того, чи жили вони коли-небудь однією сім'єю.
Але, на відміну від аліментних зобов'язань батьків по утриманню неповнолітніх дітей, самого тільки факту спорідненості недостатньо. Підставою виникнення аліментного правовідношення поміж родичами другого ступеня спорідненості завжди є фактичний склад. Раніше ст. 95 КпШС України передбачала покладення аліментного обов'язку на інших членів сім'ї та родичів тільки у тому випадку, коли діти не мали батьків. Це положення було піддане у літературі справедливій критиці.
Змінена редакція ст. 95 КпШС України встановлювала обов'язки по утриманню неповнолітніх дітей, якщо вони не мають батьків або якщо батьки з поважних причин не в змозі їх утримувати. Тепер у СК України говориться про неможливість надавати належне утримання.
Слід погодитись з Л.І. Пацевою, що таке формулювання виключає можливість вимагати утримання, коли батьки ухиляються від сплати аліментів, тоді як не можна позбавляти дітей можливості одержувати утримання від інших осіб, у зв'язку з винною поведінкою батьків. Тому, на наш погляд, найбільш вдалою є вказівка російського законодавця на неможливість одержання утримання від своїх батьків, це положення було збережено і у новому Сімейному кодексі Росії. Доцільно було б запозичити його і у сімейному законодавстві України.
КпШС РРФСР передбачав також такі умови, як наявність достатніх коштів у платника та потреба у матеріальній допомозі одержувача аліментів, відповідні умови передбачені і у СК України, що не можна не підтримати.
СК РФ вказує також; на працездатність платника аліментів. Проте, на наш погляд, це навряд чи є доцільним. Як підкреслювалось в літературі, аліментні обов'язки брата (сестри), діда (бабусі), онуків не пов'язуються з їх працездатністю, має значення матеріальне становище, можливість надавати необхідну допомогу. Тому навіть непрацездатні брат (сестра), дід (бабуся), онуки зобов'язані надавати утримання, коли вони за своїм матеріальним становищем спроможні це робити.
В.П. Маслов та Г.С. Волосатий вказують на те, що аліментний обов'язок на діда (бабусю) не може бути покладений, коли у них відсутні достатні кошти, хоча це у КпШС України не було передбачено. Є.М. Ворожейкін вказував на необхідність закріпити потребу у матеріальній допомозі та наявність достатніх коштів ще до прийняття союзних кодексів. КпШС України цього не передбачав, на відміну від нового СК України.
Не відповідає положенням КпШС України також і позиція авторів "Действующего законодательства о браке и семье", які зазначають, що хоча у Кодексі УРСР у числі інших членів сім’ї та родичів, зобов'язаних утримувати непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують допомоги, брати, сестри, дід та баба не зазначені, тим не менш, згідно загальним принципам радянського сімейного законодавства про взаємність аліментних прав та обов'язків членів сім'ї, і в УРСР зазначені родичі можуть бути у випадку необхідності залучені до утримання своїх непрацездатних повнолітніх, потребуючих допомоги братів, сестер, онуків та вихованців. На наш погляд, у цьому випадку виключається застосування аналогії закону, оскільки шлюбно-сімейне законодавство закріплює виключне коло аліментозобов'язаних осіб, воно не може бути розширене.
Автори СК України закріпили новелу, згідно з якою "повнолітні брати і сестри, які є матеріально спроможними, зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка (дружини), батьків або повнолітніх дітей". Проте не є зрозумілим, чому встановлюється аліментний обов'язок тільки щодо повнолітніх братів (сестер), тоді як російський законодавець передбачає утримання і повнолітніх онуків за відповідних умов. Разом з тим ми приєднуємось до Є.М. Ворожейкіна, який виступав проти поширення аліментування на дорослих братів та сестер. Навіть за умови слабкості системи соціального забезпечення, на наш погляд, треба обережно підходити до розширення кола аліментозобов'язаних осіб.
Від спорідненості слід відрізняти свояцтво, під яким розуміють відношення поміж родичами одного подружжя та іншим подружжям чи поміж родичами подружжя.
Свояцтво за чинним сімейним правом не має юридичного значення, за виключенням правовідносин між; вітчимом (мачухою) та пасинком (падчеркою).
СК України регулює також і особисті відносини між свояками. Так, згідно зі ст.ст. 260, 262 мачуха, вітчим, якщо вони проживають однією сім'єю з малолітнім, неповнолітнім пасинком, падчеркою, мають право брати участь у їх вихованні та захисті.
Є.М. Ворожейкіним була висловлена думка, що у випадку смерті батька (матері) дитини припиняються і правовідносини з мачухою (вітчимом), оскільки умовою його виникнення є шлюб поміж вітчимом (мачухою) та одним із батьків неповнолітньої дитини. У зв'язку зі смертю шлюб припиняється, отже, припиняються правовідносини, тому що втрачена необхідна умова.
На думку З.В. Ромовської, розірвання шлюбу з батьком, матір'ю дитини припиняє для колишньої дружини, колишнього чоловіка статус мачухи, вітчима дитини, навіть за умови продовження спільного проживання, і припиняє обов'язки по її утриманню.
Проте з цим не можна погодитись. Свояцтво після його виникнення існує постійно, як і відносини спорідненості. У §1590 Німецького Цивільного уложення навіть спеціально підкреслюється, що відносини свояцтва зберігаються, навіть коли шлюб, у результаті якого вони виникли, розірваний.
На нашу думку, свояцтво виникає з моменту укладення шлюбу і після цього зберігається навіть у випадку його припинення, ми пропонуємо прямо закріпити цю норму у сімейному законодавстві України. Разом з тим можливе і інше вирішення цієї проблеми в законодавстві, наприклад, у випадку розірвання шлюбу використовувати терміни "колишній вітчим", "колишній пасинок" і т.д.
За чинним сімейним законодавством України та Росії для виникнення зобов'язання по утриманню мають значення відносини свояцтва тільки поміж вітчимом (мачухою) та пасинком (падчеркою), тоді як Цивільний кодекс Франції встановлює аліментні зобов'язання поміж свояками по прямій лінії, тобто зять та невістка зобов'язані утримувати своїх свекра і тещу.
У юридичній літературі підкреслювалось, що самі по собі відносини свояцтва не породжують аліментних прав та обов'язків. Необхідна наявність сімейних відносин, які пов'язуються з вихованням та утриманням дітей нерідними батьком та матір'ю.
В.П. Маслов зазначає, що хоча ст. 95 КпШС і не вказує на таку умову виникнення аліментного зобов'язання, як знаходження пасинка (падчерки) на вихованні та утриманні вітчима (мачухи), вона є обов'язковою. Цю свою позицію він обґрунтовує наступним.
Оскільки законодавство знає дві підстави для виникнення аліментних правовідносин, а саме спорідненість певного ступеня та сімейний зв'язок, входження до складу сім'ї, то аліментні обов'язки свояків – це їх обов'язки як членів сім'ї, тобто аліментне зобов'язання вітчима (мачухи) виникає тільки тоді, коли пасинок (падчерка) є членом їх сім'ї. Важливо, підкреслює В.П. Маслов, щоб пасинок (падчерка) "знаходились у сім'ї вітчима (мачухи) і останні займались їх вихованням або надавали їм кошти на утримання".
Пізніше ж, розглядаючи аліментні зобов'язання фактичного вихователя, він зазначає, що виховання та утримання дитини не обов'язково повинне супроводжуватись спільним проживанням, включенням у сім'ю вихователя.
Таким чином, з однієї сторони, В.П. Маслов пов'язує аліментні обов'язки свояків зі входженням до складу сім'ї, сімейні ж відносини пов'язує, у свою чергу, зі знаходженням на вихованні чи утриманні. З іншої ж сторони він вказує на те, що виховання та утримання ще не свідчать про входження до складу однієї сім'ї.
Р.П. Мананкова підкреслює ту обставину, що оскільки "виховання дітей припускає постійне спілкування з ними, можливе за загальним правилом при спільному проживанні, остільки є підстави вважати, що у період виховання вітчим (мачуха) складають одну сім'ю з пасинком (падчеркою)".
З.В. Ромовська пропонує покладати аліментний обов'язок на вітчима (мачуху) тільки тоді, коли пасинок (падчерка) раніше разом з ними проживали.
Н. Маслєннікова, навпаки, вважає, що не можна погодитись з тими авторами, які розглядають як підставу виникнення аліментного зобов'язання факт проживання однією сім'єю. Вітчим (мачуха) можуть виховувати, а також утримувати пасинка (падчерку), які проживають окремо від них.
Суперечливість наведених у науковій літературі поглядів пояснюється, зокрема, і тим, що до останнього часу було відсутнє законодавче закріплення поняття сім'ї чи достатньо чітке та обґрунтоване визначення його у наукових працях, яке могло би бути застосоване в процесі правозастосовчої діяльності. Крім того, ст. 95 КпШС України була сформульована явно невдало, оскільки можливе і таке її розуміння, що аліментні обов'язки вітчима (мачухи) виникають і за відсутності виховання та утримання ними пасинка (падчерки).
О.Н. Якименко підкреслює, що "вітчим (мачуха) зобов'язані сплачувати кошти на утримання за тієї умови, що діти були взяті на утримання, а згодом вітчим (мачуха) відмовилися від надання їм допомоги". Г.С. Волосатий пов'язує аліментний обов'язок у цьому випадку з членством у сім'ї, важливим є те, що "пасинок (падчерка) утримувались вітчимом (мачухою), а згодом останні відмовились від надання їм допомоги, і в зв'язку з цим вітчим та мачуха зобов'язані сплачувати кошти на утримання пасинка та падчерки". Проте з коментарю не є зрозумілим, пов'язує Г.С. Волосатий належність до сім'ї зі спільним проживанням, вихованням неповнолітніх пасинка (падчерки) чи достатньо бути на утриманні у вітчима (мачухи) хоча б частково і цей факт вже розглядається як належність до складу сім'ї.
Ст. 268 СК України закріплює обов'язок вітчима, мачухи, коли вони є матеріально забезпеченими, утримувати малолітніх, неповнолітніх пасинка, падчерку, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер, або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Ця норма в тому вигляді, як вона сформульована у новому СК України, здається зайвою, такою, що не досягає поставленої мети. Важко уявити ситуацію, коли вітчим чи мачуха проживають з пасинком, падчеркою, які до того ж не мають батька, матері, і не утримують її. Виникає питання, а хто буде одержувати аліменти на дитину у випадку, якщо немає батьків? А якщо є хтось з батьків, наприклад, мати, а вітчим не бажає добровільно утримувати пасинка, то навряд чи судове рішення змусить його це робити, він просто не дозволить пасинку жити разом з ним та матір'ю, і, таким чином, не буде фактичного складу для виникнення аліментного зобов'язання.
Слід підкреслити, що відповідно до закону умовою існування аліментного зобов'язання однозначно є спільне проживання, це прямо випливає з ч. 1 ст. 268 СК України. Проте науковці, враховуючи абсурдність цієї ситуації та положення ч. 2 зазначеної статті, тлумачать закон таким чином, що припинення спільного проживання не припиняє аліментні правовідносини.
Стосовно законодавства, що діяло раніше, слід визнати, як це підкреслюють автори наукових коментарів КпШС України: аліментні зобов'язання вітчима (мачухи) виникають тільки тоді, коли останні повністю чи частково утримували пасинка (падчерку). Ми вважаємо, що у цьому разі утримання не обов'язково повинно супроводжуватись спільним проживанням та вихованням, проте матеріальна допомога повинна надаватись систематично, як це передбачає ст. 95 КпШС по відношенню до фактичного вихователя.
Ст. 96 КпШС України, яка встановлювала аліментні обов'язки пасинків і падчерок, також спеціально не передбачає знаходження на вихованні чи утриманні у вітчима (мачухи). Проте ч. 2 ст. 99 КпШС передбачає, що суд вправі звільнити пасинка і падчерку від обов'язку утримувати вітчима і мачуху, якщо останні належним чином не виконували своїх обов'язків по вихованню неповнолітніх пасинка і падчерки, або якщо вони виховували їх протягом нетривалого часу.
В.Ф. Маслов, наприклад, вважає, що поміж вітчимом (мачухою) та пасинком (падчеркою) не виникають правовідносини, разом з тим за певних умов між ними можуть утворитися аліментні відносини. На думку В.А. Рясенцева, закон виходить з того, що рідний батько (мати) уповноважують мачуху (вітчима) на участь у вихованні. Є.М. Ворожейкін звертає увагу на схожість за змістом особистих обов'язків вітчима (мачухи) по відношенню до пасинка (падчерки) та фактичного вихователя по відношенню до фактичного вихованця. У цих правовідносинах на перше місце виходять саме обов'язки, підставою ж виникнення обов'язків по вихованню є добровільне прийняття і фактичне здійснення таких обов'язків вітчимом (мачухою) чи фактичним вихователем.
На нашу думку, важко говорити про наявність особистих прав та обов'язків поміж свояками, при відсутності відповідного правового регулювання. Тому, як підкреслюється у юридичній літературі, є парадоксальною ситуація, коли ч. 2 ст. 81 КпШС РРФСР (ч. 2 ст. 99 КпШС України) встановлює відповідальність за відсутності відповідного обов'язку. Логічно було б спочатку передбачити обов'язки вітчима (мачухи), а потім вже вирішувати питання щодо їх права на аліменти в залежності від сумлінності чи тривалості виконання цих обов'язків.
У зв'язку з цим В.А. Рясенцев пропонує надати вітчиму (мачусі) правомочність, інші автори – закріпити обов'язок по вихованню пасинка (падчерки). З.В. Ромовська вважала за необхідне передбачити обов'язок вітчима (мачухи) сприяти рідній матері (батьку) у вихованні, а у випадку смерті останніх обов'язок виховання пасинка (падчерки), що проживають разом з ними. У науковій літературі також була висловлена думка, що вітчима (мачуху) необхідно прирівняти до рідних батьків.
На наш погляд, навряд чи доцільно взагалі покладати юридичні обов'язки здійснювати виховання та утримання на вітчима (мачуху). Це є своєрідним "покаранням за доброту", тому що у випадку, коли вітчим (мачуха) цілком добровільно турбується про нерідних дітей, їх потім можна змусити утримувати пасинка (падчерку) за рішенням суду. Коли ж вітчим (мачуха), наприклад, категорично проти прийняття до сім'ї нерідних дітей, останні проживають з дідом (бабою) чи іншими родичами, відсутні будь-які правовідносини поміж свояками. Нема юридичних засобів змусити вітчима (мачуху) відноситись до пасинка (падчерки) інакше, оскільки відповідні відносини регулюються нормами моралі, а не права.
Звичайно, можна б було встановити у законі юридичний обов'язок щодо виховання та утримання незалежно від спільного проживання чи фактично здійснюваних виховання і утримання. Проте загальновідомим є факт, що розлученим матерям з дітьми набагато важче укласти повторний шлюб, це підтверджують і результати соціологічних досліджень. Навряд чи встановлення юридичного обов'язку щодо нерідних дітей буде сприяти зменшенню кількості неповних сімей.
Відносини поміж свояками повинні залишатись у сфері регулювання моралі, коли ж вітчим (мачуха) турбувались про своїх нерідних дітей, справедливим було б винагородити їх за це, тому, наприклад, російський законодавець встановлює тільки аліментне зобов'язання повнолітніх пасинка та падчерки. Умовами його виникнення є виховання та утримання вітчимом (мачухою) своїх нерідних дітей, при цьому суд має право звільнити пасинка або падчерку від обов'язку утримувати вітчима або мачуху, якщо останні виховували та утримували їх менш п'яти років, а також якщо вони виконували свої обов'язки по вихованню та утриманню пасинка та падчерки неналежним чином.
Проте не є зрозумілим, чому російський законодавець говорить саме про виконання обов'язку неналежним чином. Справа в тому, що у СК РФ відсутня спеціальна норма, яка б встановлювала відповідні обов'язки свояків. Йдеться про фактично здійснюване виховання та утримання пасинка (падчерки), не забезпечене можливістю примусового виконання.
СК України у ст. 260 передбачає право, а не обов'язок мачухи та вітчима брати участь у вихованні пасинка, падчерки, якщо вони проживають однією сім'єю, а ст. 268 покладає обов'язок утримувати останніх.
Умовою виникнення обов'язку повнолітніх пасинка та падчерки утримувати вітчима та мачуху є надання систематичної матеріальної допомоги пасинку, падчерці не менш п'яти років (ст. 270 СК України). Але ж можна уявити, наприклад, ситуацію, коли мачуха виховувала та утримувала свою падчерку чотири роки, а на п'ятому захворіла і у зв'язку з тяжким матеріальним становищем не змогла утримувати дитину. На такі випадки наведена стаття просто не розрахована. Тому у сімейному законодавстві потрібно закріпити саме право суду звільнити від утримання вітчима (мачухи) за певних умов, а не встановлювати визначених строків. До цих питань ми ще раз звернемось при аналізі аліментних правовідносин фактичного вихователя та вихованця.
Ст. 96 КпШС України не передбачала умови виховання чи утримання пасинка (падчерки) для виникнення у них обов'язків по утриманню вітчима (мачухи).
В.П. Маслов зазначає, що хоча питання по звільнення від аліментного обов'язку згідно з ч. 2 ст. 99 вирішує суд, все ж строк знаходження на утриманні або вихованні у цьому випадку є одним з юридично значущих обставин виникнення аліментного зобов'язання. Що стосується пасинка чи падчерки, пише О.П. Якименко, то такий обов'язок може бути покладений лише в тому разі, коли самі пасинок чи падчерка виховувалися у осіб, що потребують матеріальної допомоги". Г.С. Волосатий, з іншої сторони, вказує не на виховання, а на утримання і підкреслює, що пасинок та падчерка зобов'язані утримувати своїх непрацездатних, потребуючих допомоги вітчима та мачуху тільки у тому випадку, якщо останні утримували їх довгий час.
З нашої точки зору, аліментні зобов'язання пасинків та падчерок виникають саме за умови, коли вітчим (мачуха) подавали їм систематичну матеріальну допомогу протягом не менш як п'яти років, як це передбачено у ст. 96 КпШС України щодо фактичних вихованців. Спільне ж проживання та виховання не є елементами фактичного складу, який виступає підставою виникнення аліментного зобов'язання. Що ж стосується ч. 2 ст. 99 КпШС України, то це правило відноситься до порядку здійснення прав та обов'язків.
До фактичного складу, який є підставою виникнення аліментного обов'язку повнолітніх пасинка, падчерки щодо вітчима та мачухи згідно з новим СК України є: матеріальна забезпеченість пасинка, падчерки; потреба у матеріальній допомозі вітчима, мачухи; надання пасинкові, падчерці систематичної матеріальної допомоги не менш як п'ять років; відсутність у уповноваженої особи чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер, або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Проживання однією сім'єю та виховання пасинка, падчерки законодавець не відносить до умов виникнення аліментного зобов'язання.
Сімейне право України передбачає також аліментні зобов'язання фактичних вихователів та вихованців, що мають взаємний характер. В цій роботі для простоти викладу використовуємо терміни "фактичний вихователь", "фактичний вихованець", хоча, звичайно, в сімейному законодавстві вони не використовуються.
Відповідно до ст. 95 КпШС України обов'язок по утриманню неповнолітньої дитини за відповідних умов покладається на осіб, які "постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім'ї, подаючи їй систематичну матеріальну допомогу". У свою чергу, аліментні зобов'язання фактичних вихованців можуть виникнути, згідно зі ст. 96 КпШС України, за умови виховання та надання систематичної матеріальної допомоги протягом не менш як п'яти років.
Згідно зі ст. 269 СК України особи, які взяли до себе дитину, як члена сім'ї, якщо вони є матеріально забезпеченими, зобов'язані утримувати її, якщо у неї немає батьків, баби, діда, братів та сестер.
За своєю правовою сутністю фактичне виховання та утримання чужої дитини є юридичним вчинком, тому що хоча ці дії самі по собі безпосередньо не спрямовані на набуття сімейних прав та обов'язків, але в сукупності з іншими передбаченими законом фактами породжують правові наслідки. Як підкреслюється у літературі, прийняття дитини на постійне виховання та утримання без оформлення всиновлення чи опіки (піклування) не може розглядатись як юридично індиферентне явище. Коли вже особа прийняла неповнолітню дитину на постійне виховання та утримання, вона вже не може добровільно відмовитись від матеріального утримання. При цьому строк знаходження дитини на вихованні та утриманні самостійного значення не має, важливо встановити факт прийняття на постійне виховання та утримання.
В.П. Маслов висловив думку, що у тих випадках, коли виникають сумніви, знаходилась дитина на постійному чи тимчасовому вихованні та утриманні, необхідно виходити з припущення постійного наміру відповідача щодо дитини. Проте слід погодитись з тими авторами, які піддають позицію В.П. Маслова справедливій критиці, тому законодавство не містить презумпції прийняття чужої дитини на постійне виховання та утримання, встановлення такої презумпції не відповідає реальним відносинам та судовій практиці.
У ст. 95 КпШС України законодавець спеціально вказує на те, що фактичний вихователь та вихованець є членами однієї сім'ї. Але і у цьому разі саме виховання та утримання розглядаються як сімейний зв'язок, оскільки у законодавстві було відсутнє закріплення поняття сім'ї з такою її ознакою, як спільне проживання.
Як підкреслюється у науковій літературі, вихованець не обов'язково повинен спільно проживати зі своїм вихователем. Останній може і не взяти дитину у свою сім'ю, не обов'язковим є також знаходження дитини на повному утриманні фактичного вихователя. Таким чином, можна зробити висновок, що утворення сім'ї у соціологічному розумінні не є обов'язковим. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. №16 підкреслюється, що суду необхідно всебічно перевіряти, чи дійсно відповідач узяв дитину на постійне виховання й утримання, а в наступному відмовився від прийнятих на себе обов'язків. При цьому слід мати на увазі, що сам по собі факт проживання дитини з відповідачем не може бути підставою до задоволення позову, а лише є одним з доказів, що підтверджують позовні вимоги у випадках, коли із взаємовідносин, які склалися, видно, що особа прийняла на себе обов'язок постійно утримувати і виховувати дитину.
Наведене роз'яснення – це єдиний випадок, коли Пленум Верховного Суду звернув свою увагу на аліментні правовідносини інших членів сім'ї та родичів. Проте і у ньому чітко не вирішується питання про момент виникнення аліментного зобов'язання фактичного вихователя, зауваження викликає і вказівка на обов'язок постійно утримувати і виховувати дитину.
Деякі автори включають до фактичного складу, що є підставою виникнення аліментного зобов'язання фактичного вихователя, відмову останнього від подальшого утримання дитини, а тому пов'язують момент виникнення відповідного правовідношення саме з такою відмовою.
Ми приєднуємось до В.П. Маслова та СЯ. Паластіної, які вважають, що аліментне зобов'язання у цьому випадку виникає незалежно від відмови фактичного вихователя. За КпШС України аліментні обов'язки фактичного вихователя щодо вихованців виникали на підставі фактичного складу, який включав наступні елементи: прийняття дитини на постійне виховання та утримання; відсутність у дитини батьків або відсутність у батьків можливості з поважних причин утримувати дитину. Відповідно до СК України до складу входить також відсутність у дитини баби, діда, братів та сестер, а також можливість надавати матеріальну допомогу аліментозобов'язаної особи. Формування фактичного складу може здійснюватись по-різному. Але момент виникнення аліментного зобов'язання за часом співпадає з настанням юридичного факту, що завершує формування фактичного складу.
По-різному вирішується у літературі і питання особистих стосунків фактичного вихователя і вихованця. Є.М. Ворожейкін вказує на те, що становище фактичних вихователя та вихованця є невизначеним. Тому він пропонує закріпити норму, згідно з якою особи, що виховують й утримують дітей, після перебігу шести місяців з моменту виникнення фактичного виховання та утримання повинні оформити правове відношення вихованців у органах опіки та піклування. У випадку неоформления своїх відносин щодо фактичного виховання повинно вважатися, що вони здійснюють ті ж обов'язки, що й усиновителі і несуть таку ж відповідальність за свої дії, проте у випадку припинення фактичного виховання питання взаємного утримання регулюються згідно з нормами закону, які регулюють відносини між; колишнім фактичним вихователем та його вихованцем.
На думку В.А. Рясенцева, навряд чи слід прирівнювати фактичне виховання до усиновлення, тому що останнє має інше призначення та юридичні наслідки. Разом з тим складається суперечливе становище: якщо призначити фактичного вихователя опікуном (піклувальником), тобто офіційно надати право на виховання, він не несе аліментних зобов'язань, збереження ж його у попередньому стані буде значити, на думку більшості науковців, відсутність у нього права на виховання. Вихід В.А. Рясенцев бачить у тому, щоб передбачити у законі право на виховання і у фактичного вихователя. Р.П. Мананкова також вважає, що правове оформлення відносин по фактичному вихованню не можна ототожнювати з усиновленням. Вона пропонує закріпити право на оформлення відносин по фактичному вихованню у органах опіки та піклування, особа, яка узяла дитину на виховання, повинна бути наділена правом виховувати; зміст цього права повинен бути не менш ніж відповідне право батьків та осіб, що їх заміняють.
Ми не можемо погодитись з наведеними вище пропозиціями з наступних міркувань. Відносини щодо фактичного виховання раніше взагалі знаходились за межами правового регулювання. Проте прийняття на постійне виховання та утримання було і залишається юридичним фактом, елементом фактичного складу – підстави виникнення аліментного правовідношення.
Інститути всиновлення, опіки та піклування розраховані на значний контроль за відповідними відносинами. Звичайно, слід намагатись забезпечити дитині по можливості виховання в умовах сім'ї, але ж це не означає, що дитину можна віддавати будь-кому. Якщо ж фактичний вихователь сам не хоче оформлювати всиновлення, опіку (піклування), то чи варто намагатись його змусити до цього або встановлювати нову правову форму прийняття дитини на виховання. Ніхто ж не пропонує прирівняти, наприклад, осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, до подружжя щодо особистих прав та обов'язків, хоча ці відносини не є менш важливими. Нарешті, виникають сумніви щодо доцільності збереження інституту фактичного виховання саме у рамках аліментних відносин.
За відміну інституту фактичного виховання висловився Г.Н. Матвеев, який навів наступні аргументи. По-перше, цей інститут на практиці застосовувався до осіб, які фактично були батьками позашлюбних дітей. По-друге, це є нічим іншим, як "покаранням за добродетель", оскільки людина добровільно приймає чужу дитину на виховання на утримання і за це "нагороджується" аліментним обов’язком. Проте точка зору Г.К. Матвеева не знайшла підтримки, більшість науковців висловилось за збереження інституту фактичного виховання.
Найбільш прийнятною, на нашу думку, є позиція російського законодавця, який не встановлює аліментного обов'язку фактичного вихователя, вітчима (мачухи), які здійснювали виховання та утримання дітей. Зазначені особи, підкреслює М.В. Антокольська, – загалом не зобов'язані були починати утримувати дітей, вони робили це виключно з доброї волі. Неможливо допустити, щоб закон дозволяв повернути будь-який гуманний вчинок проти цієї особи. Тому ми пропонуємо виключити із СК України норми, які встановлюють аліментні обов'язки фактичних вихователів, а також вітчима та мачухи (ст.ст. 268, 269).
Разом з тим цілком справедливим є збереження аліментних обов'язків фактичного вихованця, пасинка (падчерки). СК України закріпив норму, згідно з якою особа, яка до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, якщо вона є матеріально забезпеченою, зобов'язана утримувати непрацездатних родичів або інших осіб, якщо вона проживала з ними не менш, як п'ять років (ст. 271).
Проте наведене формулювання викликає ряд зауважень. По-перше, не є зрозумілим, для чого необхідно поділяти аліментоуповноважних осіб на сторонніх та родичів. Адже, за змістом ст. 271 СК України, якщо дитина п'яти та більше років знаходилась на утриманні у певної особи, яка не оформила опіку (піклування) чи всиновлення, то не має значення, стороння ця особа по відношенню до дитини у розумінні спорідненості чи є її родичем. Цей факт у даному випадку юридично індиферентний. Разом з тим зрозумілим є й те, що рідні діти, онуки, а також брати і сестри, які ДОСЯГАЙ повноліття, повинні нести аліментні обов'язки за відповідними нормами і до них цей інститут взагалі не застосовується.
По-друге, навряд чи доцільно встановлювати певний строк, скоріше треба передбачити право суду звільняти від аліментних обов'язків у певних випадках. Можлива ситуація, коли особа досить довгий час здійснює утримання чужої дитини, але у зв'язку з поважними причинами (наприклад, тяжкою хворобою) змушена відмовитись від цього. Суд повинен мати можливість врахувати обставини кожної конкретної справи, а не обмежуватись встановленням факту знаходження на утриманні більше п'яти років.
З урахуванням всього цього з ч. 1 ст. 271 СК України слід виключити слова "якщо вона проживала з ними не менш, як п'ять років", а доповнити частиною третьою, передбачивши, що суд вправі звільнити фактичних вихованців від обов'язків по утриманню фактичних вихователів, коли останні виховували та утримували неповнолітніх вихованців менш, як п'ять років, або коли утримували та виховували їх неналежним чином. Аналогічне положення слід передбачити також стосовно аліментного обов'язку пасинка та падчерки щодо вітчима та мачухи.
Також слід спеціально зазначити, що дія ст. 271 СК України не поширюється на осіб, які знаходяться під опікою (піклуванням) чи на вихованні у сім'ї патронатного вихователя.
Аліментним зобов'язанням інших членів сім'ї та родичів законодавець приділив найменше уваги, така ж ситуація і у науковій літературі. Справи цієї категорії досить рідко зустрічаються у судовій практиці, проте цим не може бути виправдана недосконалість законодавчого регулювання.
Джерело – глава з монографії:
Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Монографія / МВС України, Луг. держ. ун-т внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 224 с.