Інституціональні моделі світового ринку робочої сили

Інституціональні моделі світового ринку робочої сили – комплекс основних рис та властивостей процесу купівлі-продажу робочої сили. Основні моделі ринку робочої сили в розвинутих країнах світу – американська, японська, скандинавська, а також модель Європейського Союзу.

Найважливішими рисами та властивостями американської моделі ринку робочої сили є:

• відносно високий (але дещо нижчий, ніж в Японії, Німеччині) рівень освіти га кваліфікації робочої сили. Так, середній рівень освіти в США – 14,5 року (за винятком богословських наук – 13,5 року). Проте п'ята частина дорослого населення країни (23 млн. осіб) наприкінці 80-х була функціонально неписьменною, а понад 45 млн. наближалися до цієї межі. В 90-х майже 80% усього поповнення робочої сили становили національні меншини, жінки та іммігранти,
• висока плинність робочої сили (щороку майже 20 млн. працівників залишають свої робочі місця, майже 10 млн. добровільно),
• значна частка неповністю зайнятих (тих, що працюють неповний робочий день), що поєднується з надмірною тривалістю робочого дня іншої частини працівників. Наприклад, у США в першій половині 90-х кожний четвертий найманий працівник був зайнятий неповний робочий день, а середня тривалість робочого тижня зайнятих працівників становила 41,5 год.,
• нерівність в оплаті жіночої робочої сили, іммігрантів, національних меншин, причому дві третини жінок були зайняті неповний робочий день, а ті, що працювали повний робочий день, отримували лише 60% від рівня заробітної плати чоловіків,
• низька частка найманих працівників, організованих у профспілки, зниження ролі останніх та відповідно невеликий відсоток укладення колективних договорів. Найвищим було членство у профспілках у 1955 (24,7%), 1970 – 22,6%, 1980 – 21,2%, 1990 – 18,4%, 1994 – 15,5%. Одним із наслідків цього процесу стало послаблення страйкової боротьби. Якщо кількість страйків з участю понад 1000 працівників у 1979 становила 235, то в 1991 – лише 40,
• встановлення мінімальної заробітної плати на федеральному рівні. В 1998 вона становила 5,15 дол. за годину, що в три рази нижче від середньої заробітної плати. Мінімальну заробітну плату отримують здебільшого іммігранти, представники національних меншин,
• відносно невисокий рівень безробіття. Частка безробітних в економічно активному населенні країни становила в 1970 – 4,9%, 1980 – 7,1%, 1990 – 5,5%, 1998 – 4,2%, а середня тривалість безробіття в 90-ті досягала 19 тижнів,
• низький (порівняно з багатьма іншими розвинутими країнами) рівень соціальної захищеності безробітних. Середня тривалість отримання допомоги з безробіття становила в другій половині 90-х 16 тижнів, максимальний термін отримання допомоги – 26 тижнів, хоча обсяг щотижневої допомоги досягав 200 дол. на 1 особу,
• середній розмір допомоги у разі безробіття дорівнював у США в середині 90-х понад 50% рівня середньої заробітної плати, яка становила 13,12 дол. за годину. Водночас середні реальні погодинні та щотижневі заробітки в 1996 були нижчими, ніж у 70-ті (в несільськогосподарських галузях}, а індекс реальної погодинної ставки заробітної плати знизився з 408% в 1975 до 373% в 1992. Характерною особливістю в оплаті найманої робочої сили в США є відносно висока диференціація заробітної плати високо-, низько- і середньокваліфікованих працівників. Так, у 1994 заробітна плата кваліфікованих працівників у 1,5 рази перевищувала заробітну плату працівників середньої кваліфікації, а заробітна плата працівників, які обслуговували сучасне устаткування (механіки-ремонтники устаткування, наладчики, слюсарі-механіки), була на 200–300% вищою, ніж працівників на конвеєрі,
• збільшення кількості низькокваліфікованих та низькооплачуваних працівників,
• вплив профспілок на зростання продуктивності праці. Так, в обробній промисловості такий вплив у 1972 становив приблизно 20–25%,
• відносно нешироке поле (порівняно з країнами ЄС) державного регулювання трудових відносин, хоча комплекс відносин (економічних, соціальних, трудових та ін.) регулюється 202-томним «Зводом федеральних законів і обов'язкових постанов». Загалом питома вага державних витрат на регулювання ринку робочої сили в 1995 становила 0,69% ВБП (в 1991 – 0,73% ВВП),
• незначний (порівняно з країнами ЄС) обсяг зайнятих у державному секторі. Середня заробітна плата в цьому секторі в 1995 була дещо нижчою, ніж у недержавному, і становила 12,25 дол. за годину. Водночас державні працівники і службовці отримують більші пенси, краще соціальне захищені, хоча не всі вони мають право на укладення трудових договорів, на страйк.

Для більшості країн ЄС характерні:

• високий (але дещо нижчий, ніж у США) рівень освіти і кваліфікації робочої сили. Так, середня кількість років обов'язкової освіти в Німеччині становила в середині 90-х понад 10 років, у Великобританії – 11,5, у Франції – майже 12 років У Німеччині щороку організовується професійне навчання з майже 400 спеціальностей упродовж 3-4 років, приблизно половина осіб віком від 15 до 19 років щороку здобувають освіту з 400 фахових спеціальностей, на що лише в промисловості витрачається понад 35 млрд. марок,
• низький рівень плинності робочої сили,
• чимала частка неповністю зайнятих, майже 40% з яких, згідно з проведеним на початку 90-х у країнах ЄС опитуванням хотіли б працювати повний робочий день,
• нерівність в оплаті жіночої робочої сили, іммігрантів (але менша, ніж у США). Так, для жінок, зайнятих повний робочий день, погодинна заробітна плата на початку 90-х становила приблизно 75% від рівня заробітної плати чоловіків. Коефіцієнт жінок у робочій силі в 1993 становив у Бельгії 54%, Франції – 59%, Німеччині – 58%, Голландії – 60%, Португалії – 61%, Великобританії – 65,3%,
• відносно високий (порівняно з США) ступінь участі найманих працівників у профспілках. У Німеччині ця частка становить майже 45%, профспілки існують навіть у збройних силах. Водночас частка найманих працівників у профспілках наприкінці 90-х у країнах ЄС також зменшувалася,
• встановлення мінімальної заробітної плати на рівні ЄС,
• високий рівень безробіття. У Франції, наприклад, частка безробітних в економічно активному населенні зросла з 2,5% в 1970 до 11,2% в 1998, у Німеччині відповідно з 0,5% до 13,3%, у Великобританії – з 3,1% до 5,1%,
• високий рівень соціальної захищеності в більшості країн ЄС. У Голландії допомога у разі безробіття надається впродовж 38 місяців, Франції – ЗО місяців, Іспанії – 24 місяці, в Німеччині – 12 місяців. Водночас в Австрії така допомога надавалася лише впродовж ЗО тижнів, Греції – 5 місяців, Італії – 6 місяців, у Великобританії – 52 тижні,
• середній рівень допомоги у разі безробіття в країнах ЄС становив 60-70% від величини заробітної плати низькокваліфікованого працівника. Середня заробітна плата в окремих країнах ЄС вища, ніж у США, в деяких – відповідає рівню США, а в інших – нижча. У Німеччині, наприклад, в 1997 середня погодинна заробітна плата становила 30,3 дол., тоді як в Іспанії – 12,49, у Греції – 8,61 дол. За рівнем продуктивності праці країни ЄС дещо поступалися США. Середній річний виробіток умовно чистої продукції на одного зайнятого (або обсяг доданої вартості) становив у США 67300 дол. у 1997 (в 1993 – 60300 дол.), а в країнах ЄС – лише 38400 дол. (у 1993 – 34600 дол.) Водночас частка заробітної плати в доданій вартості становила в США 60,5%, Бельгії – 52,9%, Франції – 51,8%, Німеччині – 54,3%, Італії – 44%, у Нідерландах – 53,7%,
• вищий для окремих країн ЄС, ніж у США, ступінь економічної демократи, зокрема у формі створення на великих підприємствах робітничих комітетів та їх участі в управлінні виробництвом. Так, в Конституції Німеччини зафіксовано право найманих працівників формувати наглядові правління та ради працівників в кількості третини складу на підприємствах, які налічують від 500 до 2000 працівників, і половини складу на недержавних підприємствах чисельністю понад 2000 зайнятих та в державних корпораціях. Водночас у приватних корпораціях до складу наглядових рад з чисельністю зайнятих понад 2000 осіб входить один сторонній представник, кандидатура якого узгоджується представниками найманої праці й капіталу (щоб уникнути рівноваги під час голосування). Якщо наглядові правління беруть участь в обговоренні і затвердженні рішень щодо інвестицій, кадрової політики та інших стратегічних планів розвитку підприємств, то ради працівників – щодо випуску товарів і послуг, закриття підприємств, звільнення працівників та ін. Так, у Великобританії звільнення з роботи осіб найманої праці погоджується з профспілками, в Іспанії таке звільнення повинно затверджуватися Міністерством праці, в Португалії в разі звільнення службовця без його згоди підприємець має сплачувати йому місячну заробітну плату за кожний відпрацьований рік. Водночас у США на понад 11 тис. викуплених трудовими колективами державних підприємствах трудові відносини позбавлені антагонізму між працею і капіталом. Наймані працівники державного сектора в кількох країнах ЄС першими домагалися вищих заробітків, триваліших оплачуваних відпусток, прав на укладання колективних договорів та інших соціальних благ які відтак ставали орієнтиром для зайнятих у недержавному секторі. Крім того, законодавством у країнах ЄС охоплено значно ширше коло трудових відносин, процесу купівлі та продажу робочої сили.

Скандинавська модель ринку робочої сили характеризується:

• високим рівнем освіти й кваліфікації робочої сили, значним обсягом витрат держави на її перекваліфікацію. У Фінляндії на такі цілі спрямовують 0,5% ВВП, у Швеції – 0,87% (у країнах Західної Європи – 0,3%),
• низькою плинністю робочої сили,
• низьким рівнем безробіття. Середній рівень безробіття у Швеції в 1988-93 становив 3,4%. Найнижчий у цих країнах рівень безробіття серед жінок. У Швеції в 1993 коефіцієнт участі жінок у робочій силі сягав 75,7%. Рівень безробіття серед жінок – 6,6%, норма зайнятості – 70,7%, у Франції ці дані становили відповідно 59%, 13,8%, 50,9%, у США – 69,1%, 6,5% і 64,6%,
• наявністю потужного профспілкового руху та його впливом на захист трудових відносин, значною соціальною спрямованістю державного регулювання. Так, якщо в США ступінь впливу профспілок на зайнятість (частка профспілок у загальній кількості зайнятих працівників) становив у 1988 лише 16,4% (в 1970 – 22,8%), Німеччині – 33,8% (в 1970 – 33%), Великобританії 41,5% (в 1970 – 44,8%), то у Швеції – 85,3% (в 1970 – 67,7%), Фінляндії – 73,3% (у 1970 – 60,0%),
• високим рівнем мінімальної заробітної плати,
• низьким рівнем безробіття (у країнах ЄС впродовж 1988-93 цей показник становив 9,2%, тоді як у Швеції – 3,4%),
• найвищим рівнем соціальної захищеності. У Швеції допомога безробітним надається впродовж 300 днів для осіб віком до 55 років і 450 днів для осіб віком 55 і більше років, а розмір допомоги становить 90% щоденної заробітної плати, але не вище 73,8 дол. на день. Крім того, уряд виплачує гарантований рівень заробітної плати працівникам підприємств, які збанкрутували. У Фінляндії період надання допомоги безробітним – два роки, її розмір 59%. Середня величина основної пенсії у Швеції в 1990 становила 3856 дол., а додаткової – 1189 дол. Шведам оплачується також 30-денна відпустка в обсязі від 25% до 100% основної заробітної плати (середня сума за день в 1990 становила 62 дол.),
• високим рівнем середньої заробітної плати. Якщо рівень продуктивності праці в 1997 становив у Швеції 41650 дол., а в 1993 – 32700 дол. (середній річний виробіток умовно-чистої продукції), то частка заробітної плати в доданій вартості в 1993 – 59,5%. Для Норвегії ці дані відповідно становили 51800 дол., 42100 дол. і 51,9%. Характерним для скандинавських країн є швидке зростання реальної заробітної плати та скорочення тривалості робочого часу. Так, якщо в США загальна кількість відпрацьованих годин на одного працівника становила в 1870 – 2964, в 1913 – 2605, в 1938 – 2062, то в 1987 – 1608 годин, для Швеції ці дані відповідно були 2945, 2588, 2204 і 1466 годин. Водночас, якщо індекс реальної заробітної плати у США становив 100%, то за відповідні роки – 189%, 325% і 643%, у Швеції аналогічні показники щодо 1870 змінювалися відповідно 270%, 521% і 1439%),
• наявністю централізованої системи встановлення заробітної плати, рівня соціальної захищеності, можливості переговорів. У США показник централізації колективних переговорів наприкінці 80-х – 17, у Швеції – 3, Норвегії – 2, Німеччині – б, Франції – 11. На першому місці за цим показником була Австрія,
• значною часткою зайнятих у державному секторі.

Японській моделі робочої сили властиві:

• високий рівень освіти і кваліфікації робочої сили. Загальне обов'язкове навчання тривало в середині 90-х майже 12 років, рівень кваліфікації працівників вищий, ніж у США. Японія перша з країн світу порушила питання про запровадження обов'язкової вищої освіти,
• низька плинність робочої сили, зумовлена передусім практикою пожиттєвого найму, що передбачає просування на посаді залежно від віку й стажу роботи, праця в одній фірмі або компанії впродовж трудової діяльності, високу відданість ціннісним колективним інтересам підприємств, поєднання патерналізму з боку керівництва фірми з жорсткою вимогливістю до обов'язків найманих працівників тощо. Крім того, психологію японського народу визначає самовідданість у праці, висока дисциплінованість та ін.,
• відносно низька частка неповністю зайнятих та найтриваліший серед розвинутих країн світу робочий тиждень. Середній японець працює 2150 годин на рік,
• невелика частка об'єднаних у профспілки найманих працівників (до 25%) та низький ступінь централізації колективних договорів (за цим показником країна посідала наприкінці 80-х 14-те місце). Водночас в Японії відбуваються широкомасштабні весняні виступи трудящих за посилення централізованого встановлення заробітної плати,
• відносно невисокий рівень безробіття. Впродовж 1988–93 середній рівень безробіття становив лише 2,3%, а в 1997 – 4,3%. За загальним рангом гарантій зайнятості Японія посідала 6-те місце серед розвинутих країн світу,
• низький рівень соціальної захищеності від безробіття (середня тривалість отримання відповідної допомоги – до 30 тижнів). Більшість найманих працівників охоплена однією з 6 соціальних програм, вони беруть участь у фінансуванні пенсійних програм, а обсяг пенсії залежить від кількості років участі в таких програмах, величини заробітної плати (крім того, внески роблять підприємці й держава). Розмір основної пенсії залежить від програми. Складною проблемою для країни є швидке зростання частки населення пенсійного віку (через 20 років вона може досягти 40%), що потребуватиме якісної реформи пенсійної системи,
• відносно високий рівень середньої заробітної плати. Так, якщо продуктивність праці (середній річний виробіток умовно-чистої продукції) в 1997 становила 39950 дол. (у 1993 – 36875 дол.), то частка заробітної плати в доданій вартості в 1993 – 57,3% (за цим показником Японія відставала лише від США та Швеції),
• незначний обсяг зайнятих у державному секторі.

На пострадянському просторі сформувався своєрідний ринок робочої сили, якому наприкінці 90-х були властиві:

• відносно невисокий рівень освіти і кваліфікації значної частини працівників, поступове зниження цих рівнів (передусім кваліфікаційного) внаслідок масового безробіття, еміграції та працевлаштування за кордоном здебільшого не за фахом,
• значна плинність робочої сили,
• значна кількість не повністю зайнятих працівників (35% сукупної робочої сили),
• висока частка організованих у профспілки найманих працівників, вплив яких на трудові відносини на макроекономічному рівні незначний, ще слабший на рівні окремих підприємств,
• встановлення на загальнонаціональному рівні надто низької мінімальної заробітної плати (в Україні наприкінці 1997 – 15 грн.,
• високий рівень безробіття в Україні наприкінці 1999 – до 40% сукупної робочої сили (разом із прихованим безробіттям). В Росії загальна кількість повністю безробітних з 1992 по 1997збільшилася з 3,6 до понад 7 млн. осіб,
• низький рівень соціальної захищеності. Так, в Україні середній розмір пенсії в середині 1999 становив 47 грн., мінімальний – 15 грн. Розмір виплат у разі безробіття –26 грн., які виплачувалися лише впродовж 6 тижнів. В Росії мінімальний розмір пенсії наприкінці 1947 становив 76,5 руб. на місяць, а мінімальний розмір оплати робочої сили – 83,5 руб. (за величини прожиткового мінімуму в 411,2 руб.),
• низький рівень заробітної плати в більшості галузей народного господарства. Середня заробітна плата в Україні в 1998 забезпечувала мінімальний споживчий бюджет лише на 60%. Крім того, наприкінці 1998 майже 70% працюючих несвоєчасно отримували заробітну плату. Якщо в 1997 середній річний виробіток умовно-чистої продукції на одного зайнятого становив в Україні 7800 дол. (відставав від рівня США у 8,7 рази), то за рівнем середньої заробітної плати таке відставання становило 60 разів. Водночас в Естонії середньомісячна заробітна плата в 1997 – 260 дол., в Латвії – 179, в Литві – 193. У Росії середньомісячна нарахована заробітна плата становила в 1997 майже 550 руб, тоді як середній річний виробіток умовно-чистої продукції на одного зайнятого – 7800 дол. Таким чином, у країнах СНД у 90-х XX ст. формувався дешевий ринок робочої сили

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.