Історія економічних вчень

Історія економічних вчень – наука, яка вивчає процес еволюції суспільного виробництва та економічних концепцій, ідей і поглядів, що відображають історичний процес виникнення, розвитку та зміни економічних систем. Практичне значення і е в полягає в тому, що сучасна економічна теорія як своєрідний симбіоз різних економічних концепцій, характерних для певних етапів історичного розвитку економічної системи, становить основу економічної політики у більшості держав.

Вихідним пунктом історії економічних вчень є зародження економічної науки, що природно пов'язано з усвідомленням економічного розвитку суспільства, оскільки воно з самого початку не відокремлюється від інших форм мислення про суспільство. Економічні вчення в сукупності беруть свій початок у країнах Давнього світу. Заслуга видатних представників цього періоду (Аристотель, Марк Катон, Платон, Ксенофонт та ін.) полягає в узагальненні, систематизації закономірностей господарського життя і постановці економічних проблем, які стали центральними для економістів протягом століть – розподіл праці, властивості товару та пропорції обміну, роль грошей, місце приватної власності й держави, ідеї справедливості. В середньовіччі ці ідеї набувають значного розвитку. Праці економістів того періоду присвячені здебільшого теорії грошей, грошового обігу і цін (Фома Аквінський, Блаженний Августин). Природним визнається феодальний спосіб виробництва та адекватні йому соціальна нерівність, інститут приватної власності. Новий імпульс розвитку економічні вчення дістають у XVI-XVIII ст. у період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного поділу праці, розвитку зовнішніх і внутрішніх ринків. Цей період характеризується появою першої економічної школи – меркантилізму. Найвідоміші представники – Т. Ман, А. Монкретьєн. Меркантилізм – економічне вчення, прихильники якого розглядали проблему багатства, джерело багатства вбачали в грошах і коштовних металах, отже, абсолютизували сферу обігу. Теоретичні ідеї втілюються в економічній політиці раннього меркантилізму – адміністративні заходи щодо збереження золота в країні (заборона вивезення коштовних металів) та меркантилізму пізнього – збільшення кількості коштовних металів не адміністративними, а економічними методами (розвиток промисловості, підтримання експансії торгового капіталу та ін.).

Окреме місце в історичному становленні економічної науки посідає економічне вчення В. Петті (середина XVII ст.). Його наукові ідеї створили передумови могутнього економічного вчення, яке згодом дістало назву класичної політичної економії. Основоположна теза цієї школи полягає в тому, що багатство нації створюється у всіх сферах матеріального виробництва, а положення про працю як основу цього багатства сформулював Петті. Його вчення є перехідним етапом від меркантилізму до класичної політичної економії.

Як і Петті, на основі критики меркантилізму створили своє вчення фізіократи, які вважали, що основою економічної системи й основою багатства є не нагромадження грошей і розвиток торгівлі, а землеробство. Головним представником і засновником цього напряму був Ф. Кене. Сама ідея перенесення аналізу із сфери обігу у сферу виробництва створила основу класичної політичної економи, яка домінувала в економічній думці до середини XIX ст. і представлена такими економістами, як А. Сміт і Д. Рікардо. Вони дали перше наукове визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарювання на стадії вільної конкуренції, обґрунтували головний принцип функціонування цієї системи – невтручання держави в економіку, розкрили механізм ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які формувалися коливанням попиту і пропозиції, а також заклали фундамент трудової теорії вартості й теорії розподілу. Водночас у працях Ж.-Б. Сея (теорія трьох факторів виробництва), Т. Мальтуса (закон народонаселення), С. Сісмонді (удосконалення соціального механізму в інтересах людського щастя), Дж. Мілля (ідея про можливість реформування відносин розподілу на основі капіталістичної власності) посилюється ненауковий характер окремих положень класичної політичної економії. Найвищого розвитку класична політекономія досягла в економічному вченні К. Маркса. Він уперше обґрунтував основний закон руху капіталістичного способу виробництва, його історично перехідний характер. Глибокий аналіз товару і товарного виробництва, еволюції форми власності, двоїстого характеру праці, втіленого в товарі, сутності найманої праці та капіталістичної експлуатації пояснює врешті-решт історично перехідний характер капіталізму як формації ідеї Маркса знайшли як послідовників, так і критиків серед відомих західних економістів. У другій половині XIX ст. в економічній науці сформувалася течія, що спричинила т.зв. «маржиналістську революцію». Найповніше цей напрям сформовано в австрійській школі (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк). Центральними питаннями економічної науки стали питання поведінки економічних суб'єктів в умовах обмеженості ресурсів. Економічні явища і процеси пояснювали, виходячи з граничних величин, які характеризують не сутність явищ, а їх зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Аналіз граничної корисності (австрійська школа) доповнюється теорією граничної продуктивності (англо-американська економічна школа, засновник – Дж. Кларк). На основі суб'єктивних оцінок маржиналістська теорія пояснює витрати виробництва, попит, пропозицію, ціну. Сучасний статус граничної продуктивності – це теорія формування цін попиту на фактори виробництва в реальних умовах ринкової економіки. Маржиналізм широко використовує кількісний аналіз та економіко-математичні методи і моделі.

Особливе місце в історії економічних вчень посідають теорії загальної економічної рівноваги, в основу яких покладено аналіз попиту і пропозиції та низку систем рівнянь (Л. Вальрас). Він зробив спробу створення замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги, виходячи з передумови, що всі економічні суб'єкти поділяються на дві групи власники економічних ресурсів і підприємці. Його модель дала поштовх економічній думці до пошуку моделей рівноваги й економічного зростання.

Економічні теорії, які сформувалися наприкінці XIX – на початку XX ст., відносять до сучасних. Як головні напрями сучасної економічної думки виділяють неокласицизм, кейнсіанство, неоінституціоналізм та марксизм.

Неокласичний напрям виник у 90-х XIX ст., ґрунтується на ідеях вільної конкуренції, панував в економічній теорії до 30-х XX ст. (Велика депресія), в 70-80-х знову стає актуальним, передбачає вирішення макроекономічних питань і проблем обмеженого державного регулювання народного господарства за допомогою насамперед грошової, кредитної політики. Неокласичний напрям економічної теорії в основному сформульовано в працях А. Маршалла, який зробив спробу компромісного поєднання поглядів представників класичної політекономії і маржиналістського напряму. Маршалл – засновник кембриджської школи – розробив теорію ціни, яку подав як симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції. Запровадив у економічну теорію терміни «ціна попиту» і «ціна пропозиції», «еластичність попиту», «ціна рівноваги». Приділяв увагу проблемі монополії та її впливу на процеси ціноутворення.

Неокласичний напрям економічної науки представлений сучасними теоріями монетаризму, неолібералізму і теорією раціональних очікувань.

Монетаризм – теорія, що зародилася в 60-ті XX ст., ґрунтується на визначальній ролі грошової маси у здійсненні стабілізаційної політики. Засновник школи – М Фрідмен. Монетаристські інструменти управління економікою – грошова маса, емісія грошей, норма відсотка – можуть бути основою кредитно-грошової політики як напрям державного регулювання (наприклад, економічна політика в Чилі під час правління Піночета та економічний курс Р. Рейгана). Кількість державних регуляторів (крім грошових) зводиться до мінімуму.

Неолібералізм – концепція, в основу якої покладено вимогу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень лібералізму полягає в тому, що він визнає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хаєк. Варіантом неокласичних теорій є також теорія раціональних очікувань. Використовуючи ті самі передумови аналізу (конкурентне середовище, повнота інформації, економічна свобода), її представники на підставі аналізу попереднього досвіду здійснення державної економічної політики роблять висновок про її неефективність і недоцільність, оскільки загальна реакція населення робить її безплідною.

Могутньою течією в сучасній економічній теорії, поряд з класичною, є кейнсіанство. Засновник – Дж. Кейнс, основи школи закладає в період кризи неокласичного напряму (Велика депресія 30-х). Кейнсіанство панує в економічній науці та практиці впродовж кількох десятиліть. Містить теорію і програму державного регулювання економіки, що ґрунтується на аналізі вза-ємообумовленості сукупних показників – національного доходу, інвестицій, споживання, заощаджень. Аналіз економічних криз Кейнса деякою мірою подібний до аналізу, зробленого Марксом, однак, на відміну від останнього, який вважав неминучим крах економічної системи капіталізму, вбачає передумови безперебійного функціонування економіки в державному регулюванні (через сукупний попит). Теорія Дж. Кейнса знаходить численних прибічників (С. Харріс, А. Хансен, Р. Харрод, Дж. Робінсон та ін.), які доповнюють її необхідністю більш повного обліку факторів нестаціонарності, динаміки економічних процесів.

Інституціонально-соціологічний напрям сучасної економічної теорії формується в 20-30-ті XX ст. Основною рисою є трактування соціально-економічних явищ під кутом зору суспільної психології і прагнення інтеграції з суспільними науками. Його засновники – Т. Веблен, Д. Коммонс, В. Мітчелл, які вважали, що джерелом суспільного розвитку є інститути – такі соціальні явища, як сім'я, держава, профспілки тощо або вияв соціальної психології (звичаї, традиції, правові та етичні норми). В еволюції інституціоналізму виділяють 3 періоди: стару школу інституціоналізму (20-30-ті XX ст.), пізній інституціоналізм післявоєнного часу; неоінституціоналізм (60-90-ті). Особливістю цього напряму є зв'язок і залежність економічних процесів від технократії і навпаки. Послідовники інституціоналізму вважають, що НТП сприяє подоланню соціальних суперечностей, безконфліктній еволюції суспільства від індустріального до постіндустріального (теорія конвергенції – Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген). Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів і акцентуванні уваги на людині та соціальних проблемах, теорії прав власності та ін. (Р. Коуз, Дж. Бюкенента ін.).

Марксизм, який найповніше представлений в економічному вченні Маркса, поєднує ідеї, які витримали перевірку часом, і ті, що застаріли. Історія економічних вчень, відображаючи в теоретичних концепціях реалії економічного життя, перебуває в постійному розвитку, кожна нова теорія часто несе суттєві риси відкинутих раніше. Це наука постійного пошуку спроб зрозуміти та відобразити функціонування економічної системи, що базується на ринкових та державних важелях регулювання економіки.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.