Історія народного господарства (економічна історія)

Історія народного господарства (економічна історія) – окрема економічна дисципліна, що вивчає економічні системи країн світу у процесі історичного розвитку, властиві їм закони, закономірності та тенденції з урахуванням різних критеріїв періодизації суспільства за домінування формаційного підходу.

Оскільки основними складовими (підсистемами) народного господарства є продуктивні сили, техніко-економічні відносини (а в їх єдності – технологічний спосіб виробництва), організаційно-економічні та виробничі відносини, а також господарський механізм, то предметом історії народного господарства стає історичний розвиток кожної з цих підсистем, властивих їм закономірностей, законів і тенденцій. Проте на відміну від економічної теорії, історія народного господарства вивчає ці закони, закономірності на прикладі хронологічно викладеного матеріалу окремих країн, регіонів світового господарства, світового господарства загалом упродовж тривалого історичного періоду у поєднанні з комплексом різноманітних форм вияву у сфері соціальних, політичних, правових, національних відносин та ін. Водночас залежно від певних методологічних принципів дослідження відбувається періодизація історичного розвитку країн, регіонів тощо, з'ясовуються окремі стадії, етапи, ступені такого розвитку, характерні для них ознаки, риси, властивості тощо. Оскільки кожна з названих підсистем складається з певної кількості елементів, то, конкретизуючи подане вище узагальнене визначення предмета історії народного господарства, можна стверджувати, що вона вивчає закономірності появи, становлення, розвитку, а отже, якісно та сутнісно нові форми еволюції кожного такого елемента. Так, до складу продуктивних сил на всіх етапах розвитку людської цивілізації входили засоби праці, людина і використовувані нею сили природи (вітер, вогонь, вода та ін.). Тому в історії народного господарства повинні знайти своє відображення, наприклад, закономірності (а отже, причини, умови виникнення та наслідки тощо) переходу від найпростіших засобів праці (дерев'яних мотик, рала) до найсучасніших, наприклад, новітнього трактора з комплексом універсальних пристосувань, використанням комп'ютерних компонентів. Важливою умовою наукового висвітлення цих проблем є принцип системності, що передбачає, зокрема, з'ясування механізму взаємодії певного елемента продуктивних сил з іншими, передусім з основною продуктивною силою, зокрема людиною.

Наприкінці XIX ст. до продуктивних сил як окремий елемент почали відносити форми й методи організації виробництва, з 50-х XX ст. – науку, з середини 70-х – інформацію. Тому предметом вивчення цієї науки повинні стати нові елементи продуктивних сил, але не відокремлено, а у взаємодії з іншими елементами. Системний підхід має поширюватися на процес взаємодії зазначених підсистем народного господарства (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, виробничих відносин та ін). У з'ясуванні історичного процесу розвитку технологічного способу виробництва важливо розкрити закономірності (в т. ч. закони) і тенденції еволюції цього способу із застосуванням ручної (до початку XIX ст.), машинної (що застосовувалася у розвинутих країнах світу до середини 50-х XX ст.) та автоматизованої праці (що розпочалося з середини 50-х XX ст. і триватиме впродовж кількох наступних століть), показати, чому у більшості країн світу, в т. ч. в Україні, домінує технологічний спосіб виробництва, що заснований на ручній та машинній праці, їх поєднання з автоматизованим виробництвом історичний аспект розвитку техніко-економічних відносин передбачає дослідження передусім суспільного поділу праці в загальній, частковій (особливій) та одиничній формах, закономірностей і тенденцій цього процесу в різних країнах та регіонах. Зокрема, заслуговує на увагу дослідження такої найтісніше пов'язаної із сутністю людини форми, як одиничний поділ праці, кількісно-якісних процесів у розвитку основних професій та спеціальностей (так, у Парижі в XIII ст. налічувалося майже 300 ремісничих і торгових спеціальностей, у США наприкінці 30-х XX ст. – понад 30 тис. і приблизно 8 млн. наприкінці XX ст. в Німеччині). Матеріал з цієї проблеми повинен розкривати особливості розвитку та форм вияву таких техніко-економічних законів у межах окремих країн та регіонів світового господарства, як закон концентрації виробництва, закон усуспільнення виробництва і праці, закон суспільного поділу праці та ін. Щодо організаційно-економічних відносин, то окремі їх форми (наприклад, обмін досвідом) існували в різних суспільно-економічних формаціях, а новітні форми – менеджмент, маркетинг, як окремі наукові дисципліни сформувалися лише на початку XX ст.

Найскладнішою для вивчення в курсі історії народного господарства є підсистема виробничих відносин (відносин економічної власності). Основні їх типи – приватна, колективна, державна і суспільна, кожна з яких розвивається у різноманітних формах. З огляду на це важливо дослідити закономірності й тенденції виникнення, становлення, розвитку і функціонування кожного з цих типів у тих чи інших країнах, їх взаємодію у нерозривному зв'язку з характером виробництва і праці, інтересами окремої людини, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп, країни загалом, а також у співвідношенні з різними формами господарювання та ін. Доцільно також визначати, коли кожний з цих типів (а отже, й відповідних форм) власності із форми розвитку продуктивних сил, їх окремих елементів перетворюється на гальмо, з'ясувати зворотний вплив політики, ідеології та інших надбудовних відносин на еволюцію власності.

З часу виникнення товарно-грошових відносин важливо простежити історичну еволюцію ринкових важелів саморегулювання економіки та державного регулювання (що ґрунтується на державній власності; остання, як відомо, виникла ще у рабовласницькому суспільстві) у їх взаємодії. Процес періодизації історії народного господарства слід здійснювати з урахуванням передусім двох критеріїв, методологічних підходів: загальноцивілізаційного та формаційного. За загальноцивілізаційного підходу виділяють аграрну цивілізацію, індустріальну та нео- або постіндустріальну. Цій класифікації в основному відповідає розвиток трьох типів технологічного способу виробництва, передусім продуктивних сил. У такому разі за основу береться принцип технологічного детермінізму, а відносини власності відіграють підпорядковану роль. На противагу загальноцивілізаційному підходу використання формаційного підходу означає домінуючу роль критерію власності, виділення на цій основі різних типів суспільно-економічних формацій (первіснообщинного ладу, рабовласницького, феодалізму, капіталізму і комунізму з розмежуванням у межах останнього соціалізму). Згідно з формаційним підходом, основою розвитку зазначених формацій є прогрес суспільного способу виробництва (в єдності продуктивних сил та виробничих відносин – відносин економічної власності), що регулюється різними видами законів, в якому вирішальний вплив на тип формації мають відносини власності на засоби виробництва, а за основу береться принцип економічного детермінізму. Крім цих критеріїв класифікації, заслуговує на увагу позиція представників історичної школи, які стверджували, що вирішальну роль в історичному розвитку відіграє менталітет народу (його мораль, культура, звичаї, дух нації тощо). Частково такий підхід успадкував англійський історик А. Тойнбі. Якщо дотримуватися системного підходу, то для періодизації історії народного господарства слід використовувати усі зазначені критерії періодизації за визначальної ролі економічного детермінізму, але з урахуванням зворотного впливу надбудовчих відносин на розвиток суспільного способу виробництва.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.