Парцелярне господарство

Парцелярне господарство (фр. parcelle – частка) – селянське господарство, що функціонувало на невеликих ділянках (парцелах) за рахунок особистої праці господаря і членів його сім'ї. Виникло в процесі розпаду первіснообщинного ладу, появи приватної власності, переходу від парної до моногамної сім'ї. У тих умовах приватна власність поєднувалася з суспільною, а парцелярне (індивідуальне) виробництво – з колективним. Матеріальною основою парцелярного господарства було виготовлення мідних, бронзових і залізних знарядь праці, використання тяглової сили тварин, що давало змогу вести господарство окремою сім'єю.

В І-II ст. парцелярне господарство виникло також унаслідок дроблення рабовласницьких латифундій на парцели, що здавалися в оренду колонам (ратаям). Колонами були раби, вільновідпущеники та вільні селянські паупери. Ратаї сплачували натуральний податок і відробляли декілька днів на рік. У III–V ст. колонат став панівною формою сільськогосподарського виробництва. Загалом парцелярне господарство було основною формою ведення сільського господарства в докапіталістичних формаціях (за винятком первіснообщинного ладу). Парцелярне господарство мало натуральний характер, було основним об'єктом експлуатації з боку земельної аристократи, феодалів, держави, церкви. За феодалізму ці господарства, крім ренти (відробної, продуктової, грошової) мусили виконувати певні феодальні повинності (будувати дороги, мости, замки та ін.). З розпадом феодального способу виробництва парцелярне господарство перетворювалися на вільні земельні володіння. Водночас розвиток товарно-грошових відносин на селі, формування капіталістичного способу виробництва зумовлювали майнову й соціальну диференціацію селянства, поступове ослаблення парцелярної власності. У першій половині XIX ст. переважна більшість державних селян у Східній Україні мала наділи від 0,5 до 8,2 десятини на одну ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, тоді як для нормального існування необхідно було принаймні 5 десятин на одну ревізьку душу. Після 1917 розвиток парцелярного господарства посилився. Так, у 1927 в колишньому СРСР налічувалося 25 млн. селянських господарств. Але впровадження сталінських методів колективізації призвело до ліквідації селянських господарств, а найбільш працездатна і здібна (через те й заможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів («експлуататорів») і була репресована. Парцелярне господарство в якісно нових формах стало відроджуватися в Україні на початку 1990. Так, якщо на 1.01.1990 не було жодного фермерського господарства, то наприкінці 1997 їх стало 35,9 тис а питома вага їхніх сільськогосподарських угідь зросла з0,1% на початку 1992 до 2%.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.