Національне багатство
Національне багатство – сукупність створених і накопичених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдаровання населення. Національне багатство науково некоректно розглядати лише як матеріальні блага і природні ресурси. Така характеристика більшою мірою відповідає розвитку технологічного способу виробництва, заснованому на ручній та машинній праці, тобі о економічній системі минулих і першої половини XX ст. Тому не дивно, що вперше показник національного багатства як сума накопичених матеріальних цінностей був обчислений у XVII ст. В. Петті.
Основними складовими національного багатства є:
- суспільне, тобто створене працею, речове багатство,
- природні багатства (природні ресурси),
- нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний, організаційний потенціал).
До речового багатства входять:
- створені й накопичені в країні виробничі фонди, що поділяються на основні й оборотні. Основні – це засоби праці (машини, верстати, устаткування, будівлі, споруди тощо), які використовуються у кількох виробничих циклах, а також капітальні вкладення в природні ресурси, спрямовані на поліпшення земель (меліорація та іригація), у лісове господарство, геологорозвідувальні роботи тощо. До оборотних виробничих фондів належать предмети праці (сировина, матеріали, паливо тощо), що витрачаються повністю протягом одного виробничого циклу,
- основні невиробничі фонди, тобто фонди, що функціонують у соціальній сфері (школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні комплекси),
- домашнє майно населення (житлові будинки, товари тривалого користування, одяг тощо),
- товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резерви і страхові запаси).
Речове багатство також поділяють на засоби виробництва і предмети споживання, нерухому (канали, залізниці, споруди тощо) та рухому (кораблі, вантажні автомобілі тощо) частини.
Природне багатство складається із засобів до існування (природні землі, запаси риби у водах та ін.) і засобів праці (придатні для судноплавства ріки, деревина, метали тощо).
Узагальнюючим показником нематеріального багатства є рівень освіти й кваліфікації працівників. Першу спробу обчислити рівень професійної підготовки робітників та інші елементи «живого багатства» у 20-х XX ст. зробили німецький економіст Г. Лош, англійський економіст Дж. Стампа та ін. Вони визначили його як «вартість виробництва людей», тобто як витрати на здобуття освіти, підтримання здоров'я, на виховання тощо. За цими розрахунками, середня вартість людини становила в 1911 у США 23,6 тис. фр., у європейській частині Росії – 10,1 тис. фр. На початку 90-х вартість складної робочої сили у США становила до 400 тис. дол., а науково-технічного працівника – до 800 тис. дол. (з урахуванням прямих витрат середньої сім'ї на виховання дитини до 18 років, втрачених заробітків матері та праці самого учня, вчителів на його виховання).
Методики комплексної оцінки нематеріального багатства не існує. Найбільшою мірою це стосується стану здоров'я працівників (фізичного і психічного), їх організаторських здібностей і творчих обдарувань, які теж треба зараховувати до елементів нематеріальної форми багатства. Найбільшу питому вагу в структурі матеріального багатства мають основні виробничі фонди. На початку 90 х в колишньому СРСР вони становили до 60%, у США – майже 32%, в Україні у 1991 – 62,3%. Основні невиробничі фонди у колишньому СРСР становили в той період приблизно 43% від загального обсягу основних виробничих фондів, у США – до 63%, в Україні – 33%. Це свідчить про несприятливу структуру народного господарства України (перенасиченість промисловим виробництвом), низький рівень розвитку сфери послуг. Частка особистого майна в загальному обсязі матеріального майна становила у США 23%, в Україні – 19,8%. Обсяг особистого майна на сім'ю у США на початку 90-х – до 33 тис. дол., в Україні – 2,8 тис. крб. За структурою власності у США частка держави сягає приблизно 27% національного багатства, приватна і колективна власність – 33%, особиста власність трудящих і капіталістів – 40%. В Україні у 1990 частка державної власності становила 92%, на початку 1998 – 50%.
З проголошенням державного суверенітету України виникла проблема оцінки тієї частини майна, яка відповідно до діючої тоді методики не враховувалась у національному багатстві:
- військове майно,
- художні, історичні та культурні цінності,
- золотий запас, запаси коштовних металів і каміння,
- майно закладів культу,
- майно України за кордоном.
Згідно з оцінкою вітчизняних учених, національне багатство України щодо військового майна (основних фондів) становило до 100 млрд. крб. (1990). З централізованого золотого запасу колишнього СРСР на частку України припадає 471,5 млн. дол. Культове майно її оцінюється в 2,4-3,5 млрд. крб. (у цінах 1991). Частка України в зарубіжних активах колишнього СРСР – до 33 млрд. дол. З 1991 національне багатство України, насамперед у матеріальній формі, починає зменшуватися. Так, якщо у 1990 воно зросло на 3,8% (у порівняльних цінах), то в 1991 зменшилося на 3,6%, у 1992 – на 11,2%, 1993 – на 18%, у 1994-98 – більш як на 30%. Внаслідок цього Україна за цим показником відкинута назад на 30-40 років.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.