Ліцензійний договір за законодавством України

Найбільш поширеними договорами на використання об'єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Слід мати на увазі, що ліцензійні договори не єдина правова форма використання об'єктів інтелектуальної власності, але всі договори на використання мають відповідати певним принциповим умовам, визначеним чинним законодавством.

Говорячи про цей вид договору, слід зазначити неоднозначність підходів правознавців до визначення самого поняття «ліцензійний договір». Як випливає з аналізу правової літератури, існують такі групи підходів до визначень:

  • передача права на використання об’єкта промислової власності без вказівки на межі такого використання (В.М. Крижна) або способом, передбаченим патентним законодавством (І.І. Дахно), або на погоджених у договорі умовах (Г.О. Андрощук, А.Д. Святоцький, Б.Г. Прахов, Б.С. Антимонов, К.О. Флейшиц, І.Я. Хейфец);
  • надання права на використання патенту в межах прав власника патенту (В. Герасименко);
  • обмеження використання свого права власності власником патенту (Е.Я. Волинець-Руссет);
  • правова форма забезпечення монопольного права використання в промисловості і торгівлі тільки для партнерів угоди і недопущення їхнього вільного застосування конкурентами (В.І. Мухопад).

Першим принциповим положенням чинного законодавства України про інтелектуальну власність є припис, за яким використання об'єкта інтелектуальної власності можливе лише на підставі договору користувача з власником зазначеного об'єкта. Будь-яке позадоговірне використання об'єкта інтелектуальної власності чинним законодавством оцінюється як порушення прав на цей об'єкт.

Другим принциповим положенням договорів на використання об'єктів інтелектуальної власності є їх платний характер. Право розпоряджатися належним об'єктом має його власник, тому він може надати дозвіл і на безплатне використання. Це право власника об'єкта. Проте у переважній більшості договори на використання інтелектуальної власності є платними, взаємовигідними, двосторонніми. Плата за використання може здійснюватися у різних правових формах. Розмір винагороди, порядок її обчислення, строки виплати визначаються угодою сторін.

Ліцензійний договір – це договір, по якому одна сторона (ліцензіар) надає іншій (ліцензіатові) дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності (літературного твору), ліцензію, на умовах визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК).

Ліцензійний договір є реальним, двостороннім, оплатним або безоплатним.

Суб'єктами правовідносин, які виникають щодо результатів творчої діяльності можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Тому що мова йде про надання іншій особі прав на об'єкт інтелектуальної власності, та однією із сторін договору повинна бути особа, що володіє майновими правами на результат творчої діяльності.

Сторонами ліцензійного договору є ліцензіар і ліцензіат. Ліцензіар – це особа, якій належать виняткові майнові права інтелектуальної власності. Ліцензіат – це особа, якій надається дозвіл на використання твору літератури.

Законодавство передбачає, що в ліцензійному договорі зазначається: вид ліцензії; сфера використання (конкретні права, які надаються за договором, способи використання, територія й строк на який надаються права); розмір, порядок і строк виплати винагороди (ч. 3, 8 ст. 1109 ЦК).

Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, що повинен закінчуватися не пізніше спливу терміну дії виключного права на даний об'єкт. У випадку відсутності в договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу виняткового майнового права на визначений у договорі об'єкт, але не більше п'яти років. Якщо за шість місяців до спливу вказаного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, останній вважається продовженим на невизначений строк. В цьому випадку кожна із сторін може в який-небудь час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це іншу сторону за шість місяців до його розірвання, якщо більший строк не встановлений за домовленістю сторін (ч. 1, 3 ст. 1110 ЦК).

Відповідно до ЦК України ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у випадку порушення ліцензіатом встановленого договором строку початку використання об'єкту інтелектуальної власності, літературного твору (ч. 2 ст. 1110 ЦК).

Залежно від обсягу прав, які надаються ліцензіату за ліцензійним договором, територіальної дії зазначеного договору та для більш повного аналізу його суттєвих умов, використовуючи досвід та практику зарубіжних країн, ліцензійний договір класифікують так:

  1. Повна (генеральна) ліцензія.
  2. Виключна ліцензія.
  3. Проста (невиключна) ліцензія.

Характерною особливістю повної (генеральної) ліцензії є те, що до ліцензіата переходять усі майнові права, які належать ліцензіару, на строк дії договору, але після закінчення терміну повної (генеральної) ліцензії майнові права ліцензіара відновлюються в повному обсязі.

Виключна ліцензія передбачає надання дозволу на право використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату), але при цьому ліцензіар зберігає за собою право на використання цього ж об.єкта, проте, не має права видавати ліцензію на право використання цього ж об’єкта іншим особам.

Отже, останнім часом, в умовах ефективного розвитку економіки України, підприємці у своїй бізнесовій діяльності все частіше використовують як товар об’єкти інтелектуальної власності. Водночас виникають нові, специфічні, цивільно-правові угоди, які характеризуються особливим змістом та використання яких дозволяє отримати більший прибуток господарюючим суб’єктам, що призводить до стимулювання малого бізнесу й стабілізації ринкових відносин у державі. Значного поширення і популярності в Україні набув ліцензійний договір.

Джерело: Козяр Н.О., Письменна О.П. «Ліцензійний договір за законодавством України»