Державне замовлення

Державне замовлення – механізм формування складу необхідної продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств усіх форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням механізм конкурсних торгів тощо. Державне замовлення використовується у країнах з соціальною ринковою економікою як метод впливу на суб'єктів ринку. Вперше були запроваджені в XIX сі – Лондонська корпорація-конгломерат «Телефон енд Телеграф» отримала державне замовлення на обслуговування телефонним та радіозв'язком палацу королеви та прем'єр-міністра. Нині ця корпорація володіє 49,5% телерадіотелефонного ефіру і зв'язку Англії США та країни Західної Європи регулярно проводять тендери (аукціони з продажу державного замовлення й контрактів), на яких державні та недержавні підприємства купують право на отримання державного замовлення, що регламентує не лише стабільну оплату й позачергове постачання з державних запасів, а й престиж марки компанії.

Процес управління державним замовленням складається з їх організації та контролю за здійсненням, розвитком різних форм кооперації (виробничої, науково-технічної тощо) між підприємствами-підрядниками, регіонального розміщення замовлень. Законодавство країни передбачає при цьому відповідальність замовника (федерального уряду, органів штатів і місцевої влади) за визначення витрат виробництва (зокрема накладних витрат), аналіз кон'юнктури ринку і пропозицій конкурентів-підрядників, комплексну економічну оцінку умов постачання та цін, коні роль за процесом виробництва випробування взірців виробленої продукції контроль за використанням устаткування у разі його оренди товаровиробником у держави тощо.

Методи фінансування державного замовлення – залучення власних коштів корпорацій-товаровиробників, надання їм позик банками під гарантію держави, поетапне покриття замовником витрат корпорації, повне або часткове авансування державою всього замовлення, надання податкових пільг у процесі реалізації державної політики прискореної амортизації, звільнення від податків тощо. З цією метою федеральні відомства включають у замовлення фінансовий план, який регламентує прямі й непрямі витрати планову ціну замовлення й планову вартість контракту, кінцеві обсяги компенсації за контрактом тощо. В Україні державне замовлення як засіб державного регулювання економіки запроваджено в 1987. Спершу це були обов'язкові директивні завдання, які доводилися господарським ланкам у вигляді конкретних завдань із зазначенням термінів їх виконання та відповідних лімітів.

Державне замовлення розглядалося як інструмент оптимального поєднання адміністративних та економічних методів управління. Частка продукції, що вироблялася і поставлялася за державним замовленням, поступово скорочувалася зі 100 до 80-70%. У 1992 за державним замовленням в Україні виробляли 1200 видів продукції. Указом Президента України від 4.05.1992 «Про державне замовлення в Україні» воно було запроваджене на виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини і продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найважливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, вирішення соціальних проблем. Державне замовлення як засіб регулювання ринку передбачає забезпечення державних та спеціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг), сприяння прогресивним зрушенням у виробництві та соціальній сфері, забезпечення виконання загальнодержавних програм, забезпечення функціонування систем, що гарантують підтримання життєвого рівня народу та його екологічну безпеку, формування державних резервів і запасів, задоволення потреб оборони та інших спецспоживачів. Існують два види фінансування державного замовлення. Перший – формування державного замовлення за кошти державного бюджету, другий – за рахунок інших фінансових коштів і фондів. Оскільки коштів бюджету для повного фінансування державного замовлення бракувало, а в існуючій формі воно було недостатньо ефективним, у 1993 в Україні запроваджено і державне замовлення, і державний контракт. Державне замовлення розглядалося як засіб стимулювання нарощування виробництва дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей народного господарства, виконання експортно-імпортних операцій, впровадження нових технологій, вирішення соціальних проблем, державної підтримки найважливіших наукових досліджень, за якого держава не забезпечує виконавців ресурсами. Державне замовлення означало, що підприємство зобов'язане поставляти частину продукції іншим підприємствам (замовникам), у роздрібну й оптову торгівлю, а також підприємствам за межами України за міжурядовими угодами. Оплата за держане замовлення мала надходити від споживачів звичайними банківськими та міжурядовими кліринговими каналами. Для підприємств державне замовлення було одним з орієнтирів формування їхньої виробничої програми. Водночас державне замовлення визначало зону впливу центральних органів державної виконавчої влади на формування виробничої структури підприємства. Підприємства-монополісти не мали права відмовлятися від виконання державного замовлення. Держава зняла з себе відповідальність за його матеріально-технічне забезпечення. Було встановлено, що виконавці державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами через укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Винятком були 46 широко відомих груп товарів, виробництво яких контролювала і централізовано розподіляла держава. Перелік цих ресурсів затверджувався постановою Кабінету Міністрів України. У 1993 до нього увійшли електроенергія, нафта і газовий конденсат, бензин авіаційний і автомобільний, дизельне паливо, дизельні та авіаційні масла засоби захисту рослин тощо. Державні замовлення 1993 не були виконані. Уряд посилив адміністративну відповідальність за їх виконання. На 1994 державні замовлення були визначені як обов'язкові для підприємств державного сектора та заснованих на державній формі власності, однак також не були виконані. Державне замовлення, не забезпечене бюджетними ресурсами, не було ефективним через відсутність достатньої кількості обігових коштів у підприємств-замовників, а отже, через їх неплатоспроможність за високих темпів інфляції. Держава, декларуючи зобов'язання стимулювати державне замовлення, на практиці недостатньо використовувала пільги та пільгові режими кредитування. Порушення паритету цін (особливо щодо продукції сільського господарства) знижувало заінтересованість товаровиробників у поставці продукції за державним замовленням. Відсутність гарантії державного забезпечення державного замовлення і контрактів матеріальними ресурсами за нерозвинутого ринку засобів виробництва знижувало реальність їх виконання. Державне замовлення фактично залишилися здебільшого не економічними, а адміністративними важелями регулювання економіки. Як засіб державного регулювання ринку вони були скасовані майже в усіх галузях, а згодом частково відновлені в окремих із них. Для подолання зростаючого техніко-технологічного відставання України від розвинутих країн світу виправданою була б практика закупівлі за кордоном найновіших ліцензій на сучасні технологи, оперативне створення на основі цих технологій власного виробництва, укладення на конкурентній основі державних контрактів на виконання наукових робіт і створення нових видів промислової продукції, її закупівлю, допомога вітчизняним товаровиробникам вийти на зовнішній ринок.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.