Заощадження населення

Заощадження населення – вклади населення в ощадному банку з метою зберігання грошей і отримання доходів у формі відсотку. Джерелом заощаджень населення є доходи від власності (на засоби виробництва, цінні папери, домашнє майно, об'єкти інтелектуальної власності та ін.), продаж робочої сили. Розрізняють трудові та нетрудові заощадження населення. Вкладаючи гроші в ощадний банк, населення прагне: 1) зберегти їх і зібрати певну суму для купівлі необхідних товарів тривалого користування, а також відкласти на випадок хвороби, смерті, для забезпечення належного рівня життя після закінчення трудової діяльності тощо, 2) вберегти гроші від знецінення та отримати певні доходи у формі відсотка. Так, у США відсотки на вклади становлять приблизно 15% від сукупних доходів, а держава страхує від можливих втрат вклад у 100 тис. дол. У колишньому СРСР державний Ощадбанк виконував обидві функції, хоча відсотки на вклади населення були незначні 2% на звичайні вклади і 3% – на термінові.

Для збереження грошей від знецінення рівень відсотка повинен перевищувати темпи зростання цін. Однак у 90-й XX ст. в Україні темпи зростання інфляції значно перевищували рівень відсотка, водночас не було проведено реальної індексації заощаджень населення, здійснених до 1.1.1992. Згідно з рішенням Верховної Ради України, в 1996 1 крб. було проіндексовано на 1 грн. 5 коп., проте й ця індексація була лише частковою. Якщо врахувати, що проіндексовані суми в наступні роки не виплачувалися, то процеси, що відбуваються із заощадженнями населення, характеризують первісне нагромадження. Реальна індексація заощаджень населення має відбутися відповідно до науково обґрунтованої оцінки вартості споживчого кошика товарів і послуг. У США, наприклад, фіксований ринковий кошик складається із 300 споживчих товарів і послуг, якими користується типовий мешканець міста. Оскільки рівень життя в Україні значно нижчий, ніж у США, то до фіксованого ринкового кошика повинно увійти менше товарів і послуг. Це стосується й мінімального споживчого кошика. Методика реальної індексації заощаджень населення передбачає насамперед точну оцінку в карбованцях споживчого кошика (або мінімального споживчого кошика) товарів і послуг на початку 1992. Перший або другий вид споживчого кошика має бути оцінений у цінах певного періоду 1995 (або іншого) року і перерахований у доларах США за офіційним курсом. Відповідний коефіцієнт індексації заощаджень населення має бути визначений діленням нинішньої суми грошей на попередню, тобто переведенням рублів з купівельною спроможністю на початок 1992 в доларах США з їх купівельною спроможністю в Україні у 1995 тощо. Якщо виходити з цих принципів, то, за оцінками фахівців, 1 крб. мав бути проіндексований у 1996 майже на 2 грн. Оскільки повернути заощадження населення держава у найближчі десятиліття неспроможна, вона повинна: 1) взяти на себе зобов'язання з урахуванням інфляції, 2) надати можливість найбіднішим верствам населення отримувати щомісяця кошти, які б забезпечували придбання мінімального споживчого кошика, 3) оплачувати цим верствам комунальні послуги через безготівкові розрахунки, виплачувати відсотки за вкладами найбіднішим верствам населення після виходу економіки з кризи, за сприятливих умов розвитку народного господарства здійснювати реальну компенсацію іншим верствам населення, поступово збільшуючи суму компенсації вкладів від 200 до 300 грн. тощо. Знищивши трудові заощадження населення, держава підірвала купівельну спроможність населення, знизила до мінімального рівня норму заощаджень, що впродовж кількох десятиліть негативно впливатиме на розвиток економіки.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.