Сільськогосподарська кооперація
Сільськогосподарська кооперація – вид підприємницької діяльності, що базується на об’єднанні ресурсів (фізичних, розумових і матеріальних) для досягнення спільної мети. Основним фактором сільськогосподарської кооперації є знаряддя праці. Поява тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин, наявність відповідної інфраструктури, переробної промисловості тощо потребували об’єднання сільськогосподарських виробників у великі колективні господарства, що сприяло ефективному використанню техніки, сівозмін, удосконаленню агротехніки, обробітку ґрунту, догляду за рослинами і тваринами, боротьбі з хворобами і шкідниками, збиранню врожаю, переробці й зберіганню сільськогосподарської продукції та ін.
Земля як основний засіб сільськогосподарського виробництва однаковою мірою може використовуватися індивідуальними і колективними господарствами. Ось чому в процесі історичного розвитку людства на ній існували різні види господарств: від первісних общин і рабовласницьких латифундій, що згодом переросли у поміщицькі господарства зі значною кількістю індивідуальних господарств селян-кріпаків, до сучасних індустріальних сільськогосподарських підприємств з великою кількістю найманих працівників. Найдовговічнішим і стійким було індивідуальне сільськогосподарське виробництво. З розвитком промисловості в містах зростала потреба у товарній сільськогосподарській продукції. Під тиском податків індивідуальні господарства не витримували конкуренції й розорювалися. Селяни поповнювали лави робітників, а їхня земля переходила до заможних господарів. Для обробітку великих площ потрібні були потужна техніка й нова технологія вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин. Поява такої матеріально-технічної бази сприяла утворенню великих колективних сільськогосподарських одиниць.
У країнах колишнього СРСР сільськогосподарська кооперація розвивалася на основі державної форми власності на землю, переданої у безтермінове й безоплатне користування селянам. Спершу поширеними були товариства для спільного обробітку землі, в яких усуспільнювалися праця і земля, а засоби виробництва залишались у приватній власності селян. Виняток становили засоби виробництва, придбані на кошти кооперативу. Вироблена продукція розподілялася відповідно до праці та усуспільнених засобів виробництва. Згодом ці кооперативи переросли у сільськогосподарські артілі (колгоспи). Суцільна колективізація сільськогосподарського виробництва відбувалася під величезним тиском держави, всупереч волі селян, без відповідної матеріально-технічної бази. Це були переважно колективні господарства, які використовували примітивні, призначені для індивідуальної праці засоби виробництва. А тому така кооперація праці не дала бажаного ефекту. Держава завдяки суцільній колективізації могла диктувати свої умови виробництва сільськогосподарської продукції й розпоряджатися нею. Утворені колгоспи за рівнем кооперації праці й формами розподілу виготовленої продукції були вищим типом кооперативів, ніж товариства для спільного обробітку землі. На практиці й державна, і колгоспна власність, по суті, були нетрудовим типом власності, що поділила весь виробничий колектив на дві категорії:
- власників засобів виробництва (представників держави);
- безпосередніх виробників, позбавлених будь-якої власності на засоби виробництва і виготовлений продукт, які перетворилися на найманих робітників, як і за капіталізму.
Таким чином, було одержавлено засоби виробництва і виготовлену продукцію, а також ліквідовано приватну власність на них безпосереднього виробника, що суперечить самій суті приватної власності. Щоб поєднати в одній особі виробника і власника, необхідне оптимальне роздержавлення і приватизація державної (колгоспної) власності. Перевагами сільськогосподарської кооперації як форми агробізнесу є те, що її члени безпосередньо впливають на розмір прибутку, мають рівні права контролю і гарантію безпеки від зовнішнього впливу; недоліками – певна обмеженість джерел фінансування, необхідність підготовки й навчання працівників, обмеженість напрямів і сфер діяльності.
Сільськогосподарська кооперація має подібні риси з іншими формами кооперації: виконує схожі функції; керівництво здійснює рада директорів, а оперативну управлінську роботу – менеджер; функціонує на основі ділового підходу. Характерні риси сільськогосподарської кооперації: демократичність контролю, добровільність участі, обмеження доходів на інвестиції, обмеження сфери дії, член кооперативу є і власником, і фінансистом.
Економічна доцільність створення сільськогосподарської кооперації зумовлена такими чинниками:
- вигідність масштабної економіки: середні витрати зменшуються, а масштаби бізнесу і його ефективність зростають, внаслідок чого фермери отримують більший прибуток;
- отримання прибутку від переробки та маркетингових операцій: сільськогосподарська кооперація може мати додатковий прибуток у вигляді доданої вартості за рахунок переробки сировини;
- забезпечення додаткових послуг: придбання і маркетинг продукції, яка б в іншому разі могла виявитися недоступною; це забезпечує джерела постачання і ринок;
- виграш від координації: максимальна вигідність від координації придбання, маркетингу, а також надання послуг членам сільськогосподарської кооперації;
- забезпечення сильних ринкових позицій: сільськогосподарська кооперація створює своїм членам найкращі умови торгівлі й ціноутворення;
- забезпечення конкурентоспроможності: підтримання конкурентних і ефективних систем, здатних забезпечити конкурентоспроможність при закупівлі або наданні послуг своїм членам;
- зменшення ризику: зменшується рівень індивідуального ризику внаслідок розподілу його між членами.
У розвинутих країнах накопичено значний досвід сільськогосподарської кооперації, яка стала органічною частиною їх агропромислового комплексу. Але залежно від ступеня проникнення великого банківського, торговельного та промислового капіталу в сферу сільськогосподарського виробництва рівень розвитку сільськогосподарської кооперації в цих країнах неоднаковий.
Найбільшого розвитку сільськогосподарська кооперація набула у скандинавських країнах, де її оборот становить 50-80% від загального обороту сільського господарства окремих країн. Сільськогосподарська кооперація у цих країнах об’єднує практично всіх фермерів. Фермери Швеції через свої кооперативи контролюють 64% харчової промисловості країни, в т.ч. 100% молочної, 80% м’ясної і 45% борошномельної. У Франції через систему постачальницько-збутових сільськогосподарських кооперативів реалізується 70% зерна, 65% картоплі, 50% молока, 50% худоби на забій, 40% м’яса, в т.ч. 64% свинини, 25% яєць, 17% цукрових буряків, до 40% овочів і фруктів та 50% необхідних фермерам засобів виробництва. У ФРН питома вага сільськогосподарської кооперації у збуті молока становить 80%, зерна – понад 50%, овочів – до 40%, свинини, яловичини і фруктів – 25%, м’яса птиці – 17%. У багатьох кооперативах організовано переробку сільськогосподарських продуктів, сушіння, сортування, пакування, забій худоби. У США сільськогосподарська кооперація у системі агробізнесу також відіграє суттєву роль. Кожні п’ять із шести фермерів СІНА є членами щонайменше одного кооперативу, а загальне членство у кооперативах системи агробізнесу становить 5,3 млн. (з 1,9 млн. фермерських господарств у країні). Найбільше членство (50%) від загальної кількості припадає на постачальницькі кооперативи, 45% - на маркетингові, 5% - на сервісні.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.