Конкурентоспроможність країни

Конкурентоспроможність країни – здатність економіки однієї держави конкурувати з економіками інших держав за рівнем ефективного використання національних ресурсів, підвищення продуктивності народного господарства й забезпечення на цій основі високого та постійно зростаючого рівня життя населення.

Найважливіша передумова конкурентоспроможності країни – активна діяльність держави, яка визначає і здійснює стратегію конкурентоспроможності, встановлює «правила гри» ринкових відносин. У країнах Заходу ринкові механізми та інститути формувалися й удосконалювалися природним шляхом упродовж століть, у посткомуністичних – їх необхідно створити в стислі терміни.

Країни СНД замість пошуку засобів підвищення конкурентоспроможності в 90-х XX ст. зверталися до держави за субсидіями, різноманітним протекціонізмом. Ринок у цих країнах неповноцінний, а держава не посіла гідного місця в сучасній економіці. Вона не виконує функцій, без яких неможливі цивілізований ринок та економічне піднесення, зокрема функцію створення конкурентного середовища та зміцнення фінансової, грошової й платіжної системи, яка є пріоритетною. Держава також повинна розробляти закони і забезпечувати їх дотримання, здійснювати ефективну політику прибутків і соціального забезпечення, захисту вітчизняного ринку й підтримки підприємництва.

Головна мета держави в економіці – забезпечити громадянам високий рівень життя. Як справедливо стверджує М. Портер, здатність держави досягти цього залежить від продуктивного використання національних ресурсів – праці й капіталу. Продуктивність виражається у вартості віддачі від одиниці праці або капіталу й залежить від якості й характеристик товарів (цим визначається їх ціна) та ефективності, з якою ці товари виробляють. Водночас, за М. Портером, продуктивність – головний критерій рівня життя в будь-якій країні, оскільки в ній – джерело доходу на душу населення. Продуктивність людських ресурсів визначає їх заробітну плату, а продуктивність використання капіталу – прибуток, який отримують його власники. Висока продуктивність не лише підтримує доходи на високому рівні, а й забезпечує населенню триваліший відпочинок. Створюється національний доход, що оподатковується, який витрачається на оплату суспільних послуг і стимулює зростання рівня життя. Високопродуктивність фірм країни відповідає жорстким соціальним вимогам, мета яких – поліпшити такі життєві стандарти, як, наприклад, охорона здоров'я, безпека на виробництві, рівність можливостей, характер впливу на довкілля. Тому концепція конкурентоспроможності на рівні країни базується на продуктивності використання ресурсів. Підвищення рівня життя безпосередньо залежить від здатності компаній країни дедалі продуктивніше використовувати ресурси. У Німеччині, зокрема, кілька десятиліть поспіль підвищується продуктивність, оскільки німецькі фірми підвищують диференціацію своєї продукції й забезпечують зростання автоматизації для збільшення віддачі від кожного працівника. Фірми повинні також розвивати якості, необхідні для конкуренції у найскладніших сегментах промисловості, де продуктивність загалом вища. Водночас економіка, що вдосконалюється, – це економіка, яка може успішно конкурувати в складних і цілком нових для неї галузях. При цьому використовуються людські ресурси, що вивільняються завдяки зростанню продуктивності в існуючих галузях. Це пояснює той факт, чому дешева робоча сила і «сприятливий» обмінний курс валют не визначають конкурентоспроможності. Адже будь-яка країна прагне підтримувати високу заробітну плату і встановлювати високі ціни на свої товари на міжнародних ринках. Таким чином, за відсутності міжнародної конкуренції рівень продуктивності в одній країні практично не залежав би від економічного становища в інших країнах. Однак міжнародна торгівля і вивезення капіталу дають можливість не лише продуктивно використовувати ресурси країни, а й водночас є загрозою й підвищенню або підтриманню на сталому рівні. Міжнародна торгівля дає змогу країні підвищувати продуктивність виробництва, оскільки усуває необхідність самостійно виробляти всі товари й послуги. Тому країна може спеціалізуватися на тих галузях і центрах ринку, в яких її фірми відносно конкурентоспроможніші, ніж іноземні, й імпортує товари та послуги, у виробництві яких її фірми поступаються зарубіжним. Таким чином підвищується середній рівень продуктивності в економіці. Отже, імпорт, як і експорт, у конкурентоспроможності та продуктивності будь-якої країни безпосередньо впливає на конкурентоспроможну продуктивність З огляду на це, промисловий сектор у перехідних економіках країн Східної Європи і СНД необхідно докорінно переорієнтувати на конкурентоспроможний розвиток, а фірми і підприємства відповідно реструктуризувати, що передбачає передусім правильний вибір конкурентної економічної системи. На початку XXI ст., якщо фірма не є лідером, вона не витримує конкуренції. За реальної конкуренції кілька фірм-виробників протистоять одна одній. Жоден окремий виробник (або кілька виробників) тривалий час не можуть домінувати на одному ринку. Вони докладають зусиль, щоб обмежити взаємну конкуренцію, а держава прагне заборонити форми поведінки, що обмежують конкуренцію таких альтернатив, як укладення картельних угод, таємні домовленості про ціни, практику обмеження конкуренції, витіснення конкурентів, створення підприємницьких об'єднань, які забезпечують панівне становище на ринку.

Відповідно до концепції «ефективної конкуренції», розробленої П. Баумолем, щоб спонукати підприємства до конкурентної поведінки, достатньо загрози виходу на ринок аутсайдера. Щодо цього ринкове господарство кінця 90-х XX ст. істотно відрізнялося від планового соціалістичного і хоча за соціалістичного способу виробництва спостерігалася своєрідна «конкуренція», а фірми, підприємства, особливо великі корпорації (в НДР – «комбінати») ніби змагалися між собою за виконання планових завдань, таке «змагання» було швидше формальним, ніж дієвим засобом визначення «переможців». Оскільки відстаючі підприємства існували й не ставали банкрутами, на рівні ідеологи виживання «соціалістичне змагання» ніколи не виконувало функції координації або управління, виробники орієнтувалися на вказівки Держплану або «планової комісії», а не на потреби, запити й побажання споживачів, і жоден з них не ставав справжнім банкрутом, якщо зазнавав збитків. Відсутність повноправної та ефективної конкуренції між підприємствами-суперниками була істотним недоліком планової соціалістичної економіки й однією з причин її розвалу. З крахом централізованого планування контроль за прийняттям більшості стратегічних рішень перейшов до менеджерів фірм (де-факто і де-юре) – т. зв. «інсайдерський контроль». Такий контроль закріплює антиконкурентне становище переважної більшості фірм у перехідних економіках, і навіть приватизація мало що змінила.

Більшість програм приватизації, здійснених в країнах Східної Європи (крім колишньої Східної Німеччини), легітимізували де-факто контроль інсайдерів переданням більшої частини прав власності на великі підприємства їхнім менеджерам, а іноді й робітникам. Так, у Польщі наприкінці 80-х XX ст., коли уряд послабив контроль за державними підприємствами, почалося масове «скидання» активів менеджерами цих підприємств. Після приватизації інсайдери, особливо вищі менеджери, зберегли привілейований статус, а представники робітників у наглядових радах – свою активність у традиціях «Солідарності» і відігравали важливу роль у прийнятті загальнокорпоративних рішень. Зростання глобальної економіки й конкуренції, управління цими процесами потребують аналізу довготермінових цілей компанії та провідної ролі керівників вищої ланки. Крім того, практично неможливо розмежувати рішення, пов'язані з управлінням конкуренцією, і рішення, які приймають відділи проектування, конструювання, виробництва, закупівлі, логістики та загального управління якістю. Будь-які з цих рішень впливають на поведінку фірми на ринку. Функціонування економіки країн континентальної Європи (і Японії) відрізняється від англо-американської моделі конкурентної економічної системи. Водночас економіка США є частиною світового ринку, в якому завдяки досягненням інформаційної технології та посиленню конкуренції стираються всі кордони. Американські економісти, особливо маркетологи, зазначають, що основою сучасного ринкового успіху є конкурентна раціональність, тобто уміння думати і діяти швидше, влучніше і найетичніше. Вони акцентують на трьох рушійних силах: 1) прагнення до тіснішого зв'язку зі споживачами за рахунок кращого задоволення їх потреб порівняно з конкурентами, 2) прагнення надати споживачеві такі ж, як і конкуренти, послуги й вигоди, але з більшою ефективністю й меншими витратами, 3) прагнення безперервно вдосконалювати навички прийняття рішень та їх виконання. Проте американські економісти й маркетологи нерідко не враховують той факт, що поки не створено бодай мінімальні ринкові умови, немає сенсу говорити ні про конкуренцію, ні про конкурентну раціональність для фірм і країн з перехідною економікою. Американський досвід управління маркетингом заслуговує на особливу увагу, оскільки, зберігаючи світове лідерство, істотно впливає на розвиток теорії і практики маркетингу.

Знання сильних і слабких сторін моделі американського маркетингу необхідне й в Україні. Багато із соціалістичних економік, що трансформуються, прагнуть стати конкурентоспроможними, однак на перешкоді стоїть висококонцентроване промислове виробництво. Для досягнення деконцентрації галузевого виробництва й підвищення конкурентоспроможності фірм може бути використана конструктивна ідея реалізації процесу реорганізації структури, стратегії та культури фірми так, щоб було досягнуто водночас дві ключові цілі здорові фірми і конкурентна галузева організація. На сучасному етапі зростання та розвиток підприємства шляхом зміцнення його конкурентної позиції може забезпечити ефективний маркетинг. Як базова функція управління, маркетинг е складовою підприємницької культури і передбачає відмову від традиційних управлінських підходів. Він орієнтує виробничу систему й економічну інфраструктуру на забезпечення потреб клієнта. Але прийняття господарських рішень і підвищення конкурентної позиції фірми пов'язане з невизначеністю, що пояснюється передусім відсутністю у керівників комерційного досвіду й навичок роботи в ринкових умовах. Крім того, ефективність діяльності підприємства визначається чинниками зовнішнього середовища поведінкою споживачів, кон'юнктурою ринку, товарною стратегією, сегментацією ринку, іміджем підприємства та його ринковим позиціонуванням, що пов’язано також з організаційними змінами фірми. Організаційна перебудова фірм може передбачати зміну найфундаментальніших аспектів їх діяльності, що, у свою чергу, сприятиме зростанню її конкурентоспроможності. Американський варіант вбачає ключові чинники зростання конкурентоспроможності фірми в управлінні маркетингом, яке охоплює різноманітну організаційну діяльність, спрямовану на вивчення потреб споживачів та їх психологи, а також прогнозування поведінки конкурентів, розробку та просування нових конкурентоспроможних товарів і послуг, управління системою комерційних відносин з постачальниками і посередниками, взаємодію з клієнтами і задоволення їх потреб і запитів на вищому, ніж конкуренти, рівні. Ця діяльність варіюється залежно від того, хто є клієнтом фірми – інша фірма чи приватна особа, що виробляє фірма – товари чи послуги (як, наприклад, банки або страхові компанії). З огляду на це актуальною є проблема конкурентної трансформації фірми в різних країнах. Вона може бути заснована, наприклад, на концепції конкурентної раціональності. Як ключове поняття американські автори використовують термін «конкурентна раціональність», в основі якого – розуміння необхідності посилення взаємозв'язків із споживачами (в термінах М. Портера посилення «ланцюжків цінностей») за рахунок їх кращого задоволення порівняно з конкурентами, пошук ефективніших способів постачання товарами і послугами постійних покупців і вдосконалення процесів прийняття та реалізації управлінських рішень. Це загальний практичний напрям посилення конкурентної позиції фірми. Водночас співіснування альтернативних моделей посилення конкурентної позиції фірми і корпоративного контролю в розвинутих країнах означає, що можливі «уроки» їх досвіду для перехідних економік не є очевидними. Немає сенсу робити висновок про переваги кожної моделі й можливості її застосування для перехідних економік без урахування стадії розвитку кожної країни, а також історії її інститутів і правового устрою. Під час проектування структур корпоративного управління для цих економік економісти насамперед повинні визначити специфічні умови, в яких працює кожна модель (або комбінація різних моделей), наявність цих умов у перехідних економіках і найефективніший спосіб забезпечення їх. У створенні ефективної конкуренції у Східній Німеччині та послабленні влади інсайдерського контролю істотну роль відіграли не банки як фінансові інститути, а опікунське відомство Treuhandanstalt, на яке було покладено завдання якнайшвидше передати державні комбінати та підприємства у приватні руки, реструктуризувати й санувати їх, а також перевести конкурентоспроможні підприємства в режим ринкової економіки із залученням приватних інвесторів, здатних забезпечити підприємству надійне майбутнє. Прискорений процес німецької приватизації, регульований Treuhandanstalt, мав своїм найсерйознішим наслідком створення високоефективної конкуренції у Східній Німеччині та послаблення влади інсайдерського контролю. Так, до кінця березня 1994 було ефективно приватизовано майже 18000 фірм, підприємств або частин підприємств, більш як половину їх купили західнонімецькі фірми з використанням процедур, аналогічних поглинанню компаній на конкурентних ринках капіталів. Практично повна незалежність діяльності Treuhandanstalt і накладене на неї інституційне обмеження в часі (згідно із законом цей орган мав функціонувати до кінця 1994), як і стурбованість його менеджерів особистою репутацією і кар'єрою, виявилися ефективними у запобіганні будь-яким довготерміновим вигодам, можливим у разі змов або лобіювання соціальними групами. Вирішальний крок у запровадженні, формуванні та забезпеченні конкуренції – відкриття зовнішніх ринків. За таких умов державні підприємства втрачають монопольне становище на ринку і змушені конкурувати з іноземними. За товарами, торгівля якими не обмежена ринками регіону, національні ринки швидко стають доступними для імпорту з-за кордону, а щодо товарів, які реалізуються лише на місцевому ринку, таке проникнення відбувається (хоч і повільніше) завдяки створенню в країні іноземними інвесторами виробничих об'єктів. Крім відкриття зовнішніх ринків, необхідно усунути внутрішні перешкоди до вступу на ринок, передусім полегшити створення нових підприємств, які більш схильні до інновацій, сприяють пожвавленню конкуренції. Це потребує перегляду будь-якого виняткового правового регулювання конкуренції, що сприяє державним монополіям, щодо його економічної обґрунтованості. Підтримка бідних підприємств різко скорочується, але якщо вона необхідна й надалі, її слід сприймати як допомогу в адаптації до ринку, а не як субвенції для підтримки «на плаву». Таким чином, необхідно фінансувати інвестиції, а не виплату заробітної плати. Крім того, субвенції треба обмежити в часі і поступово скорочувати. Незалежне від уряду відомство з нагляду за конкуренцією повинно стежити за дотриманням правил конкуренції, забороняти всі форми змови, що обмежують її, як і злиття компаній, що призводить до панування їх на ринку, перевіряти субвенції, які надає держава, щодо їх відповідності конкурентному праву. Мета контролю за конкуренцією – протидія прагненню державних установ і підприємств до її обмеження.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.