Трансформація економіки країн під впливом інноваційного прогресу

ХХІ століття – новий етап в розвитку економічних відносин. В умовах глобалізації національних економічних процесів особливої форми набуває конкуренція. В той час на міжнародному рівні поруч з поширенням інтеграційних процесів важливе значення в боротьбі конкурентоздатності країн відводиться інноваціям. Інноваційна конкуренція в поєднанні з убудованою в неї моделлю інтегративної конкурентної поведінки обумовлює утворення двох груп конкурентних переваг – інноваційних та інтеграційних, які діють з синергетичним ефектом.

Вивченням питань інноваційного розвитку країн займались такі провідні закордонні вчені як Спелкам А., Вопель К., а також науковці з пострадянського простору Тараненко І., Омельченко Р., Ожиганов Е., Акаєв А., Коротаєв А., Малинецький Г., Малков С.

Остання чверть ХХ століття на міжнародному рівні ознаменувалась посиленням ролі двох економічно важливих секторів: інформаційного та фінансового. Перший звеличували за мотивацію до нагромадження багатства, другий - за досягнення в збільшенні виробничих потужностей. Історично склалось, що такі процеси не виникають вперше. Вибухи продуктивності та фінансового експериментування, що сприяли економічному та інноваційному розвитку країн з наступним крахом вже відбувались раніше. Їх поява, як і занепад, мають циклічний характер та взаємопов’язані. Кожного разу вони розвиваються завдяки проведенню НДДКР, передачі або появі нових технологій під впливом основних структурних елементів економіки, що супроводжується революційними змінами, інноваційним та технологічним прогресом.

Розрізняють дві основні моделі інноваційного процесу:

  1. Модель дифузії нововведення на макроекономічному рівні. Вона передбачає поширення існуючої інновації в нових умовах, сферах виробництва та країнах. На швидкість дифузії інновації впливають інноваційна політика держави, інформаційна система, прогресивні механізми співпраці науки та виробничої сфери, законодавча база, стимулювальні заходи інноваційної діяльності, накопичений досвід впровадження нововведень. До основних чинників, що впливають на темпи поширення нововведень можна віднести: рівень розвитку науки; ефективне використання наявних ресурсів (виробничих, ресурсних, природних, наукових), забезпечення соціальних стандартів, фінансової стабільності; створення сприятливого інвестиційного й інноваційного клімату, скорочення адміністративних бар’єрів для розвитку інновацій; матеріальна наповненість та досконалість виробничої сфери; НДДКР (від наявних лабораторій до державної підтримки); спроможність держави надавати освітянські послуги заради отримання висококваліфікованих працівників; національні економічні показники (ВНП, життєвий рівень населення); розвинута інфраструктура задля стабілізації відносин в економічній, соціальній та науково-технічних сферах господарювання в межах єдиної інноваційної політики. Тобто велике значення для цієї моделі має держава, що впливає на зазначені показники через фінансово-кредитну, патентну та податкову політику.
  2. Мікроекономічна (характеризує внутрішньо-організаційний шлях нововведення в окремій сфері господарювання). Складність цієї моделі полягає в невизначеності остаточних результатів від нововведень (особливо на стадіях дифузії та для радикальних інновацій). Тому багато підприємців надають перевагу модернізації існуючих основних фондів та використанню ресурсозберігаючих технологій. Основні нововведення, що властиві для цієї моделі відносяться до: посилення існуючих і створення нових зв’язків між підприємствами; оновлення продукції, що виготовляється; технологічних процесів; персоналу. При застосуванні моделі важливе значення займає ринкова новизна, адже за умови введення інновації на підприємстві та відсутності значних змін в товарі, прибуток для підприємця становитиме мале значення та не стане вигідним.

З кожним економічним циклом ці процеси трансформуються та стають більш соціально-направленими. Однак починаючи вже з першої технологічної революції за рахунок інноваційного ефекту вони сприяють розвитку науково-технічного прогресу та модернізації економіки. Наприклад, підхід ЄС до розвитку регіональної економіки також мав інноваційну складову та проходив в декілька етапів. За основу було покладено принцип «територіального згуртування», де одним з важливих пунктів значився розвиток регіональних «кластерів» як основи європейського сектору інновацій та конкурентоздатності. Також була розроблена Ліссабонська стратегія зростання та працевлаштування в 2007-2013 рр., де окремо виділені такі аспекти, як місця для інвестування, формування знань та інновацій для зростання, що створені для покращення інноваційної складової економік кожної з країн-учасниць.

Варто зазначити, що інноваційна активність та розвиток реального сектору країни тісно пов’язані. Економіка з низьким технологічним рівнем не сприймає інноваційну активність. В світі немає жодної країни з низьким технологічним рівнем економіки, здатної розвивати середню та тим більш високу інноваційну активність. Зазвичай це здійснюється за рахунок запозичення західного досвіду та технологій. Таким чином розвивались в свій час Японія, Південна Корея та інші «азіатські тигри» та досягли значних успіхів в соціальному та економічному сегменті. В останнє десятиліття цим шляхом пішли також Китай та Індія. Застосовуючи отриманий досвід зарубіжних країн для Україні важливими стає вирішення ряду питань. Для їх вирішення потрібно, по-перше, підвищити технологічний рівень обробних галузей економіки, щоб вона стала інноваційносприямаючою та фінансово відкритою; обрати єдиний економічний шлях з урахуванням інтеграційного спрямування; створити постійнодіючу єдину нормативно-правову базу, що підтримуватиме зв’язки підприємець – держава; сприяти розвитку наукоємних галузей країни.

Джерело: Процун Н.М. «Трансформація економіки країн під впливом інноваційного прогресу»