Аграрні відносини

Аграрні відносини – особливий вид економічних відносин у суспільстві між його членами, господарствами, державою з приводу привласнення різних об'єктів власності, а також землеволодіння, землекористування реалізації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств.

Головним в аграрних відносинах є розподіл землі – основного засобу виробництва в сільському господарстві – між класами, соціальними групами, громадянами, на яких правах земля розподілена – приватної власності, оренди, тимчасового або довічного користування тощо. Це визначає характер економічних відносин і суперечностей в аграрному секторі їх розв'язання здійснюється революційним шляхом або в процесі еволюційного розвитку виробництва, вдосконалення землеволодіння і землекористування, розвитку продуктивних сил. Цей процес у кожній країні світу мав свої особливості. Так, в Англії капіталістична земельна власність виникла внаслідок вигнання селян з їхній земель і обгородження цих земель У Німеччині (Пруссії), Російській імперії та в інших країнах Європи поміщицькі латифундії у процесі реформ поступово перетворювалися на капіталістичні господарства. Земельні реформи 1848-61 у цих державах ліквідували феодальну земельну власність – основу кріпосницької системи – і зумовили появу великої кількості селянських господарств. У Франції феодальне землеволодіння скасувала Велика Французька революція (1789-93), тут утвердилося дрібноселянське господарство, засноване на приватній власності на землю. У США земля безкоштовно передавалася у власність поселенцям (гомстедерам), які започаткували розвиток фермерського господарства. У зарубіжних країнах значного розвитку набула оренда землі у землевласників селянами-фермерами або капіталістами-підприємцями. На час, визначений договором, орендар стає господарем землі, самостійна приймає рішення щодо виробництва і реалізації продукції, розподілу доходів. У колишньому СРСР землю націоналізували, вона стала власністю держави і була передана в користування селянам. Але наприкінці 20-х – на початку 30-х було проведено насильницьку колективізацію і створено колгоспи й радгоспи. Селянські господарства були ліквідовані, а найзаможніші селяни розкуркулені й репресовані. Створена колгоспно-радгоспна система виявилася вкрай неефективною, оскільки виробник був відчужений від землі, управління та створеного ним продукту, перетворювався на наймита, не зацікавленого в ефективному використанні ресурсного потенціалу. Але колгоспи і радгоспи були вигідною формою господарювання для держави, легше було командувати ними, вилучати у селян не тільки додатковий, а й нерідко необхідний продукт через механізм «ножиць цін» (занижених на сільськогосподарську продукцію і завищених на промислову).

В аграрному секторі колишнього СРСР були деформовані не лише економічні відносини між державою і окремими господарствами, а й всередині колгоспів, для аграрних відносин було характерне бюрократичне планово-адміністративне регулювання на всіх фазах суспільного відтворення. В адміністративному порядку визначалися розміри посівних площ, їх структура, поголів'я худоби, обсяг товарної продукції та ціни на неї, оплата сільськогосподарської праці тощо і як наслідок – втрата, господарської мотивації, низька економічна ефективність сільськогосподарського виробництва, загострення продовольчої проблеми, перманентна криза сільського господарства. Вихід з такого стану – докорінна зміна всієї системи аграрних відносин, насамперед реформування відносин власності, а також внутрігосподарських відносин у колгоспах і радгоспах. З цією метою в Україні прийнято законодавчі акти, спрямовані на прискорення аграрної реформи, її стратегічна мета полягає у формуванні реального власника і дбайливого господаря землі, в соціально-економічній розбудові села, вирішенні продовольчої проблеми, виведенні аграрного сектора економіки на світовий рівень. Реформа передбачає формування селянського (фермерського) господарства на основі приватної власності на землю, існування державних, кооперативних та інших сільськогосподарських підприємств. На початку 1992 прийнято Закон України «Про селянське (фермерське) господарство», який гарантує право громадян на створення фермерських господарств, їх самостійність і рівність з іншими формами господарювання. Але формування фермерських господарств – тривалий процес. Для нормального розвитку таких господарств (на початок 1997 їх налічувалося понад 35 тис.) потрібні гарні дороги, відповідно оснащені приміщення господарського призначення, найсучасніші сільськогосподарські машини, сервісне обслуговування. А головне – формування селянина-господаря. Певним поштовхом у цій роботі став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3.XII.1999 (йдеться передусім про зміну відносин власності й системи управління), який активізував процес роздержавлення, паювання землі та майна, створення колективних господарств на принципово нових засадах. Складового частиною аграрних відносин є рентні відносини.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.