Економічні відносини

Економічні відносини – сукупність відносин між людьми у процесі виробництва матеріальних і духовних благ та їх привласнення в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з:

• привласнення предметів природи через процес праці,
• відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва тощо всередині окремого підприємства, об'єднання, організації та між підприємствами,
• організаційно-економічних відносин, що формуються і розвиваються в процесі управління менеджерами підприємством, проведення маркетингових досліджень та ін.,
• відносин між людьми щодо привласнення робочої сили, засобів виробництва, управління власністю у цій сфері, контролю за виробництвом та ін.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників (у формі заробітної плати), капіталістів – промисловими капіталістами (у формі підприємницького доходу), банкірами (у формі відсотка), землевласниками й орендарями (у формі ренти, орендної плати та підприємницького прибутку), а також сплати різних видів податків державі тощо. Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів та послуг підприємствами, державою, торговельними організаціями, населенням та ін. У сфері споживання такі відносини формуються між виробниками нематеріальних послуг та їх споживачами, при наданні послуг компаніями в процесі використання товарів тривалого користування (холодильників, телевізорів, автомобілів).

Економічні відносини формуються також внаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин.

Техніко-економічні відносини – відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації, обміну діяльністю між людьми та ін.

Соціально-економічні відносини – виробничі відносини, або відносини економічної власності, які виникають між різними суб'єктами (окремими індивіда ми, промисловими, торговими компаніями, фінансово-кредитними інститутами, державою тощо) в процесі привласнення робочої сили, засобів виробництва, інтелектуальної власності, послуг та інших об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення їх теоретичним вираженням є такі категорії, як гроші, ціна, заробітна плата, прибуток тощо.

Організаційно-економічні відносини виникають між менеджерами різних ланок і найманими працівниками, в процесі маркетингової діяльності та ін.

Техніко-економічні відносини є речовою формою розвитку системи продуктивних сил, організаційно-економічні – організаційною, а соціально-економічні – суспільною. Таким чином, ці відносини можуть прискорювати розвиток продуктивних сил або гальмувати його (наприклад, у тому разі, коли у промисловості встановлюється надмірний (а не оптимальний) рівень концентрації виробництва (т.зв. гігантоманія в колишньому СРСР), внаслідок чого штучно затримується розвиток мобільних і ефективних малих та середніх підприємств).

Організаційно-економічні відносини стримують розвиток продуктивних сил у разі впровадження авторитарних методів управління на підприємстві, низької якості маркетингових досліджень тощо. Соціально-економічні відносини гальмують розвиток продуктивних сил у разі відчудження працівників від засобів виробництва, створеного продукту тощо. Найчастіше це відбувається за тотального одержавлення власності та антидемократичного характеру її розвитку.

Потребам розвитку продуктивних сил і насамперед людини-працівника (як основної продуктивної сили) найбільшою мірою від повідає тип соціально-економічних відносин, який оптимально поєднує весь комплекс існуючих у розвинутих країнах світу типів власності приватної, колективної, державної та наднаціональної (інтегрованої власності), кожна з яких має конкретні форми розвитку. Наприклад, приватна власність існує у формі приватної трудової, приватної капіталістичної та проміжних видів власності. Економічним відносинам властиві свої закони розвитку та внутрішні суперечності, насамперед закон концентрації виробництва і капіталу, закон усуспільнення виробництва і праці, закон централізації власності, закон привласнення приблизно однакової величини прибутку на рівновеликий капітал та ін. Серед суперечностей системи економічних відносин найважливішими є суперечності відносин власності – суперечності між окремими типами і формами власності, суперечності всередині кожної з цих форм. Наприклад, для більшості форм власності характерна суперечність між величиною витрат на заробітну плату та прибутками, між витратами на накопичення і витратами на споживання тощо.

Розвиток продуктивних сил найшвидше відбувається тоді коли названі три підсистеми економічних відносин відповідають їх рівню і характеру. Серед соціально-економічних відносин визначальними є відносини власності на засоби виробництва. В сучасних умовах вони існують у формі привласнення акцій, облігацій тощо.

Економічні відносини – базис суспільства, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, моральні, психологічні та інші відносини – його надбудова. Розвиток економічних відносин визначає в кінцевому підсумку еволюцію надбудовних відносин. Водночас вони загалом або окремі їх елементи (політичні, правові та інші відносини) справляють зворотний вплив на зміни економічних відносин. На певному етапі еволюції суспільства вирішальну роль можуть відігравати як окремі базисні, так і окремі надбудовні відносини. Так, для трансформації існуючої в Україні економічної системи необхідно спершу радикально змінити економічну політику і право власності, прийняти науково обґрунтовані стабільні юридичні закони, які створюють умови для розвитку відносин економічної власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.