Тіньовий капітал – сума основних та оборотних коштів, що використовуються в «тіньовій» економіці.

Теорії конвергенції – теорії, згідно з якими взаємопроникнення і взаємодоповнення капіталізму й соціалізму зумовлюють утворення нового типу суспільства, що базується на поєднанні позитивних рис цих соціально-економічних систем.

Теорії конвергенції були поширені на Заході в 60-80-ті XX ст. У них домінував підхід Я. Тінбергена, згідно з яким суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів капіталізму приватну власність, економічні стимули і мотиви, в т.ч. мотив прибутку підприємця, ринкову систему господарювання. Воно відмовиться від четвертого принципу – принципу державного невтручання у розвиток економіки. Водночас суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів соціалізму (вищий ступінь рівності, ширша участь найманих працівників у контролі за виробництвом, економічне планування) і відмовиться від четвертого принципу – суспільної власності на засоби виробництва.

Теорії платіжних дисбалансів – це теорії, що пояснюють виникнення платіжних дисбалансів та пропонують практичне вирішення вирівнювання сальдо платіжного балансу.

Умовно їх об’єднують у чотири групи:

• стандартні (на основі моделі Манделла-Флемінга);
• структуралістські;
• секуляристські;
• «універсального» товару.

Теорія ігор – теоретичний напрям у науці, сукупність методів математичного аналізу та оцінки правил поведінки учасників конфліктної ситуації, яка передбачає взаємодію двох або кількох учасників (гравців) для досягнення кожним своєї мети. Рівень досягнення мети гравцем – кінцевий результат його участі в грі – залежить як від випадковостей, так і від кмітливості й майстерності гравців, де кожен хоче отримати якнайбільшу вигоду. Результат гри частково контролюють і учасники.

Теорія інфляційних очікувань – сучасна теорія західних учених, згідно з якою зростання цін спричинене насамперед збільшенням грошової маси в обігу, прагненням населення передбачити можливе зростання цін і зумовлені цим дії (закупівля товарів «про запас» тощо).

Теорія взаємодії – концепція західних учених, б якій розвиток суспільства загалом і економічної системи зокрема пояснюється взаємодією різноманітних та рівноправних факторів природи, технологічного способу виробництва й суспільних відносин (правових, політичних, національних, духовних, психологічних тощо) і заперечуються закономірності економічного розвитку, вирішальна роль відносин власності. Висунули й обґрунтували теорію взаємодії наприкінці XIX ст. американський соціолог У. Огберн, український учений М. Ковалевський та ін. На сучасному етапі її підтримують американський соціолог Д. Белл та інші вчені. Методологічною основою теорії взаємодії є західна соціологічна концепція факторів. Рівноправними факторами розвитку суспільства, в т. ч. економічної системи, вважають природні фактори (кліматичні умови, сировинні ресурси тощо), географічне середовище, статеву, вікову та національну структури населення, зміни в технологи виробництва, право, релігію, естетичні норми, психологію (зокрема схильність населення до споживання), готовність підприємців до ризику, податкову політику тощо. Методологічні хиби теорії взаємодії полягають, по-перше, в ігноруванні принципу економічного детермінізму за умов його дії в кінцевому підсумку. Це означає, що на певному проміжку історичного розвитку у певній країні можуть домінувати національні, релігійні, політичні та інші фактори. Але на тривалому проміжку часу визначальними в системі суспільних відносин є економічні відносини, рівень і структура яких, у свою чергу, залежать від розвитку продуктивних сил. Змістом продуктивних сил є взаємодія людини і природи. По-друге, в ототожненні внутрішніх, глибинних, суттєвих зв'язків з поверхневими, другорядними, з формами їх вияву. Так, щодо еволюції продуктивних сил (їх законів і внутрішніх суперечностей) підприємницький ризик є зовнішнім, другорядним фактором. По-третє, в недотриманні принципу історизму, ігноруванні законів еволюційного розвитку суспільства. По-четверте, теорія взаємодії гальмує розвиток теоретичних досліджень в окремих галузях науки. Так, в економічній теорії дослідження сутності економічних законів і категорій ведеться переважно в межах економічної системи. При цьому можна показати зворотний вплив релігії, етичних норм тощо на еволюцію цієї системи. Якщо ж виходити з теорії взаємодії, то в економічній теорії необхідно одночасно розкрити дію всіх факторів, що практично неможливо.

Територіальний індекс – показник, який використовують для порівняння однойменних ознак різних територій або об'єктів. У побудові територіального індексу особливого значення набуває вибір статистичних ваг. Так, для порівняння рівня собівартості двох економічних районів статистичними вагами може бути продукція кожного району. Формули статистичних (територіальних) індексів мають такий вигляд:

1. для території «а»: Іс=Сума(Са*qа)/Сума(Сб*qа),
2. для території «б»: Іс=Сума(Сб*qб)/Сума(Са*qб),

де Са і Сб – собівартості відповідно продукції території «а» і «б», qа і qб – кількості відповідно продукції території «а» і «б».

Вклад терміновий – вклад на термін не менше 1 року.

Техніко-економічна ефективність – категорія, яка виражає результативність розвитку технологічного способу виробництва безвідносно до існуючих відносин економічної власності та господарського механізму. Двома основними сторонами техніко-економічної ефективності, є продуктивна і продуктивно-речова. Продуктивна ефективність розкриває результативність використання продуктивних сил загалом та їх окремих елементів. Показники цієї ефективності:

1. результативність використання робочої сили;
2. продуктивність, надійність, довговічність, якість засобів праці, яка вимірюється в їх фондовіддачі;
3. якість предметів праці – сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, що вимірюється в їх матеріаломісткості;
4. прогресивність технології;
5. рівень розвитку науки та використання досягнень НТР у виробництві;
6. якість і надійність інформаційного забезпечення виробництва;
7. якість та надійність енергетичного забезпечення виробництва;
8. відповідність вимогам сучасного виробництва форм та методів організації праці.

Техніко-технологічна економічна незалежність – наявність у народному господарстві країни значної частки передової техніки і технології, що формує технологічний спосіб виробництва на автоматизованій праці, його постійне зростання, внаслідок чого забезпечується дедалі повніша реалізація сутнісних сил людини у суспільному виробництві та конкурентоспроможність країни на світових ринках. Зворотним боком техніко-технологічної незалежності є загроза поступової втрати економічного суверенітету держави через відсталу техніку та її подальше руйнування.