Аграрно-промисловий комплекс (АПК)

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) – сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

АПК складається з таких основних сфер:

  • виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування,
  • власне сільське господарство,
  • заготівля, переробка, зберігання, транспортування і збут сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці в суспільстві, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу самого сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила майже 85%, то нині у США та Англії – приблизно 3%, у Франції, Італії – до 7%, в Японії – 11%. Це зумовлює перехід деяких сільськогосподарських процесів до промисловості й торгівлі, виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його. До першої сфери АПК входять галузі і підприємства, що виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо. Важливе місце у складі АПК належить галузям виробничої та соціальної інфраструктури шляхово-транспортному господарству, елеваторно-складським підприємствам, зв'язку, матеріально-технічному обслуговуванню, житловим та культурно-побутовим об'єктам. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи й науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін. В АПК розвинутих країн світу зайнято від 20 до 30% всього працездатного населення, кінцева продукція в АПК є результатом взаємодії галузей усіх трьох сфер, міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції трьох сфер АПК у розвинутих країнах світу становить 25–30% : 10–15% : 50–55%, а кількість зайнятих – від 20 до 35%. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн інтенсивно переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, в кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки тощо. У США у сфері агробізнесу налічується понад 6200 кооперативів: більше 50% з них займаються маркетинговою діяльністю, майже 35% зайняті у сфері постачання, 12% надають фермерам послуги. Кожні 5 із 6 фермерів країни є членами щонайменше одного кооперативу. Через кооперативи реалізується понад 80% молока, понад 40% зерна. Перевагами кооперативів є: 1) зменшення середніх витрат внаслідок концентрації або централізації відповідних сфер економічної діяльності; 2) створення членам кооперативу кращих умов конкуренції, торгівлі та ціноутворення; 3) зменшення ризику; 4) поява нової продуктивної сили від координації діяльності членів кооперативу; 5) зростання можливості користуватися новими послугами і джерелами постачання; 6) отримання додаткового прибутку як результат кумулятивної дії всіх попередніх факторів. У багатьох штатах США між; фермерами існує виробнича кооперація. Так, в останні десятиріччя XX ст. відбувалося інтенсивне об'єднання малих ферм у кооперативні. Майже 90% усіх сільськогосподарських корпорацій утворилися внаслідок об'єднання сімейних ферм, а їхня частка в загальному обсязі реалізованої продукції перевищила 80%. 95% таких корпорацій об'єднують до 10 сімейних ферм. Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським корпораціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто економічно невигідно, набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, ділерських підприємств (які або входять до цих фірм, або економічно та юридичне незалежні). До послуг цих підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм-виробників сільськогосподарської техніки. Найрентабельнішими у діяльності ділерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. У Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та в інших країнах поширені кооперативи із спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж машинобудівними фірмами фермерам у розстрочку техніки, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини тощо.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні було б нераціонально орієнтуватися лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною переробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства. Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій сільському господарству, заохочення експорту сільськогосподарської продукції тощо. Особливої уваги потребують зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції (в Україні внаслідок неналежного зберігання втрачається до 25% усієї продукції), що зумовлює необхідність структурних змін в АПК. У масштабі всієї країни агропромислова інтеграція здійснюється через формування регіональних АПК, зон, областей і районів. У системі регіональних АПК найважливіше значення має ефективне використання землі та інших засобів виробництва. Це вимагає раціонального взаємозв'язку галузей і підприємств промисловості, сільського господарства, а також торгівлі у масштабі країни. На рівні районів і підприємств формою економічних зв'язків в АПК є аграрно-промислові об'єднання, до яких належать підприємства, що випускають деякі сільськогосподарські засоби виробництва, а також ті, що виробляють сільськогосподарську сировину, переробляють, зберігають і збувають її тощо. В Україні за час проведення економічних реформ у 90-х відбулася значною мірою агропромислова дезінтеграція. Це виявилося, по-перше, в катастрофічному скороченні випуску і реалізації селу техніки, матеріалів і хімічних добрив. Причина цього – диспаритет цін, нераціональна аграрна політика уряду, що призвела до тотального зубожіння переважної кількості населення, а отже, відсутності достатнього платоспроможного попиту на продукти харчування тощо. Внаслідок цього втрачає попит на свої товари промисловість, яка виробляє засоби виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування, тобто перша сфера АПК. По-друге, численні спроби сільськогосподарських виробників створити власну переробну базу призводять до поступової руйнації переробної промисловості. Це зумовлено штучним зниженням цін на сільськогосподарську сировину переробними підприємствами-монополістами, низьким рівнем їх техніко-технологічного оснащення (так, на 1 т сировини у м'ясній промисловості виробляється в 1,4 рази менше промислової продукції, ніж у розвинутих країнах, з цукрових буряків вилучають менше 70% цукру, який у них міститься, тощо), відсутністю сформованої інфраструктури ринку, кризою неплатежів, поступовим захопленням іноземними фірмами внутрішнього продовольчого ринку України та іншими факторами. По-третє, у руйнуванні продуктивних сил всього АПК – зростаючому виснаженні землі, значному зменшенні кількості сільськогосподарських машин і механізмів, катастрофічному старінні села, збільшенні площ еродованих земель та ін. У розвинутих країнах світу держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства через заохочення експорту сільськогосподарської продукції, що зумовлює необхідність структурних змін в АПК. У травні 1992 було прийнято Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України». Проте цей закон не супроводжувався адекватними економічними заходами держави. У 1996 Кабінет Міністрів України підвищив ставки ввізного мита на низку товарів, які можуть в необхідних розмірах виготовлятися всередині країни, були відстрочені платежі на 240 днів в оплаті податку на додану вартість на товари критичного імпорту, знято податок на натуральну форму оплати праці; звільнено від сплати податків до фонду зайнятості колективні господарства. В 1999 запроваджено єдиний податок для сільськогосподарських підприємств. Проте ці заходи лише частково компенсують заподіяні сільському господарству збитки під час проведення реформ у 90-х.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.