Безготівковий грошовий оборот

Безготівковий грошовий оборот – частина грошового обігу, в якому рух грошей здійснюється у вигляді перерахування сум на рахунки в банках чи зарахування взаємних вимог, тобто безготівкових грошових знаків.

Переважна більшість загального грошового обігу – безготівкова, оскільки безготівковий грошовий обіг набагато ефективніший і вигідніший як для суспільства загалом, так і для економічного суб'єкта зокрема значно скорочуються суспільні витрати обігу, створюються сприятливі умови для державного регулювання грошового обігу, поліпшується економічне становище суб'єктів грошового обігу, оскільки прискорюється обіг їхніх грошових коштів, забезпечується тісний зв'язок цих коштів з банками та з грошовим ринком загалом.

За командно-адміністративної системи господарювання фактор вигідності безготівкового грошового обігу не міг реалізуватися повністю. Тому держава законодавча запровадила в організацію грошового обігу т. зв. принцип єдиної каси, згідно з яким усі державні, кооперативні й громадські підприємства, організації та установи повинні були тримати свої гроші в банках і розраховуватися між собою передусім через банки. Перша спроба відійти від цього принципу була зроблена в Законі СРСР «Про кооперацію», яким кооперативам дозволялося здійснювати розрахунки в безготівковій і готівковій формах без обмеження сум. Проте це завдало відчутної шкоди грошовому обігу, і Закон було скасовано в 1990. Зростаюча інфляція і розпад грошового обігу в пострадянських країнах призвели до звуження його безготівкової сфери, особливо в обороті грошових коштів населення. У 90-х воно змушене було все більше своїх коштів витрачати на неорганізованому ринку, де розрахунки здійснюються тільки готівкою або за бартером.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.