Валютна дипломатія – складова частина дипломатичної діяльності, пов'язана з міжнародними аспектами економічних зв'язків у зовнішній політиці. Валютна дипломатія зосереджується на вивченні ринків товарів, світової кон'юнктури, цін, веденні економічних та торговельних переговорів, налагодженні зв'язків з діловими колами та фірмами, участі у міжнародних конференціях і нарадах з економічних питань. Валютна дипломатія використовує дипломатичні методи та цілі у валютній сфері. Наприклад, за допомогою валютних пільг полегшуються умови торгівлі, надаються позики або з метою досягнення певних політичних та економічних цілей ускладнюються умови їх отримання. Валютна дипломатія визначається цілями зовнішньої політики і є засобом здійснення стратегічних зовнішньоекономічних акцій. У більшості розвинутих країн для досягнення певних цілей валютної дипломатії створюється відповідний апарат, який є складовою частиною Міністерства фінансів, у деяких посольствах існує посада радника з міжнародних валютних та фінансових питань.

Валютна змія – система узгоджених валютних курсів між європейськими країнами, запроваджена в 1972. У 1979 її замінила нова колективна грошова одиниця – ЕКЮ.

Валютна зона – об'єднання держав на основі валютних союзів (колективних угод) для координації політики у сфері зовнішньоекономічних відносин. Перші валютні об'єднання (блоки) виникли внаслідок розпаду системи золотого стандарту. Основними валютними блоками, що утворилися в першій половині 30-х, були стерлінговий і доларовий. До стерлінгового блоку входили країни, що перебували в економічній та політичній залежності від Англії (колоніальні країни), а також держави, що мали пені економічні зв'язки з нею (Данія, Норвегія, Швеція, Португалія, Ірак, Єгипет). Курс валют цих країн залежав від курсу англійського фунта стерлінгів, а щодо валют третіх країн, наприклад до долара, встановлювався згідно з коливаннями курсу фунта стерлінгів до цих валют. До доларового блоку крім США входили країни Латинської Америки й Канада. Він також базувався на всиновленні й підтриманні певних співвідношень між доларом США та національними валютами країн-учасниць блоку. Під час Другої світової війни країни-агресори утворювали валютні об'єднання, залучаючи до них окуповані держави. Країни, що тривалий час дотримувалися системи золотого стандарту, утворили т.зв. «золотий блок», до якого ввійшли Франція Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія та Польща. Він проіснував недовго, оскільки під впливом домінуючих світових тенденцій країни учасниці змушені були відмовитися від функціонування валютних систем на принципах золотого стандарту. На базі стерлінгового блоку під час. Другої світової війни утворилася стерлінгова валютна зона, а на базі доларового – доларова валютна зона. У повоєнний період сформувалася зона франка, до якої ввійшли, окрім Франції, Алжир, Камерун, Марокко, Нігер, Туніс, Полінезія та інші країни, що розвиваються. З ліквідацією колоніальної залежності в зоні франка утворилися два валютні союзи – Західноафриканський та Валютний союз країн Екваторіальної Африки і Камеруну. На базі західноєвропейських країн, що входили до «Спільного ринку», з1979 почався інтенсивний процес формування нової, за багатьма прогнозами економістів, найпотужнішої валютної зони. В її основу було покладено не національну грошову одиницю однієї з країн-учасниць, а колективну грошову одиницю цих країн – ЕКЮ (з 1999 такою одиницею стала євро). Розвиток цієї валютної зони значно прискорився після ратифікації в 1993 Маастрихтської угоди. В останні десятиліття XX ст. створено валютні зони на регіональній основі, переважно з числа країн, що розвиваються. Деякі країни Латинської Америки утворили Центральноамериканський валютний союз (ЦАВС). Його члени використовують колективну міждержавну валюту – андське песо. Арабські країни також мають міждержавну колективну валютну одиницю – арабський динар. Якісно новий етап функціонування валютних зон почався із впровадження СДР («спеціальні права запозичення») як колективної валютної одиниці МВФ. Використання СДР можна розглядати як зародження тенденції до переростання валютних зон у всеохоплюючу систему регулювання валютних відносин на рівні світового співтовариства. Процеси формування та функціонування валютних зон мають суперечливий, нерідко навіть конфліктний характер. Це зумовлено нерівномірністю економічного розвитку, різною спрямованістю економічних інтересів країн–учасниць валютних союзів, прагненням окремих держав мати певні переваги, зайняти домінуючі позиції серед членів союзу. Однак посилення процесу інтернаціоналізації економіки, розширення економічних зв'язків, інтенсифікація зовнішньої торгівлі, поглиблення економічної взаємозалежності – це та об'єктивна основа, що обумовлює утворення нових валютних зон й удосконалення функціонування існуючих.

Валютна каса – сукупність надходжень і платежів країни в іноземній валюті. Складається з готівки на рахунках та депозитів. В Україні валютні каси поділяють на вільно конвертовані валюти, валюти з обмеженою конвертованістю, які обмінюються на інші валюти з певним обмеженням, та неконвертовані валюти, що не обмінюються на інші валюти і курси яких не котируються і не визначаються Національним банком України.

Валютна корзина – набір певної кількості національних валют, нерідко зі встановленою часткою кожної з них у загальній величині кошика, який використовується для котирування іноземної валюти при визначенні валютного курсу національної або міжнародної колективної валюти. Так, до складу валютного кошику СДР входить 5 валют: долар США, німецька марка, французький франк, японська єна та англійський фунт стерлінгів. З 1.01.1991 частка американського долара становить 40%, німецької марки – 21%, японської єни – 17%, французького франка та англійського фунта стерлінгів – по 11%. Використання валютного кошику сприяє точному й обґрунтованому визначенню купівельної спроможності певної валюти.

Валютна криза – загострення суперечностей у валютно-фінансовій сфері капіталізму, розпад грошової системи однієї країни або валютної світової системи. Основні форми вияву валютної кризи: економічно необґрунтоване (або недостатньо обґрунтоване) знецінення чи подорожчання національної валюти, різке коливання валютних курсів, заміна грошової одиниці або її вартісної основи (відмова від обміну кредитно-паперових грошей на золото), значний обсяг спекулятивних операцій валютою, швидких і значних за масштабами припливів і відпливів валютних резервів, різка незбалансованість міжнародних розрахунків, погіршення міжнародної валютної ліквідності та ін.

Валютна ліквідність – показник, що характеризує платоспроможність окремих країн та їх угруповань, здатність своєчасно виконувати свої платіжні зобов’язання у відповідних засобах.

Використовують різні методики визначення рівня плато спроможності. Одна з найпростіших ґрунтується на оцінці стану державних валютних резервів. За іншою методикою зіставляють суми платежів іноземним кредиторам з експортною виручкою.

Валютна монополія – встановлене державою право на проведення нею операцій з іноземною валютою, золотом, іншими валютними цінностями.

Валютна окупність – принцип зовнішньоекономічної діяльності підприємств і організацій в основу якого покладено заміщення їх валютних витрат за рахунок власних валютних доходів.

Валютна політика – сукупність заходів (економічних, політичних, правових організаційних) які вживають державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин. Валютна політика – складовий елемент державної економічної політики безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою.