Енергетична безпека
Енергетична безпека – наявність економічного суверенітету країни у забезпеченні себе паливно-енергетичними ресурсами. Зворотним боком енергетичної безпеки є енергетична небезпека, що виникає внаслідок гострої нестачі паливно-енергетичних ресурсів, неекономного використання енергоносіїв, надмірної залежності від їх імпорту, нераціонального роздержавлення та приватизації енергетичної системи держави та ін. Головні чинники енергетичної безпеки – рівень забезпеченості власною нафтою, газом та деякими сировинними ресурсами, а також висока енерговитратність виробництва.
В Україні розробляється понад 8 тис. родовищ різних корисних копалин, але з приблизно 40 млн. т необхідної для неї нафти майже 35 млн. т потрібно ввозити, із 90 млн. куб. м природного газу майже 65 млн. куб. м також необхідно імпортувати. Гострою сировинною проблемою є нестача коксівного вугілля – майже 35 млн. т Україна залежить також від постачання ззовні лісоматеріалів (до 75% від потреб), хімічної продукції та бавовни. Енергетична безпека в Україні в 90-х XX ст. загрожували неощадливе споживання енергоносіїв (питомі витрати на одиницю ВВП в Україні вищі майже у б разів, ніж у розвинутих державах світу), зростання обсягів перевитрат палива та енергії через значне недовантаження виробничих потужностей, їх зростаючу зношуваність, відсутність необхідної кількості комплектуючих виробів, матеріалів тощо, неефективне використання енергії в побутовій сфері, недостатня забезпеченість побутовими лічильниками газу, води, тепла, надмірна залежність від імпорту енергоносіїв з Росії (майже 90%), що створює умови для її впливу на економічну політику України, значна фізична та моральна зношуваність виробничих потужностей нафто- і газопереробної промисловості, а також відповідних магістралей, низька завантаженість нафтопереробних потужностей в Україні (в 1996-98 – менше 20%), що прискорює насамперед фізичне зношування основних фондів у цій галузі, погіршення умов функціонування АЕС внаслідок значного вироблення власного ресурсу, роботи на гранично низькій напрузі, повільне створення власного ядерно-паливного циклу, незадовільний стан освоєння власних енергоресурсів, надто повільне впровадження альтернативних видів енергозабезпечення, незадовільний стан розрахунків за імпортовані енергоресурси, відсутність ефективних структурних реформ у вугільній промисловості, відсутність науково обґрунтованої урядової програми виходу з енергетичної кризи і подолання енергетичної небезпеки, значне послаблення державного регулювання енергетичної сфери, наявність значної маси комерційних посередників між виробниками і споживачами енергетичних ресурсів (у вугільній промисловості наприкінці 1998 їх налічувалося понад 900), що призводило до необґрунтованого підвищення цін. Якщо виходити з наймінімальніших потреб України в нафті (з урахуванням газового конденсату) наприкінці 1998 в 35 млн. т, то в Україні видобувалося менше 5 млн. т, приблизно 18 млрд. куб. м газу. Згідно із затвердженою програмою «Нафта і газ України до 2010 р.» у 2000 видобуток нафти і конденсату становитиме 4,8 млн. т, газу – 25,6 млрд. куб. м. У 2010 ці показники відповідно становитимуть 7,15 млн. т і 30,2 млрд. куб. м, тобто на найближчу і дещо віддалену перспективу економіка України значною мірою залежатиме від імпорту цих енергоносіїв.
Істотне посилення енергетичної безпеки слід шукати у таких трьох напрямах:
- у межах технологічного способу виробництва – перехід народного господарства до принципово нової техніки і технології,
- на шляху трансформації всієї соціально-економічної системи і насамперед існуючих відносин власності,
- суттєвого вдосконалення товарно-грошових відносин.
У межах технологічного способу виробництва найважливішими кроками є, по-перше, максимальний видобуток нафти на діючих родовищах, значне підвищення коефіцієнта її видобутку. За даними спеціалістів, у родовищах, де нафта залягає дуже складним геологічним комплексом, є кількасот мільйонів т її запасів, які важко добути, або понад 60% від кількості залишкових запасів, І більш як 40 млн. куб. м попутного газу. Підвищення нафтовіддачі на 15-20% подвоїло б сировинну базу України. По-друге, виробляти бензин, солярку, інші паливно-мастильні матеріали з малоефективного, низькосортного вугілля, яке не коксується і не спікається. Такий спосіб використовують на коксохімзаводах в Японії, Німеччині та інших країнах. По-третє, перевести з газу на вугілля (насамперед буре) частину електростанцій Франція, наприклад, в найближчі роки має намір перевести на цей вид палива до 70% електростанцій, США – понад 60%. При цьому з продуктів горіння сухої перегонки можна виготовляти синтетичне паливо. По-четверте, виробляти етиловий спирт з відходів на сільськогосподарських підприємствах, переробних заводах. Значна частина автотранспорту країн Південної Америки, Індії, Філіппін працює на етиловому спирті. По-п'яте, використовувати відходне тепло на газонагнітальних станціях з газотурбінними двигунами. Загальна потужність таких станцій в Україні становить 5,4 млн. кВт. Оскільки третина цих потужностей повинна залишатися резервною, то з решти можна виробляти 1,5 млн. кВт електроенергії. Коефіцієнт корисної дії (ККД) сучасних електростанцій – лише 27-28%, потужної сучасної турбіни з генератором – 40%, парогазової установки (ПГУ) – до 50%. Якщо ПГУ використовувати ще й для опалення будинків, то її ККД зростає до 70-80%. Коли ж діючі енергоустановки теплових електростанцій замінити на енергоустановки з неізотермічними процесами випаровування й конденсації (ДКПГУ), які нині досліджуються й розробляються в Україні, то їх ККД зросте до 59-60%. Оскільки в паливному балансі теплоелектростанцій України природний газ становить приблизно 46% всього обсягу палива (твердого, рідкого і газового) і за його рахунок виробляється майже 45% електроенергії, із заміною газових електростанцій з ПГУ на ДКПГУ виробництво електроенергії зросте в 1,66 рази за рахунок того самого обсягу природного газу. По-шосте, використовувати нетрадиційні джерела енергії (сонячної, вітрової, гідро- і геотермальних вод, морських припливів і відпливів, морських течій, біомаси тощо), насамперед енергії морських хвиль (щорічно до 11 млрд. кВт/год електроенергії). По-сьоме, відкривати і розробляти нові родовища нафти й газу. Найперспективнішим районом України в цьому плані є Дніпровсько-Донецька западина. Внаслідок цього країна у найближчі 5 років може на 50% забезпечити себе газопаливом. Водночас вартість видобутого в Україні газу становить лише приблизно 6% від світової ціни, а нафти – 32%. По-восьме, внаслідок суттєвого зниження енергомісткості виробництва І насамперед нафтомісткості. Енерговитрати на одиницю продукції в Україні в 3 рази вищі, ніж у Західній Європі, а нафтомісткість – приблизно в 10 разів. Так, у розрахунку на 1000 дол. виробленого валового суспільного продукту в Україні споживається 1840 кг нафтового еквівалента, а у Фінляндії – 206, у Франції – 182, в Німеччині – 145 кг. Таким чином, слід у декілька разів збільшити ціни за наднормативні витрати енергії на виробництво продукції, забезпечити всіх споживачів засобами контролю й обліку. Але наблизитися до рівня розвинутих країн Заходу в енерговитратах на одиницю продукції можна лише тоді, коли в усіх галузях народного господарства буде впроваджуватися нова сучасна техніка виробництва, прогресивна технологія. По-дев'яте, розвивати атомну енергетику, яка нині дає до 50% електроенергії в Україні впроваджувати нові ядерні реактори з максимальною гарантією безпеки, самим здійснювати збагачення власного урану, запаси якого в Україні достатні. По-десяте, вживати заходів щодо економії палива й електроенергії у будівництві та промисловості будівельних матеріалів. В Україні в розрахунку на 1 кв. м загальної площі на теплозапезпечення житла витрачається в півтора рази більше енергоресурсів, ніж у США, і приблизно в 2,5 рази більше, ніж у Швеції. Із збільшенням теплозахисту житлових будинків хоча б на 25% щорічне споживання паливно-енергетичних ресурсів на опалення житла зменшилося б на 15 млн. т умовного палива. Для цього слід відмовитися від одношарових панелей з великою об'ємною масою, використовувати сучасні ефективні конструкції вікон, вхідних і балконних дверей тощо. По-одинадцяте, запровадити в практику пристрій силової електроніки для регулювання електроприводів змінного струму (це дасть змогу щорічно економити до 6 млрд. кВт/год електроенергії, 300 млн. куб. м чистої води). По-дванадцяте, прискорити будівництво відповідної Інфраструктури, що забезпечить альтернативні джерела надходжень нафти в Україну. По-тринадцяте, істотно підвищити ефективність пошуково-розвідувальних робіт. Важливим напрямом посилення енергетичної безпеки, зменшення паливно-сировинної залежності є істотне вдосконалення існуючих у цій сфері відносин власності і певне посилення ринкових важелів господарювання. Таке вдосконалення повинно відбуватися насамперед через оптимальне використання орендної форми господарювання, впровадження акціонерної форми власності й підприємництва за наявності контрольного пакета акцій у руках держави. Крім того, у цій сфері можливе часткове впровадження власності трудових колективів і приватної форми власності на малих електростанціях, невеликих ТЕЦ, парових і опалювальних котельнях. Водночас нераціонально приватизовувати крупні енергетичні системи, як це було в другій половині 90-х XX ст. Доцільно також створювати спільно з Росією та країнами Заходу фінансово-промислові групи із змішаним капіталом (державним і приватним), які б здійснювали спільний видобуток, переробку, транспортування та реалізацію енергоносіїв. Для забезпечення енергетичної безпеки раціонально було б, з одного боку, розширити частку державної власності у статутному капіталі провідних енергетичних компаній, а з іншого – сприяти створенню національних промислово-фінансових груп, з якими держава укладатиме контракти на конкурсній основі. Для реалізації цих заходів необхідно розробити комплексну програму виходу економіки України з енергетичної кризи (а отже, забезпечення енергетичної незалежності країни), а також конкретні заходи щодо реалізації цієї програми. Ще один напрям послаблення паливно-сировинної залежності України – вирішення комплексу проблем у сфері товарно-грошових та договірних відносин. Виходячи з мінімальних потреб України в імпорті нафти, газу, наймінімальніша сума валюти за їх імпорт становить щорічно майже б млрд. дол. Оскільки основним постачальником цих ресурсів є Росія, російський рубль став для України (після виходу з рубльової зони) іноземною валютою, для їх оплати потрібно заробити за експорт продукції з України необхідні кошти (в рублях, доларах, марках та ін.). Найрадикальніших результатів у вирішенні енергетичної безпеки в цій сфері у першій половині 90-х можна було досягти встановленням раціонального курсу валют. Так, наприкінці 1993 курс долара до рубля, за оцінками спеціалістів, був завищений в 1,5–2 рази, а рубля до карбованця – у 2–2,5 рази. Внаслідок цього, купуючи в Росії тонну нафти за 90 дол. (оскільки на світові ціни в той час Росія ще не перейшла), Україна повинна була поставити товару приблизно на 250 дол. Це зумовлено тим, що стартова ціна на нафту в доларах перераховувалася в рублі (твердої валюти в Україні не було), відтак російські рублі – в українські карбованці (рублів теж не вистачало). Україна ввозила наприкінці 80-х нафти і продуктів її переробки на 8,3 млрд. крб., природного газу – на 7 млрд., ділової деревини і продуктів з неї –- майже на 3 млрд., бавовни і продуктів її переробки – на 2,2 млрд., автомобілів усіх видів і тролейбусів – на 3,2 млрд. крб. Водночас з України вивозили продукції чорної металургії – на 7,7 млрд. крб., сільськогосподарської сировини (без зерна) і продуктів її первинної обробки, продуктів харчування промислової переробки на 3,2 млрд. крб. (в т ч. цукру – на 1,5 млрд. крб.), підйомно-транспортного і будівельного устаткування, тепловозів, тракторів і комбайнів, ґрунтооброблювальних машин – на 3 млрд. крб. Характерно, що коли частка сировини і продуктів її первинної переробки з Роси становила 76% всього обсягу ввезення в Україну, готові вироби й інша продукція переробки галузей промисловості – 77% вивезення. Таким чином, за структурою експорту та імпорту Росія була для України своєрідним сировинним додатком. Наприкінці 90-х Україна стала втрачати свої ринки збуту в Росії, що за незначної конкурентоспроможності її продукції на світових ринках спричинило кризові явища в окремих галузях промисловості. Крім цього, на межі 80–90-х для зовнішньоторговельної діяльності України у міжреспубліканському обміні складався більш сприятливий паритет цін. На сільськогосподарську продукцію вони були значно ближчими до рівня світових, ніж на сировинні ресурси з Росії. Так, у рубльових цінах 1989 за 1 т нафти Україна повинна була поставити 40 кт цукру, в 1992 – майже 150 кт (перебуваючи в рубльовій зоні), а з переходом на світові ціни – від 360 до 400 кт. Загалом ціни на енергоресурси з Росії становили для України наприкінці 80-х лише 3% рівня світових, у той час як на продукцію, яку експортувала Україна в Росію, – від 8% до 30% світового рівня. Тому Росія мала лаг для їх підвищення (до рівня світових) приблизно у 33 рази, а Україна лише в 3–12 разів. Експорт України в Росію у 1993 становив 20,4 трлн. крб., а імпорт – 32,2 трлн. крб. Таким чином, від'ємний торговий баланс України становив 12,2 трлн. крб. (майже 2 млрд. дол.), тобто був менший на величину імпорту Україною енергоносіїв. Виходячи з наймінімальнішого обсягу енергоносіїв (в 30 млн. т нафти і 65 млрд. куб. м газу), для отримання твердої валюти для їх оплати Україні треба було б продати понад 20 млн. т зерна (це дало б 3,5 млрд. дол.), експортувати виробів металургії на 4 млрд. дол. Експортувати таку кількість зерна вона неспроможна. Щодо продукції металургійної промисловості, то її експорт не може здійснюватися за цінами світового ринку, оскільки Україна не має світових сертифікатів (низький обсяг номенклатури відливок, тому відходи металу становлять до 25%). Крім того, ця продукція надто енергомістка, що за наявності енергетичної кризи в Україні є досить проблематичним виходом із складної ситуації. До того ж у середині 90-х цінові пропорції на газ, який продає Росія, склалися не на користь України (порівняно з іншими державами). Росія продавала газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 куб. м, на кордонах Франції та України – по 80 дол. Внаслідок зниження цін на нафту на світовому ринку з 18 дол. за 1 барель в листопаді 1997 до менше 11 дол. у грудні 1998 ціна російського газу за цей період у Західній Європі зменшилася з 96 дол. за 1000 куб. м до 60,2 дол. Проте в 1994 Україна уклала дискримінаційну угоду з Росією про стабільні ціни на газ (у світовій практиці ціни визначаються за спеціальною формулою, в якій враховується базова ціна на газ на початок року з урахуванням поправок на коливання середньоарифметичної величини щомісячних цін на мазут та газойль за попередні 6–9 місяців), а також ув'язала їх з ціною транзиту газу по території України (яка у ці роки була занижена приблизно в 1,6 рази). Тому Україна щорічно переплачує за російський газ майже 2 млрд. дол. Для вдосконалення товарно-грошових відносин, пов'язаних з послабленням енергетичної кризи, необхідно краще використовувати міжнародну економічну допомогу, спрямовувати її на структурну перебудову промисловості енергетичної сфери, зокрема запроваджувати проекти в межах програми ТАСІS тощо, залучати іноземні інвестиції в енергозберігаючі види виробництва, значно збільшити обсяги розвідувального і пошукового буріння (що через певний час зекономить валютні ресурси на закупівлю енергоносіїв) через подолання кризи неплатежів у цій сфері, насамперед сплати заборгованості АЕС та надання їм отриманих коштів за споживання електроенергії споживачами, забезпечити своєчасне фінансування будівництва нових енергоблоків на заміну відпрацьованим та ін.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.