Екологічна безпека

Екологічна безпека – стан навколишнього середовища у межах світового господарства, у країні загалом та в окремих регіонах і на підприємствах, що не загрожує здоров'ю населення у процесі праці та життєдіяльності. Обернена до екологічної безпеки – екологічна небезпека. Свідченням величезної екологічної небезпеки в Україні є те, що майже 10% її території перебуває у стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, майже 70% загальної земельної площі наближається до такого стану.

Лише 1% території України – екологічно чисті ареали. В Україні наприкінці 90-х XX ст. було найвище серед європейських країн антропотехногенне навантаження на природне середовище, а на більшій частині її території якість довкілля була загрозливою для здоров'я людей. Екологічна безпека, у свою чергу, залежить від рівня розвитку технологічного способу виробництва. Екологічна небезпека України значною мірою успадкована від колишнього СРСР. В Україні, яка займала лише 2% його території, було зосереджено 25% всього промислового потенціалу й аналогічну кількість забруднення природного середовища Союзу. Щороку в атмосферу викидалося понад 100 млн. т шкідливих речовин, при цьому не знешкоджувалася навіть чверть їх. Хижацьке ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до землі, отруєння її пестицидами, надмірна загазованість повітря (на території України було розташовано до 1000 хімічних комбінатів) тощо призвели до значного зростання дитячої смертності. Після проголошення незалежності Україна, втративши більшу частину колишніх дешевих енергоносіїв, у 90-х продовжувала нарощувати архаїчну для неї структуру виробництва, майже нічого не зробила для трансформації ресурсо- і енергозатратноі економіки. Так, незважаючи на майже двократне зниження обсягів ВВП за період 1990–96, енергомісткість ВВП внаслідок зростаючого зношування застарілих основних фондів зросла на 40%. Реалізація 1 кг умовного палива в Україні приносить 0,5 дол. ВВП, тоді як у Японії – 9,3 дол. Майже 90% підприємств країни є екологічними банкрутами. На Донецьку обл., яка займає 4% території України, припадає понад 25% забруднюючих викидів. У великих промислових центрах пострадянських держав 60% викидів припадає на автомобільний транспорт. Кожен автомобіль викидає в повітря у 6 разів більше забрудюючих речовин, ніж у країнах Європи. З 1992 по 1998 в Україну було завезено майже 5 млн. автомобілів, більшість з яких – застарілі, з тривалим строком користування. Внаслідок Чорнобильської катастрофи забруднено до 10 млн. га земель, забруднення Дніпра в 4-5 разів перевищує граничне допустимі норми, але його воду змушені пити майже 35 млн. жителів України. Чорнобильська катастрофа перетворила територію країни на зону екологічного лиха. Тому лише за 1992-96 захворюваність населення на хвороби кровообігу зросла на 22%, гінекологічні – на 21%, нервової системи і органів чуттів – на 16%, інфекційні – на 14%, крові та кровотворних органів – майже на 70%. Більшість галузей промисловості України базується на застарілому технологічному способі виробництва (насамперед машинному), на породжених ним екстенсивних методах економічного прогресу. Щорічні втрати держави від нераціонального природокористування і майже тотального забруднення навколишнього середовища становлять 20% національного доходу і є одними з найбільших у світі. Тому орієнтація на розширення металургійної промисловості без відповідного комплексу захисту довкілля – згубна. Для послаблення екологічної небезпеки необхідно розробити науково обґрунтовану екологічну політику, яка б органічно поєднувала принципи економічності, гуманізації та екологізації нової техніки й технологи, аналогічних критеріїв розміщення продуктивних сил, проведення реконструкції та технічного переоснащення існуючих підприємств з урахуванням названих принципів і критеріїв; впровадження екологобезпечних, ресурсо- і енергозберігаючих технологій в усіх галузях, що підлягають структурній перебудові Для цього слід активно використовувати державні (в поєднанні з економічними, правовими та адміністративними) важелі регулювання економіко-екологічних відносин, формувати новий тип екологічного мислення, ухвалити адекватні вимогам часу закони, які захищатимуть навколишнє середовище, контролювати їх дотримання та інші заходи. З урахуванням міжнародного досвіду екологічного нормування необхідно створити жорстку систему стандартів та нормативно-технічних документів якості навколишнього середовища. Функціонування цієї системи має бути спрямоване на розв'язання таких завдань, як створення інформаційного банку даних про стан навколишнього середовища, еколого-економічних кадастрів природних ресурсів країни і окремих регіонів, запровадження екологічних паспортів підприємств, галузей і територій тощо. Крім того, необхідно значно збільшити частку екологічних витрат у ВВП (з 0,25 до 1,5–2%), використовувати безвідходні технологи, знаходити альтернативні джерела енергоносіїв, раціонально залучати до господарського обігу відходи, а частину з них безпечно зберігати, формувати екологічну економічну інфраструктуру, при залученні іноземних інвестицій, а також у процесі роздержавлення економіки особливу увагу приділяти екологічним чинникам.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.