Класифікація виробничих фондів

Класифікація виробничих фондів – поділ виробничих фондів на групи за певними ознаками. Виробничі фонди, перебуваючи у постійному русі, проходять три основні стадії кругообігу, набуваючи відповідних форм грошової, продуктивної й товарної. Згідно з цим, виробничі фонди поділяють на продуктивні й обігові. Відповідно до характеру обороту, перенесення вартості на новостворений продукт, способу відшкодування розрізняють основні та оборотні продуктивні фонди. В процесі виробництва вони функціонують як засоби та предмети праці.

Основні виробничі фонди (засоби праці) в процесі використання тривалий час зберігають свою натурально-речову форму їх споживча вартість переноситься на новостворений продукт частинами, в міру зношування, у кожному виробничому циклі. До них належать будівлі, споруди, машини, обладнання тощо. Оскільки основні виробничі фонди функціонують протягом багатьох кругооборотів, відновлюючись через тривалий період, їхня вартість у процесі обороту роздвоюється одна частина відновлюється під час реалізації виробленого продукту, друга – із закінченням експлуатації основних фондів. Це потребує створення резервного (амортизаційного) фонду.

Оборотні фонди (переважно предмети праці) не зберігають своєї натуральної форми, їх споживча вартість переноситься на продукт повністю впродовж одного виробничого циклу. У практиці обліку і планування оборотні виробничі фонди поділяють на такі групи: 1) виробничі запаси сировини, основних матеріалів, куповані напівфабрикати, допоміжні матеріали, паливо, тара, запчастини тощо, 2) незавершене виробництво, тобто продукція, що підлягає подальшій обробці. У складі незавершеного будівництва виділяють напівфабрикати власного виробництва, 3) витрати майбутніх періодів. До оборотних фондів також умовно відносять малоцінний і швидкозношуваний інвентар, інструменти вартістю до 10 неоподатковуваних мінімумів за одиницю, незалежно від терміну використання, або терміном служби до одного року (незалежно від вартості).

Грошова й товарна форми виробничих фондів виражаються через фонди обігу, до яких належать товари, відвантажені покупцям, але ще не оплачені, готова продукція на складах підприємства, вільні кошти в касі підприємства або на рахунку в банках, кошти в розрахунках (дебіторська і кредиторська заборгованість).

Сукупність грошових коштів, вкладених в оборотні виробничі фонди і фонди обігу з метою безперервного забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції, утворює оборотні кошти. За джерелами формування і режимом використання їх поділяють на власні, позичкові й залучені. Власні оборотні кошти визначають за фінансовим планом підприємства на рік, виходячи з мінімальної потреби для створення виробничих запасів, заділу незавершеного виробництва. Позичкові оборотні кошти утворюються за рахунок короткотермінових позик і кредитів банку. Залученими називають оборотні кошти, які тимчасово використовуються в обороті – кошти зі спеціальних фондів матеріального стимулювання, кредиторська заборгованість постачальникам тощо.

Згідно з принципами планування, розрізняють оборотні кошти нормовані й ненормовані. До перших належать запаси товарно-матеріальних цінностей із незавершеним виробництвом включно, до других – відвантажена продукція, кошти грошові й у розрахунках.

Найважливіший показник ефективності використання оборотних коштів – швидкість їх оборогу (коефіцієнт оборотності) і тривалість одного обороту в днях. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів визначають як відношення обсягу реалізованої продукції до середнього залишку всіх оборотних засобів. Тривалість одного обороту розраховують діленням числа днів у періоді на число оборотів за рік. Прискорення оборотності обігових коштів досягають скороченням тривалості виробничого циклу та часу перебування матеріалів у дорозі, зменшенням поточних і гарантійних запасів, механізацією та автоматизацією вантажно-розвантажувальних робіт, раціональним використанням транспорту й гари та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.