Депозитна політика держави

Депозитна політика держави – політика держави, яка здійснюється через національний банк і спрямована на регламентування правил формування депозитів (вкладів) в комерційних і ощадних банках, а також у небанківських грошово-кредитних установах. Необхідність такої регламентації зумовлена тим, що, по-перше, вклади (депозити) самі є специфічним видом грошей (безготівкові або депозитні гроші), по-друге, на основі депозитів формуються кредитні гроші у кратну кількість разів відповідно до величини грошового мультиплікатора. За відсутності такого державного регламентування правил формування й руху депозитних і кредитних грошей процес творення нових грошей у національній економічній системі був би безконтрольним і міг би непередбачене «розкручувати» маховик інфляції й знецінювати національні грошові одиниці.

Розрізняють два типи депозитної політики держави. Перший – консервативна депозитна політика або політика сильного державного регулювання депозитних установ. Вона здійснюється за сильної інфляції, або стагфляції, коли зростання рівня сукупних цін супроводжується значним спадом обсягів сукупного виробництва. Основна її мета – по-перше, посилення депозитної дисципліни, по-друге, обмеження грошово-кредитних установ, які мають право відкривати поточні безстрокові рахунки (чекові вклади). Через свого агента – національний банк – держава встановлює певні обмеження на відкриття поточних рахунків, зокрема, у певних випадках забороняється відкривати поточні безстрокові вклади ощадним банкам та іншим небанківським установам, таке право мають згідно з законодавством чи розпорядженням національного банку лише комерційні банки з тим, щоб обмежити в обігу масу депозитних і кредитних грошей, штучно створити дефіцит кредитних грошей і, отже, підняти рівень ставки відсотка. Консервативна депозитна політика держави найефективніша в умовах інфляції, оскільки дає можливість знизити її загальний рівень. Однак за одночасної з інфляцією економічної кризи (як це було в Україні в 1990-96) така політика гальмує процеси зростання обсягів виробництва, дає можливість зменшити інфляцію за рахунок поглиблення економічного спаду (щоб вивести економіку з фази спаду за можливих неплатежів слід не обмежувати масу депозитних і кредитних грошей, а навпаки, збільшувати її). Другий тип депозитної політики держави – ліберальна депозитна політика, що передбачає, по-перше послаблення депозитної дисципліни, і, по-друге, значне збільшення грошово-кредитних установ, які мають право відкривати поточні безстрокові рахунки (чекові вклади). Здійснюється з тим, щоб збільшити кількість депозитних кредитних грошей у національній економічній системі й, отже, стимулювати підвищення економічної активності й вихід економіки з фази кризи. Ліберальна депозитна політика держави особливо ефективна за незначного рівня інфляції. За високого рівня інфляції вона недоцільна, оскільки «розкручує» маховик інфляції. Для економічних умов України 90-х найефективнішою могла бути т. зв. проміжна або змішана депозитна політика держави, в якій елементи сильного державного регулювання депозитної сфери органічно поєднуються і доповнюються деякими елементами її дерегулювання, тобто ліберальні й консервативні підходи до регламентування правил формування й руху, а також використання депозитів у депозитних установах органічно доповнюють один одного. Реалізувати таку політику було складно, бо вона базується на поєднанні антагоністичних інструментів, але тільки вона дає змогу вирішити два взаємовиключні завдання водночас загальмувати зростання рівня сукупних цін і сприяти пожвавленню економічної активності й виходу національної економіки з глибокої економічної кризи.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.