Аграрна політика держави

Аграрна політика держави – курс та система заходів, спрямованих на інтенсивний розвиток продуктивних сил села, вдосконалення або докорінну зміну існуючих там форм власності, на поліпшення умов життя й побуту його мешканців, на забезпечення сировиною промисловості та ін. Аграрна політика держави є важливим складовим елементом соціально-економічної політики держави і передбачає наукове обґрунтування стратегії і тактики розвитку аграрних відносин, економічне обґрунтування шляхів розвитку села.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х XX ст. в Україні здійснювалася насильницька колективізація (в Західній Україні – наприкінці 40-х – на початку 50-х), впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації, здійснювалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності – колективна і державна. Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною одержавленою, управління нею здійснювалося адміністративно-командними методами впродовж кількох десятиліть через механізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську продукцію). Внаслідок такого пограбування села зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Проводилася також політика витіснення колгоспів і збільшення кількості радгоспів. У пострадянських країнах, у країнах Центральної та Східної Європи аграрна політика держави була спрямована на поступову трансформацію існуючих тут відносин власності, структурну перебудову сільськогосподарського виробництва. У тих країнах, де колективізація і конфіскація засобів виробництва на селі здійснювалися після другої світової війни, аграрна політика держави передбачає насамперед повернення земель та іншого майна колишнім власникам або їх спадкоємцям. В Угорщині колишнім власникам видано ваучери на купівлю землі та іншого майна. Стратегічна мета аграрної політики держави у цих країнах – формування конкуруючих між собою різних типів власності (насамперед приватної, колективної та державної), кожна з яких функціонує у конкретних формах. Так, індивідуальні фермерські господарства існують у формі сімейних, приватнокапіталістичних та ін. Колективний тип власності функціонує у формі акціонерних товариств, кооперативів та ін. Залежно від історичних умов і традицій, ступеня розвитку країни аграрна політика держави спрямована на домінування приватної або колективної власності. З проголошенням незалежності України аграрна політика держави спрямована на розвиток різних форм власності в сільському господарстві. Але втілення її в життя не обійшлося без поспішної «фермеризації» села, а через механізм цін відбувається пограбування села. Так, у 1991-96 оптові ціни на промислові товари, що споживаються сільським господарством, зросли в Україні у 288 тисяч разів, а ціни на сільськогосподарську продукцію – лише у 60 тисяч. Якщо 1 т бензину в 1990 за ціною була еквівалентна 300 кг молока, то в 1996 – 3000 кг. Аграрна політика держави в Україні повинна ґрунтуватися на розумному й добровільному поєднанні приватної, колективної та державної форм власності, реальному паритеті цін тощо. Наприкінці 1994 стратегічною метою аграрної політики держави в Україні було проголошено формування реального власника і господаря землі, соціально-економічну розбудову села, вирішення продовольчої проблеми, виведення аграрного сектора економіки на світовий рівень розвитку. З цією метою передбачалася поетапна державна регульована лібералізація діяльності аграрно-промислового комплексу України, встановлення паритету цін між промисловістю і сільським господарством, формування фінансово-кредитної політики, спрямованої на стимулювання припливу капіталу в агропромислове виробництво, державна підтримка науки, система інформаційно-консультативної підтримки селянства та ін. Проте у наступні шість років відбулося руйнування продуктивних сил сільського господарства. Приватна власність у сільському господарстві може розвиватися у двох основних формах сімейній (заснованій на праці господаря та членів його сім'ї) та капіталістичній (що базується на праці найманої робочої сили). У багатьох розвинутих країнах світу (США, Швеції та ін.) основну масу товарної продукції дають крупні капіталістичні ферми. Так, у США з 2 млн. фермерських господарств (на кожне з них припадає в середньому 180 та землі) майже 60% ведуть господарство власними силами, без наймання робочої сили 3 них 1,3 млн. дрібних господарств виробляли менше 9% сільськогосподарської продукції. Приблизно 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали майже 80% робочої сили. Водночас у США налічується майже 5 тис кооперативів, які переробляють і реалізують до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів. В Україні на один колгосп припадало в середньому до 4 тис га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2300 га ріллі. Якщо при здійсненні аграрної політики держави орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на власній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу треба було б створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна мати господарські будівлі бути електрифікованою забезпеченою водою і комунікаціями тощо), це було б розтратою значних матеріальних, фінансових і людських ресурсів. Створення ж крупних капіталістичних ферм суперечить проголошеній в Україні стратегічній соціально-економічній меті – сформувати реального власника і господаря землі, передусім задовольнити його інтереси, зробити селянина власником усієї виробленої ним продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими можуть бути лише дрібні фермери. Власники крупних капіталістичних ферм не обробляють землі. Але вибудовувати стратегію на домінуючій ролі дрібних фермерських господарств означає йти врозріз із закономірностями розвитку сільського господарства в розвинутих країнах Заходу. Вирішення цієї дилеми можливе у разі реформування колективної власності на засадах приватної трудової власності, що передбачено Указом Президента від 3 грудня 1999. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми – 100 га. Для створення таких ферм необхідно від 750 до 1 млн. марок. Існування більшості невеликих ферм у країнах Західної Європи (середній розмір ферми у ФРН – 18 га, Греції – 4 га) можливе завдяки тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередньо фермер, становить у країнах ЄС 50%, у США – 35%, в Японії – 75%. Тому пріоритетною формою власності у сільському господарстві повинна стати нова за змістом колективна власність акціонерного типу, в якій відбудеться оптимальне поєднання приватних та колективних інтересів. Приватні інтереси ґрунтуються при цьому на наявності у селян сертифікатів на право приватної власності на землю, яка знаходиться у колективному користуванні. Акціонерні або кооперативні підприємства, що об'єднують земельних власників, є не приватними, а колективними господарствами, в яких домінуючим економічним інтересом є колективні інтереси (підвищення родючості ґрунтів, збір високих врожаїв тощо), але при розподілі створеного продукту враховується трудовий внесок земельних власників, їх кваліфікація тощо. Аграрна політика в Україні в 90-х XX ст. – на початку XXI ст. передбачає чітке визначення її кінцевої мети передусім на майбутнє. Насамперед слід зупинити кризу в цій сфері і поступово відновити обсяги виробництва до рівня 1990 (періоду її стабільного розвитку), забезпечити продовольчу безпеку держави. Проте глибина економічної кризи у сільському господарстві в 90-х XX ст. настільки значна і масштабна, що таке відновлення, за прогнозами спеціалістів, не відбудеться і до 2010, тобто досягнення цієї мети потребуватиме значно більше часу. Метою аграрної політики України на майбутнє є перетворення держави на стабільного експортера значної частки сільськогосподарської продукції, спроможної прогодувати майже 400 млн. осіб, на розбудову українського села. Аграрна політика повинна бути спрямована також на те, щоб повернути промислове виробництво на забезпечення потреб агропромислового комплексу. Важливим напрямом цієї політики є оптимальне поєднання ринкових важелів з державним регулюванням. Макроекономічне регулювання повинно поширюватися на всі форми власності, господарювання. Слід також вжити заходів щодо захисту внутрішнього товаровиробника у промисловості й сільському господарстві. Завдяки таким заходам формувалося високопродуктивне сільське господарство багатьох розвинутих країн світу. Так, у 50-х уряди промислове розвинутих країн Заходу вилучили аграрний сектор із сфери ринкового регулювання, запровадили захисні мита, перевели його на систему гарантованих цін і дотацій. Ці дотації становили на початку 90-х до 7% ВНП у Франції, 12,7% – у ФРН, 13,7% – в Австрії, 14,8% – в Ірландії, 17,7% – в Данії, 27,2% – у Великобританії і 32,4% – в Норвегії. Крім того, сільське господарство захищене протекціоністськими тарифами. Його висока ефективність в Ізраїлі забезпечується продуманим плануванням, надійною державною підтримкою фінансами, підготовкою кадрів, а також налагодженою системою матеріального постачання тощо. Планування має комплексний характер, охоплює демографічні процеси, інфраструктуру. У США держава регулює обсяги виробництва, ціни, експортно-імпортні поставки, надає державні виплати фермам, які беруть участь в урядових програмах. У країнах ЄС відношення суми загальних субсидій до вартості сільськогосподарської продукції становило у 1994 – 50%, у Швейцарії – 82%. Причому на розвиток рослинництва у США спрямовується 98% прямих субсидій, в країнах ЄС – 75%, у той час як у Норвегії 92% таких субсидій – на розвиток тваринництва. Пріоритетність колективних форм власності з погляду стратегії проведення аграрних реформ по винна поєднуватися з реальним плюралізмом форм власності і форм господарювання. Кожна з них має базуватися на ефективному використанні землі підвищенні її родючості, дотриманні чинного законодавства щодо охорони довкілля, працівники всіх форм господарювання повинні мати однакові права на соціальний захист з боку держави, на отримання допомоги для розвитку господарської діяльності, забезпечення відповідних прав тощо. Водночас усі форми господарювання в сільському господарстві повинні прагнути до реалізації принципу самоокупності (раціонально використовувати матеріальні, трудові та фінансові ресурси, здійснювати витрати за рахунок власних доходів тощо), проте специфічність розвитку сільського господарства передбачає лише часткову реалізацію цього принципу. Допомога різним суб'єктам господарювання залежить зокрема, від ступеня їх участі у виконанні урядових програм.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.